Занадто мало, занадто пізно... Польова гармата 75/32 mod. 37
75-мм польова гармата Cannone da
75/32 mod. 37 стала однією із артсистем, взятих на
озброєння у другій половині 1930-х років у ході
модернізації італійської польової артилерії. Гармата мала досить непогані тактико-технічні
характеристики, але її історію можна резюмувати кількома словами: занадто
пізно, занадто мало...
Ще коли формувалися тактико-технічні вимоги до нової
польової та гірської гаубиці калібру 75 мм, деякі фахівці Технічної служби
озброєння та боєприпасів (STAM - Servizio Tecnico Armi e Munizioni) італійської армії висловлювали цілком обґрунтовані сумніви в достатності їх
для дивізійної артилерії. Адже навіть старі круппівські гармати 75/27 mod. 06 перевершували за дальністю стрільби (нехай і не набагато) нові гаубиці
75/18 mod. 34 та mod. 35. Зрештою, аргументи прихильників «довгих стволів» були почуті, і STAM дала добро на розробку нової 75-мм польової гармати. Головними мотивами, що
підштовхнули військових до цього рішення, стали прагнення отримати зброю, яка
не поступалася б за дальністю стрільби дивізійним артсистемам ймовірних противників,
а також усвідомлення того факту, що довгоствольна гармата може стати в нагоді
як протитанкова зброя.
Особливості
конструкції
При
створенні нової польової гармати Cannone da 75/32 modello 3, використовувалися
багато вузлів та технічних рішень гаубиці Obice 75/18 mod. 35. Завдяки цьому гармата вийшла порівняно недорогою: вона коштувала 156 300
лір, а гаубиця 75/18 mod. 35 – 144 300.
Гармата проєктувалася під механічну тягу, штатним засобом
якої був колісний тягач SPA TL 37, але передбачалася і можливість застосування
кінної тяги. Швидкість буксирування тягачом могла досягати 60 км/год, але настанови
не рекомендували перевищувати 35-40 км/год. Конструкція лафета в основному
відповідала лафету гаубиці 75/18 mod. 35, включаючи торсіонну підвіску та
механізм зміни ширини колії. Колеса також були подібними – спочатку
легкосплавні (з електрона), а потім штамповані зі сталевого листа. Обидва
варіанти постачалися напівпневматичними шинами. Однак діаметр коліс гармати був
трохи меншим, ніж у гаубиці — 1200 мм замість 1300.
Прототип гармати 75/34 mod. 37 був створений інженерами
Неаполітанського арсеналу і з'явився в 1937 році. Спочатку він мав ствол
довжиною 34 калібру і чотирищілинне дульне гальмо, аналогічне тому, що
застосовувалося на ранніх серіях гірських гаубиць 75/18 mod. 34. Для
випробувань виготовили передсерійну партію із п'яти гармат. Військові
залишилися задоволені виробом, і в 1938 році замовили фірмі «Ансальдо» 192
серійні гармати. Від передсерійних вони відрізнялися зменшеною до 32 калібрів
довжиною ствола, а також іншим типом дульного гальма — перфорованою
«перечницею». Вихідний варіант з 34-каліберним стволом також знайшов
застосування, але як не польовий, а танковий. Такі гармати встановлювалися на
танках Р26/40 (важких за італійською класифікацією, але цілком собі середніх для
решти світу), і навіть самохідках Semovente М42 da 75/34 і Semovente М43 da
75/34.
Гармата мала горизонтальний клиновий затвор і пружинні
противідкатні пристрої. Конструкція лафета забезпечувала непоганий діапазон
кутів наведення (такий, як у гаубиці 75/18 mod. 35): від −10 до +35º у
вертикальній площині і 50º у горизонтальній. Великий діапазон кутів
горизонтального наведення був особливо важливий при застосуванні гармати як
протитанкової. З іншого боку, конструкція сошників, які глибоко вбивалися в
ґрунт, суттєво обмежувала маневреність артсистеми на полі бою — неможливо було
навіть просто довернути гармату в потрібному напрямку.
Гармата 75/32 mod. 37 використовувала напівунітарні
постріли. У боєкомплект входили такі типи снарядів:
· - уламково-фугасний
Granata mod. 32 (маса снаряда – 6,4 кг, маса розривного заряду – 610 г,
початкова швидкість – 490 м/с);
· - бронебійний Granata
Perforante mod. 32 (маса снаряда – 6,3 кг, маса розривного заряду – 270 г,
початкова швидкість – 630 м/с), здатний пробити броню завтовшки 66 мм на
дистанції 500 м та 56 мм на дистанції 1000 м;
· - кумулятивний EPS M42
(маса снаряда – 5,3 кг, маса розривного заряду – 500 г, початкова швидкість –
400 м/с), що пробивав броню завтовшки до 200 мм;
· - димовий Granata
Fumogena (маса снаряда – 6,4 кг, початкова швидкість – 450 м/с).
Служба та бойове застосування
Виробництво гармат 75/32 mod. 37 велося повільно — на
момент вступу Італії у Другу світову війну 10 червня 1940 року жоден екземпляр
ще не був зданий. Перші серійні гармати були готові лише наприкінці 1941 року.
Об'єм замовлень на Cannone 75/32 mod. 37 довели до 452 одиниць, але до липня
1943 вдалося виготовити лише 172 серійних екземпляра, не закривши навіть перший
контракт. Крім «Ансальдо», випуском таких гармат мала зайнятися фірма ОТО, але
вона так і не виготовила жодного виробу.
Надходження до військ перших гармат 75/32 mod. 37
збіглося за часом із підготовкою італійських військ до кампанії 1942 року на
Східному фронті. Саме він став пріоритетним для впровадження нових гармат – бої
1941 року наочно показали італійцям необхідність протитанкових засобів, більш
потужних, ніж штатні 47-мм гармати. Наказ Генштабу про формування 8-ї армії для
відправки на Східний фронт, виданий у лютому 1942 року, говорив: «3) для
відправки в Росію в розпорядженні будуть дві трибатарейні групи 75/32... До 1
травня артилеристи повинні бути готові для відправлення на фронт, для чого
необхідно забезпечити їм посилену підготовку».
Реально на Дон відправили не дві, а три групи гармат
75/32 mod. 37 (загалом 36 гармат), зведених у 201-й моторизований артполк, що
формувався в Маньяго-дель-Фріулі. Він був частиною армійського підпорядкування,
перебуваючи у розпорядженні командування 8-ї армії. На Східний фронт полк
вирушив у червні 1942 року. У боях нові 75-мм гармати зарекомендували себе
непогано. Артилеристи відзначали надійність і простоту конструкції цих гармат,
а також хороші бронебійні якості. Однак цих гармат було замало, щоб протистояти
радянським танкам. Полк використовувався децентралізовано: одна-дві групи
виділялися для корпусів, що оборонялися на найбільш танконебезпечних напрямках,
а решта сил полку командування 8-ї армії намагалося тримати в резерві. Дюжина
гармат на корпус, що складався з трьох-чотирьох дивізій, були не більше ніж
краплею в морі. Не могла виправити ситуацію і передача німцями п'ятдесяти
чотирьох 75-мм протитанкових гармат Pak 97/38. На думку італійських офіцерів,
ідеальним рішенням для армійського мобільного протитанкового резерву могли б
стати кілька груп самохідних винищувачів танків з 75-мм гарматами, але їх не
було — італійські війська в Росії мали лише жменьку самохідок Semovente da
47/32 зі слабкими 47- мм гарматами. До січня 1943 року 8-а армія була
розгромлена, втративши все своє озброєння (у тому числі і гармати 75/32 mod.
37).
Крім трьох груп, відправлених на Східний фронт, італійці
встигли сформувати ще п'ять груп, озброєних гарматами 75/32 mod. 37. Усі вони
увійшли до складу дивізійної артилерії, але жодна не потрапила на головний для
Італії театр бойових дій – до Північної Африки. Справа в тому, що більше половини
загального обсягу випуску гармат 75/32 mod. 37 – 98 одиниць – припало на першу
половину 1943 року, коли німецько-італійські війська в Північній Африці вже
агонізували. 1941 року було поставлено лише 30 гармат, а 1942-го — 44.
Дві групи гармат 75/32 mod. 37 отримав 9-й артполк 11-ї
піхотної дивізії «Бреннеро». До початку 1943 року вона входила до складу
окупаційних військ у Греції, а в лютому була передислокована до Дурреса
(Албанія), де й отримала нову матеріальну частину. У вересні 1943 року особовий
склад дивізії зробив вибір на користь продовження боротьби на боці Німеччини.
Згодом це з'єднання, розділене на кілька груп, брало участь у боях проти
югославських партизанів. Довгоствольні гармати, «заточені» на боротьбу з
танками, у цих боях особливо не знадобилися.
Ще дві групи увійшли до складу 235-го артполку 135-ї
танкової дивізії «Арієте II». Формування цього з'єднання – наступника загиблої
в Північній Африці дивізії «Арієте» – почалося у квітні 1943 року, і до
капітуляції Італії так і не було завершено. 9-10 вересня її частини взяли
участь у боях проти вермахту на північ від Риму, але вже 12 вересня дивізію
розформували, а вся її матчастина дісталася німцям. Нарешті, одну групу отримав
3-й моторизований артполк 3-ї рухомої дивізії «Принчіпе Амедео Дука д'Аоста» —
ще одного з'єднання, що відтворювалося практично з нуля (залишки цієї дивізії
повернули на батьківщину зі Східного фронту у березні 1943 року). Як і у
випадку з «Арієте II», ця дивізія до вересня 1943 ще не досягла повної
боєготовності. Після короткого спротиву німцям дивізію «Принчіпе Амедео Дука
д'Аоста» розформували 15 вересня 1943 року.
Німецькими трофеями стали 48 гармат 75/32 mod. 37. Вони отримали
позначення 7,5 cm FK 248(i). Як і інша італійська здобич, ці гармати
використовувалися частинами вермахту на території Італії та Балкан.
Зустрічаються і згадки про продаж партії таких гармат Перу та їхню участь у
перуансько-еквадорській війні 1941 року. Однак, враховуючи той факт, що випуск
гармат 75/32 mod. 37 був налагоджений лише наприкінці 1941 року, постачання в
Перу слід визнати малоймовірними.
В особі 75/32 mod. 37 італійські конструктори створили
цілком вдалу легку польову гармату, здатну застосовуватися і як протитанкова.
Безперечно, вона могла б виявитися дуже корисною, якби її виробництво вдалося
налагодити в 1938-1939 роках, а не наприкінці 1941-го...
|
75/32 mod. 37 |
Калібр, мм |
75 |
Довжина ствола, мм |
2574 |
Колія, мм |
1180-1488 |
Діаметр коліс, мм |
1200 |
Маса в бойовому положенні, кг |
1200 |
Кут вертикального наведення, град. |
-10, +45 |
Кут горизонтального наведення, град. |
50 |
Максимальна початкова швидкість снаряда, м/с |
630 |
Максимальна дальність стрільби, м |
12500 |
Практична швидострільність, постр./хв |
8-10 |
Чисельність обслуги, чол. |
7 |
Шановні читачі, якщо моя писанина вас зацікавила – можете докинути трошки на книжечки: https://buymeacoffee.com/andrijkhar9
Приватбанк: 4731 2196 4166 1818
Коментарі
Дописати коментар