"Дивне звірятко": протитанковий гранатомет PIAT
Британський протитанковий
гранатомет PIAT, який поєднував у собі деякі риси середньовічного арбалета та
сучасної кумулятивної гранати, став одним із найоригінальніших представників
свого класу. Важкий і незручний у поводженні, він разом із бійцями союзницьких
армій пройшов багатьма фронтами Другої світової війни. Однак його подальша
кар'єра виявилася недовгою – оригінальна зброя не витримала конкуренції з боку
простих і надійних динамореактивних гранатометів...
На початку Другої світової війни протитанкові засоби британської піхоти
були представлені двома основними зразками: 13,97-мм протитанковою рушницею
«Бойс» та гвинтівковою гранатою № 68. Досвід кампанії у Франції показав, що ці
засоби цілком могли боротися з легкими танками вермахту, але проти середніх
PzKpfw III та PzKpfw IV їхня ефективність виявилася низькою. Потрібен був новий
піхотний протитанковий засіб, достатньо компактний і водночас здатний
забезпечити високу бронепробивність. У процесі його пошуку британським
інженерам довелося вдатися до досить нетрадиційних рішень.
Історія створення
У 1930 році молодий британський офіцер Стюарт Блекер запатентував легку
зброю підтримки піхоти, що являла собою розвиток стрижневого (штокового)
міномета. Такі конструкції, широко поширені в роки Першої світової війни, вели
вогонь боєприпасами з порожнистими хвостовиками, які насаджувалися на стрижень
міномета. У 1937 році авіаційна фірма «Парнелл» виготовила дослідний зразок
зброї Блекера, що отримав назву «Арбаліст». Він узяв участь у конкурсі на
легкий засіб вогневої підтримки піхоти взводної ланки, але програв 51-мм
міномету системи Стокса.
Відновленню інтересу до розробки Блекера сприяв німецький бліцкриг у
Франції – тепер її розглядали не як засіб підтримки піхоти, основним типом
боєприпасів для якого була осколкова граната, а як зброю для знищення ворожих
танків. У червні 1940 року Блекер, який уже дослужився до підполковника,
отримав призначення до Секції нетрадиційної зброї Першого департаменту
Міністерства оборони. Підсумком його роботи стало створення «бомбарди Блекера»
– досить громіздкої зброї, яку обслуговував розрахунок із трьох-чотирьох осіб і
яка стріляла 9-кг фугасними гранатами. На початку 1941 року «бомбарду Блекера»
прийняли на озброєння та запустили в серійне виробництво, але застосувати її в
реальному бою так і не наважилися: ефективна дальність стрільби становила лише
100 ярдів (91 м). Кілька тисяч «бомбард Блекера» передали на озброєння
підрозділів Хоум Гарду, сформованих в очікуванні німецького десанту на Туманний
Альбіон.
Зрозумівши, що «бомбарда Блекера» – це зовсім не те, що потрібно, військові
зажадали зменшити габарити протитанкового гранатомета та забезпечити можливість
його обслуговування одним бійцем. До середини 1941 року був готовий дослідний
зразок зменшеної «бомбарди». Завдяки застосуванню значно легших кумулятивних
гранат зброя стала набагато компактнішою – тепер із неї можна було стріляти з
плеча. Такий спосіб стрільби вимагав уведення до конструкції своєрідного
«напівствола» – жолоба-напрямної. Проте випробування зменшеної «бомбарди» дали
невтішні результати: під час стрільби дуже часто траплялися осічки. Але навіть
якщо граната штатно залишала зброю, уразити ціль не вдавалося – в жодному
випадку не спрацював підривач!
Подальше доопрацювання доручили майору Міллісу Джеффрісу. Взявши за основу
зменшену «бомбарду», він у стислі строки створив досконаліший зразок, який
спочатку називався «плечовою гарматою Джеффріса», а після прийняття на
озброєння отримав позначення PIAT (Projector, Infantry, Anti-Tank – «Метальник
[гранат], піхотний, протитанковий»).
Конструкція
Американська «базука», німецький «панцершрек» та інші протитанкові
гранатомети, що працювали за динамореактивним принципом, загалом мали просту
конструкцію: ствол-труба, відкритий з обох кінців, до якого кріпилися спускові
та прицільні пристосування, а також додаткові елементи на кшталт захисного
щитка чи сошки. Британський PIAT був істотно складнішим і складався з
трубчастого корпусу діаметром 83 мм, до якого спереду кріпився напрямний жолоб
для гранати.
Усередині корпусу розміщувалися деталі автоматики – гранатомет був
напівавтоматичним. Спереду корпус закривався кришкою з трубчастим штоком по
центру. На цей шток під час заряджання насаджувалася граната, а всередині нього
переміщувався бойок ударника. Сам ударник являв собою масивний сталевий
циліндр, на передньому торці якого містився бойок. Заднім торцем ударник
спирався на бойову пружину, а знизу мав виїмку для зачеплення із шепталом.
Позаду корпусу розташовувався потиличник із гумовою накладкою, а знизу –
спусковий механізм у прямокутному кожусі. Прицільні пристосування, закріплені
на лівому боці корпусу, складалися зі складаної мушки та цілика. Знизу корпусу
монтувалися сошка або телескопічна опора-монопод.
Як же стріляли з гранатомета PIAT? Процес підготовки до першого пострілу
багато в чому нагадував маніпуляції із середньовічним арбалетом і складався з
двох етапів: зведення зброї та заряджання. Стрілець повертав потиличник,
розблоковуючи його, і, впершись ногами в потиличник, тягнув за спускову скобу
(для цього потрібно було докласти чималих фізичних зусиль). При цьому стискалася
бойова пружина, а ударник ставав на бойовий звід. Потім гранату вкладали в
жолоб і насаджували на хвостовик. Зброя була готова до стрільби.
Під час натискання на спускову скобу ударник звільнявся і під дією бойової
пружини рухався вперед, ударяючи бойком по капсулю метального заряду гранати.
Порохові гази діяли на гранату, а також на ударник, який відкочувався назад і
стискав бойову пружину. У крайньому задньому положенні ударник фіксувався
шепталом. Таким чином, після здійснення першого пострілу підготовка до
наступного зводилася лише до заряджання гранати (і, звичайно ж, прицілювання).
Завдяки цьому практична швидкострільність PIAT була досить високою й досягала 8
постр./хв (для американської «базуки» цей показник становив 4–5 постр./хв).
Боєприпаси
Відповідно до призначення
гранатомета основним типом боєприпасу була кумулятивна граната Bomb
H.E./A.T.. Крім того, застосовувалися три типи навчальних гранат:
макет для відпрацювання заряджання Bomb Drill/A.T., одноразова
навчальна граната Bomb Practice Inert/A.T. та багаторазова
навчальна граната Shot Practice/A.T.
Корпус бойової гранати виготовлявся
з тонкої листової сталі. У передній його частині містився заряд вибухової
речовини масою 340 г із кумулятивною воронкою зі сталевим облицюванням. У
балістичному ковпачку розміщувався ударний підривач миттєвої дії F.P. №
425. При ударі об перешкоду імпульс, викликаний детонацією капсуля
підривача, передавався детонаційним шнуром до тротилово-тетрилового детонатора,
розташованого в центрі кумулятивного заряду. Хвостова частина гранати являла
собою трубку з чотирма перами стабілізатора, укладеними в кільцевий обтічник.
Усередині трубки містилася латунна гільза з капсулем і зарядом метальної речовини
(нітроцелюлозного пороху) масою 2,7 г. Маса гранати становила 1,2 кг.
Із заводу гранати надходили з уже
встановленим метальним зарядом. Підривач у транспортному положенні перебував у
жерстяному контейнері, прикріпленому до обтічника стабілізатора, а отвір для
його встановлення закривався пробкою. Гранати пакувалися в контейнер, що
складався з трьох труб, виготовлених із просоченого мастилом картону та
закритих з обох боків жерстяними кришками. За габаритів 41 × 34,3 × 10,7 см
контейнер із трьома гранатами важив 6,4 кг. Своєю чергою, три такі контейнери
пакувалися в дерев'яний ящик.
Бойова
служба
Доопрацювання гранатомета PIAT
зайняло чимало часу, тому він не встиг узяти участь у боях у Північній Африці.
Виробництво перших партій гранатометів розпочалося в серпні 1942 року, але до
військ вони надійшли лише в середині наступного року — саме до моменту висадки
союзників на Сицилії. До 1944 року було виготовлено 115 000 гранатометів PIAT,
а виробництво боєприпасів до них тривало до кінця війни (загалом виготовили
понад 7,5 млн гранат).
Досить швидко PIAT став основним
протитанковим засобом британської піхоти. Штат піхотного батальйону часів боїв
в Італії та Франції передбачав такий розподіл гранатометів:
·
піхотна рота — 3 од.;
·
розвідувальний взвод — 4 од.;
·
взвод 3-дюймових мінометів — 3 од.;
·
взвод 4,2-дюймових мінометів — 1 од.;
·
кулеметний взвод — 1 од.;
·
господарський взвод — 3 од.
Таким чином, батальйон мав 21
гранатомет.
Штатних обслуг для PIAT не
передбачалося, поводженню з ним навчали всіх піхотинців. Безпосередньо перед
боєм командир роти (взводу) призначав обслугу для гранатомета, ставлячи йому
бойове завдання. Хоча PIAT розроблявся як зброя, яку мав обслуговувати один
боєць, практика показала, що гранатометник не міг переносити одночасно важкий
гранатомет і боєкомплект до нього. Тому на допомогу йому призначався піднощик-заряджальник,
який ніс два контейнери з гранатами (усього шість гранат). Інструкції
наказували відкривати вогонь по броньованих цілях із максимально близької
відстані, адже дальність ефективного прямого пострілу з PIAT становила лише 115
ярдів (100 м). Можна було стріляти і навісною траєкторією — у цьому разі
дальність вогню досягала 350 ярдів (320 м), але точність була нікудишньою.
Окрім боротьби з танками та іншими
броньованими цілями, PIAT використовувався для підтримки штурмових груп.
Настанова з ведення бойових дій у місті приписувала надавати кожній штурмовій
групі 2–3 гранатомети з обслугами. Зрозуміло, проти кам'яних стін кумулятивні гранати
були безсилі, але придушувати вогневі точки у вікнах і амбразури ДОТів вони
цілком могли. Під час висадки в Нормандії британські підрозділи використовували
гранатомети PIAT саме в такій ролі, а сержант Стенлі Голліс навіть був
удостоєний Хреста Вікторії за знищення за допомогою гранатомета ворожої
артилерійської позиції. Водночас під час боїв у Західній Європі вистачало й
прикладів успішного застосування PIAT проти броньованих цілей. Так, у вересні
1944 року під час операції «Маркет Гарден» британські десантники за допомогою
гранатометів знищили кілька «Штугів», що атакували їхні позиції.
Наприкінці
1943 року гранатомети PIAT з'явилися на Тихоокеанському театрі воєнних дій.
Австралійська армія присвоїла цій зброї власне позначення – PITA
(Projector Infantry Tank Attack). Гранатомети надходили на озброєння
«джунглевих» дивізій із розрахунку один на піхотний взвод. У боях на островах
Тихого океану (так само як і в Бірмі, де діяли британські та індійські дивізії)
головними цілями PIAT були не стільки японські танки (зустрічі з якими
траплялися рідко), скільки ворожі вогневі точки. Однак іноді доводилося
застосовувати гранатомети і за прямим призначенням. Саме так вчинив Ганджа
Лама, рядовий 1-го батальйону 7-го полку гуркхських стрільців, у бою біля
Нінгтоухонга 12 червня 1944 року. Коли його роту притиснув до землі щільний
вогонь танкових кулеметів, Лама з важким гранатометом зміг майже впритул
підібратися до противника і з дистанції 30 ярдів знищив два японські танки. За
цей подвиг хоробрий боєць (до речі, за походженням не гуркха, а уродженець
Сіккіму) був удостоєний найвищої нагороди Британської імперії – Хреста
Вікторії.
Тисячу гранатометів PIAT і 100 000
гранат до них отримав за ленд-лізом Радянський Союз. Надійшли вони на озброєння
252-го окремого моторизованого батальйону особливого призначення – про ці
неординарні частини я розповідав у сусідньму блозі.
Значну кількість гранатометів було
скинуто з повітря для сил Руху Опору в окупованій Європі. Наприклад, для
польської Армії Крайової в період із вересня 1943 по лютий 1945 року доставили
530 гранатометів і майже 9000 боєприпасів. Відомо, що гранатомети PIAT
застосовувалися під час Варшавського повстання, а також використовувалися
французькими макі та югославськими партизанами.
Повоєнна кар'єра гранатомета PIAT
виявилася короткою. У британській армії його зняли з озброєння у 1951 році,
замінивши гвинтівковими гранатами ENERGA та американськими ручними
протитанковими гранатометами М20 («супербазуками»). Австралійські частини ще
використовували PIAT разом із «базукою» на початку Корейської війни, але дуже
скоро обидва ці зразки були витіснені «супербазуками». Певна кількість
гранатометів PIAT потрапила до рук бійців єврейської організації «Хагана» і
застосовувалася під час Першої арабо-ізраїльської війни 1948–1949 років. На
озброєнні ЦАХАЛ ця модель перебувала до другої половини 1950-х років, а в
британській армії – до 1951 року.
Переваги
та недоліки
У 1944–1945 роках командування
канадської армії провело серед своїх бойових офіцерів опитування щодо того,
який зразок піхотної зброї є найефективнішим. Перше місце серед 31 зразка посів
саме гранатомет PIAT (другим став ручний кулемет «Брен»). Суб'єктивна думка
офіцерів, здавалося б, підтверджувалася й даними об'єктивного контролю. За
результатами обстеження полів боїв початкового етапу кампанії в Нормандії на
частку гранатометів PIAT припало 7 % танків, знищених британськими військами
(для порівняння: на частку мисливськоо-бомбардувальної авіації припадало 6 %).
Однак після того, як німецькі танки й штурмові гармати почали масово
оснащуватися протикумулятивними екранами, рівень втрат від гранатометів істотно
знизився.
Варто зазначити, що перші тривожні
«дзвіночки» пролунали ще під час боїв на Сицилії, коли з'явилися нарікання на
низьку точність і ненадійність боєприпасів PIAT. Проведені у 1944 році
полігонні стрільби дали невтішні результати: у «тепличних» умовах під час
стрільби по нерухомому танку з дистанції 100 ярдів (91 м) вдалося досягти лише
60 % влучань. При цьому чверть гранат, що влучили в ціль, просто не вибухнула!
Екстраполюючи ці дані на умови реального бою, можна стверджувати, що запорукою
успішного ураження ворожих танків була висока скорострільність PIAT (щоправда,
досяжна лише за умови грамотного поводження зі зброєю).
Безперечною перевагою PIAT порівняно
з «базукою» або «панцершреком» була відсутність струменя газів позаду казенної
частини гранатомета. Це робило його безпечнішим для розрахунку, дозволяло вести
вогонь із закритих приміщень і полегшувало маскування вогневої позиції. Проте
на цьому перелік переваг PIAT, мабуть, і закінчувався. Зброя була дуже важкою:
PIAT важив у 2,5 раза більше, ніж «базука» М1А1. Зведення гранатомета для
першого пострілу вимагало значних фізичних зусиль (близько 90 кгс). Якщо у
положенні стоячи звести гранатомет було цілком можливо, то в бойових умовах,
сидячи або лежачи, це було під силу лише фізично міцним бійцям. Довжина PIAT,
що становила близько 1 м, також ускладнювала його зведення для солдатів
невисокого зросту. «Базука» і «панцершрек» подібних антропометричних обмежень
не мали, не кажучи вже про «фаустпатрон», з яким без особливих труднощів могли
впоратися навіть підлітки та літні бійці фольксштурму.
Дальність ефективного вогню PIAT
була недостатньою – лише 100 м. У «базуки» вона становила 275 м, але й цей
показник британці вважали недостатнім для відкритих просторів Північної Африки.
Водночас у гірсько-лісистій місцевості Італії, бокажах Нормандії чи міській
забудові Західної Європи умови для застосування PIAT були значно сприятливішими
– розрахунки гранатометів діяли із засідок, а танки противника були обмежені у
маневрі.
Ще одним неприємним моментом була
значна сила віддачі PIAT. Якщо ж боєць, прагнучи зменшити больові відчуття,
недостатньо щільно притискав потиличник гранатомета до плеча, автоматика не
спрацьовувала, і бойова пружина не зводилася. У такому разі доводилося зводити
гранатомет вручну, що зводило нанівець перевагу PIAT у швидкострільності. Не
дивно, що настільки оригінальна схема протитанкової зброї, запропонована
Блекером і Джеффрісом, не отримала подальшого розвитку, а кар'єра PIAT
виявилася дуже короткою.
|
Довжина, мм |
990 |
|
Маса, кг |
14,5 |
|
Максимальна дальність стрільби,
м |
320 |
|
Ефективна дальність
стрільби, м |
100 |
|
Початкова швидкість гранат, м/с |
76 |
|
Бронебійність при куті зустрічі
30°, мм |
100 |
|
Швидкострільність, постр./хв |
5-8 |
Шановні читачі, якщо моя писанина вас зацікавила – можете докинути трошки на книжечки: https://buymeacoffee.com/andrijkhar9
Приватбанк: 5168 7456 7352 6783
Коментарі
Дописати коментар