Light Combat Team: ЗСУ М19
Під
час Другої світової війни в американській армії широко застосовувалися ЗСУ на
шасі напівгусеничних бронетранспортерів: М13 і М14 зі спареними 12,7-мм
кулеметами, М16 і М17 зі
зчетвереними установками таких же кулеметів, а також
М15 і М15А1 з комбінованим озброєнням (37-мм гармата
та два 12,7-мм кулемети). Проте військовим
потрібна була повністю гусенична ЗСУ, яка за прохідністю не поступалася б
танкам.
Перші спроби американців створити зенітну самохідну
установку на танковому шасі були схожі на відверту імпровізацію. Спочатку на
легкий танк М3, позбавлений башти, поставили 12,7-мм зчетверену кулеметну
установки. Потім, зрозумівши, що екіпажу машини в бою буде некомфортно, додали
невеликий броньовий щит. Потім спробували схрестити шасі М5А1 та флотську
установку Мk 17 зі спаркою 12,7-мм кулеметів. Усі ці машини так і залишились
прототипами.
Машина з «Бофорсами»
Ще у травні 1942 року командування армії США схвалило
ініціативу Бюро зенітної артилерії щодо розробки ЗСУ, озброєної спареною
установкою 40-мм автоматів «Бофорс». Спочатку передбачалося використовувати
базу 76,2-мм протитанкової САУ М5 (побудованої на шасі швидкохідного тягача
«Клетрак»), але ця самохідка, хоч і була стандартизована, серійно не
вироблялася. Тому військові переключили свою увагу на шасі легкого танка М5, а
точніше, його глибоко модифікований варіант, який використовувався для 114-мм
самохідної гармати Т16 і 155-мм самохідної гаубиці Т64. Його довжина
збільшилася на 305 мм порівняно з базовим танком, що вимагало додавання ще пари
опорних котків з кожного боку. Силову установку перенесли з кормового відсіку
до середньої частини машини, розмістивши за відділенням управління.
Прототип ЗСУ Т65 був виготовлений фірмою
«Кадилак» на початку 1943 року. Маса самохідки сягала 17 265 кг. У її кормовій
частині на лафеті Т12 змонтували два 40-мм автомати М1. Лафет забезпечував
круговий горизонтальний обстріл, а діапазон кутів вертикального наведення
становив від -5 до +90°. Приводи наведення в обох площинах – електрогідравлічні.
Броня прикривала гарматну установку і бійців, що обслуговували її, спереду
(товщиною 13 мм), а також з боків і ззаду (6,5 мм); згори бойове відділення
було відкрито. Екіпаж машини складався з шести осіб: командир, навідник і два
заряджальники розміщувалися у бойовому відділенні, а механік-водій та його
помічник – у відділенні управління. Допоміжне кулеметне озброєння не
передбачалося – для самооборони служила лише особиста зброя екіпажу.
Боєкомплект Т65 складався з 336 снарядів, але військові
визнали, що в умовах інтенсивних бойових дій цього може не вистачити. Тому в
комплекті з Т65 створювався транспортер боєприпасів Т23 (конструктивно подібний
до Т22, що призначався для супроводу САУ Т16 і Т64).
За встановленим порядком перший раунд випробувань
прототипу ЗСУ пройшов на Абердинському полігоні, а потім Т65 відправили на
полігон Бюро зенітної артилерії в Кемп-Девісі (штат Північна Кароліна). За
результатами випробувань у конструкцію внесли низку змін, найбільш суттєвою з
яких стала установка автоматичного зенітного прицілу М7. Однак на озброєння Т65
так і не потрапила, оскільки 25 травня 1943 року було ухвалено рішення про
подальшу розробки ЗСУ на шасі нового легкого танка Т24. Аналогічне рішення
місяцем раніше ухвалили і щодо САУ Т16 і Т64 – фактично це означало перенесення
всієї «Легкої бойової команди» на нову базу.
На перспективному шасі
Дослідний зразок ЗСУ на подовженому шасі Т24 (М24)
отримав позначення Т65Е1. Його компонування повністю відповідало шасі 155-мм
САУ Т64Е1: попереду – відділення управління з робочими місцями механіка-водія
та його помічника, за ним – моторне відділення зі спаркою двигунів «Кадилак», а
в самій кормі – бойове відділення. В останньому встановлювалася спарена
установка 40-мм гармат. Діапазон кутів вертикального наведення трохи звузився в
порівнянні з Т65 і становив від -3 до +85°.
Випробування прототипу Т65Е1 стартували на початку 1944
року та проходили без особливих проблем. 15 червня 1944 зенітну самохідну
установку стандартизували як M19 Multiple Gun Motor Carriage. Тоді ж гарматний
лафет Т12 отримав позначення М12, а спарена гарматна установка була
стандартизована як М2. А от від створення спеціального транспортера боєприпасів
Т23Е1 відмовилися (ймовірно, його не реалізували навіть у прототипі). Більш
раціональним визнали застосування причепа для перевезення додаткового
боєкомплекту. Стандартний одновісний причіп вантажопідйомністю 1 т модифікували
для розміщення 320 снарядів (20 ящиків по 16 снарядів) і назвали М28. З
урахуванням 352-х снарядів, які транспортувалися самою ЗСУ, загальний
боєкомплект становив 672 постріли. Для управління вогнем М19 служили приціли
М13 та М24. Курсовий кулемет, що був на танку М24, на ЗСУ не встановлювався –
його місце зайняла радіостанція.
Самохідка М19 обладнувалася радіостанцією SCR 510 або
AN/VRC-5, яка встановлювалася у відділенні управління та обслуговувалась
помічником механіка-водія. Крім того, був танковий переговорний пристрій на
шість абонентів.
У серпні 1944 року армія замовила фірмам «Кадилак» і
«Масей-Харріс» 904 ЗСУ М19. Постачання почалося у квітні 1945 року, але вже у
серпні припинилося у зв'язку із закінченням Другої світової війни. Всього
виготовили 285 машин М19 (125 з них випустила фірма-розробник, а 160 – «Масей-Харріс»),
за іншими даними – рівно 300.
Усі машини, що виходили із заводських цехів, постачалися
без башт (їх монтаж здійснювався пізніше). Це було викликано необхідністю
доопрацювання самих башт – у порівнянні з оригінальною конструкцією прототипу,
на них з'явилися дві передні ніші (права, більшого розміру, призначалася для
встановлення другої радіостанції). Подальші доопрацювання призвели до зміни
позначення ЗСУ на М19А1. Найбільш серйозним доопрацюванням став монтаж
допоміжної силової установки (ДСУ) – невеликого двоциліндрового бензинового
двигуна з генератором, призначеного для живлення приводів наведення гарматної
установки, апаратури зв'язку та інших споживачів при непрацюючому основному
двигуні. ДСУ монтувалася відкрито на правій надгусеничній полиці за контейнером
для акумуляторних батарей. Радіообладнання М19А1 складалося з радіостанції
AN/VRC-5 у відділенні управління та SCR 593 або AN/GRR-5 – у правій передній
ніші башти. Ще одним доопрацюванням стали кріплення для запасних стволів гармат
М2, що укладалися на дах моторного відсіку (перед баштою). Якщо бойова маса М19
становила 17690 кг, то М19А1 – майже на тонну більше, 18595 кг.
Дослідні варіанти
У лютому 1945 року у США почалася розробка 75-мм ЗСУ Т18,
яка використовувала шасі М19. На самохідці відкрито встановили зенітну гармату
Т22, головною особливістю якої була можливість ведення вогню снарядами з
радіопідривниками. Крім того, гармата мала автоматичний досилач, що приводився
в дію силою відкату – це забезпечувало практичну скорострільність на рівні
40-45 постр./хв.
Випробування Т18 на Абердинському полігоні тривали майже
два з половиною роки – з лютого 1946 року до червня 1948 року. Їхні результати розчарували:
автоматичний досилач міг безперебійно працювати лише за нульового кута
піднесення. Подальше доопрацювання Т18 припинили, але досвід її створення знадобився
під час розробки причіпної 75-мм автоматичної зенітки М51 «Скайсвіпер».
Ще однією цікавою машиною, що так і залишилася в
прототипі, став винищувач танків, озброєний безвідкатними гарматами. Ідею
створення такої самохідки висунув у червні 1945 року директор дослідницького
центру на Абердинському полігоні. Передбачалося озброїти САУ 105-мм
безвідкатками, але через їхню неготовність як проміжне рішення використовували
75-мм гармати Т21. Чотири такі безвідкатки встановили на ЗСУ М19 замість
«Бофорсів», використавши доопрацьований лафет М12. Звичайно, довелося
переробити бронезахист башти: тепер він складалася з двох дугоподібних
секторів, що захищали екіпаж та озброєння з боків і частково – спереду. У
квітні 1946 року на прототип встановили передбачені спочатку 105-мм безвідкатні
гармати Т19. Заодно переробили бронезахист, збільшивши висоту бічних стінок. Це
було викликано більшою довжиною 105-мм пострілів – їхні боєукладки
розташовувалися вертикально вздовж бічних стін вежі. Самохідка пройшла
випробування, але на озброєння не була прийнята.
Служба та бойове застосування
ЗСУ М19 не встигли взяти участь у Другій світовій війні. Але
як і самохідні гаубиці М37 та М41, вони повоювали в Кореї. До початку корейської
війни самохідками М19 були укомплектовані зенітні дивізіони деяких піхотних
дивізій. Відповідно до затверджених у 1948 році штатів, дивізія мала в своєму
розпорядженні зенітний дивізіон (за американською термінологією – «самохідний
батальйон зенітної артилерії з автоматичною зброєю», Anti-Aircraft Artillery
Battalion, Automatic Weapon, Self-Propelled). Такий дивізіон включав штаб,
штабну батарею і чотири вогневі батареї, кожна з яких поділялася на два взводи
(а ті, у свою чергу, на чотири вогневі секції). Вогнева секція була нижчою
тактичною одиницею і мала у своєму розпорядженні одну ЗСУ М19 (або М19А1) і
одну – М16 (зчетверена 12,7-мм кулеметна установка на шасі напівгусеничного БТР
М3). Таким чином, у дивізіоні налічувалося 32 ЗСУ М19 (М19А1) та 32 – М16. Як правило,
в бою три з чотирьох батарей дивізіону придавалися полковим бойовим групам, а
четверта прикривала служби дивізії.
У боях у Кореї брали участь щонайменше п'ять дивізіонів,
озброєних ЗСУ М19 (М19А1); кожен із них мав і кулеметні самохідки М16. 52-й
дивізіон із грудня 1950 року і до кінця конфлікту входив до складу артилерії
9-го армійського корпусу, а 3-й дивізіон воював у складі 3-ї піхотної дивізії.
7-я піхотна дивізія залишила у Японії свій штатний 29-й зенітний дивізіон,
отримавши у вересні 1950 року у Кореї 15-й дивізіон (останній деякий час
вважався приданим, і лише наприкінці 1951 року був включений до складу 3-ї ПД).
Але й 29-му дивізіону не вдалося уникнути відрядження на війну: у листопаді
1951 року він прибув до Кореї, увійшовши до складу 1-ї кавалерійської дивізії.
Нарешті, 26-й дивізіон 24-ї ПД прибув до Кореї влітку 1950 року, маючи у своєму
складі єдину вогневу батарею. Доукомплектування його до штатної чисельності
тривало до листопада 1951 року. Гарматних ЗСУ бракувало для усіх дивізій – 2-га,
25-та, 40-ва і 45-та ПД мали у своїх зенітних дивізіонах лише кулеметні ЗСУ
М16.
Через відсутність повітряного супротивника ЗСУ М19 у
Кореї застосовувалися поразки наземних цілей. На позиційній стадії конфлікту
вони виявились дуже ефективним засобом посилення піхоти. Для розміщення М19
готувалися стаціонарні укріплені позиції, з яких добре прострілювалися підступи
– це дозволяло завдавати шкоди ворожій піхоті ще до того, як вона увійде до
зони ефективного кулеметного вогню. Декілька М19 стали трофеями – вони потрапили
до музеїв в Пхеньяні, Пекіні та підмосковній Кубінці.
Кар'єра М19 виявилася короткою – вже до 1954 року її
замінили в зенітних дивізіонах новою самохідкою М42. Єдиною країною, яка
отримала ЗСУ М19А1 за програмою військової допомоги, став Пакистан. Точна
кількість поставлених до цієї країни самохідок невідома, але, ймовірно, вона
становила кілька десятків одиниць. Пакистанські М19А1 брали участь у війнах з
Індією у 1965 та 1971 роках.
Тактико-технічні характеристики ЗСУ М19А1
|
Бойова маса, т |
18,6 |
|
Екіпаж, чол. |
6 |
|
Озброєння |
спаренна 40-мм зенітка |
|
Довжина, м |
5,46 |
|
Ширина, м |
2,85 |
|
Висота, м |
3,0 |
|
Кліренс, м |
0,46 |
|
Потужність силової установки, к.с. |
220 |
|
Максимальна швидкість, км/год |
56 |
|
Запас ходу по шосе, км |
160 |
|
Перепони, що долаються: |
|
|
висота стінки, м ширина рову, м глибина броду, м підйом, град. |
0,9 2,4 1,0 35 |
Шановні читачі, якщо моя писанина вас зацікавила – можете докинути трошки на книжечки: https://buymeacoffee.com/andrijkhar9
Приватбанк: 4731 2196 4166 1818
Коментарі
Дописати коментар