Артилерія американських танкістів: M7 Priest
Створення під час Першої світової війни танка як принципово нового
засобу збройної боротьби та подальші в міжвоєнні роки в різних країнах
експерименти з розгортання механізованих з’єднань із усією гостротою поставили
питання про забезпечення порівнянної з танком мобільності та захищеності для
інших родів військ. Насамперед це стосувалося артилерії, покликаної
підтримувати танкові клини в боях майбутньої війни. Питання створення
самохідної артилерії порушувалося в працях дослідників — чи то в теорії «глибокої
операції», чи в концепції «бліцкригу». Але до початку Друга світова війна справа далі створення не
надто вдалих дослідних зразків не просунулася. Уже під час війни вермахт
отримав доволі вдалі САУ «Веспе» і «Хуммель» — але ними комплектувалися лише по
одному дивізіону в артилерійських полках танкових дивізій, в інших же, як і
раніше, на озброєнні були причіпні артсистеми. Першою ж армією у світі, якій
вдалося зробити артилерію своїх танкових дивізій повністю самохідною, стала
американська. І цим вона завдячує творцям героїні нашої розповіді — самохідної
гаубиці М7.
Артилерія для танкістів по-американськи
У середині 30-х рр. в армії США
з’явилося перше механізоване з’єднання — 7-ма кавалерійська (механізована)
бригада, до складу якої увійшли 1-й і 13-й кавалерійські полки, що пересіли з
рисаків на «сталевих коней» — танки. Артилерія бригади складалася з 68-го
дивізіону, який мав дві батареї 75-мм причіпних гармат. Командувачу 7-ї бригади
з 1938 р. бригадному генералу Адні Чаффі,
палкому ентузіасту танкових з’єднань, така ситуація не подобалася — душа
прагнула самохідок, здатних не відставати від його улюблених танків! Але не так
сталося, як гадалося — гармати належали до іншого відомства. А тоді на керівних
посадах у командуванні артилерії міцно засіли «кіннотники» на кшталт Сємьона Будьонного, які вважали, що «кінь ще
своє слово скаже!». Вони рішуче протестували не лише проти створення самохідної
артилерії, а й проти переведення звичайної, причіпної артилерії на механізовану
тягу. Ключовими аргументами «кавалеристів» були економічні — адже очевидно, що
тягач або шасі для самохідки були дорожчими за кінський запряг.
Чаффі все ж таки вдалося «пробити»
дозвіл на побудову дослідного зразка САУ, що отримала індекс Т3. Вона являла
собою 75-мм польову гаубицю, встановлену на шасі легкого танка М1. Гармату
монтували в закритому корпусі, над яким ще була башточка з кулеметом. Однак
випробування, проведені у 1939 р., показали непридатність Т3 до служби. «Ось
бачите!» — зраділи «кіннотники» — «Ми ж казали — марна трата грошей!» Так
безславно завершилася перша спроба створити в США самохідку для підтримки
танкових з’єднань.
Лише досвід війни в Європі, а саме
— польської та французької кампаній вермахту, наочно продемонстрував
американським військовим, що запорукою успіху у війні тепер є наявність і
грамотне застосування бронетанкових з’єднань. Уже 10 липня 1940 р. було
створено командування бронетанкових військ (його очолив підвищений у званні до
генерал-майора Чаффі), а 15-го розпочалося формування 1-ї та 2-ї бронетанкових
дивізій. Щоправда, спочатку головну увагу командування приділяло комплектуванню
дивізій танками. Артилерійські ж полки залишалися озброєними причіпними
гарматами, хоча й на механізованій тязі.
Черга до артилерії дійшла лише 15
серпня 1941 р., коли командування бронетанкових військ очолив генерал-майор Джейкоб Деверс (Чаффі захворів на рак і невдовзі
помер). Сам виходець з артилерії, Деверс став ініціатором створення броньованої
самохідної артилерійської установки, призначеної для артполків бронетанкових
дивізій. А далі події закрутилися із запаморочливою швидкістю…
Прототипи
Вимоги до самохідної артустановки
були сформульовані в жовтні 1941 р. Передбачалося, що самохідки знищуватимуть
вузли опору (насамперед — позиції протитанкових гармат) на шляху танків і
мотопіхоти. З вибором артсистеми проблем не виникло — нею стала 105-мм гаубицяМ2А1, достатньо сучасна й потужна гармата дивізійної артилерії. Дещо довше
визначалися з шасі. Спочатку спробували встановити гаубицю на шасі
напівгусеничного бронетранспортера. Дослідний зразок такої САУ, що отримав
позначення Т19, був готовий уже в листопаді 1941 р., а в січні наступного року
самохідку запустили в серію. До квітня 1942 р. встигли виготовити 324 САУ — і
на цьому зупинилися. Річ у тім, що Т19 виявилася далеко не ідеальною: гармата
на ній монтувалася практично відкрито, а прохідність перевантаженого шасі
залишала бажати кращого. У підсумку Т19 прийняли лише як «обмежений стандарт»,
і самохідка не отримала звичного для серійних машин індексу «М». Проте створення
й швидкий випуск партії Т19 дозволили повністю укомплектувати САУ артилерійські
частини 1-ї та 2-ї бронетанкових дивізій. Надходили такі самохідки і до рот
полкових гармат деяких піхотних дивізій (така рота мала важкий взвод із парою
Т19 і два легкі — кожен із двома 75-мм самохідними гаубицями Т30, також на шасі
напівгусеничного БТР).
Більш придатним для артилерії
бронетанкових дивізій визнали шасі середнього танка М3. Зрозуміло, корпус
довелося переробити, позбавивши танк башти й даху. Гаубицю встановили в
передній частині корпусу, трохи змістивши праворуч від поздовжньої осі.
Два прототипи САУ, що отримали
позначення Т32, замовили фірмі Baldwin Locomotive
Works. Перший із них вийшов на випробування в січні 1941 р., а вже на
початку лютого успішно виконав програму тестів — як ходових, так і стрільбових.
Самохідку загалом визнали придатною для бронетанкових з’єднань, щоправда,
рекомендували внести низку змін. Їх реалізували на другому прототипі. Зокрема,
для полегшення обслуговування гармати зменшили на 28 см висоту бортових листів
броньової рубки, одночасно збільшивши висоту лобового листа на 7,6 см. Кут
підвищення обмежили 35° проти початкових 65°, що дозволило знизити силует
самохідки. Раціональніша організація боєукладки дала змогу збільшити возимий боєкомплект
із 44 до 57 пострілів. Нарешті, у правому передньому куті рубки змонтували
кільцеву турель для 12,7-мм зенітного кулемета.
Серійне виробництво
Замовлення на першу партію Т32, що
становила аж 600 одиниць, отримала фірма American
Locomotive Company (АLCО)
зі Скенектаді, штат Нью-Йорк. Перші дві серійні САУ були готові вже наприкінці
березня 1942 р. 6 квітня їх доставили на Абердинський полігон, і після циклу
випробувань САУ офіційно прийняли на озброєння під індексом М7 (повне
позначення — 105 mm Howitzer Motor Carriage M7, тобто «105-мм гаубиця на
моторному шасі М7»).
У ході серійного виробництва в
конструкцію М7 вносили зміни. Зокрема, вже на початку травня за рахунок
ущільнення компонування бойового відділення вдалося розмістити в ньому додаткові
12 пострілів. На початку літа запровадили нову плиту моторного відділення,
змінивши розташування глушників і фільтрів повітрозабірників двигуна. А в
грудні 1942 р. на САУ замість трансмісії виробництва фірми Iowa Transmission Company почали встановлювати
аналогічний вузол випуску компанії Caterpillar
Inc. Це позначилося на зовнішньому вигляді машини — вона отримала
монолітну нижню носову частину корпусу замість складеної (з трьох частин).
Водночас у ходовій частині деякі елементи від танка М3 замінили новішими — від
М4.
Загалом до кінця 1942 р. фірма АЛКО
виготовила 2028 САУ М7, а в січні–серпні 1943 р. — ще 786 установок, що разом
дало 2814 самохідних гаубиць. Цієї кількості з надлишком вистачало для
американської армії — навіть залишилося для постачання союзникам. Однак
наприкінці 1943 р. було вирішено відновити випуск М7 — вони були потрібні для
формування нових танкових дивізій, а також для поповнення бойових втрат і
списання через знос. Для САУ нового випуску, що отримала позначення М7В1,
використали шасі не від танка М3, а від «Шермана» — М4А3. Відповідно, іншою
була й силова установка — автомобільний двигун Ford замість пристосованого для бронетехніки авіаційного двигуна Continental. Серед інших змін варто
відзначити збільшення товщини днища корпусу з 13 мм до 25–38 мм — для
підвищення протимінної стійкості.
Виробництво М7В1 на фірмі АLCО розпочалося в березні 1944 р. До жовтня тут побудували рівно 500 таких самохідок. Крім того, одночасно їх запровадили у виробництво на заводі Pressed Steel Car Company (Піттсбург, штат Пенсильванія), який випустив загалом 726 самохідок: 664 у березні–грудні 1944 р. і 162 — у січні–лютому 1945 р. Але й на цьому «одіссея» М7В1 не завершилася: виробництво передали на підприємство Federal Machine and Welder (Воррен, штат Огайо), яке щойно завершило випуск «Шерманів». Цей завод у лютому–травні 1945 р. виготовив 176 самохідок, після чого виробництво остаточно припинили. Таким чином, було виготовлено 1502 М7В1, а загальний випуск САУ М7 становив 4316 одиниць (включно з двома прототипами).
Ще одна модифікація — М7В2 —
з’явилася під час Корейської війни. Досвід
перших боїв у цій країні показав, що кут підвищення у 35°, якого цілком
вистачало для боїв на рівнинах Північної Африки чи в Західній Європі, є
недостатнім для гірської Кореї. Тому армійські майстерні в Токіо доопрацювали 127 САУ М7В1, збільшивши кут
піднесення до 65°. Водночас довелося підняти основу кулеметної турелі, щоб
зберегти можливість кругового обстрілу кулемета.
Британський «кузен»
Одним із перших експлуатантів САУ
М7 стала армія Велика Британія. Уже в
середині 1942 р. 90 таких самохідок відправили до Єгипет для озброєння частин 8-ї армії. Саме у
Великій Британії САУ отримала назву «Пріст» (Priest) — «священник». Вважається,
що її надали через характерну форму підвищення з кулеметною туреллю, яка
нагадувала кафедру в англіканській церкві. Загалом британці замовили аж 5500
САУ, але реально отримали значно менше — 832 одиниці (497 у 1942 р. і 285 у
1943-му).
З одного боку, самохідки були
потрібні й самим американцям. З іншого — англійці досить прохолодно ставилися
до «Пріста», оскільки ця САУ використовувала нестандартні для них 105-мм
боєприпаси. Вони прагнули отримати самохідку зі стандартною 25-фунтовкою —
87,6-мм гарматою-гаубицею. Американці навіть пішли назустріч, виготовивши в
липні 1942 р. прототип Т51 — по суті, стандартну М7, у якій 105-мм гаубицю
замінили 25-фунтовкою. Але в серію ця машина не пішла — керівництво США вважало
недоцільним завантажувати виробничі лінії такими варіантами, пропонуючи британцям
«брАти, що дають», тобто «Прісти».
Вихід знайшли у використанні
промислової бази північного сусіда США — Канада.
Із липня 1941 р. тут, на заводі Montreal
Locomotive Works, вироблявся середній танк «Рем» — суттєво перероблений
під британські стандарти американський танк М3. На його основі й створили
самохідну гармату, що отримала назву «Секстон» (Sexton) — «паламар».
САУ «Секстон» отримала відкриту
зверху простору броньовану рубку. Прямокутна в плані, вона нагадувала рубку
«Пріста», але відрізнялася відсутністю надбудови з кулеметною туреллю, тому
замість турельного великокаліберного кулемета до складу озброєння «Секстона»
ввели два ручні кулемети Bren, що перевозилися всередині САУ і за потреби
встановлювалися на кронштейнах. Іншою відмінністю було розташування
механіка-водія, «успадковане» від «Рема» — по-британськи, праворуч. Також, на
відміну від американського прототипу, «Секстон» отримав додаткове прикриття
гармати — своєрідні «щоки» з обох боків.
Суттєво, порівняно з американською
САУ, зріс боєкомплект — із 69 до 112 пострілів (з них 16 бронебійних, решта —
осколково-фугасні та димові). Основна частина боєкомплекту розміщувалася в
спеціальних укладках під знімними панелями підлоги бойового відділення.
Натомість склад обслуги, порівняно з М7, скоротили з 7 до 6 осіб — британці
вважали, що механік-водій цілком може керувати САУ самостійно, без помічника,
передбаченого американським штатним розписом.
Артилерійську частину
гармати-гаубиці для встановлення в САУ довелося дещо модифікувати. Зокрема, для
забезпечення потрібного кута піднесення у 40° довжину відкату гармати зменшили
з 914 до 508 мм.
Виробництво «Секстонів»
розгорнулося на початку 1943 р., і вже до кінця року здали 424 САУ. Самохідки
виготовляли в Монреаль, а артилерійські
частини виробляв завод у місті Сорель.
Загальний обсяг виробництва, завершеного наприкінці 1945 р., становив 2150
одиниць. Частину САУ виконали у варіанті машин управління вогнем — у такому
разі гармати не було, а замість неї в рубці встановлювали другу радіостанцію,
столи для роботи з картами та інше необхідне обладнання.
Цікаво, що «Секстон» коштував
суттєво дорожче за «Пріста»: 20 тис. фунтів стерлінгів порівняно з 15 тис. (у
доларах — відповідно 73 тис. і 56 тис.).
Самохідки «Секстон» виявилися
доволі вдалими бойовими машинами. У британській армії вони прослужили до кінця 1950-х
рр., після чого їх замінили 105-мм САУ FV433 Abbot. Значно довше «Секстони»
застосовувалися в арміях Індії, Італії, Португалії
та Південно-Африканської Республіки.
Організація артилерійських частин
Згідно зі штатами американської бронетанкової дивізії, запровадженими у
1943 р., уся її артилерія складалася із САУ М7. Дивізія мала три дивізіони
таких самохідок (в американській армії вони називалися «батальйонами», але
користуватимемося усталеною в україномовній літературі термінологією). Кожен із
них складався з трьох шестигарматних батарей — таким чином, дивізія мала 54
САУ. Кількість артдивізіонів дорівнювала кількості танкових і мотопіхотних
батальйонів — і тих, і інших було по три. У бою дивізія формувала три бойові
командування (Combat Command) — A, B і C, кожне з яких у типовому варіанті
включало танковий і мотопіхотний батальйони та артдивізіон. Водночас залежно
від обстановки на фронті їх склад міг змінюватися.
При штабі бронетанкової дивізії діяло командування артилерії, яке
налічувало 19 офіцерів і 99 сержантів та рядових. Навіть якщо артдивізіони
передавалися бойовим групам, командування артилерії розподіляло цілі для
ураження, а також координувало вогневу підтримку штатної й приданої артилерії.
Для коригування вогню воно мало навіть пару легких літаків — як правило, Piper
L-4 Grasshopper.
Усі три артдивізіони мали однакову структуру. Вони складалися з батареї
управління, трьох вогневих батарей і батареї забезпечення. Батарея управління включала
взвод забезпечення управління, взвод артилерійської розвідки та взвод
постачання. Взвод артилерійської розвідки мав три танки M4 Sherman, додатково
обладнані радіостанціями SCR-600, пристосованими для роботи в мережах
артилерійського зв’язку. Танки використовувалися як передові спостережні
пункти. Крім того, у взводі було й два легкі літаки, хоча зазвичай усі літаки
артилерії дивізії — як командування, так і дивізіонів — застосовувалися
централізовано з одного аеродрому.
Кожна вогнева батарея складалася з шести обслуг і чотирьох секцій: штабної,
управління вогнем, розвідувальної та постачання боєприпасів. Окрім шести
самохідок, у вогневій батареї було сім напівгусеничних БТР M3 Half-track — один
у розвідувальній секції та по два в усіх інших, а також вісім одновісних
причепів для боєприпасів (по одному буксирувала кожна самохідка, ще два —
бронетранспортери секції постачання боєприпасів). У батареї забезпечення були
ремонтний, транспортний та постачальний взводи.
Загалом дивізіон налічував 565 осіб особового складу (31 офіцер і 534
сержанти та рядові). Окрім 18 САУ М7, у ньому було три танки M4, 30
напівгусеничних БТР M3, дві БРЕМ M32 Tank Recovery Vehicle (на шасі середніх
танків М3), 33 одновісні причепи для перевезення боєприпасів М8 або М10, 21
«джип», чотири 0,75-т автомобілі «Додж» (з них два санітарні) і 25 2,5-тонних
вантажівок GMC.
Загалом за час війни в армії США було сформовано 67 дивізіонів САУ М7: 48 у
складі бронетанкових дивізій і 19 окремих. 62 із них воювали на Європейському
театрі воєнних дій (включно з Північною Африкою); на Тихоокеанському ТВД діяли
лише 5 окремих дивізіонів. Окрім цього, робилися спроби озброїти М7 роти
полкових гармат у піхотних полках, але за підсумками боїв у Туніс та Італія їх
переозброїли причіпними гаубицями М3, визнаними зручнішими для підтримки
піхоти.
У британській армії організація самохідно-артилерійських частин була дещо
іншою: основною одиницею був не дивізіон, а полк, що складався з трьох вогневих
батарей (у кожній — два взводи по чотири САУ). Таким чином, полк мав 24
самохідки. У британській бронетанковій дивізії самохідками, як правило,
озброювався лише один полк — два інші артполки зберігали причіпні системи.
У збройних силах Вільна Франція, які отримали за ленд-лізом 283 САУ М7
(плюс ще певну кількість передали безпосередньо з американських з’єднань під
час боїв на території Франції), організація самохідно-артилерійських частин
загалом відповідала американській — із тією лише різницею, що вони називалися
не дивізіонами, а полками.
Бойове застосування
Першими бойове хрещення пройшли не американські, а британські «Прісти». 3
вересня 1942 р. до Суецу прибули перші М7, а до кінця місяця їх кількість у
Єгипет досягла 90. Першою частиною, що отримала ці самохідки, став 11-й полк (Почесна
артилерійська рота) Королівської кінної артилерії у складі 1-ї бронетанкової
дивізії. 24 жовтня 1942 р. його батареї, придані танковим полкам, підтримували
наступ у Ель-Аламейн. Досвід застосування САУ визнали дуже вдалим — вони
забезпечували рухомим частинам значно ефективнішу й, головне, своєчасну
підтримку. Після Ель-Аламейна британці розпочали переозброєння самохідками всіх
артилерійських частин своїх бронетанкових дивізій.
Американці, «віддавши все найкраще дітям» (тобто британцям), на момент висадки
в Північній Африці в листопаді 1942 р. ще не встигли завершити переозброєння
власних частин — наприклад, усі три дивізіони 1-ї бронетанкової дивізії
вступили в бій ще на САУ Т19. Найактивніше на М7 воювала 5-та група самохідної
артилерії (три дивізіони), що прибула до Касабланка у січні 1943 р. та увійшла
до складу артилерії II корпусу. У березні вона здійснила марш протяжністю майже
2000 км від Касабланки до Туніс, дебютувавши в бою під час наступу на Макнассі,
а згодом брала участь у боях аж до капітуляції німецько-італійських військ у
Тунісі.
В операції Операція «Хаскі» (висадка на Сицилії в липні 1943 р.) брали
участь три дивізіони М7 зі складу 2-ї бронетанкової дивізії, а також два
британські полки — 11-й і 98-й, які діяли як корпусна артилерія. Надалі в боях
на території континентальної Італія діяла лише одна американська бронетанкова
дивізія — 1-ша, з трьома штатними дивізіонами М7. Тут же воювало й кілька
окремих дивізіонів, наприклад, 69-й, приданий 3-й піхотній дивізії під час
висадки біля Анціо. Також в Італії билися сім британських полків, озброєних
«Прістами», один канадський і один південноафриканський.
Під час висадки в Нормандії 6 червня 1944 р. у першому ешелоні діяли два
окремі дивізіони М7 5-го корпусу, що підтримували десант на ділянці «Омаха».
Під час підготовки до висадки їхні обслуги, зокрема, тренувалися вести вогонь
із бортів десантних плашкоутів типу LCT. 9 червня почалася висадка 2-ї
бронетанкової дивізії зі штатними самохідками, 24-го — 3-ї. У липні до Франції
прибули 4-та, 5-та й 6-та бронетанкові дивізії, а згодом і інші з’єднання.
Загалом у Франції та Західній Німеччині воювали 15 американських бронетанкових
дивізій — кожна з трьома дивізіонами М7.
Станом на 20 червня 1944 р. кількість САУ М7 у американських з’єднаннях на
Європейському театрі воєнних дій становила 489 одиниць. Через три місяці вона
зросла до 663, а 20 грудня — до 1123. Надалі до кінця війни цей показник
утримувався на рівні понад 1000 одиниць. Відповідно, Вермахт мав обмежені
можливості для протидії: якщо врахувати, що аналогічних за призначенням САУ
«Веспе» випустили лише 676, а на момент висадки союзників у Нормандії в
німецьких танкових дивізіях на Заході було лише 60 таких самохідних гаубиць.
Втрати серед САУ за визначенням були нижчими, ніж, наприклад, у танкових
частинах. Так, у 6-й бронетанковій дивізії 69 % САУ, з якими вона у липні 1944
р. висадилася у Франції, успішно дійшли до травня 1945 р., тоді як із танків
«Шерман» до перемоги дожили лише 4 %. Загальні втрати американських М7 з червня
1944 р. по травень 1945 р. становили 240 одиниць, причому найбільша їх частка —
105 (практично шість дивізіонів) — припала на грудень 1944 р., коли довелося
відбивати наступ під час битви в Арденнах. Натомість у січні та лютому 1945 р.
втрати взагалі дорівнювали нулю.
Британські самохідно-артилерійські полки (а також канадські й польські
частини) на момент висадки в Нормандії значною мірою вже були переозброєні
«Секстонами». Однак канадська 3-тя піхотна дивізія, що висаджувалася на ділянці
«Джуно», мала одразу чотири полки «Прістів», а британську дивізію з тим самим
номером, що десантувалася на пляжі «Сворд», підтримували три полки таких САУ.
Уже до кінця липня 1944 р. «Прісти» зняли з озброєння. Командир 2-го
канадського корпусу Гай Сімондс швидко знайшов їм застосування, наказавши
переробити їх на бронетранспортери.
Відповідний наказ надійшов у ремонтні майстерні корпусу ввечері 31 липня.
Уже до 5 серпня Сімондс хотів отримати не менше 60 БТР — по 30 для кожної з
двох піхотних дивізій. У майстернях закипіла робота: із самохідок вилучали
гармати, приціли, боєукладки, а амбразуру гармати заварювали бронелистом. Такий
БТР, окрім механіка-водія, міг перевозити 10 піхотинців у повному спорядженні.
До ранку 6 серпня було готово 72 «попи-розстриги» («unfrocked Priest») — так
дотепно прозвали перероблені машини (офіційна назва — «Кенгуру»). Перший досвід
їх бойового застосування 8 серпня підтвердив очікування — рівень втрат піхоти
суттєво знизився. У підсумку наприкінці серпня сформували 1-й канадський ескадрон
БТР із 55 «Кенгуру», а в Англії розгорнули аналогічну переробку 500 канадських
танків «Рем». У жовтні 1944 р. почалася переробка ще 102 «Прістів» у
бронетранспортери в Італії.
Досить обмеженим було застосування САУ М7 на Тихоокеанському театрі воєнних
дій. Бронетанкові дивізії тут не діяли. Було сформовано лише п’ять окремих
дивізіонів М7, і лише три з них брали участь у боях на Філіппіни у 1944–1945
рр. На відміну від Європи, на Тихому океані американські піхотні дивізії
зберігали самохідні артилерійські установки у складі рот полкових гармат.
«Тихоокеанський» штат передбачав наявність важкого взводу з парою М7 і двох
легких — із 75-мм самохідними гарматами М8. У 1944 р. відбулася реорганізація —
відтепер рота озброювалася лише М7 (шість одиниць).
М7 на Лусоні
Періодом найінтенсивнішого застосування М7 на Тихому океані стала кампанія на острові Лусон у січні–лютому 1945 р. Тут самохідні гаубиці, окрім основного призначення, проявили себе й як ефективний протитанковий засіб, успішно відбиваючи атаки частин японської 2-ї танкової дивізії. Брали участь вони і в боях на Окінаві.
Окрім армії, на Тихому океані певну кількість М7 використовував і Корпус
морської піхоти США. У 1942–1944 рр. у протитанкових підрозділах полків
морської піхоти застосовували самохідки М3 — 75-мм гармати М1897 на шасі
напівгусеничних БТР. Однак для руйнування польових укріплень — основних цілей
морпіхів — вони не підходили. Тому у 1944 р. до штату полків ввели по чотири
САУ М7. У морській піхоті ці системи класифікували як SPM (Self Propelled
Mount), але самі морпіхи називали їх «облоговими гарматами» («siege guns»).
Уперше М7 у складі морської піхоти пішли в бій улітку 1945 р. під час битви за
Окінава.
Окрім американців, проти японців на М7 воювали й британці: у 1944–1945 рр.
у складі 14-ї армії, що діяла в Бірма, «Прісти» використовував 18-й польовий
артилерійський полк.
Завершення Другої світової війни не означало кінця кар’єри М7. У складі
армії США ці самохідки брали участь у Корейській війні 1950–1953 рр., після
чого були зняті з озброєння. Частину передали союзникам — наприклад,
новоствореному бундесверу у 1956 р. А в складі армії оборони Ізраїль М7 брали
участь в арабо-ізраїльських конфліктах, зокрема у війнах 1967 і 1973 років.
Короткий опис САУ М7
Корпус САУ зварний із катаних
бронеплит, із відкритим зверху бойовим відділенням. Товщина лобової броні в
нижній частині – 51 мм, у верхній – 108 мм. Борта мали товщину 38 мм, корма і
дах моторного відсіку – 13 мм. Днище товщиною 13 мм у задній частині та 25 мм –
у передній, під бойовим відділенням.
У передній частині корпусу
знаходилося трансмісійне відділення з коробкою передач і механізмом повороту,
за ним – бойове, поєднане з відділенням управління. У його передній частині
розташовувалися робочі місця механіка-водія та його помічника. Командир
знаходився праворуч від гармати і, за потреби, вів вогонь із турельного кулемета.
Два навідники розміщувалися праворуч і ліворуч: один обслуговував механізм
вертикального наведення, інший – горизонтального. Нарешті, у кормовій частині
бойового відділення знаходилися робочі місця двох заряджаючих. Таким чином, обслуга
САУ складалася із семи осіб.
Головне озброєння М7 – 105-мм
гаубиця М2А1. Гармата була модифікацією відповідної причіпної системи і
відзначалася простою та раціональною конструкцією, пристосованою до умов
масового виробництва. Ствол завдовжки 22 калібри мав 34 правосторонні нарізи;
крок нарізів – 20 калібрів. Затвор горизонтальний клиновий. Противідкатні
пристрої гідропневматичні. Довжина відкату – 110 см. Дульне гальмо відсутнє.
Маса ствола із затвором становила 483 кг.
Заряджання напівунітарне. Було сім
змінних зарядів. Маса метального заряду в першому становила 238,42 г, у сьомому
– 1241 г.
Максимальна дальність стрільби М2А1
перевищувала 11 км, але в самохідному варіанті через обмеження кута піднесення
становила 10 050 м. Для прицілювання використовувалися телескопічний приціл М4
і перископічний М16, а також панорама М12А2.
Основним типом боєприпасів був
осколково-фугасний снаряд М1 масою 14,97 кг, споряджений 2,18 кг вибухової
речовини (тротил або суміш тротилу з аматолом). Маса пострілу з таким снарядом
становила 19,08 кг, початкова швидкість – 472 м/с.
Хоча боротьба з танками не була
пріоритетним завданням самохідної гаубиці, для самооборони до боєкомплекту
включили бронебійний (кумулятивний) снаряд. Він важив 13,25 кг і споряджався
1,33 кг суміші пентриту з тротилом. Маса пострілу становила 16,71 кг. Початкова
швидкість була значно меншою – 381 м/с, але на дистанції 1800 м такий снаряд
пробивав броню товщиною 102 мм.
До боєкомплекту САУ входило також
кілька типів димових снарядів. Зокрема, М84 споряджався хлоридом цинку, WP M60
– білим фосфором, FS M60 – триоксидом сірки. «Про всяк випадок» передбачалася і
можливість застосування хімічного снаряда Н М60, начиненого іпритом (маса
отруйної речовини – 1,44 кг). Нарешті, для навчальних цілей використовувався
інертний снаряд (без вибухової речовини) М1 (Practice).
Возимий боєкомплект САУ становив 69
пострілів (для порівняння – у німецької 105-мм самохідної гаубиці «Веспе» він
складав лише 32 постріли). Штатний режим вогню передбачав вісім пострілів
протягом перших 90 секунд, чотири постріли за хвилину протягом наступних
чотирьох хвилин і три постріли за хвилину – ще протягом десяти хвилин. Таким
чином, приблизно за чверть години гаубиця могла випустити 54 снаряди, після
чого була потрібна павза у веденні вогню.
Допоміжне озброєння САУ складалося
з 12,7-мм кулемета «Браунінг» М2НВ, встановленого на кільцевій турелі у
передній частині бойового відділення праворуч, над місцем командира гармати.
Боєкомплект кулемета – 300 набоїв у шести стрічках, укладених у коробки.
Силова установка САУ в базовій
модифікації М7 складалася із 7-циліндрового радіального двигуна повітряного
охолодження Wright R-975C1 Whirlwind. Цей авіаційний двигун,
адаптований для встановлення на бронетехніці, випускала Continental Motors у Бруклі Аероплекс
(передмістя м. Мобіл, штат Алабама). Адаптація, зокрема, полягала у
встановленні системи примусового охолодження з великим вентилятором.
Максимальна потужність R-975C1 становила 400 к.с. (при 2400 об./хв),
максимальна тривала – 340 к.с. (2100 об./хв). Робочий об’єм двигуна – 15,945 л.
На варіанті М7В1 встановлювався
8-циліндровий V-подібний двигун рідинного охолодження Ford GAA робочим об’ємом 18,025 л і
потужністю 450 к.с. (2600 об./хв), оснащений карбюратором Stromberg NA-Y5-G.
Паливна система як на М7, так і на
М7В1 складалася з чотирьох баків у моторному відсіку (загальною ємністю 662 л),
двох баків на перегородці між моторним і бойовим відділеннями (по 112 л) і двох
додаткових баків у спонсонах корпусу ємністю по 219 л. Загалом це давало 1324 л,
яких вистачало лише на 200 км руху дорогами з твердим покриттям. Максимальна
швидкість при цьому досягала 40 км/год.
В американському виконанні
самохідка була позбавлена будь-яких засобів зв’язку – як внутрішнього, так і
зовнішнього. Під час руху управління колоною здійснювалося за допомогою
радіостанцій на машинах управління, а подача сигналів на САУ – прапорцями або
ліхтарями. На позиції прокладався польовий кабель (кожна самохідка мала
телефонний апарат). Британці на всіх переданих їм «Прістах» встановили
УКХ-радіостанції №19 – навіть ціною певного зменшення боєкомплекту.
САУ могла буксирувати одновісний
причіп із додатковим боєкомплектом. Рання модель М8, прийнята на озброєння у
вересні 1942 р., була броньованою і вміщувала 42 постріли. У 1942–1943 рр.
випустили 5570 таких причепів. У 1944 р. розпочався випуск причепа М10 – такої
ж місткості, але неброньованого, зручнішого в експлуатації та придатного для
перевезення не лише боєприпасів, а й інших вантажів. Було виготовлено близько
7000 М10.
Шановні читачі, якщо моя писанина вас зацікавила – можете докинути трошки на книжечки: https://buymeacoffee.com/andrijkhar9
Приватбанк: 5168 7456 7352 6783
Коментарі
Дописати коментар