M24 - перша протибортова міна

Комплект міни М24

 

Колись я розповідав про перші американські РПГ – «базуку» і «супербазуку». Сьогодні ж – про своєрідний побічний продукт, протибортову міну М24.

 

Протитанкові протибортові міни – це боєприпаси, що уражають техніку в бік (борт) збоку від маршруту руху, а не під гусеницю чи днище. Перші зразки такої зброї почали з'являтися ще під час Другої світової війни, але активний розвиток та серійне виробництво припали на період Першої холодної війни. І першою масовою протибортовою міною стала американська М24.

 

У 1960-х роки гранатомет М20 («супербазука») та його модифікації поступово знімалися з озброєння. Водночас на складах залишалися сотні тисяч цілком придатних боєприпасів – для їх утилізації арсенал «Пікатінні» висунув пропозицію використовувати гранату М28А2 як бойову частину для протитанкової (протибортової) міни. Ідея здавалася простою до примітивності: гранатомет встановлюється на тринозі (або кріпиться до відповідного елемента місцевості – наприклад, дерева), наводячись упоперек шляху руху ворожої техніки. Спуск здійснюється за допомогою датчика; у найпростішому випадку ним може бути мотузка, натягнута впоперек дороги. У більш «просунутих» варіантах застосовуються сейсмічні, акустичні, магнітні та інші датчики (у тому числі комбіновані).

 

Здавалося б, нескладна операція конверсії гранатомета потребувала чимало часу – розробка міни, що отримала позначення М24, тривала сім років (на озброєння її взяли в листопаді 1968 року). Конструктори відмовилися від ідеї використовувати стволи гранатометів М20, оскільки їхня довжина була надмірною. До того ж кількість РПГ була значно меншою, ніж гранат, призначених для конверсії. Натомість розробили новий пусковий пристрій М143 – пластиковий ствол довжиною 59,7 см. Ефективна дальність стрільби становила близько 30 м, чого для міни було цілком достатньо. Датчик натискної дії являв собою кабель довжиною 21,95 м, усередині якого проходили два дроти. Під час наїзду транспортного засобу на кабель вони замикалися. Якщо дорогою рухався колісний транспорт, кабель укладали перпендикулярно напрямку руху, якщо ж гусеничний – під кутом приблизно 15° (щоб уникнути можливості потрапляння кабелю між траками). Комплектна міна важила 8,2 кг.

 

Міна М24. Праворуч – у транспортній упаковці; ліворуч – її основні компоненти: пусковий пристрій М143, граната М28А2, підривач М61, котушка з кабелем, пристрій для встановлення на місцевості

Встановлення міни М24

 

Загалом виготовили приблизно 50 тисяч мін М24. Її розвитком стала міна М66 з більш «просунутим» комбінованим підривачем – його сейсмочутливе «вухо» вловлювало вібрацію та сигналізувало про наближення цілі, активуючи інфрачервоний пристрій, який випромінював промінь упоперек дороги. Під час перетину ціллю променя граната вистрілювалась. До комплекту М66, окрім власне міни, входили дві триноги з інфрачервоним передавачем і приймачем, що встановлювалися по боках дороги.

Комплект підривача міни М66

 

Міни М24 ввели до складу штатного озброєння піхотних та інженерних рот армії США (по 15 одиниць на роту); під час В’єтнамської війни їх обмежено застосовували на «стежці Хошиміна» на території Лаосу та Камбоджі. До середини 1980-х років М24 зняли з озброєння, замінивши їх більш досконалими зразками – так завершилася служба нащадків «базуки» в американській армії.

Шановні читачі, якщо моя писанина вас зацікавила – можете докинути трошки на книжечки: https://buymeacoffee.com/andrijkhar9

Приватбанк: 5168 7456 7352 6783