57 mm Recoilless Rifle M18

Під час Другої світової війни у США, поряд із реактивними протитанковими гранатометами, розроблявся також інший вид протитанкових засобів піхоти — безвідкатні гармати. Першою з них стала 57-мм безвідкатка М18. У порівнянні з «базукою» вона мала низку переваг, однак не була позбавлена й недоліків. З’явившись у військах наприкінці Другої світової війни, М18 справжню популярність здобула вже під час Корейської війни.

 

Концепція

 

Американці були піонерами в галузі розробки безвідкатних гармат. Ідея такої конструкції полягала в тому, щоб відводити частину порохових газів у бік, протилежний до пострілу. У результаті створюється реактивна сила, яка врівноважує силу віддачі. Безвідкатки значно легші й компактніші за звичайні гармати, однак поступаються їм за початковою швидкістю снаряда та дальністю стрільби.

Гармата Девіса на літаючому човні "Кертісс" F5L

У 1910 році офіцер ВМС США Клеланд Девіс винайшов першу у світі безвідкатну гармату, призначену для озброєння літаків. Девісу вдалося запатентувати свою конструкцію, проте практичного застосування вона тоді не отримала. У міжвоєнний період у США, на відміну від СРСР і Німеччини, роботи над безвідкатками майже не проводилися. Поштовхом до активізації розробок цієї зброї стала німецька десантна операція на Криті, під час якої безвідкатні гармати LG 40 вперше були використані в бою.

Гармата Барні - одне з джерел натхнення для конструкторів М18

 

Своєрідним «посередником» між німецьким досвідом і американськими військовими стали британські фахівці, які ретельно вивчили уроки боїв на Криті. Досвід застосування німецькими парашутистами безвідкатних гармат вони визнали цілком успішним, однак саму конструкцію гармат і боєприпасів до них — далекою від ідеалу. Вдосконалити їх узявся сер Денніс Барні. Якщо в гільзах німецьких безвідкаток порохові гази виходили через денце, закрите легкою пластмасовою кришкою, то гільза пострілу «гармати Барні» мала кілька отворів на боковій поверхні. Зарядну камору зробили більшого діаметра, ніж гільзу. Порохові гази виходили з бокових отворів гільзи у простір між гільзою та стінками камори й далі — у сопловий пристрій. Замість одного центрального сопла в затворі гармати британський конструктор застосував чотири менших. Хоча довести «гармату Барні» до серійного виробництва не вдалося, роботи британського конструктора справили безпосередній вплив на американські безвідкатки.

 

Розробка

 

У США були відомі як напрацювання Барні, так і німецькі розробки. Остаточний висновок про переваги тієї чи іншої схеми було неможливо зробити без натурних випробувань зразків. Певну роль у цьому відігравала конкуренція між різними родами військ, притаманна армії США. Фахівці з артилерійського департаменту обрали німецьку схему й розпочали проєктування 105-мм гармати з гільзою з вибивним денцем. А от їхні колеги з Департаменту піхоти віддали перевагу «гарматі Барні», креслення якої були передані британцями.

 

Два інженери — Крогер і Муссер — з власної ініціативи запропонували проєкт 57-мм безвідкатної гармати, створеної на основі рішень Денніса Барні. Водночас вони внесли до проєкту кілька удосконалень. Замість невеликої кількості отворів порівняно великого діаметра в боковій поверхні гільзи, вони зробили чотири сотні дрібних отворів. Усередині гільзи метальний заряд розміщувався в мішечку з промащеного паперу (згодом його замінили на пластикову плівку), який захищав заряд від вологи.

Постріл зі снарядом М307 до гармати М18

 

Серйозною проблемою безвідкатних гармат був низький коефіцієнт корисної дії метального заряду: наприклад, у німецьких зразках 90% його енергії витрачалося на вихлоп, і лише 10% передавалося снаряду. Підвищити ефективність можна було, зменшивши опір снаряда під час руху каналом ствола. Для цього Крогер і Муссер спорядили снаряд готовими виступами, які входили в нарізи. Замість складного вихлопного пристрою «гармати Барні» вони застосували простіший. Внутрішню поверхню сопла спеціально профілювали, завдяки чому струмінь газів урівноважував обертовий момент, що виникав при проходженні снаряда через нарізний ствол.

 

Дослідний зразок безвідкатної гармати отримав позначення T15, однак неофіційно його прозвали «Кромускіт». У цій назві поєднувались прізвища конструкторів і слово «мушкет». Перші випробування T15 відбулися в листопаді 1943 року. Протягом року випробовували кілька варіантів 57-мм безвідкатної гармати, що відрізнялися деталями конструкції. Результати випробувань були чудовими — ініціативна розробка піхотинців виявилася набагато успішнішою, ніж 105-мм «безвідкатна гаубиця» T9, розроблена артилерійським департаментом за німецьким зразком. Усі подальші розробки безвідкатних гармат у США велися на основі удосконаленої схеми Барні.

Безвідкатка М18 і снаряди до неї

 

У жовтні 1944 року «Кромускіт» взяли на озброєння під назвою 57 mm Rifle M18 — «57-мм гвинтівка М18». Тобто в офіційній назві навіть не натякалося на те, що зброя є гарматою — це була «лише» гвинтівка, хоч і калібру, більшого за деякі гармати. Чому так? Річ у тім, що «Кромускіт» створювався під егідою Департаменту піхоти й, відповідно, належав до піхотної зброї, а не до артилерії. Щоб уникнути протестів з боку артилеристів — мовляв, чому це піхота лізе не у свої справи — піхотинці вирішили не використовувати «артилерійську» термінологію. До того ж, М18 від самого початку створювалася як ручна зброя. Ми ж і надалі використовуватимемо загальновживаний і більш звичний термін — «безвідкатна гармата».

 

Конструкція

 

«Гвинтівка» M18 по суті являла собою трубу — сталевий нарізний ствол завдовжки 1560 мм, відкритий з обох кінців. Казенна частина із зарядною каморою мала збільшений діаметр. Затвор — поршневий, з чотирма секторними виступами для зчеплення з каморою ствола. У затворі виконано два секторні вирізи для виходу порохових газів. На передній поверхні затвора розміщувалося змінне дросельне кільце, яке регулювало витік порохових газів (у комплекті з гарматою йшло кілька дросельних кілець різного розміру). У місці переходу ствола в зарядну камору кріпилися сошки, які у складеному положенні утворювали упор для стрільби з плеча. Перед ними знаходилася телескопічна опора-монопод. При стрільбі з плеча вона слугувала для утримання зброї лівою рукою, а при стрільбі з ґрунту — створювала третю точку опори. На рівні монопода, з правого боку ствола, майже горизонтально була закріплена пістолетна рукоятка з механічним ударно-спусковим механізмом.

М18 на станку М2

 

«Кромускіт» замислювався як ручна зброя, однак вийшов досить важким — понад 20 кг. Тобто стріляти з плеча в принципі було можна, але недовго. Передбачений конструкторами спосіб стрільби з ґрунту (із сошок і монопода) ускладнював точне наведення. Тож вдалися до імпровізації: M18 встановили на станок-триногу M2 від 7,62-мм станкового кулемета «Браунінг» M1917A1. Такий спосіб стрільби виявився цілком вдалим і згодом став стандартним.

Теоретично з М18 можна було стріли і з плеча

 

Безвідкатка комплектувалася оптичним прицілом T130E2 (M86C) із 2,8-кратним збільшенням. Дистанційна шкала прицілу проградуйована від 200 до 1800 ярдів (від 183 до 1646 м). Штатний розрахунок «гвинтівки» M18 складався з двох осіб: стрілець переносив саму безвідкатку, а заряджальник — шість снарядів до неї.

 

До боєкомплекту гармати M18 входили унітарні постріли зі сталевою гільзою особливої конструкції, описаної вище. Запалювання метального заряду — механічне ударне, за допомогою стандартного капсуля-запальника, розташованого в денці гільзи. Спочатку використовувалися чотири типи снарядів:

• кумулятивний Т20Е2 (M307) із донним підривачем (бронепробивність 70 мм, маса 1,2 кг);
• осколково-фугасна граната Т22 (M306) масою 1,36 кг;
• димовий снаряд Т23 (M308), споряджений білим фосфором;
• практичний снаряд з інертним спорядженням і невеликим (30 г) зарядом чорного пороху для позначення попадання.

Після Другої світової війни на озброєння прийняли картечний снаряд T25E5 (начинений 133 кулями) з ефективною дальністю стрільби (розліт уражаючих елементів) 175 м.

 

Усі постріли мали приблизно однакову масу (2,4 кг) і масу метального заряду (420 г). Транспортувалися вони в дерев’яних ящиках по чотири постріли.

 

Початкова швидкість гранати становила 366 м/с, а максимальна дальність стрільби — до 4400 м. Однак стрільба на такі відстані не мала сенсу через відсутність штатних прицілів для великих дистанцій і низьку ефективність ураження снарядів. На практиці вогонь рідко вівся на відстань понад кількасот метрів.

 

Як і інші безвідкатні гармати, M18 вимагала дотримання особливих заходів безпеки під час стрільби. Небезпечна зона ураження вихлопними газами позаду гармати являла собою трикутник заввишки 10–15 м і завширшки близько 12 м біля основи. Щоб уникнути потрапляння в обличчя дрібних часток ґрунту й камінців під час пострілу, заборонялося стояти позаду гармати (обличчям до неї) на відстані менше ніж 100 м від її казенної частини.

 

Бойове застосування

 

На Європейський театр воєнних дій «рушниці» М18 потрапили, так би мовити, під завісу. Перші 50 таких безвідкатних гармат доставили до Європи в березні 1945 року. Більшість з них надійшла до 17-ї повітряно-десантної дивізії. Десантники встигли випробувати їх у бою в районі Ессена. Висновки були неоднозначними. З одного боку, граната Т22 мала непогану, як для зброї безпосередньої підтримки, уражальну потужність і точність стрільби. Але з іншого — кумулятивний снаряд поступався за бронепробивністю гранаті «базуки».

Бійці 17-ї ПДД з безвідкаткою М18. Німеччина, весна 1945 р.

 

М18 встигли повоювати і проти японців. Тут їх уперше застосували в бою 9 червня 1945 року на Окінаві. На Тихоокеанському театрі воєнних дій бронетехніки, подібної до німецьких «Пантер» і «Тигрів», не було. Тому безвідкатки М18 використовували як «піхотну артилерію» — для підтримки піхоти та ураження вогневих точок противника. У цій ролі особливо корисними виявилися димові снаряди. Влучивши таким снарядом в амбразуру ДОТа, можна було легко «викурити» з нього ворожих солдатів. Єдине, на що нарікали морські піхотинці — це нерегулярні поставки боєприпасів до безвідкаток. Загалом до кінця 1945 року військові встигли отримати понад 2000 гармат М18 і близько 200 тисяч снарядів до них.

Розрахунок М18 у бою в Кореї

 

Справжнім зоряним часом для безвідкатних гармат М18 стала Корейська війна. На її початку влітку 1950 року 57-мм безвідкатки, поряд із 60-мм мінометами, входили до штатних засобів вогневої підтримки на рівні роти. Взвод важкого озброєння піхотної роти складався з двох секцій: мінометної (три міномети) і безвідкатних гармат (три М18). Під час зіткнень із танками радянського виробництва з’ясувалося, що снаряди 57-мм безвідкатки не здатні пробити Т-34-85 у лобову проекцію — вони пробивали лише бортову чи кормову броню. Тож функції піхотного протитанкового засобу перебрали на себе «супербазуки» — гранатометиМ20. Безвідкатки ж використовувалися переважно для ураження кулеметних гнізд та інших подібних цілей. У цій ролі вони перевершували гранатомети завдяки більшій дальності та точності стрільби.

Бійці ефіопського батальйону військ ООН з безвідкаткою М18. Корея, 1952 р.

 

Попри позитивний досвід використання М18 у Кореї, кар’єра їх у армії США була недовгою. У 1957 році на озброєння прийняли нову, потужнішу безвідкатну гармату — 90-мм М67. Вона досить швидко витіснила М18, які у 1958 році перевели до категорії «обмеженого стандарту». Зняті з озброєння армії США 57-мм гармати передавалися союзним арміям, зокрема армії Південного В’єтнаму. Там вони застосовувалися з тими ж цілями, що і в Кореї — як протибункерна та протипіхотна зброя. У багатьох випадках замість станка М2 використовували легшу триногу М74 — стандартний натівський станок для 7,62-мм кулеметів.

 

Використовували їх у В’єтнамі і самі американці, щоправда в обмеженій кількості й у специфічній ролі — як озброєння малих катерів. На невеликих 15-метрових катерах типу «Свіфт», що діяли на річках, використовувалися спарені установки з 12,7-мм кулеметом М2НВ і безвідкаткою М18. Їх також застосовували на більших катерах типу «Насті» (норвезького виробництва). Але ще до американців безвідкатки М18 використовували у Індокитаї французи — як засіб підтримки піхоти. Згодом французи застосовували М18 в Алжирі, а в 1970-х роках — під час інтервенції в Чаді. А вже в наш час окремі зразки М18 використовувала сирійська армія у боях проти турецьких військ у районі Афріна.

 

Китайська безвідкатка "тип 52"

57-мм безвідкатки широко застосовувалися й по інший бік фронту в Індокитаї — загонами в’єтконгівців. Проте це були не американські М18, а їхні китайські копії — «тип 52» (іноді зустрічається позначення «тип 36»). Цікаво, що основою для копіювання М18 стали не трофеї часів Корейської війни, а документація, передана американцями уряду Чан Кайші й згодом захоплена комуністами. Виробництво безвідкатних гармат «тип 52» почалося в 1951 році. Американські джерела зазначають, що китайці трохи (до 1 мм) збільшили калібр гармати. Через це снаряди «тип 52» не можна було використовувати в гарматах М18, зате боєприпаси останніх підходили до китайських гармат. Відрізнявся «тип 52» і оригінальним триножним станком. У В’єтнамі ці гармати з’явилися в 1963 році. Так само, як і М18 по інший бік фронту, вони використовувалися не лише сухопутними підрозділами, а й флотом — для озброєння різноманітних партизанських джонок та інших плавзасобів. У самому Китаї безвідкатки «тип 52» перебували на озброєнні до кінця 1970-х років. Значно довше вони використовувалися в армії КНДР — аж до 1990-х років.

Навчальні стрільби з безвідкатки "тип 52"

 

Коли кар’єра М18 вже, здавалося б, завершилася, спробу «реанімувати» малокаліберну безвідкатку зробили в Бразилії. Місцева фірма «Гідроар» (та сама, що створила свій «клон» «супербазуки») у 1980 році розробила безвідкатну гармату М18А1. Від американського оригіналу вона відрізнялася оптичним прицілом «Васконселос» M86F, станком М74 (сумісність якого з безвідкаткою було перевірено ще у В’єтнамі) та деякими іншими вдосконаленнями. Гармата випускалася невеликими партіями щонайменше до 1984 року.

Група бійців австрійського 22-го єгерського батальйону з безвідкаткою М18. 1960 р.

 

«Гвинтівка» М18 стала першим американською серійною безвідкатною гарматою. Як протитанковий засіб вона не перевершувала гранатомет «базука», але мала значно ширший спектр застосування. Створена для боротьби з танками, М18 використовувалася як засіб безпосередньої підтримки піхоти, а її основними цілями — як у Кореї, так і у В’єтнамі — були польові укріплення. Мабуть, найвлучніше охарактеризував М18 полковник Джим Кроссмен: «Точність гвинтівки й потужність гармати — на плечі солдата».

 

Тактико-технічні характеристики безвідкатної гармати М18

Калібр, мм	57
Довжина, мм	1560
Маса, кг: - в ручному варіанті - на станку М2	20,2 42,3
Маса снаряда, кг	1,2-1,36
Початкова швидкість снаряда, м/с	366
Кут наведення на станку М2, град.: - вертикального - горизонтального	-27, +65 360
Дальність стрільби, м: - прямого пострілу - максимальна	450 4400
Бронепробивність, мм	70
Швидкострільність, постр./хв	5-8

Шановні читачі, якщо моя писанина вас зацікавила – можете докинути трошки на книжечки: https://buymeacoffee.com/andrijkhar9

Приватбанк: 5168 7456 7352 6783