Bazooka - батько усіх РПГ

Бійці з гранатометами М1А1 (ліворуч) і М9 (праворуч)

Протистояння піхоти й танків, яке розпочалося на полях битв Першої світової війни, особливої гостроти набуло під час Другої світової. Посилення бронювання танків призвело до того, що протитанкові рушниці калібру від 7,92 до 20 мм втратили свою ефективність. А саме вони вважалися основним протитанковим засобом піхоти напередодні війни… Виникла нагальна потреба у принципово нових рішеннях, які забезпечили б піхоту потужною, але водночас — легкою й компактною протитанковою зброєю. Так з’явилися гранатомети — німецький «Панцерфауст», британський PIAT і герой нашої сьогоднішньої розповіді — американський M1, більш відомий під прізвиськом «базука».

 

Засіб доставки кумулятивного заряду

 

Ключем до вирішення проблеми протитанкової зброї для піхоти стала розробка кумулятивних зарядів. На відміну від традиційних бронебійних снарядів, їхня уражаюча здатність не залежить від початкової швидкості. А отже, пристрій для стрільби такими боєприпасами можна зробити легким — адже йому не потрібно поглинати величезну силу віддачі. У принципі, можна було б узагалі обійтись без будь-якого пристрою для стрільби. Так з’явилися ручні протитанкові гранати. Проте ефективна дальність їхнього застосування, з очевидних причин, була мізерною. Наступним етапом стали гвинтівкові гранати, які запускалися (за допомогою спеціальних насадок) зі стандартних піхотних гвинтівок. У січні 1941 року армія США взяла на озброєння кумулятивну гранату М9. Запускаючись зі стандартної гвинтівки «Спрингфілд» M1903, вона пробивала броню завтовшки до 32 мм. У листопаді того ж року з’явилася граната М10 з підвищеною до 50 мм бронепробивністю. Проте вона виявилася надто важкою для стрільби з гвинтівки. Гранату спробували перетворити з гвинтівкової на «кулеметну», стріляючи з 12,7-мм кулемета М2НВ, але й для нього віддача була надмірною.

Капітан Е. Юль з дослідним зразком гранатомета

 

Вихід із ситуації знайшов полковник Леслі Скіннер, який із початку 1930-х років працював на Абердинському полігоні над ракетними снарядами різного призначення. Він запропонував оснастити гранату М10 пороховим ракетним двигуном, що повністю усувало проблему віддачі. Втілити ідею керівника взявся його асистент Едвард Юль. Упродовж кількох тижнів він випробував півтора десятка різних варіантів, доки не зупинився на оптимальному. Гранатомет Юля по суті являв собою сталеву тонкостінну трубу діаметром 60 мм, відкриту з обох боків. На ній кріпилися прицільні пристрої, дві рукоятки, плечовий упор і контактно-запобіжний механізм. Приціл, що складався з мушки й цілика, забезпечував стрільбу на дистанцію до 200 ярдів (183 м). Цікаво, що конструктор подбав про зручність використання зброї як правшами, так і лівшами. Плечовий упор із ціликом був поворотним і міг перекидатися на правий або лівий бік ствола, а біля переднього зрізу ствола встановили рамки з мушками з обох боків.

 

Спусковий механізм гранатомета був електричним і живився від батарейки, розміщеної в дерев’яному плечовому упорі. Один полюс батарейки з’єднувався з «масою» (стволом зброї), другий — через спусковий і контактно-запобіжний механізми — з контактним кільцем гранати. Контактно-запобіжний механізм, розташований у коробці зверху задньої частини ствола, складався з контактного стрижня, з’єднаного з важелем запобіжника. При досиланні гранати в ствол важіль підіймався, а контактний стрижень відповідно опускався, торкаючись контактного кільця гранати. Після натискання на спусковий гачок струм надходив у ланцюг, запалюючи пороховий заряд ракетного двигуна. Після виходу гранати зі ствола контактний стрижень під дією пружини повертався у верхнє положення — зброя ставала на запобіжник. Біля заднього зрізу ствола був фіксатор, який утримував заряджену гранату і забезпечував контакт «маси» пускової установки з одним із полюсів електрозапалу гранати.

 

Кілька слів про будову самої гранати, що отримала позначення М6. Вона складалася з кумулятивної бойової частини та твердопаливного реактивного двигуна. Між ними розміщувався ударний детонатор. Через порівняно невелику швидкість гранати детонатор довелося зробити дуже чутливим. Щоб уникнути неприємних несподіванок під час транспортування, його спорядили запобіжником — чекою, яку витягував заряджальник безпосередньо перед тим, як помістити гранату в ствол. На корпусі порохового двигуна встановлювалися шість стабілізуючих пер. Один із дротів електрозапалу двигуна з’єднувався з пером стабілізатора, а через нього — з «масою» пускової установки; другий — із контактним кільцем на балістичному ковпачку гранати і, відпоідно, зі стрижнем контактно-запобіжного механізму.

 

Виробництво та вдосконалення

 

У період відпрацювання конструкції реактивний гранатомет Е. Юля позначався T6. Після взяття на озброєння він отримав позначення M1 Antitank Rocket Launcher («протитанкова ракетна пускова установка»). У військах за M1 закріпилася неофіційна назва базука — через зовнішню схожість з духовим інструментом, вигаданим і популяризованим відомим у той час коміком Бобом Бернсом.

Боб Бернс зі своєю базукою і офіцер армії США з гранатометом М1

 

Оскільки нова протитанкова зброя була максимально простою у виробництві, її впровадження в серійне виготовлення зайняло трохи більше місяця: 19 травня 1942 року концерн General Electric отримав замовлення на 5000 гранатометів і 25 000 реактивних кумулятивних гранат, а вже 24 червня перша партія виробів була готова.

 

Загалом виготовили майже 113 тисяч гранатометів M1. Однак, як це часто буває з принципово новим озброєнням, «базука» мала низку недоліків, які намагалися усунути в процесі подальшого вдосконалення. Основною проблемою M1 були часті відмови спускового механізму. Щоб зменшити ймовірність їх виникнення, конструктори спростили пристрій гранатомета, відмовившись від контактно-запобіжного пристрою. Замість нього застосували ізольовану від ствола обойму із пружинними контактами. Також було вилучено як непотрібну передню рукоятку, а цілик замість перекидного став фіксованим (відтепер стріляти можна було тільки з правого плеча). Мушку відкалібрували для стрільби на дистанцію 100, 200 і 300 ярдів. Для захисту стрільця від порохових газів на передньому зрізі ствола встановили невеликий круглий сітчастий щиток. Доопрацьований гранатомет отримав позначення M1A1. Промисловість випустила близько 60 тисяч таких виробів.

Будова РПГ М1А1: 1 – ствол; 2 – електричний провід; 3 – цілик; 4 – металева накладка, що захищає обличчя гранатометника від опіку; 5 – задня частина ствола, посилена обмоткою дроту; 6 – контактна обойма; 7 – рушничний ремінь; 8 – пружина батарейки; 9 – кришка відсіку батарейок; 10 – батарейки; 11 – приклад; 12 – запасні батарейки; 13 – сигнальна лампочка; 14 – нерухомий контакт; 15 – регулятор рухомого контакту; 16 – рухомий контакт; 17 – спусковий гачок; 18 – мушка; 19 – сітчастий захисний щиток.

Тренування розрахунків М1А1 у Форт-Беннінг, вересень 1943 р.

 

Наступним етапом модернізації стало створення у жовтні 1943 року гранатомета M9. Зовні він відрізнявся подовженим стволом (1500 мм замість 1380), що дозволило відмовитися від сітчастого щитка — тепер пороховий заряд ракетного двигуна повністю згорав у стволі. Для зручності транспортування зброї ствол зробили розбірним. Задня його частина з обоймою контактів і фіксатором гранати залишилася такою ж, як у M1A1, але спусковий механізм переробили — батарейку замінили на електромагнітний генератор (магнето), який спрацьовував при натисканні на спуск. Виготовили трохи більше 26 тисяч таких гранатометів, а в червні 1944 року почалося виробництво варіанта M9A1. Основними його відмінностями були вдосконалений вузол з’єднання передньої та задньої частин ствола, а також посилена (обмотана дротом) задня частина. З вересня 1944 року M9A1 комплектувався оптичним прицілом. За обсягами виробництва M9A1 (278 тисяч) перевершив усі попередні варіанти «базуки» разом узяті.

Гранатометник з РПГ М9

 

Останнім серійним варіантом «базуки» став гранатомет M18, ствол якого був виготовлений не зі сталі, а з алюмінієвого сплаву. Маса зброї порівняно з M9A1 зменшилася на третину — з 7,2 до 4,8 кг. M18 взяли на озброєння у квітні 1945 року, однак після випуску 500 екземплярів виробництво зупинили — війна добігала кінця. Проте M18 встиг узяти участь у боях — 350 екземплярів відправили на Філіппіни та Окінаву для випробувань у бойових умовах.

 

Систематичному вдосконаленню піддавалися не лише гранатомети, а й боєприпаси. У зв’язку зі зміною схеми електрозапалу в гранатометах M1A1 і M9 були створені гранати M6A1 та M6A2. Граната M6A3 відрізнялася напівсферичним балістичним наконечником замість конічного, а також удосконаленим детонатором M400 з додатковим запобіжником (пружиною, що блокувала ударник і звільняла його після виходу гранати зі ствола). Бойова частина M6A3 містила 230 г пентоліту, а реактивний двигун споряджався 65 г пороху. Якщо в ранніх варіантах гранат бронепробивність становила 75 мм, то у M6A3 вона зросла до 100 мм.

 

Для навчальних стрільб виготовлялися інертні гранати M7, M7A1, M7A2 та M7A3. Їхня маса та габарити повністю відповідали бойовим гранатам, але бойова частина не містила вибухової речовини.

 

Для гранатометів M9 та M9A1, окрім кумулятивних, також створили запалювально-димову гранату M10, споряджену 400 г білого фосфору. Вона могла використовуватися для димового прикриття або ураження живої сили в будівлях і польових укріпленнях. Загальний обсяг виробництва кумулятивних гранат усіх типів для базук становив майже 13 мільйонів одиниць, а запалювально-димових — 2,6 мільйона.

 

Бойове хрещення

 

Більшість «базук» із першої партії потрапила не до армії США, а до союзників, які гостро потребували протитанкових засобів. У вересні 1942 року 600 гранатометів отримала Велика Британія. Їх доставили до Єгипту, випробували і… відправили на склад. На думку британських військових, у пустельних умовах Північної Африки гранатометник практично не мав шансів наблизитися до ворожого танка на 200 ярдів. Пізніше британцям передали ще 1500 «базук», але ті перенаправили їх французькому Руху Опору.

 

Три тисячі «базук» M1 (і 8500 гранат M6) були поставлені до СРСР. Про їхнє застосування я розповідав тут. Під час Другої світової війни «базуки» також постачалися військам Вільної Франції (11350 одиниць плюс 2616 гранатометів, переданих Руху Опору), Бразилії (2876), Китаю (2018) і Канаді (177). Однією з найменш відомих сторінок бойової біографії «базук» стало їх використання під час Словацького національного повстання, про що я теж колись писав. 

 

Армія США вперше застосувала протитанкові гранатомети під час висадки в Північній Африці (операція «Торч»), яка розпочалася 8 листопада 1942 року. Тоді базуки ще навіть не були введені до штатного озброєння, але вже входили до складу вантажів, що доставлялися до Африки. Розбираючи чергову партію спорядження, тиловики виявили ящики з незнайомим маркуванням Launcher, rocket, antitank, 2.36-in, M1. Слово «протитанковий» одразу викликало жвавий інтерес до вмісту. Відкривши один із ящиків, офіцери побачили шість чудернацьких труб. Порившись серед вантажу, вдалося знайти й упаковки з гранатами M6. Хоча інструкції до нового озброєння були відсутні, це не завадило командирам деяких підрозділів «приватизувати» гранатомети. Уже в листопаді 1942 року їх застосовували проти французьких підрозділів, що намагалися чинити опір. Але в більшість частин «базуки» потрапили зі значним запізненням — наприклад, мотопіхота 1-ї танкової дивізії отримала перші гранатомети наприкінці грудня 1942 року, а 34-та піхотна дивізія — лише 13 лютого 1943 року, напередодні німецького наступу на перевалі Кассерін в Алжирі. Зрозуміло, бійці не встигли освоїти нову зброю. Деяку кількість гранатометів M1 «затрофеїли» німці, які з притаманною їм педантичністю присвоїли «базуці» власне позначення Raketenpanzerbüsche (R.PzB.) 788(a). На основі M1 німці створили свій реактивний протитанковий гранатомет багаторазового використання «Панцершрек», який відрізнявся від американського прототипу збільшеним до 88 мм калібром і кращим бронепробиттям.

"Панцершрек" і "Базука"

 

Організація

 

У штат армії США «базуки» ввели лише в березні 1943 року — по три одиниці на кожну піхотну роту. Штатних розрахунків для них не передбачалося. У кожному піхотному відділенні мали навчити двох стрільців користуванню гранатометом, самі ж «базуки» видавалися з взводу зброї до піхотних взводів у разі потреби. Ще сім РПГ знаходилися в роті зброї піхотного батальйону і вісім — у штабній роті. Таким чином, піхотний батальйон мав 24 гранатомети, а полк (з урахуванням полкових підрозділів) — 93. У лютому 1944 року кількість «базук» у піхотній роті збільшили до восьми, але штатних розрахунків для них, як і раніше, не було. Штатні розрахунки РПГ з’явилися лише після війни — у 1948 році, коли до складу піхотних взводів ввели відділення зброї. Останнє включало розрахунок станкового кулемета й розрахунок РПГ (чотири особи — гранатометник, заряджальник і двоє піднощиків боєприпасів).

Поряд із піхотою американці швидко наситили гранатометами й інші частини — наприклад, кожен артдивізіон згідно зі змінами у штаті, введеними в березні 1943 року, отримав по 40 «базук».

 

У парашутних ротах за штатом від лютого 1944 року було по чотири РПГ, у планерно-десантних — по п’ять–шість. У морській піхоті гранатомети зосередили на рівні батальйону — у штурмових взводах. Кожен із них складався з трьох секцій по два відділення. У відділенні було семеро осіб: командир, розрахунок РПГ (два чоловіки), розрахунок вогнемета (також двоє) і два сапери-підривники. Така організація диктувалася необхідністю тісної взаємодії під час штурму укріплень — саме вони, а не танки, були основними цілями для «базук» на островах Тихого океану.

Через значну довжину гранатомет М1 був незручним для десантників

Звільняючи Європу

 

9 липня 1943 року союзники розпочали операцію «Хаскі» – висадку на Сицилії. До того часу «базуки» вже були достатньо освоєні у військах. У першу чергу завдяки реактивним протитанковим гранатометам (РПГ) вдалося відбити контратаки німецьких і італійських танків на плацдармі біля Ґели. Свою репутацію відмінної оборонної зброї «базуки» зміцнили під час операції «Шингл» – висадки на материкову Італію, що почалася 9 вересня 1943 року. Біля Салерно десантовані війська майже одразу зазнали потужних атак німецької 16-ї танкової дивізії, але завдяки вмілій дії артилерії та гранатометів американцям вдалося утримати плацдарм.

Бійці 17-ї повітрянодесантної дивізії з РПГ М9. Франція, січень 1945 р.

 

У «день Д» – 6 червня 1944 року – американці висаджувалися в Нормандії з гранатометами М1 і М1А1. Навіть парашутистам довелося десантуватися з цими громіздкими трубами – складні РПГ М9 дебютували в бою лише у серпні 1944 року, під час операції «Драгун» (висадка на півдні Франції).

Бійці штурмової групи 2-го батальйону рейнджерів з гранатометом М1А1 на борту десантного катера напередодні висадки в Нормандії

 

Перше зіткнення американців у Нормандії з великою кількістю німецьких танків сталося 11 липня 1944 року біля річки Вір. Атаку Навчальної танкової дивізії було відбито головним чином завдяки успішним діям винищувачів танків M10. А от «базуки» виявилися безсилими проти лобової броні «Пантер» і середніх танків PzKpfw IV Ausf H/J. Наступна велика танкова атака проти американців відбулася в ніч з 6 на 7 серпня біля Мортена. У ній брали участь 120 танків і 32 самохідні гармати. Цього разу «першу скрипку» у відбитті атаки зіграли 76,2-мм протитанкові гармати та польова артилерія, а внесок розрахунків РПГ в перемогу був мінімальним. Наприклад, американська 30-та піхотна дивізія заявила про знищення 69 німецьких танків, з яких лише десяток припав на «базуки».

 

Досвід боїв у Західній Європі показав, що успішне ураження танків вогнем гранатометів було можливим лише при влучанні в борт або корму. Цьому значною мірою сприяв характерний ландшафт Нормандії – бокаж (поля, перемежовані лісосмугами та живоплотами), що обмежував маневреність бронетехніки й давав змогу влаштовувати засідки.

 

Кількість «базук» у американських з'єднаннях, що воювали в Західній Європі, постійно зростала: у червні 1944 року їх налічувалося близько 35 тисяч, а до кінця квітня 1945 року – понад 93 тисячі. Витрати боєприпасів до «базук» у періоди найзапекліших боїв (грудень 1944 – лютий 1945 років) досягали 200 тисяч пострілів на місяць. І хоча РПГ першої ґенерації мали низку недоліків, це не завадило генералу Двайту Д. Ейзенговеру так відповісти на запитання, які види озброєння, на його думку, найбільше сприяли перемозі у Другій світовій війні: «Базука, джип, атомна бомба і [транспортний літак] С-47».

 

Тактико-технічні характеристики 60-мм реактивних протитанкових гранатометів

 

	М1	М1А1	М9, М9А1	М18
Довжина в бойовому положенні, мм	1372	1389	1550	1538
Довжина в похідному положенні, мм	1372	1389	800	800
Маса, кг	5,94	5,99	7,2	4,67
Максимальна дальність стрільби, м	640
Ефективна дальність стрільби, м	275
Швидкострільність, постр./хв	4-5	4-5	10	10

Шановні читачі, якщо моя писанина вас зацікавила – можете докинути трошки на книжечки: https://buymeacoffee.com/andrijkhar9

Приватбанк: 5168 7456 7352 6783