А зараз придалася б: PZA Loara
Сьогодні – про ще одну програму створення системи ППО, яка свого часу припинена,
а зараз ця система, напевно придалася б: про польську ЗСУ PZA Loara.
У 1994 р. в Польщі була ініційована Стратегічну
урядову програму «Сучасні технології для потреб розвитку системи
протиповітряної оборони військ і об’єктів. Програма складалася з трьох
частин, пов’язаних із розробкою зенітного артилерійського комплексу (PZA Loara), зенітного ракетного комплексу
(PZR Loara) та переносного
зенітного ракетного комплексу Grom.
З трьох складників лише Grom довели до
серійного виробництва. PZR Loara
не існував навіть у прототипах (лише в макеті), а ось прототипи PZA Loara були виготовлені і випробовувались.
Артилерійсько-ракетний комплекс Loara
був призначений для ураження засобів повітряного нападу на дуже малих, малих і
середніх висотах, у тому числі таких сучасних, як безпілотні літальні апарати,
ракети та крилаті ракети, що рухаються з максимальною швидкістю до 500 м/с. У
пошуку універсальних рішень передбачалася також можливість застосування
комплексу проти наземних і морських цілей.
У вимогах очікували створення комплексу (тобто ЗСУ та самохідного ЗРК),
здатного виконувати завдання під час руху, автономного (з власними засобами
розвідки, ідентифікації, супроводження та ураження), із багатоканальною
системою управління вогнем. Спочатку передбачалося, що Loara з’явиться у військах на початку XXI століття, замінивши не
лише самохідні зенітні артилерійські установки ЗСУ-23-4 «Шилка», а й ракетні машини ЗРК «Оса AK/AKM», а за деякими планами навіть 2K12 «Куб». Тому кількість
запланованих до закупівлі вогневих засобів мала бути дуже великою – до 250
машин. Передбачалося, що базовий батарейний модуль складатиметься з пари
артилерійських машин і такої ж кількості ракетних.
Для виконання завдання було визначено групу підприємств польської
промисловості, що представляли різні науково-виробничі спеціалізації.
Інтегратором усієї системи був Науково-виробничий
центр електроніки Radwar, але значну участь у проєкті також брали Bumar-Łabędy (танковий завод у Глівіце),
OBRUM Gliwice (танкове КБ, розташоване
там само), Huta Stalowa Wola,
Przemysłowe Centrum Optyki (РСО) і
низка інших підприємств.
З концептуальної точки зору напрошується назвати прототипом для PZA Loara західнонімецьку ЗСУ Flakpanzer Gepard. Вони навіть зовні схожі.
Та все ж не слід забувати, що Gepard створювався наприкінці 1960-х років і
випускався з 1973-го – а PZA Loara,
на три десятиліття молодша. Тож відправною точкою для проєктування можна вважати
іншу ЗСУ – південноафриканську ZA-35,
яка з’явилась на початку 1990-х. Це модульна конструкція із баштою, яка встановлювалась
на бронетранспортері Rooikat,
шасі гаубиці G6 або, що
найважливіше, танка T-72. Башта,
розроблена компанією Kentron,
була озброєна двома автоматичними гарматами Vector GA калібру 35 мм, встановленими з боків. У передній частині
баштового модуля знаходилася платформа з оптико-електронною системою, до складу
якої входили телевізійна камера, інфрачервона камера та лазерний віддалемір. На
башті був встановлений радар первинного виявлення ESR-110 (діапазон L), що піднімався на висоту 5 м і міг виявляти
повітряну ціль типу літака з відстані 12 км. Також велася робота над ракетною
версією комплексу під назвою ZA-HVM,
озброєною 8 ракетами SAHV-3, які
наводилися радіокомандним способом або за допомогою інфрачервоного наведення. Усе
це разом добре вписувалося в польську концепцію PZA/PZR Loara. Рішення з ПАР було відоме не лише завдяки аналізам
іноземного ринку — компанія Kentron
у першій половині 1990-х активно проводила маркетингову діяльність у Польщі,
беручи участь у польських оборонних виставках. Більше того, вона пропонувала
власні гармати калібру 35 мм і ракети для вже запущеної програми Loara.
У межах польського проєкту досить швидко було зроблено вибір
артилерійського озброєння — вирішено придбати ліцензію на швейцарські
автоматичні гармати Oerlikon KDA
калібру 35 мм, що використовують боєприпаси 35×228 мм. Саме артилерійський варіант – PZA Loara – планувалось створити в першу чергу;
на кілька років пізніше мав з’явитись ЗРК PZR Loara, уніфікований з ЗСУ на 60-70%.
Шасі для обох систем мало бути похідним від Т-72.
Вибір був цілком логічним: цей танк (у тому числі в модернізованому варіанті
РТ-91) випускався в Польщі і ще довго мав складати основу польських танкових
військ.
У 1998 р. на полігоні випробували функціонування
систем баштового модуля – ще не встановленого на шасі. Наступного року модуль
встановили на модифіковане шасі Т-72, яке відрізнялось від звичайного танка зменшеною
товщиною броні і деякими змінами на робочому місці механіка-водія. 2000 р.
відбулись перші стрільбові випробування цього прототипу. Другий прототип, який
проходив державні випробування у 2002-2003 рр., мав значно більш змінене шасі.
Повністю переробили його передню частину: лобовий лист був встановлений під
меншим кутом до вертикалі, місце механіка-водія змістили ліворуч від
поздовжньої осі машини, у нього з’явилось велике вікно з броньованим склом. Допоміжну
силову установку, яка на першому прототипі встановлювалась ззаду башти,
перенесли в кормову частину корпусу. На надгусеничних полицях розташували
відсіки з електрообладнанням. В конструкцію підвіски додали гідравлічний
блокуючий механізм для забезпечення стійкості при стрільбі.
Результати випробувань другого прототипу
показали, що внаслідок змін центр ваги машини змістився назад на 153 мм порівняно
з танком РТ-91. Передні опорні котки виявились недовантаженими. Що таке 153 мм
в масштабах танка? Дрібниця, здається. Але щоб повернути центр ваги в прийнятні
рамки шасі третього прототипа довелось знову ґрунтовно переробляти. Кут нахилу
лобового листа корпусу збільшили з 45 до 60°, збільшили і його товщину. Товщину
бортової броні, навпаки, зменшили. Робоче місце механіка-водія пересунули трохи
праворуч, вікно в лобовому листі усунули. Допоміжну силову установку знову
перенесли, встановивши всередині корпусу, праворуч від водія, в акустично
ізольованому відсіку. Посилили підбаштовий лист, а погон башти посунули трохи
вперед. Переробили і сам баштовий модуль, витягнувши його вперед. В такому
варіанті ЗСУ важила 45,6 т, з них 13 т припадало на баштовий модуль (з
командиром, оператором і боєкомплектом).
Озброєння PZA Loara – дві 35-мм гармати, встановлені по боках башти, з боєкомплектом
230 (за іншими даними – 300-350) снарядів на ствол. На даху башти знаходилась антена
трикоординатного радару виявлення повітряних цілей (польської розробки) з
електронним скануванням у вертикальній площині, антена якого оберталась зі
швидкістю 60 об./хв. Дальність виявлення повітряних цілей становила 25 км,
висота – 6 км. Станція одночасно могла супровожувати 64 цілі. В передній
частині башти, на рухомій у двих площинах платформі, знаходився радар супроводу
Eagle MkI/II виробництва шведської фірми Ericsson. Поряд з ним встановили електронно-оптичний блок з французьким
тепловізором Sagem Iris, телекамерою KTVD-1 і віддалеміром DL-1. Два останніх прилади були польської розробки, як і стабілізований у
двох площинах панорамний спостережний пристрій PSPD-1, встановлений на даху башти.
Третій прототип був готовий в середині 2004 р. В
той час військові хотіли отримати для сухопутних військ 250 бойових машин Loara,
в тому числі 160 ЗСУ і 90 ЗРК, з терміном поставок 2007-2017 рр. З’вилась також
ідея закупівлі 28-56 PZA Loara для Повітряних сил – для ППО
авіабаз. Але ці плани слабко узгоджувались з бюджетними реаліями. Саме в той
час Польща реалізовувала масові закупівлі нової техніки – мисливців F-16, транспортних літаків С295М, БТР «Росомак», ПТРК «Спайк»... Тож
бюджетний комітет сказав: для початку закупимо 8-9 ЗСУ. По одній штуці на рік...
Водночас було піднято питання про необхідність допрацювання PZA Loara для застосування боєприпасів з
програмованим підривом. Відповідний аналіз провели у 2007-2008 рр. Виходило, що
модернізацію можна реалізувати за 40 місяців часу і 110 мільйонів злотих. Вартість
серійної ЗСУ становила б близько 66 мільйонів. Загальні апетити військових на
той час суттєво скоротились: планувалась закупівля 48-ми PZA Loara для зенітних дивізіонів чотирьох
танкових бригад (по 12 штук на дивізіон) – на загальну суму 3,3 млрд. злотих.
А далі втрутилась політика. Польща розширювала свою участь в операції НАТО
в Афганістані. Там PZA Loara була непотрібна. Класичної війни
на горизонті не передбачалось – тож навіщо інвестувати в цю систему? Як альтернативу
запропонували модернізацію «Шилки» (а трохи раніше від створення PZR Loara відмовились на користь модернізації «Оси»).
Стверджувалось, що за ціну однієї PZA Loara можна буде модернізувати 8-12 «Шилок». В підсумку запустили у
виробництво одну чотиригарматну батарею PZA Loara – для дослідної експлуатації. З огляду на крихітне замовлення, виготовлення
ЗСУ виявилось дорогим і тривалим (виробничий цикл однієї установки становив 20
місяців). Зрештою, до війська потрапив тільки один екземпляр, переданий в
грудні 2004 р. 10-й бригаді панцирної кавалерії. В її зенітному дивізіоні він
експлуатувався десь до 2010 р. Спроби отримати зарубіжні замовлення теж
виявились невдалими, хоч машина пропонувалась військовим Індії, Малайзії,
Індонезії, Таїланду.
У 2016 р. проєкт спробували реанімувати – на виставці
MSPO 2016 демонстрували модель ЗСУ Loara NG на шасі південнокорейської САУ К9 (купленому
Польщею для свого «Краба»). Крім заміни шасі, передбачалось повністю оновити пошуково-прицільний
комплекс, застосувавши, зокрема, польську пошукову РЛС Bystra з АФАР. Але далі моделі
справа не пішла.
Чи придалася б PZA Loara в сучасних умовах? Враховуючи високу ефективність значно старіших «Гепардів»
проти крилатих ракет і БпЛА – так, безумовно! А якби ще ЗСУ допрацювали для
застосування снарядів з програмованим підривом – ціни їй не було б.
Шановні читачі, якщо моя писанина вас зацікавила – можете докинути трошки на книжечки: https://buymeacoffee.com/andrijkhar9
Приватбанк: 5168 7456 7352 6783
Коментарі
Дописати коментар