Легка 105-міліметровка: гаубиця М3

 

Обслуга гаубиці М3 в бою біля Карентана (Франція), 11 липня 1944 року

Понад два роки тому я опублікував матеріал про стандартну артсистема американської дивізійної артилерії періоду Другої світової війни — 105-ммгаубицю М2А1. Сьогоднішня стаття мала бути її продовженням, та все ніяк руки не доходили. Нарешті, зібрався

 

Гаубиця М2А1 цілком відповідала вимогам свого часу. Упродовж усієї Другої світової війни (і ще довго після її завершення) вона становила основу артилерії піхотних дивізій. Однак у низці випадків армія потребувала гармат менших габаритів і маси. Конструктори пішли назустріч побажанням військових, і так з'явилася 105-мм гаубиця М3.

 

Гаубиця для десанту

 

Успіхи німецьких повітряних десантів на початку Другої світової війни спонукали командування армії США розпочати формування власних повітрянодесантних частин. Для їхніх артилерійських підрозділів спочатку обрали 75-мм гірську в'ючну гаубицю — достатньо сучасну й із хорошими масогабаритними характеристиками, що дозволяли транспортувати її повітрям. Проте снаряд 75-мм гаубиці був відносно слабким, десантники ж хотіли щось потужніше. Виходячи з цього, 1941 року було видано замовлення на розробку 105-мм авіатранспортабельної гаубиці.

 

Нова артсистема мала відповідати таким вимогам:

• маса — не більше 2500 фунтів (1136 кг);
• габарити, що дозволяли перевозити гармату у вантажній кабіні військово-транспортного літака Douglas C-47;
• дальність стрільби — не менше 7000 ярдів (6420 м).

 

Нову гармату створили шляхом «схрещування» ствола 105-мм гаубиці з лафетом М3 від 75-мм гірської в'ючної гаубиці. Ствол 105-мм гармати вкоротили на шість калібрів. Зарядна камора і затвор залишилися без змін, завдяки чому гармата могла вести вогонь тими самими снарядами, що й гаубиця М2А1. Натомість порохові заряди були іншими: для забезпечення повного згоряння в короткому стволі використали дрібнозернистий порох. Крім того, через легшу конструкцію максимальним для авіатранспортабельної гаубиці став заряд № 5 (замість № 7). В екстрених випадках дозволялося вести вогонь зарядами від гаубиці М2А1, але не вище третього номера.

 

Конструкцію лафета М3 посилили, збільшивши товщину сталевого листа, з якого виготовлялися станини, з 2 до 3 мм (лафет отримав позначення М3А1; його варіант М3А2 відрізнявся наявністю невеликого щита). Від тієї ж гірської в'ючної гаубиці запозичили й противідкотні пристрої.

 

У березні 1942 року на Абердинському полігоні розпочалися випробування дослідного зразка авіатранспортабельної гаубиці під позначенням Т7. Незабаром гармату прийняли на озброєння під лаконісним позначенням «гаубиця М3» (Howitzer M3).

 

Серійне виробництво М3 тривало з лютого 1943 до травня 1944 року, а потім було відновлене у квітні—червні 1945 року. У 1943 році виготовили 1965 таких артсистем, у 1944-му — 410, у 1945-му — 205. Таким чином, загальний обсяг виробництва становив 2580 екземплярів.

 

Маса гаубиці М3 у бойовому положенні становила 1132 кг. Максимальна дальність стрільби осколково-фугасним снарядом досягала 7560 м, що значно перевищувало вимоги замовника. Водночас кут піднесення був недостатнім — лише 30°. Намагаючись усунути цей недолік, конструктори створили дослідну гаубицю Т10 з кутом піднесення 65°, однак до серійного виробництва вона не дійшла. Не пішов у серію й удосконалений варіант лафета з трубчастими станинами.

 

Служба та бойове застосування

 

Хоча гаубиця М3 розроблялася для повітрянодесантних військ, переважна більшість цих артсистем потрапила до звичайної піхоти. Ще у квітні 1942 року до штату піхотного полку ввели роту піхотних гармат, озброєну шістьма 75-мм і двома 105-мм гаубицями (поставки останніх розпочалися лише через рік). У новому штаті піхотної дивізії, запровадженому 1 березня 1943 року, полкову роту піхотних гармат скасували. Натомість до складу штабної роти ввели три взводи таких гармат (по дві гаубиці М3). Нераціональність такого рішення стала очевидною дуже швидко — вже 15 червня роту піхотних гармат відновили.

 

Організаційно рота складалася з управління та трьох вогневих взводів. Згідно зі штатом, запровадженим 26 лютого 1944 року, вона налічувала 114 військовослужбовців — 5 офіцерів і 109 сержантів та рядових. На озброєнні перебували шість гаубиць М3, три 12,7-мм кулемети М2НВ, чотири протитанкові гранатомети «Базука», 77 карабінів і 37 гвинтівок. Для буксирування гармат використовувалися 1,5-тонні вантажівки (сім машин, у тому числі одна в управлінні роти), для перевезення боєприпасів — 2,5-тонні автомобілі з одновісними 1-тонними причепами (по одному в кожному взводі). Крім того, рота мала один ¾-тонний автомобіль «Додж» (в управлінні) та шість джипів (три в управлінні й по одному в кожному вогневому взводі).

 

Обслуга гаубиці М3 під час тренувань. Австралія, 1943 рік

 

Як піхотні гармати гаубиці М3 дебютували в бою на завершальному етапі розгрому італо-німецьких військ у Тунісі навесні 1943 року. Разом із піхотою вони пройшли Сицилійську кампанію, а згодом брали участь у боях на Апеннінському півострові та в Західній Європі. Дуже доречними малогабаритні гаубиці М3 виявилися й на Тихоокеанському театрі воєнних дій. Наявність у розпорядженні командира піхотного полку власної артилерії давала змогу оперативно вирішувати багато завдань вогневої підтримки. Водночас істотним недоліком М3 був малий кут піднесення, який не дозволяв ефективно уражати польові укріплення. Саме тому відразу після завершення Другої світової війни гаубиці М3 зняли з озброєння піхотних частин. Відповідно до штатів 1946 року замість роти піхотних гармат у піхотному полку з'явилася рота важких 107-мм мінометів — ця зброя була значно легшою за М3 і краще відповідала завданням безпосередньої підтримки піхоти.

 

Обслуга гаубиці М3 веде вогонь на позиції у лісі Венау (на схід від Аахена). Листопад 1944 року

Гаубиця М3 з власною назвою «Hitler's Doom» зі складу 9-ї роти піхотних гармат 2-ї піхотної дивізії в бою під Брестом (Франція). 28 серпня 1944 року.

У повітрянодесантних дивізіях гаубиці М3 запроваджувалися дуже повільно. Станом на початок 1943 року штат такої дивізії передбачав наявність чотирьох дивізіонів 75-мм гаубиць: двох парашутних (по три чотиригарматні батареї) і двох планерних (по дві шестигарматні батареї). Саме з таким складом артилерії 82-га повітрянодесантна дивізія висадилася в Італії, і лише після десантування планерні дивізіони замінили свої 75-мм гаубиці на 105-мм, доставлені морем. На відміну від піхотних частин, де для буксирування М3 використовували 1,5-тонні вантажівки, у повітрянодесантних військах роль тягачів виконували джипи.

 

Гаубиця М3 з 320-го планерного артилерійського дивізіону 82-ї повітрянодесантної дивізії. Франція, 1944 рік

 

На момент висадки союзників у Нормандії основним озброєнням артилерії повітрянодесантних дивізій залишалися 75-мм гаубиці. Аж до кінця 1944 року 105-мм гаубиці не входили до штатного складу дивізійної артилерії, проте фактично вже з початку операції «Оверлорд» один із планерних дивізіонів кожної дивізії був оснащений саме такими артсистемами. Так само, як і в ротах піхотних гармат, в артилерії повітрянодесантних дивізій гаубиці М3 були зняті з озброєння незабаром після закінчення війни — їх замінили стандартні 105-мм гаубиці М2А1.

 

Поставки гаубиць М3 союзникам у роки війни були незначними. Порівняно велику партію — 94 одиниці — отримали лише війська «Вільної Франції». Дві гаубиці передали Великій Британії для випробувань, ще 18 поставили країнам Латинської Америки (Бразилії, Мексиці та Домініканській Республіці). Наприкінці війни, у квітні 1945 року, дюжину М3 передали Югославії, а починаючи з 1951 року ця країна отримала ще 115 таких гаубиць. До 1963 року М3 перебували на озброєнні гірськопіхотних частин Народної армії Югославії.

 

Гаубиці М3 стали першими американськими польовими артсистемами, що надійшли на озброєння армії Республіки Корея, і широко застосовувалися під час Корейської війни. Французи використовували М3 у боях в Індокитаї. В армії Філіппін ці гаубиці залишаються на озброєнні й сьогодні, щоправда, лише як церемоніальні салютні. Служать вони і у Домініканській Республіці.

Гаубиці М3 (на лафетах М3А2) армії Домініканської Республіки

 

 

Самохідний варіант

 

У листопаді 1943 року Абердинський полігон отримав замовлення на створення самохідного варіанта гаубиці М3 на шасі легкого танка М5А1. Передбачалося, що нова самохідна артилерійська установка зможе застосовуватися у важкодоступній місцевості — насамперед у джунглях тихоокеанських островів, де використання САУ М7 було утрудненим.

 

За компонуванням нова самохідна установка, що отримала позначення Т82, багато в чому нагадувала свою «старшу сестру» М7. Вона мала відкриту зверху броньовану рубку, у передній частині якої, поруч із місцем механіка-водія, встановили гаубицю. Броньовий захист був суто символічним: товщина лобового листа рубки становила 12,7 мм, а бортових і кормового — лише 6,35 мм. Боєкомплект, який перевозився на машині, складався з 23 пострілів.

 

Перший прототип САУ Т82

Перший прототип, виготовлений буквально «на коліні» (безпосередньо на Абердинському полігоні), загалом справив на військових позитивне враження, і 30 грудня 1943 року вони замовили компанії «Хейл» (м. Мілуокі) два вдосконалені дослідні зразки Т82. Машини прибули до Абердина 15 серпня 1944 року.

 

Прототипи, виготовлені компанією «Хейл», дещо відрізнялися від першого зразка. Установку гаубиці змістили на 76 мм уперед, у лівому спонсоні розмістили радіостанцію SCR-510, а до складу озброєння САУ ввели 12,7-мм кулемет М2 на тумбовій установці. Боєкомплект гаубиці збільшили до 58 пострілів (34 із них розміщувалися у бойовому відділенні, ще 24 — у спеціальному відсіку на даху моторного відділення). Порівняно з першим прототипом маса машини зросла з 11 520 до 16 330 кг, тому довелося застосувати гусениці завширшки 406 мм замість 356 мм.

 

Прототип САУ Т82 виробництва компанії «Хейл»

 

На момент прибуття прототипів на полігон програма створення Т82 вже не належала до пріоритетних, тому випробування розпочалися лише у січні 1945 року. У лютому одну з машин перевезли до Форт-Беннінга для продовження випробувань. Хоча їхні результати виявилися цілком задовільними, потреба в «самохідці для джунглів» уже відпала, і 21 червня 1945 року програму офіційно закрили. Інший варіант САУ з гаубицею М3 - Т38 на шасі півгусеничного бронетранспортера Т38 - лишився тільки в проєкті.

 

Американська 105-мм гаубиця М3 була створена для застосування в особливих умовах — там, де через свої масогабаритні характеристики не могли використовуватися стандартні артилерійські системи. Балістичні характеристики полегшеної гармати, цілком закономірно, поступалися базовому зразку. У підсумку «кар'єра» М3 виявилася нетривалою: в артилерії повітрянодесантних дивізій її швидко замінили стандартні 105-мм гаубиці, а в піхотних полках — важкі міномети.

 

Калібр, мм	105
Маса гаубиці у бойовому положенні, кг	1130
Маса снаряда, кг	14,96
Довжина ствола, мм (клб)	1680 (16)
Довжина гаубиці в похідному положенні, мм	3940
Висота гаубиці в похідному положенні, мм	1260
Ширина колії лафета, мм	1700
Кут вертикального наведення	від -9 до +30°
Кут горизонтального наведення	45°
Початкова швидкість снаряда, м/с	311
Максимальна дальність стрільби, м	7560

 

Шановні читачі, якщо моя писанина вас зацікавила – можете докинути трошки на книжечки: https://buymeacoffee.com/andrijkhar9

Приватбанк: 5168 7456 7352 6783