На варті миру і капіталізму. Ч. 8: "Сержант" для масованої відплати

 

Урочисте шикування 5-го дивізіону 73-го АП

У другій половині 50-х – 60-х pp. минулого століття військова політика США та союзників будувалася в рамках доктрини «масованої відплати» (Mass Retaliation), що розглядала ядерну зброю ключовим засобом забезпечення безпеки Заходу. Передбачалося, що у разі нападу країн Організації Варшавського договору НАТО відповість масованим застосуванням тактичної та оперативно-тактичної ядерної зброї на всю глибину бойових порядків з'єднань та об'єднань супротивника. При цьому переслідувалися дві мети: завдання противнику таких втрат, які б унеможливили подальший успішний наступ, і руйнування системи комунікацій з метою максимально ускладнити або взагалі паралізувати висування військ другого ешелону і підвезення постачання.

 

Вказаний період був найбільш «ракетним» у всій історії американської армії – вона одночасно експлуатувала відразу п'ять типів тактичних та оперативно-тактичних ракет: «Першинг 1», «Сержант», «Лакрос», «Онест Джон» та «Літтл Джон». Цікаво, що всі вони (за винятком, хіба що, «Першинга 1») не розроблялися в рамках доктрини «масованої відплати» - їхнє проєктування почалося раніше. Але ці типи ракетно-ядерної зброї були дуже вдало «вмонтовані» в систему озброєнь, що передбачалася новою доктриною: «Першинг 1» став зброєю рівня групи армій, «Сержант» - корпусним засобом, «Онест Джон» та «Лакросс» - дивізійними; нарешті, «Літтл Джон» був прийнятий для повітряно-десантних дивізій. Цих п'ять ракет належать до другої ґенерації американських ТР та ОТР.

 

Потрібно зробити ще один відступ, щоб розібратися з термінологією. У США аж до рубежу 80-х та 90-х рр. ХХ ст. минулого століття не виділяли поняття оперативного мистецтва як окремої галузі військового мистецтва. Застосовувалися лише терміни стратегії та тактики, причому у сенсі, що відрізняється від прийнятого в радянській військовій науці. Американці при розмежуванні стратегії та тактики брали до уваги не так масштаб дій, скільки поставлені цілі: стратегія – це дії, що мають глобальні цілі, а тактика – конкретний спосіб реалізації прийнятої стратегії. Тому всі ці ракети в американській термінології іменувалися тактичними (TBM – Tactical Ballistic Missile), поділяючись на класи малої дальності (short range) і середньої дальності (medium range).

 

Перший масований удар у відповідь мали виконати, головним чином, авіація і ракети «Першинг 1». Цілями при цьому були угруповання військ у НДР, Чехословаччині, Польщі та в західній частині території СРСР, а також ключові вузли та лінії комунікацій. Для виконання цього завдання слід застосувати потужні боєголовки мегатонного класу. Це спричиняло неминучі жертви серед мирного населення і руйнацію безлічі невійськових об'єктів – але такі дії на територієї противника вважалися цілком виправданими. Для цього були потрібні ракети з дальністю стрільби 600-700 км, що дозволяло завдавати удару з глибини власного угруповання (350-400 км) на всю глибину району зосереджень військ першого ешелону Організації Варшавського договору (близько 250 км).

 

Коли танкові угруповання ОВС входили на територію ФРН та Австрії, війська НАТО приступали до стримувальних бойових дій у смузі прикриття завширшки 150-250 км – саме такій відстані від кордону дислокувалися основні з'єднання їхніх сухопутних військ (це забезпечувало можливість маневру після визначення напрямів головних ударів противника). Поки війська територіальної оборони оборонялися в смузі прикриття, намагаючись стримати просування танкових армад противника, армійські корпуси завдавали ударів по угрупованнях, що протистояли ним, використовуючи ракети з боєголовками середньої та малої потужності – щоб мінімізувати втрати серед власного цивільного населення. Для цього корпусу потрібні були ракети з дальністю стрільби близько 150 км, що дозволило б здійснювати пуски через свої перші ешелони на ту глибину смуги прориву, на яку вже вклинилися війська противника. Це завдання мали виконувати ракети «Сержант».

 

Після зіткнення з противником наставала черга ракетно-ядерних засобів дивізійного рівня. Для таких ракет достатньою вважалася дальність стрільби близько 50 км – це дозволяло уражати дивізії другого ешелону ворожих армій, що знаходяться на відстані 30-40 км. від переднього краю. Ракети «Онест Джон» та «Лакрос» мали забезпечити виконання такого завдання.

 

Характерно, що при нанесенні контрудару застосування ядерної зброї передбачалося в дуже обмеженому масштабі – адже попередньо війська противника вже мали бути розгромлені. Ядерні удари слід було завдавати тільки для ізоляції поля бою – по резервах, що висуваються до переднього краю.

 

Доктрина «масованої відплати» радикально змінювала ролі родів зброї на полі бою. У війнах минулого основні бойові дії вели піхота (кавалерія), а потім – танкові та механізовані війська, артилерія ж була засобом їхньої підтримки. У новій війні ракетні війська і артилерія країн НАТО (і насамперед США) мали стати завдяки володінню ядерною зброєю тим родом військ, який ніс би на собі основний тягар бойових дій. Від ефективності ракетно-ядерних (і авіаційних) ударів залежав успіх усієї кампанії, а зрештою – і війни. Тому період другої половини 50-х та 60-х років. став найцікавішим етапом у розвитку американських ТР та ОТР.

 

Оперативно-тактична ракета «Сержант»

 

З початку 1950-х рр. армія США цікавилась твердопаливними ОТР, покликаними замінити на рівні армійського корпусу рідинну ракету «Корпорал», складну в обслуговуванні та з тривалим циклом передстартової підготовки. Твердопаливна ракета дозволяла скоротити цей цикл у кілька разів, що дозволяло зменшити час перебування комплексу на позиції і, отже, знизити його вразливість. Крім того, враховувалося, що цілі для ОТР мають обмежено рухливий характер (скупчення військ, польові командні пункти тощо) – НАТОвські нормативні документи вказували, що такі цілі залишаються на одному місці від кількох годин до двох діб. Тому зменшення тривалості передстартової підготовки дозволяло оперативніше реагувати на дані розвідки та уражати такі цілі.

 

Проблема створення твердопаливних ракет відносно великої дальності на початку 1950-х рр. вважалася досить складною. Річ у тім, що у таких ракетах паливо розміщується у камері згоряння. У міру вигоряння палива вільний об'єм камери збільшується, а тиск у ній зменшується і, відповідно, тяга двигуна падає. Тому розв’язання завдання прицілювання для ракети, що рухається балістичною траєкторією з тягою двигуна, що зменшується, було надзвичайно важким. Навіть запровадження системи управління ракетою не вирішувало проблему – на існуючому на той час технічному рівні жодна система управління просто не могла впоратися із завданням.

 

Незважаючи на це, в 1951 р. армія США ініціювала дослідницькі роботи зі створення твердопаливної ОТР для заміни щойно взятої на озброєння ракети «Корпорал». Програму спільно здійснювали фірма «Тіокол» та Лабораторія реактивного руху (JPL – Jet Propulsion Laboratory) Каліфорнійського технологічного інституту. Результатом стало створення експериментальної ракети XSSM-A-13 «Гермес» А-2.

 

Фахівці «Тіокола» та JPL підійшли до проблеми створення твердопаливної ракети з іншого боку – замість створення складної системи управління, ефективність якої була під питанням, вони спробували досягти рівномірності тяги двигуна. Виявилося, що проблему падіння тяги твердопаливного двигуна в міру вигоряння палива можна вирішити просто. Оскільки ефективність палива залежить від площі поверхні горіння, слід лише спрофілювати заряд таким чином, щоб у міру вигоряння палива збільшувалася поверхня горіння. Для цього в заряді палива виконали отвір у формі багатопроменевої зірки змінного перерізу. Так ціною деякого ускладнення технологічного процесу виготовлення двигуна вдалося досягти стабільності тяги. Перший твердопаливний двигун, виготовлений за такою схемою, мав тягу близько 2 тс і з успіхом був випробуваний у 1953 р. Після цього армія звернулася до JPL, Редстоунському арсеналу, а також фірми «Дженерал Електрик» із запитом пропозицій щодо розробки твердопаливної ОТР. У січні 1955 р. переможцем конкурсу оголосили JPL. Спочатку ракета отримала індекс XSSM-A-27, але вже у червні 1955 р. його змінили на ХМ15. Одночасно ракету назвали «Сержант».

 

Конструкція

 

Новий виріб JPL був одноступінчастою балістичною ракетою нормальної аеродинамічної схеми. У конічній носовій частині знаходилася боєголовка W-52 з регульованою в межах 40-150 кт потужністю, за нею – інерційна система управління, а всю циліндричну частину корпусу ракети займав заряд твердопаливного двигуна. До хвостової частини кріпилися чотири стабілізатори, обладнані кермами із сервоприводом. Завдяки розміщенню палива безпосередньо в камері згоряння та порівняно малогабаритній бойовій частині конструкторам вдалося створити ракету з меншими, ніж у "Корпорала", габаритами, але більшою дальністю польоту (140 км замість 120 км).

 

У похідному положенні ракета перевозилася розібраною на трьох напівпричепах. Складання в польових умовах вважалося досить трудомісткою процедурою і займало близько 30 хвилин. Пускова установка також була на напівпричепі. Перед стартом відкидалися дві широкі опори з боків напівпричепа-ПУ та одна ззаду, утворюючи своєрідну триногу. Ракета підвішувалась знизу під напрямною – таке рішення характерне для корабельних ракетних комплексів, але вкрай рідко застосовується у наземних ПУ (для них типовим є розміщення ракети зверху напрямної). Стартовий кут становив 75°. Цикл обчислення даних та введення їх у процесор системи управління ракети за допомогою спеціального комп'ютера вимагав 44 хвилини. Паралельно проводилася перевірка інших систем ракети та попередній підігрів двигуна. Тобто весь цикл передстартової підготовки займав приблизно годину з чвертю – за сучасними мірками багато, але порівняйте з дев’ятьма годинами для «Корпорала»!

 

На пусковій установці ракета "Сержант" підвішувалась під напрямною

За три хвилини до старту пусковий розрахунок займав місця в укритті. Після пуску аеродинамічні керма направляли ракету на задану траєкторію. Зазвичай в ракетах з ЖРД грубе наведення здійснювалася шляхом вимкнення двигуна в потрібній точці траєкторії, після чого ракета по балістичній кривій прямувала до цілі, а інерційна система могла підкоригувати траєкторію. Але твердопаливний двигун на відміну ЖРД не можна вимкнути до вигоряння палива. Тому конструктори «Сержанта» застосували незвичайний для ракет пристрій – аеродинамічні гальма. Розкрившись у відповідний момент, вони повністю нівелювали тягу працюючого двигуна, створюючи опір 16 тс. У момент зупинки двигуна гальма автоматично ховалися. Інерційна система наведення «Сержанта» була досить точною, забезпечуючи КІВ в межах 150-200 м (під час полігонних пусків; у польових умовах цей параметр зростав до 300 м).

 

Випробувальний пуск "Сержанта"

Випробувальні пуски дослідних зразків ракети почалися вже в 1956 р. Військові були задоволені їх результатами, і постало питання про вибір підрядника для серійного випуску «Сержанта» - адже JPL не мала власних виробничих потужностей. Контракт дістався фірмі «Сперрі», яка в 1959 р. виготовила першу партію ракет для військових випробувань. У квітні 1961 р. ракету взяли на озброєння під індексом М15, але вже в 1962 р., відповідно до нової єдиної системи позначень, його змінили на MGM-29A. Загальний обсяг випуску становив 473 ракети (64 дослідних та передсерійних, а також 409 серійних). За період випробувань та служби було проведено 177 пусків, з них лише три виявилися невдалими.

 

Служба

 

Першою частиною, що отримала нові ракети, став 3-й дивізіон 38-го артполку, дислокований у навчальному центрі Форт-Сілл (шт. Оклахома). Він виявився і єдиною частиною «Сержантів», розміщеною на території США. Крім нього, у 1962-1964 роках. було сформовано ще шість дивізіонів. Чотири з них були дислоковані у ФРН: 5-й дивізіон 77-го АП (Бабенхаузен) та 3-й дивізіон 80-го АП (Дармштадт) входили до складу 36-ї групи польової артилерії (ГрПА) 5-го армійського корпусу, 5 -й дивізіон 73-го АП (Ерланген) – 35-й ГрПА 7-го армійського корпусу, а 1-й дивізіон 68-го АП (Ансбах) – 210-й ГрПА того ж 7-го корпусу. В Італії (Віченца) розмістили 5-й дивізіон 30-го АП, а у Республіці Корея – 3-й дивізіон 81-го АП. Всі дивізіони мали у своєму складі штабну батарею та дві вогневі, які є повністю автономними та здатні виконувати бойові завдання у відриві від штабу.

 

Пускова установка "Сержанта" в стартовому положенні

Крім США, ракетами «Сержант» передбачалося озброїти армії союзників НАТО. Спочатку збиралися сформувати три дивізіони у складі армії ФРН і один – у бельгійській, але останню визнали ще «незрілою» для настільки серйозної зброї, і всі чотири «союзницькі» дивізіони – 150-й, 250-й, 350-й і 650-й – були сформовані у складі бундесверу, досягнувши боєготовності до 1965 р. Німецькі дивізіони були більш численними, ніж американські: в їх вогневих батареях було по два пускові взводи замість одного, тобто дивізіон мав не два ПУ, а чотири.

 

Колона вогневого взводу "Сержант" на марші

У середині 1970 р. американські частини «Сержантів», дислоковані у ФРН, пройшли реорганізацію – залишилися тільки два дивізіони, але «спарених», чотирибатарейних: 5-й дивізіон 73-го АП (Крайлсхейм) у складі 5-го АК та 5- й дивізіон 77-го АП (Вісбаден) у 7-му АК. У 1972 р. розпочалася заміна «Сержантів» новими ракетними комплексами «Ланс». З озброєння армії США у ФРН «Сержанти» зняли в 1976 р., в Південній Кореї - в 1977 р., а бундесверу – через два роки.

 

Наочне порівняння стартових комплектів ракет "Сержант", "Ланс" і "Онест Джон"

Як і багато інших американських розробок у галузі ракетної зброї, «Сержант» використовувався і в космічних дослідженнях – щоправда, не у вигляді самостійного виробу, а як складова ракети-носія «Джюно I». Ця чотириступінчаста ракета була досить складною конструкцією. Її першим ступенем була ракета «Редстоун», другий складався з 11(!) зменшених двигунів ракети «Сержант», третій – ще з трьох таких же двигунів, четвертий ступінь, який не відокремлювася від корисного навантаження, - з одного. Природно надійність такої складної системи залишала бажати кращого – із шести здійснених запусків успішними виявилися лише три. Але саме «Джюно I» 31 січня 1958 р. вивела на навколоземну орбіту перший американський штучний супутник Землі «Експлорер 1».

 

Більш успішним виявився інший ракетоносій, створений із застосуванням технології «Сержанта» - чотириступінчастий «Скаут», у якому доопрацьований «Сержант» під позначенням «Кастор» був другим ступенем. Перший успішний запуск «Скаута» відбувся 16 лютого 1961 р., коли на орбіту було виведено супутник «Експлорер 9». «Скаут» знаходився в експлуатації аж до 1994 р. Відбулося 148 його пусків, з них 121 був успішним.

 

Шановні читачі, якщо моя писанина вас зацікавила – можете докинути трошки на книжечки: https://www.buymeacoffee.com/andrijkhar9

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Велика дурниця: самохідний міномет АМ120

Український "Пат"

Самохідний міномет: корейський підхід