На варті миру і капіталізму ч. 11: "Першинг" - ракета з іменем генерала

 

Пуск "Першинга" зі штатної пускової установки. Мис Канаверал, 27 квітня 1962 р. 

Ракетний комплекс «Першинг 1», створений у рамках доктрини «масованої відплати», у 60-70-х роках минулого століття був найпотужнішим засобом доставки ядерної зброї в армії США. У разі ядерної війни в Європі ці ракети разом з авіацією повинні були завдавати перший удар у відповідь, використовуючи потужні боєголовки мегатонного класу.

 

У другій половині 50-х і в 60-х роках минулого століття у військовій політиці США домінувала доктрина «масованої відплати» (Mass Retaliation), яка розглядала ядерну зброю як ключовий засіб забезпечення безпеки Заходу. У разі нападу країн Організації Варшавського договору НАТО мало відповідати масованим застосуванням тактичної та оперативно-тактичної ядерної зброї на всю глибину ворожих бойових порядків. Цим досягалися дві мети: завдання противнику втрат, які унеможливлюють подальший успішний наступ, і руйнування системи комунікацій щоб паралізувати висування військ другого ешелону та підвезення постачання.

 

Цей період став найбільш «ракетним» у всій історії американської армії — вона одночасно експлуатувала одразу п'ять типів тактичних та оперативно-тактичних ракет, органічно вмонтованих в армійські структури. «Першинг 1» був засобом рівня групи армій, «Сержант» - корпусним, «Лакрос» та «Онест Джон» були дивізійними комплексами, а «Літтл Джон» призначався для повітряно-десантних дивізій. При цьому розробка чотирьох з них розпочалася раніше, і лише «Першинг 1» став прямим породженням доктрини «масованої відплати». Про цей комплекс і йтиметься у нашій статті.

 

Поділ компетенції

 

У перші два десятиліття після закінчення Другої світової війни, у США йшла вельми гостра конкуренція між видами збройних сил за поділ сфер компетенції та пов'язаних з ними шматків «бюджетного пирога». Питання поділу компетенцій часом безпосередньо впливали створення тих чи інших зразків озброєння. Вирішальне значення мав документ під назвою «Ролі та завдання», підписаний міністром оборони США 26 листопада 1956 року. Тепер ураження цілей на глибині до 200 миль від лінії зіткнення покладалося на армію, а все, що було далі, потрапляло в зону відповідальності ПС. Армії довелося передати ПС розробку «євростратегічної» балістичної ракети «Юпітер». Але практично одночасно армійці розпочали розробку нової оперативно-тактичної ракети (ОТР) із дальністю пуску 400 миль (645 км). За цим параметром майбутня ракета «вторгалася» у сферу компетенції Повітряних сил. Протести авіаторів армійцям вдалося відбити, пославшись на те, що «Юпітер» призначався для ураження стратегічних цілей (насамперед промислових центрів). Нова ж ОТР, яка згодом отримала назву «Першинг», мала уражати угруповання військ, вогневі позиції, аеродроми та вузли комунікацій. За американською термінологією всі ці цілі потрапляли до розряду тактичних, від ураження яких безпосередньо залежав успіх армійських операцій. У результаті армія отримала досить прогресивний далекобійний ракетний комплекс.

 

Концептуальним опрацюванням ОТР зайнялися фахівці з Армійського агентства з балістичних ракет (Army Ballistic Missile Agency – ABMA). У цьому широко використовувався досвід створення твердопаливної тактичної балістичної ракети «Сержант». Виходячи з міркувань мобільності, масу нової ракети слід було обмежити 4500 кг. Мінімальна дальність пуску становила б 185 км, максимальна – 350-550 км. Перші спроби показали, що створити ОТР з необхідними характеристиками можна, але доведеться зробити її двоступінчастою. 26 березня 1958 року з фірмою «Мартін Компані» підписали контракт на створення нового ракетного комплексу (1961 року ця фірма об'єдналася з «Амерікен Марієтта Корпорейшн» і стала називатися «Мартін-Марієтта»). Досвід, накопичений при створенні «Сержанта», дозволив розробити ОТР в стислі терміни. Перші пуски «Першинга» відбулися вже в лютому 1960 року. Щоправда, проводилися вони у неповній комплектації — замість другого ступеня та боєголовки встановлювали масогабаритні макети.

 

Ракета ХМ14 перед першим пуском. Мис Канаверал, 25 лютого 1960 р.

Конструкція

 

На прикладі «Першинга» наочно видно переваги двоступінчастої схеми порівняно з одноступінчастою та швидкий прогрес ракетної техніки: при практично рівній з «Сержантом» стартовій масі дальність пуску нової ракети була вп'ятеро більшою (!). Встановлений на першому ступені двигун «Тіокол» ТХ-174 мав тягу наполовину меншу, ніж двигун «Сержанта» (115,64 кН), проте більший час роботи (38,3 с). Запускався він піропатроном з електродетонацією, поміщеним у верхній частині паливного заряду. Тяга двигуна другого ступеня «Тіокол» ТХ-175 становила 85,3 кН, а максимальний час роботи – 39 с. Паливом для двигунів був порошкоподібний алюміній, окислювачем – перхлорат амонію, а затверджувачем – полібутадієнова акрилова кислота. Джерелом струму для піропатронів запуску двигунів, а також піроболтів розділення ступенів та відділення боєголовки служили конденсатори, які заряджалися перед пуском ракети.

 

Перші пуски ракети у повній комплектації та з функціонуючої системою наведення відбулися у серпні 1960 року. Інерційну систему наведення створила фірма «Сперрі». Система включала блок гіроскопів та вимірювачів прискорення «Екліпс-Пайонір» ST-120, сервомеханізми управління, блок підсумовування трьох каналів управління та блок живлення. Все це обслуговувалося двома аналоговими бортовими комп'ютерами. Один із них обчислював різницю між реальним положенням ракети та заданою траєкторією польоту, параметри якої вводилися у пам’ять перед пуском, другий — виробляв команди управління. Блоки системи наведення розташовувалися на другому ступені, над двигуном, а сервомеханізми — в обох ступенях, з обох боків сопел. Управління було комбінованим і включало як газові, так і аеродинамічні кермові поверхні (трикутні на першому ступені та прямокутні на другому). Електроживлення всіх цих пристроїв забезпечували два акумулятори напругою 28 В і перетворювач, який видавав змінний струм (115 В / 400 Гц). При штатній роботі системи наведення величина КІВ не перевищувала 300 м (відхилення по дальності було більшим, ніж по азимуту).

 

Після старту ракета деякий час піднімалася вертикально, а потім відхилялася на заданий кут відповідно до траєкторії, закладеної в комп'ютер. Після завершення роботи двигуна першого ступеня ракета кілька секунд рухалася за інерцією, поступово втрачаючи швидкість і зменшуючи кут підйому. Потім відбувалось розділення ступенів і запускався двигун другого ступеня. У певний момент (виходячи з розрахованої траєкторії) спрацьовували піропатрони, що відокремлювали боєголовку та відкривали в корпусі другого ступеня дві групи дренажних отворів. Отвори однієї групи дозволяли швидко зрівняти тиск у камері згоряння з тиском зовні ракети, що було рівнозначно зупинці двигуна, адже просто взяти та вимкнути твердопаливний двигун неможливо. Друга група отворів, відповідним чином спрофільованих, створювала незначну негативну тягу, гальмуючи другий ступінь та полегшуючи швидке відділення боєголовки. Далі боєголовка продовжувала політ балістичною траєкторією.

 

Ракета комплектувалася термоядерним боєзарядом W-50. Потужність заряду можна було вибрати перед пуском – 60, 200 або 400 кт. Регулювання потужності здійснювалося шляхом зміщення частини матеріалу, що розщеплюється таким чином, щоб він не брав участі в ланцюговій реакції, згоряючи при вибуху. Запобіжний механізм PAL A дозволяв встановлювати боєголовку на наземний чи повітряний підрив. Дальність пуску сягала 740 км.

 

Як шасі для комплексу «Першинг 1» вибрали спеціальну гусеничну машину М474, створену на базі бронетранспортера М113 (точніше, його передсерійного зразка Т113). Сам БТР розробляла фірма «Фуд Машинері енд Кемікл Корпорейшн», а машину М474 – «Пасіфік Кар енд Фаундрі Компані». Остання отримала контракт на розробку транспортера М476 (на шасі неброньованого амфібійного транспортера Т116, майбутнього М116). Він мав служити як шасі для допоміжних машин комплексу, але в результаті вирішили обійтися одним М474, і розробку М476 припинили.

 

У ході розробки ширина М474 зменшилася з 2590 до 2540 мм, а довжина опорної поверхні гусениць, навпаки, збільшилася до 2820 мм. У системі офіційної номенклатури армії США транспортер фігурував як Carrier, Guided Missile Equipment, Full Tracked ХM474E1 (початковий варіант) та ХМ474Е2 (подовжений). За результатами випробувань кращим визнали ХМ474Е2. Саме його стандартизували як М474.

 

Транспортер М474 за силовою установкою та ходовою частиною був уніфікований з БТР М113. Завдяки широкому застосуванню алюмінієвих сплавів та повній відсутності бронювання його маса становила лише 5400 кг. Максимальна швидкість шосе досягала 55 км/год, запас ходу — 320 км. Транспортер міг долати вбрід водні перешкоди глибиною до 1,3 м, а установка навісних поплавців перетворювала його на плаваючий (рух на плаву здійснювався завдяки перемотуванню гусениць).

 

Стикування бойової частини з ракетою

Комплекс «Першинг 1» складався з чотирьох машин М474: пускової установки (на якій транспортувалася ракета), транспортера бойової частини, машини передстартової підготовки (з дизель-генератором та запасом палива на дві години його роботи) та станції тропосферного зв'язку. Усі елементи були модульними — тобто, у разі потреби, їх можна було переставити з одного транспортера на інший. На машині-транспортері бойової частини також перевозився контейнер з аеродинамічними поверхнями (встановлювалися на ракету перед стартом), два контейнери з апаратурою топогеодезичної прив'язки та складана кранова стріла для установки бойової частини на ракету. Станція тропосферного радіозв'язку AN/TRC-80 мала параболічну антену діаметром 2,4 м, а також власний дизель-генератор потужністю 10 кВт. Обслуговувалась вона розрахунком із трьох осіб і зазвичай розгорталася на деякій відстані (до двох миль – 3,2 км) від вогневої позиції. Дальність радіозв'язку (голосового та телетайпного) досягала 160 км.

 

Перша публічна демонстрація "Першинга". Інавгураційний парад президента Дж. Ф. Кеннеді, 20 січня 1961 р.

На службі

 

У жовтні 1960 року фірмі «Мартін Компані» видали замовлення на виробництво першої серійної партії ракет «Першинг 1», яка призначалася для військових випробувань. 20 січня 1961 року «Першинг 1» вперше показали широкому загалу під час параду, приуроченого до інавгурації президента Джона Кеннеді. Через рік, 24 січня 1962 року, відбувся перший пуск серійної ракети зі стаціонарного стартового столу, а 15 березня ракета вперше стартувала зі штатної пускової установки. Спочатку ракета спочатку позначалася Guided Missile ХМ14, а її інертний варіант для тренувань отримав позначення ХМ19. У червні 1963 року позначення ХМ14 та ХМ19 змінили на ХMGM-31A та ХMGM-31В. У новій системі позначень перша літера позначала носій або спосіб запуску, друга - призначення ракети, третя – це керована ракета або некерована. В даному випадку перша М означає Mobile, тобто запускається з наземної мобільної ПУ; G – Ground, тобто для ураження наземних цілей (точніше – цілей на поверхні, оскільки ця літера є і в позначення протикорабельних ракет); друга М – Missile, тобто керована ракета. Коли у жовтні 1963 року випробування завершилися, і ракету прийняли на озброєння, з її позначення зникла буква «Х», властива дослідним зразкам. У ході випробувань здійснили 59 пусків ракет, з них шість виявилися невдалими, а чотири частково успішними.

Навчальні пуски ракет "Першинг". На передньому плані - машина передстартової підготовки. Полігон Веко (шт. Техас), 16 лютого 1966 р.

 

Відповідно до планів армії США «Першингами 1» передбачалося замінити рідинні балістичні ракети «Редстоун», дислоковані на території ФРН. Але в першу чергу новий комплекс отримав дивізіон, дислокований на території США, у навчальному центрі артилерії Форт-Сілл (штат Оклахома). Ним став 2-й дивізіон 44-го артполку. На території ФРН до 1966 року «Першингами 1» озброїли ще чотири дивізіони: 1-й та 4-й 41-го артполку, а також 1-й 81-го та 3-й 84-го артполків. Три з них увійшли до складу 40-ї групи польової артилерії, а четвертий – до складу 56-ї групи. Планувалося також розгорнути «Першинги 1» на території Республіки Корея. Для цього сформували 2-й дивізіон 79-го артполку. Але рішення про розміщення там нових ракет скасували, і 1965 року цей дивізіон було розформовано. Спочатку армія США збиралася сформувати аж десять дивізіонів «Першингів», але обмежилася лише половиною цієї кількості. Як компенсацію у кілька етапів було збільшено кількість пускових установок у кожному дивізіоні.

 

Дивізіон «Першингів 1» включав чотири стартові батареї, батарею управління, технічну батарею та налічував 636 осіб особового складу. Спочатку батарея включала лише один вогневий взвод із чотирма машинами М474 стартового комплексу. Крім того, батарея мала два 0,25-тонні джипи (для командира батареї і командира вогневого взводу), 0,75-тонний автомобіль з апаратурою зв'язку та криптографії, 2,5-тонну вантажівку із запасом запчастин та ремонтно-евакуаційну машину на базі 5-тонної вантажівки. Її особовий склад налічував 78 осіб (5 офіцерів та 73 сержанти та рядових).

 

Комплекс «Першинг 1» був авіатранспортабельним. Для перевезення стартової батареї в повному складі потрібно 11 рейсів літаків С-130 «Геркулес» або 14 — С-123 «Провайдер» (щоправда, «Провайдер» не міг перевозити ремонтно-евакуаційну машину, що входила в комплект батареї, — не проходила по висоті). Мінімальний комплект, здатний забезпечити пуск ракети (без допоміжних машин), можна було перевезти 14 рейсами гелікоптерів СН-47 «Чинук».

 

Передстартова підготовка займала близько двох годин, причому найдовшою її складовою була топоприв'язка – адже GPS тоді ще не існувало. Оскільки застосування «Першингів 1» передбачалося зі своєї території під час оборонної битви, то для кожного дивізіону заздалегідь підготували кілька стартових позицій, обладнаних польовими укриттями для техніки, а головне з відомими координатами. Це дозволяло скоротити цикл передстартової підготовки приблизно вдвічі.

 

Вже 1964 року дивізіони «Першингів 1» були реорганізовані — у них залишилося по три батареї, але в кожній тепер було два стартові комплекти. Чисельність особового складу збільшилася до 1100 осіб. 1966 року у складі дивізіонів знову з'явилися четверті батареї. Тепер кожен із них мав вісім пускових установок.

 

Пускова установка...

...і транспортери бойових частин "Першинг" зі складу люфтваффе. Парад на честь 20-ліття НАТО, 1969 р.

У 1967-1969 роках 24 комплекси «Першинг 1» (і стільки ж ракет) американці передали ФРН. Тут їх включили не в склад сухопутних військ, а у люфтваффе. «Першингами 1» укомплектували 1-шу та 2-гу ракетні ескадри (Flugkörpergeschwader, FKG 1 та FKG 2), дислоковані в Ландсберзі та Гейленкірхені. Вони увійшли до складу 1-ї та 3-ї авіаційних дивізій. 1-ша призначалася для підтримку Центральної групи армій НАТО (у її смузі мали діяти й американські дивізіони «Першингів»), 3-тя — для Північної групи армій.

 

Модернізація

 

Щойно встигнувши завершити приймання замовлених ракет «Першинг 1», Пентагон у січні 1966 року видав фірмі «Мартін-Марієтта» контракт на модернізацію комплексу. Замовником ставилися два основні завдання: скорочення часу передстартової підготовки та переведення комплексу на колісне шасі (для зниження експлуатаційних витрат і зменшення вібрації, яка негативно позначалася на ракеті). Першу вирішили переведенням елементної бази апаратури з лампової, аналогової, на напівпровідникову аналогово-цифрову. Завдяки цьому вдалося суттєво зменшити габарити апаратури та підвищити її продуктивність. Замість гусеничних машин М474 застосували чотиривісні автомобілі «Форд» М656 (у варіанті сідлового тягача – М757). Радикальної реорганізації зазнали батареї. Тепер кожна з них включала командний пункт (на автомобілі М656), дев'ять пускових установок (на напівпричепах, які буксирувались тягачами М757), три станції передстартової підготовки та тропосферну радіостанцію AN/TRC-80. Батарея складалася з управління та трьох вогневих взводів. Дивізіон чотирибатарейного складу тепер налічував 36 пускових установок та 1680 осіб особового складу.

 

Оновлений комплекс «Першинг 1А» надійшов у війська в 1969-1970 роках. 4-й дивізіон 41-го артполку розформували, а решту три, дислоковані у ФРН, звели у 56-ту групу польової артилерії, 1970 року реорганізовану в бригаду з тим самим номером. 1-й дивізіон 41-го артполку дислокувався в Швабіш-Гмюнді, 1-й дивізіон 81-го артполку – у Ной-Ульмі, а 3-й дивізіон 84-го артполку – у Неккарзульмі. До 1971 року завершилися постачання «Першингів 1А» у люфтваффе. Тепер 1-ша та 2-га ракетні ескадри, так само, як і американські дивізіони, налічували по 36 пускових установок. Замість «Фордів» німці використовували власні автомобілі «Юпітер» фірми «Магірус-Дойц».

 

Пускова установка "Першинг 1А" у західнонімецькому виконанні.

У 1965 році міністр оборони США Роберт Макнамара підписав наказ про передачу частинам ОТР «Першинг» завдань, які покладалися на крилаті ракети «Мейс». До 1969 року ПС США зняли з озброєння ці крилаті ракети, що дислокувалися у ФРН. Таким чином, попри «Ролі та завдання» від 1956 року, тепер на військові частини покладалися стратегічні функції. Реалізувати їх вдалося із надходженням комплексів «Першинг 1А». До складу батарей ввели термінали зв'язку AN/TRC-133А (на шасі 2,5-тонних автомобілів), які забезпечували прийом сигналів у системі управління стратегічними ядерними силами. Кожен дивізіон виділяв одну батарею, що знаходилася на позиції на бойовому чергуванні і змінювалася кожні шість діб.

 

У ролі стратегічного ядерного засобу у «Першингу 1А» був один недолік — все ще надто великий час передстартової підготовки. Для пуску всіх дев'яти ракет батареї потрібно до 45 хвилин. Тому в 1976 році комплекс зазнав чергової модернізації. У його складі з'явився комутаційний пристрій SLA, який забезпечував підключення до станції передстартової перевірки всіх трьох ракет вогневого взводу, а також автоматична інерційна станція топоприв'язки ARS, яка забезпечувала швидке визначення координат довільної точки. Тепер батарея могла здійснити пуск перших трьох ракет через 10-15 хвилин після прибуття на позицію, а упродовж наступних 10 хвилин запустити ще шість ракет. Планувався і черговий етап модернізації, який передбачав повне переведення комплексу на цифрову апаратуру. Але через створення комплексу «Першинг 2» від модернізації американських «Першингів 1А» відмовилися. Доопрацюванням зазнали лише комплекси, що знаходилися на озброєнні люфтваффе.

 

Загалом виготовили 754 ракети «Першинг 1», але розгорнули в Європі лише 180. З озброєння армії США їх зняли 1985 року, замінивши «Першингами 2». Історія західнонімецьких комплексів виявилася не набагато довшою. У процесі підготовки підписаного у 1987 році Договору про ліквідацію ракет середньої та меншої дальності було зроблено спробу вивести західнонімецькі ракети з-під його дії, переробивши їх у одноступінчасті «Першинг 1В». Але через незгоду радянської сторони від цієї ідеї довелося відмовитись, і всі «Першинги» були знищені.

 

Тактико-технічні характеристики ракети «Першинг 1»

 

Довжина ракети, м	10,5
Діаметр ракети, м	1,02
Стартова маса, кг	4655
Дальність стрільби, км:
мінімальна максимальна	160 740
Тип БЧ/потужність	W-50/60-400 кт
КІВ, м	300

 

Шановні читачі, якщо моя писанина вас зацікавила – можете докинути трошки на книжечки: https://www.buymeacoffee.com/andrijkhar9