Super Bazooka (M20)

Сержант армії США пояснює будову РПГ М20 своєму австралійському колезі

Реактивні протитанкові гранатомети «базука» (М1 і М9) вважалися непоганою зброєю — легкою і простою в користуванні. Втім, їхні бронебійні характеристики не дозволяли впевнено вражати в лобову проєкцію навіть середні танки. Це добре усвідомлювали німці. Створюючи на основі трофейної «базуки» власний РПГ «Панцершрек», вони збільшили калібр з 60 до 88 мм. Відповідно, зросла й бронепробивність кумулятивної гранати. Того ж шляху дотрималися й американці. Цікава простежується закономірність: німці копіюють американський винахід, поліпшивши його, а потім американці беруть краще від німецького зразка

Еволюція «супербазуки»

У 1943 році у США випробовувалися дослідні зразки реактивного протитанкового гранатомета Т16 калібром 82,6 мм (3,25 дюйма), який являв собою збільшену версію РПГ М1 із нероз’ємною стволовою трубою. Поява компактнішого (розбірного) гранатомета М9 спонукала конструкторів так само доопрацювати й крупнокаліберну модифікацію. Коли ж на початку 1944 року в Італії до американців потрапили перші зразки німецького «Панцершреку» з калібром 88 мм, вони вирішили збільшити й калібр власного гранатомета.

У жовтні 1944 року розпочалася розробка РПГ Т74 калібру 88,9 мм (3,5 дюйма). Його ствол виготовили з алюмінієвого сплаву, завдяки чому новий гранатомет виявився навіть легшим, ніж 60-мм РПГ М9. До закінчення Другої світової війни довести розробку до серії не встигли — РПГ взяли на озброєння 11 жовтня 1945 року під позначенням М20 (неофіційна назва — «супербазука»). Утім, на початок дрібносерійного виробництва М20 довелося чекати три роки — після завершення війни армія США не відчувала нагальної потреби в оновленні протитанкових засобів. Повномасштабне виробництво розпочалося лише в серпні 1950 року, після початку війни в Кореї.

Старе і нове: РПГ М20 з гранатою М28 (ліворуч) і М9А1 з гранатою М6А3 (праворуч)

Гранатомет М20, як і М9А1, мав роз’ємну трубу-ствол, що складалася з двох частин. Щоб привести зброю в бойове положення, потрібно було вставити виступи обойми передньої частини ствола в обойму задньої частини та провернути до «характерного клацання» (на 1/3 оберту).

Ранні серії «супербазук» оснащувалися спусковим механізмом типу «магнето» одинарної дії від гранатомета М9А1. Згодом був упроваджений механізм подвійної дії (якір генератора рухався не лише при натисканні на спуск, а й при зворотному ході), завдяки чому сила вироблюваного струму зросла утричі. Також було перероблено запобіжний механізм: якщо раніше він лише розмикав електричний ланцюг, то тепер ще й блокував спуск. Проводка від спускового механізму йшла до металевої обойми з двома контактними пружинами, розміщеної на ізоляційній підкладці біля хвостового зрізу ствола. Прицільні пристрої М20 складалися з коліматорного прицілу на поворотному кронштейні та нерухомої прицільної планки.

Будова РПГ M20A1B1: 1 – передня частина ствола; 2 – коліматорний приціл; 3 – задня частина ствола; 4 – електропроводка запалювання; 5 – контактна коробка; 6 – ремінь;
7 – плечовий упор; 8 – магнето; 9 – спусковий механізм; 10 – спусковий гачок; 11 – кожух спускового гачка; 12 – полум’ягасник; 13 – універсальний ключ для обслуговування РПГ.

Плечовий упор М20, як і в М9А1, виготовлявся зі зігнутої металевої смуги. У його передній частині була висувна гвинтова опора, яка в поєднанні з двоногою, що кріпилася до передньої частини ствола, дозволяла надійно фіксувати гранатомет на позиції. Проте практика показала непотрібність цих пристроїв, тож згодом від гвинтової опори й двоноги відмовилися.

Поряд із М20 випускалася модифікація М20В1. В американській номенклатурі того часу літера «В» позначала виріб, який відповідав базовому за тактико-технічними характеристиками, але відрізнявся технологією виготовлення. У гранатомета М20В1 полум’ягасник, кожух хвостового зрізу та з’єднувальні обойми виготовлялися як одне ціле з половинками ствола (у М20 вони кріпилися шурупами), а плечовий упор кріпився до ствола не обоймами, а шурупами до спеціальних приливів. Гранатомети М20В1 комплектувалися тільки новим типом спускового механізму й були приблизно на пів кілограма легшими за базову модель.

У 1953 році з’явилися модифікації М20А1 і М20В1А1, які відрізнялися новим, надійнішим контактним пристроєм, зміненою засувкою фіксації гранати, зручнішим плечовим упором та іншими вдосконаленнями. Варто зазначити, що половинки ствола були взаємозамінними для всіх модифікацій «супербазуки».

Чим стріляє «супербазука»?

Виходячи з призначення «супербазуки», її основним боєприпасом була кумулятивна граната М28. Вона складалася з кумулятивного заряду, донного детонатора М404, ракетного двигуна та стабілізатора. Заряд із мідною конусоподібною кумулятивною вкладкою оснащувався сумішшю гексогену з тротилом, відомою як «суміш В». У задню стінку заряду вгвинчувався детонатор, який утворював середню частину гранати, а в його заднє гніздо — пороховий ракетний двигун. Усередині корпусу останнього розміщувалися 12 порохових трубок, розділених поздовжніми перегородками на чотири групи по три трубки. Запалювання забезпечував електрозапал М20 — невелика пластикова коробочка із запалювальним пристроєм і зарядом чорного пороху. Детонатор мав запобіжну чеку, яка в транспортному положенні фіксувалася обоймою. Перед заряджанням обойму знімали, а чеку утримувала стінка ствола — вона звільнялася після виходу гранати. Поряд із М28 випускався варіант М28А1, що відрізнявся формою пер стабілізатора.

Будова гранати M28A2: 1 – бойова частина; 2 – кумулятивна воронка; 3 – заряд вибухової речовини; 4 – запобіжник детонатора; 5 – детонатор; 6 – пороховий реактивний двигун; 7 – стабілізаторні пера; 8 – контактне кільце; 9 – канавка.

Для навчальних стрільб використовувалися гранати М29 і М29А1 (відповідали бойовим модифікаціям М28 і М28А1). Вони мали інертну бойову частину й макет детонатора із запобіжною чекою (задля досягнення максимальної реалістичності під час навчання). Також була створена 27-мм навчальна граната Т265, стрільба якою велася зі вставного стволика. Утім, вона не набула поширення, оскільки не забезпечувала реалізму заряджання та стрільби.

У зв’язку зі змінами контактного пристрою в гранатометах М20А1 і М20В1А1 були створені відповідно модифіковані гранати — бойова М28А2 та навчальна М29А2. Ними можна було стріляти і зі старих гранатометів, але для нових модифікацій «супербазуки» гранати попередніх типів не підходили.

До боєкомплекту гранатомета також входили димові гранати Т127Е2 і Т127Е3 (М30), створені на базі М28А2, але з іншою конструкцією бойової частини. Їхня тонкостінна бойова частина споряджалася білим фосфором, а для збереження центрування балістичний наконечник залишався порожнім (всередині розміщувалася додаткова перегородка).

Найбільш досконалим типом боєприпасу, створеним для «супербазуки», стала кумулятивна граната М35, яка з’явилася в середині 1950-х років. Якщо попередні типи ґрунтувалися на технологіях часів Другої світової, то в новому виробі вже вгадувалися риси боєприпасів сучасних РПГ. Граната отримала новий балістичний наконечник характерної форми та зменшеного діаметра, а також донно-головний п’єзоелектричний детонатор М408. Його головна частина містила п’єзоелемент, з’єднаний мідними дротами з донною частиною, яка складалася з електрозапала, збудника й механізму дистанційного взведення (на відстані 7–12 м). Транспортним запобіжником слугувала обойма зі штифтом, що блокував механізм запала, яка знімалась перед пострілом. Ракетний двигун містив 19 трубок пороху з підвищеною швидкістю горіння — завдяки цьому заряд повністю згоряв у стволі навіть за низьких температур навколишнього середовища. Граната М35 вирізнялася на 30% більшою дальністю стрільби, а також суттєво покращеними бронебійними характеристиками. Утім, вона могла застосовуватися лише з РПГ М20А1 та М20В1А1.

Корея

Випуск РПГ М20 і М20В1 розпочався 1948 року, однак за два роки вони надійшли на озброєння лише кількох підрозділів на території США та Західної Німеччини. Відповідно до тодішніх штатів, М20 (М20В1) передбачалися для озброєння піхотних рот, тоді як усі інші підрозділи зберігали старіші РПГ М9А1. Розрахунок «супербазуки» складався з чотирьох осіб (гранатометник, його помічник і двоє піднощиків) і входив до складу вогневої секції піхотного взводу, до якої також належав розрахунок станкового кулемета М1919А6.

Гранатометник з М20, готовий до пострілу

Справжнє масове виробництво «супербазук» розгорнули лише після початку війни в Кореї. Проте для того, щоб наситити частини новими РПГ, потрібен був час. Американська «пожежна команда» — три перші дивізії, перекинуті до Кореї (1-ша кавалерійська, 24-та та 25-та піхотні) — були повністю оснащені старими гранатометами. «Базуки» виявилися безсилими проти лобової броні Т-34-85, і до Кореї в екстреному порядку відправили партію РПГ М20. 18 липня 1950 року біля Течжона їх уперше застосували в бою, в ході якого бійці 24-ї піхотної дивізії знищили вісім Т-34-85. Уже з серпня 1950 року всі підрозділи армії США та морської піхоти, які прибували до Кореї, повністю оснащувалися гранатометами М20 (М20В1). Дуже швидко американцям вдалося перевоозброїти і раніше прибулі дивізії. Тисячі вивільнених М9А1 відправили на склади. Багато з них згодом стали трофеями північнокорейської армії. Нові власники оцінили ефективність «базук» проти американської бронетехніки. З’ясувалося, що їхні гранати безсилі проти броні танків М26 «Першинг», але цілком ефективні проти «Шерманів» (М4А3).

Під час війни північнокорейська армія втратила 239 танків Т-34-85 і 74 самохідки СУ-76М, однак переважна більшість із них стала жертвами американської авіації та танків. Піхота ж застосовувала РПГ за прямим призначенням лише у виняткових випадках. Значно ширше «супербазуки» використовували як зброю для ураження дотів — у цій ролі вони виявилися навіть ефективнішими за 105-мм безвідкатні гармати.

Досвід перших років Корейської війни призвів до організаційних змін. У травні 1952 року до вогневої секції піхотних взводів армії США ввели другий розрахунок станкового кулемета, а розрахунок РПГ вивели з її складу, підпорядкувавши його безпосередньо командиру взводу. З переходом Корейської війни у позиційну фазу кількість «супербазук» у підрозділах почала зменшуватися. До кінця війни лише близько чверті підрозділів мали штатну кількість РПГ. Основним засобом вогневої підтримки стала 57-мм безвідкатна гарматаМ18, яка мала більшу дальність стрільби та кращу точність порівняно з М20. Значна маса М18 в умовах позиційної війни не була суттєвим недоліком, а менша маса снарядів порівняно з гранатами «супербазуки» компенсувалася більшою їхньою витратою (за умов позиційної війни підвіз боєприпасів не становив проблеми).

Техаські нацгвардійці на навчаннях. Гранатометник несе РПГ М20А1В1 у складеному положенні

Армія США продовжувала експлуатувати РПГ М20 до середини 1960-х років. У 1958 році відбулася чергова реорганізація: розрахунок «супербазуки» знову повернули до вогневої секції піхотного взводу, скоротивши його чисельність до трьох осіб (тепер був лише один піднощик). Крім того, два РПГ для самооборони з’явилися в управлінні роти та два — в управлінні взводу зброї. На початку 1960-х років секцію зброї знову реорганізували, ввівши до її складу два розрахунки РПГ (по дві особи) і одного піднощика. Тоді ж на заміну гранатометам серії М20 почали надходити нові 90-мм РПГ М67. «Супербазуки» ще деякий час залишалися в управлінні роти (одна) та управлінні взводу зброї (дві), але невдовзі їх замінили одноразові РПГ М72.

Розрахунок РПГ М20А1В1 морської піхоти США

Окрім армії США, «супербазуки» перебували на озброєнні морської піхоти. Тут вони були зброєю ротного рівня. Штурмова секція взводу зброї, що входив до складу стрілецької роти морської піхоти, мала шість РПГ М20, розрахунок кожного з яких складався з двох осіб.

Вʼєтнам

На початок війни у Вʼєтнамі Корпус морської піхоти США все ще широко використовував РПГ M20A1 (M20A1B1), вони також залишались на озброєнні деяких частин армії. Після прибуття американських військ до Вʼєтнаму більшість «супербазук» були відправлені на склади як непотрібні за умов протипартизанської війни. Згодом їх усе ж видавали бойовим підрозділам, але лише за потреби — наприклад, для знищення партизанських бункерів.

Цікаво, що у Вʼєтнамі «супербазуки» використовували і на флоті. З 1967 року американці масово будували для своїх річкових ескадр бронекатери ASPB. Попри невеликі розміри (довжина — 15 м, водотоннажність — 26,5 т), вони мали потужне озброєння, основу якого становили дві уніфіковані башти Mk 48. Зазвичай у носовій частині встановлювали башту Mk 48 mod. 2 зі спареними 12,7-мм кулеметами, а на надбудові — Mk 48 mod. 0 з 20-мм автоматичною гарматою. Цього було цілком достатньо для знищення живої сили противника і його плавзасобів (джонок), але для руйнування берегових укріплень потрібне було потужніше озброєння. Так з’явилася башта Mk 48 mod. 4 — модернізована версія Mk 48 mod. 2, по боках якої встановили два чотириствольні блоки гранатометів M20A1 (кулеметне озброєння зберігалося). Блоки стволів були кінематично пов’язані з кулеметною установкою — це забезпечувало вертикальне наведення. У 1969 році такі установки почали з’являтися на катерах ASPB, проте широкого розповсюдження не отримали.

Для повноти картини згадаємо ще й експерименти з установкою «супербазук» на гелікоптери. У 1950 році армія США проводила випробування з встановлення гранатометів M20 на легкий гелікоптер H-13D, а роком пізніше Корпус морської піхоти випробовував аналогічне озброєння на гелікоптері HTL-4 у складі ескадрильї HMX-1 (обидві машини — H-13D і HTL-4 — були варіаціями моделі Bell 47D). Утім, надалі для озброєння гелікоптерів обрали більш придатне озброєння — некеровані ракети, а згодом і ПТКР.

Гелікоптер H-13D з гранатометом М20. 1950 р.

Після зняття РПГ родини M20 з озброєння на складах США залишилося багато придатних до використання боєприпасів до них. Фахівці арсеналу «Пікатінні» запропонували використовувати гранату M28A2 як бойову частину протитанкової (протибортової) міни. Конструктори відмовилися від ідеї використання стволів гранатометів M20 через їх надмірну довжину. До того ж кількість РПГ була значно меншою за кількість гранат, запланованих для конверсії. Замість цього створили пусковий пристрій M143 — пластиковий ствол довжиною 59,7 см. Ефективна дальність стрільби становила приблизно 30 м, чого для міни було цілком достатньо. Датчик натискної дії являв собою кабель довжиною 21,95 м, всередині якого проходили два дроти, які замикалися при наїзді транспортного засобу. Якщо дорогою рухався колісний транспорт, кабель укладали перпендикулярно до напряму руху, якщо ж гусеничний — то під кутом приблизно 15° (щоб уникнути потрапляння кабелю між траками). Повний комплект міни важив 8,2 кг.

Міна М24. Праворуч – у транспортній упаковці; ліворуч - її основні компоненти: пусковий пристрій М143, граната М28А2, підривник М61, котушка з кабелем, пристрій для установки на місцевості

Виготовили приблизно 50 тисяч мін М24. Подальшим розвитком стала міна M66 з комбінованим детонатором — її сейсмочутливе «вухо» вловлювало вібрацію й сигналізувало про наближення цілі, активуючи інфрачервоний пристрій, який випромінював промінь упоперек дороги. При перетині променя ціллю відбувався постріл гранати. У комплект M66, окрім самої міни, входили дві триноги з інфрачервоним передавачем і приймачем, що встановлювалися по боках дороги.

Установка міни М24

Міни M24 були взяті на озброєння піхотних і інженерних рот армії США (по 15 одиниць на роту). Під час Вʼєтнамської війни їх обмежено застосовували на «стежці Хо Ши Міна» на території Лаосу та Камбоджі. До середини 1980-х років M24 були зняті з озброєння, поступившись місцем більш досконалим зразкам. Так завершилася служба нащадків «базуки» в армії США.

***

Окрім США, «супербазуки» широко застосовувалися і їхніми союзниками. У країнах Британської Співдружності (Великобританія, Австралія, Канада) вони перебували на озброєнні з часів Корейської війни до середини 1960-х років, коли були замінені шведськими РПГ «Карл Густав». У британській номенклатурі гранатомет M20 позначався як M20 Mk1, а M20A1 — як M20 Mk2. У Франції «супербазука» залишалась штатним протитанковим засобом піхотного взводу до початку 1970-х років. Французька армія використовувала «супербазуки» під час колоніальних воєн в Індокитаї та Алжирі. Гранатомет M20 та його модифікації надійшли на озброєння армій ФРН, Швеції, Туреччини, Португалії, Австрії, Індії, Пакистану, Республіки Корея, Тайваню, Філіппін, Бірми, а також цілої низки інших країн, зокрема майже всіх держав Латинської Америки. Че Гевара навіть присвятив РПГ окремий абзац у своїй книзі «Герилья»:

«Базука є потужною зброєю, яка може використовуватися партизанськими загонами завдяки простоті застосування. Зрозуміло, спочатку її треба відібрати в ворога. Базука ідеальна для стрільби по броньованим цілям, так само як і по неброньованих машинах, що перевозять солдатів, а також для захоплення невеликих військових баз силами малих загонів за короткий час; суттєвим недоліком є маса боєприпасів — одна людина може нести лише три гранати».

Британські морські піхотинці з РПГ М20 Мк1 на позиції. Кувейт, 1961 р.

M20 став зразком для багатьох зарубіжних конструкторів. Уже в 1951 році захоплену в Кореї «супербазуку» скопіювали в КНР, почавши випуск 87-мм РПГ «Тип 51». З 1952 року цей гранатомет застосовувався в Кореї, згодом певна кількість потрапила до Вʼєтнаму. У Бразилії фірма «Гідроар» випускала копію РПГ M20A1B1 з батарейним живленням замість магнето. «За мотивами» M20 були створені іспанський гранатомет M65, французький F1 LRAC, бельгійський RL-83 «Бліндісід».

Тактико-технічні характеристики РПГ М20

	М20	М20В1
Калібр, мм	88,9	88,9
Довжина передньої/задньої частини ствола, мм	762/794	762/794
Маса, кг: - з двоногою і гвинтовою опорою - без двоноги і гвинтової опори - передньої частини ствола - задньої частини ствола	6,8 5,9 2,1 3,8	6,4 5,4 1,9 3,5
Маса гранати, кг	4,1	4,1
Початкова швидкість гранати, м/с	102	102
Дальність стрільби, м: - ефективна по рухомим цілям - ефективна по нерухомим цілям - максимальна	185 275 820	185 275 820
Бронепробивність, мм	280	280

Шановні читачі, якщо моя писанина вас зацікавила – можете докинути трошки на книжечки: https://buymeacoffee.com/andrijkhar9

Приватбанк: 5168 7456 7352 6783