Light Combat Team: САУ М41

Бійці 92-го дивізіону і їхня бойова машина в перерві між боями

 

155-мм самохідна гаубиця М41, як і інші представники «Легкої бойової команди», що базувалися на шасі танка М24, не встигла взяти участь у Другій світовій війні, але досить активно воювала у Кореї. Хоча масовою ця машина так і не стала, а кар'єра її виявилася короткою, «Горила» заслуговує на докладніший розгляд. Чому «Горила»? Так її прозвали американські військові – за аналогією з важчою і більшою 155-мм самохідною гарматою М12, прозваною «Кінг-Конгом».

 

В серпні 1941 року Комітет озброєнь армії США схвалив розробку самохідної гармати на шасі легкого танка М3 чи Т7. Процес доопрацювання вимог до нової САУ зайняв понад рік. Зрештою, у вересні 1941 року фірма «Кадилак» отримала контракт виготовлення двох прототипів САУ Т16, озброєних 114-мм (4,5-дюймовой) гарматою М1. Як базу для самохідки вибрали серйозно перероблене шасі легкого танка М5. Довжину збільшили на 305 мм, додавши ще по парі опорних котків з кожного боку, збільшили і ширину машини. Силову установку – спарку бензомоторів загальною потужністю 220 к.с. – перенесли з кормового відсіку в середню частину машини, розмістивши одразу за відділенням управління. У кормі ж розташували гармату, позбавлену будь-якого бронезахисту. Компонування Т16 повторювало більшу САУ М12. Воно вважалася оптимальною для великокаліберних самохідок: відсутність бронезахисту бойового відділення не була критичним недоліком, оскільки такі САУ не призначалися для ведення вогню прямим наведенням, а кормове розташування артилерійської частини зменшувало загальну довжину бойової машини та полегшувало подачу боєприпасів із ґрунту.

 

Обидва замовлені прототипи були готові до кінця 1942 року, але заплановане озброєння змонтували лише на одному з них. Другу машину, що одержала позначення Т64, озброїли 155-мм гаубицею М1. Заміна артсистеми не викликала проблем, оскільки 114-мм гармата значною мірою була уніфікована з гаубицею, але боєкомплект, що складав на Т16 з 26 пострілів, довелося зменшити до 18-ти. Для перевезення додаткового боєкомплекту (як для Т16, так і для Т24) служив транспортер Т22, створений на уніфікованому із самохідками подовженому шасі.

Прототип САУ Т64

 

У січні 1943 року обидва прототипи прибули для випробувань на Абердинський полігон. Наступного місяця Т16 і Т64 відправили до Форт-Брегга, де їх випробовували представники Бюро польової артилерії. Випробування пройшли переважно успішно, хоча відзначалися й деякі недоліки. Військові рекомендували покращити вентиляцію відділення управління, посилити підвіску і переробити укладки майна в передній частині машини (на Т64 вони ушкоджувалися ударною хвилею і розжареними газами через коротший, ніж у 114-мм гармати, ствол). На початку липня обидві машини пройшли випробування по лінії Бронетанкового бюро у Форт-Ноксі. Результати теж були загалом позитивними, але доля самохідок вже була вирішена наперед: у серію ні Т16, ні Т64 не потрапили.

 

На новому шасі

 

У квітні 1943 року було ухвалено рішення про подальший розвиток 114-мм самохідної гармати та 155-мм самохідної гаубиці на шасі перспективного легкого танка Т24. Самохідки на цій базі отримали позначення Т16Е1 і Т64Е1, але перша так і не була втілена в металі. Справа в тому, що 114-мм гармата на той час була визнана зайвою для системи озброєння польової артилерії. Її снаряд мав меншу руйнівну силу, ніж у 105-мм гаубиці; до того ж досвід боїв у Північній Африці показав, що для вирішення всіх вогневих завдань, що стоять перед корпусною артилерією, достатньо трьох артсистем: 105-мм і 155-мм гаубиць, а також 155-мм гармати. У результаті випуск причіпних 114-мм гармат обмежили 416 екземплярами, а розробку самохідного варіанта остаточно припинили в лютому 1944 року. Тоді ж закрили і програму створення транспортера боєприпасів Т22Е1, який використовував шасі Т24.

Прототип САУ Т64Е1

 

Прототип Т64Е1 - вигляд ззаду

Контракт на виготовлення прототипу Т64Е1 був підписаний з фірмою «Кадилак» лише у травні 1944 року, хоча створення такої самохідки було санкціоновано ще 20 січня. Особливо високого пріоритету програма не мала – виготовлення дослідного зразка зайняло півроку. У грудні 1944 року САУ Т64Е1 прибула на Абердинський полігон для першого раунду випробувань, у січні 1945-го тести продовжилися у Форт-Брегг. Зміни, внесені за їх результатами, були мінімальними – лише дещо переробили боєукладку та перенесли радіоантену з надбудови на дах моторного відсіку. 28 червня 1945 року САУ взяли на озброєння як 155 mm Howitzer Motor Carriage M41.

 

Як і інші представники «Легкої бойової команди», САУ М41 використовувала дещо подовжене (але з незмінним числом опорних котків) шасі танка М24. Компонування її відповідало Т64 – тобто, двигуни були перенесені в середню частину корпусу, а в кормовій розташувалося бойове відділення. Товщина броні корпусу не перевищувала 13 мм. На відміну від Т64, на якій гаубиця встановлювалася абсолютно відкрито, на М41 вона була частково захищена спереду та з боків, але товщина броні надбудови становила лише 6,5 мм.

 

САУ М41 в похідному положенні

 

М41 озброювалася 155-мм гаубицею М1 зі стволом завдовжки 24,5 калібру. Гаубиця мала роздільне заряджання (сім змінних зарядів). Основними типами боєприпасів були осколково-фугасні снаряди М102 (масою 43,13 кг) та М107 (43 кг; такі снаряди використовуються й зараз українськими артилеристами для артсистем калібру 155 мм). Застосовувалися також димові снаряди кількох типів і освітлювальний снаряд М118. Входив у боєкомплект (але не застосовувався) і хімічний снаряд М110, споряджений гірчичним газом. Максимальна початкова швидкість снаряда М107 становила 564 м/с, дальність стрільби – 14600 м.

Розріз САУ М41

 

Гаубиця монтувалося в самохідці на спеціальному лафеті, виконаному як єдине ціле з боєукладкою – це дало певний виграш у масі. Діапазон кутів вертикального наведення для М41 становив від -5 до +45° (для Т64 – від 0 до +40°), горизонтального – 17,5° праворуч і 20° ліворуч. Практична скорострільність досягала 4 постр./хв. Допоміжного кулеметного озброєння на САУ М41 не було.

 

У кормовій частині САУ знаходився масивний сошник із гідроприводом. У відкинутому стані він утворював зручний майданчик для роботи розрахунку та відкривав доступ до боєукладки – стелажу на 22 постріли.

 

САУ М41 обладналася радіостанцією SCR 508 чи SCR 528 і танковим переговорним пристроєм ВС 606.

 

У зв'язці з САУ діяв транспортер боєприпасів Т41 (у серії – М39), створений на базі винищувача танків М18 «Хеллкет». Розрахунок М41 складався з 12 осіб, причому лише чотири з них на марші пересувалися на самій самохідці, інші вісім – на бронетранспортері М39.

 

Виробництво та служба

 

У травні 1945 року фірма «Массей-Харріс» отримала замовлення на 250 самохідних артилерійських установок М41. Як і у випадку з базовим танком, а також іншими представниками «легкої бойової команди», контракт було скорочено через закінчення війни. У публікаціях зустрічаються дві цифри кількості випущених М41 – 60 та 85 одиниць. Ймовірно, перша враховує лише САУ, здані до закінчення Другої світової війни, а друга – загальний обсяг виробництва, що завершився наприкінці 1945 року.

Розрахунок "чорного" 999-го дивізіону обслуговує свою САУ

 

 

Самохідними установками М41 озброїли кілька дивізіонів у бронетанкових дивізіях, замінивши ними 105-мм САУ М7. Організація дивізіонів (нагадаємо, що у США вони називаються батальйонами, але ми будемо дотримуватися усталеного у нас терміну) була стандартною для американської самохідної артилерії того періоду – три батареї по шість САУ. На відміну від частин з самохідними гаубицями М7 і М37, які використовували для підвезення боєприпасів звичайні вантажівки, у дивізіонах «Горил» були броньовані транспортери боєприпасів М39 – по одному на кожну самохідку.

 

Як і багато інших зразків озброєння армії США, які не встигли «понюхати пороху» у Другій світовій війні, М41 пройшла бойове хрещення в Кореї. Власне, ця війна стала єдиним збройним конфліктом, у якому брали участь «Горили».

Командир 9-го АК генерал-лейтенант Вільям Ходж готується здійснити ювілейний, 75-тисячний постріл атрилерії свого корпусу з САУ М41 92-го дивізіону

 

На Корейський півострів відправили два дивізіони М41 – 92-й та 999-й. Останній був «кольоровим», укомплектованим афро-американцями – у збройних силах США тоді ще зберігалася расова сегрегація. «Інтегрували» 999-й дивізіон у листопаді 1951 року, скасувавши його «кольоровий» статус. 92-й дивізіон вилучили зі складу 2-ї бронетанкової дивізії (у Кореї воювали лише американські піхотні дивізії), використавши у складі корпусної артилерії. Більшу частину війни він провоював у складі 9-го армійського корпусу. 999-й дивізіон прибув Кореї у серпні 1950 року у складі 3-ї піхотної дивізії. Це з'єднання відрізнялося від стандартних піхотних дивізій армії США тим, що частина його артилерії була самохідною (крім 999-го дивізіону вона дивізія ще й 58-й дивізіон зі 105-мм САУ М37). На початковому етапі війни 3-я піхотна дивізія використовувалася як «пожежна команда», прикриваючи відхід військ ООН та евакуацію цивільних осіб. На початку 1951 року 999-й дивізіон вивели зі складу дивізії (замінивши 9-м дивізіоном, озброєним 155-мм причіпними гаубицями) і передали в підпорядкування 1-му армійському корпусу.

САУ М41 батареї С 92-го дивізіону на позиції між Хонгчоном і Чучоном. Березень 1951 р.

 

У квітні 1951 року 999-й дивізіон брав участь у битві на річці Імджін. Під час цієї батарея В змушена була під натиском китайських військ залишити позиції та прориватися до своїх. В авангарді рухалися бронетранспортери М39, які прокладали шлях вогнем своїх великокаліберних кулеметів. Ціною втрати двох БТР, п'яти автомобілів та пошкодження двох самохідок, а також загибелі семи бійців та поранення ще 31, батарея змогла вирватися з оточення. В іншому бойовому епізоді китайським військам вдалося захопити пару неушкоджених М41 (з 92-го дивізіону). Згодом нові господарі використали їх у битві при Мар'ян Сан (жовтень 1951). Зараз один із китайських трофеїв знаходиться в музеї в Пекіні. Загалом у боях у Кореї «Горили» зарекомендували себе дуже непогано – відпрацьована ходова частина поєднувалася в цих САУ з досить потужним озброєнням. Найбільш істотними недоліками були відсутність бронезахисту артилерійської частини та розрахунку, а також малий боєкомплект. Щоправда, за умов позиційної війни останній недолік не мав великого значення.

САУ 999-го дивізіону веде вогонь

 

За рубіжн САУ М41 не поставлялися – крім однієї самохідки, переданої Великій Британії для вивчення. Зустрічається інформація про передачу деякої кількості М41 Франції, але однозначного підтвердження цьому нам виявити не вдалося. Кар'єра М41 виявилася недовгою – незабаром після закінчення війни в Кореї ці САУ були замінені на сучасніші 155-мм самохідні гаубиці М44.

 

Тактико-технічні характеристики САУ М41

 

Бойова маса, т	19,3
Екіпаж, чол.	4+8
Озброєння	1 155-мм гаубиця
Довжина, м	5,80
Ширина, м	2,80
Висота, м	2,40
Кліренс, м	0,46
Потужність силової установки, к.с.	220
Максимальна швидкість, км/год	56
Запас ходу по шосе, км	160
Перепони, що долаються:
висота стінки, м ширина рову, м глибина броду, м підйом, град.	0,9 2,4 1,0 35

Шановні читачі, якщо моя писанина вас зацікавила – можете докинути трошки на книжечки: https://buymeacoffee.com/andrijkhar9

Приватбанк: 4731 2196 4166 1818