На варті миру і капіталізму. Ч. 4: "Снарк" - ікона джетпанку

 

Пуск "Снарка" з підвісними паливними баками

Паралельно з розробкою оперативно-тактичних крилатих ракет у США велося проєктування і стратегічних літаків-снарядів. Ще в жовтні 1945 р. кільком авіаційним фірмам були розіслані запити щодо створення такого засобу доставки ядерних боєприпасів. Вимагалась дальність польоту 5000 миль (трохи більше 8200 км) і здатність доставити на таку дистанцію БЧ масою 2300 кг. У січні 1946 р. на запитання відгукнулася фірма «Нортроп», і 28 березня 1946 р. з нею підписали контракт про проєктування міжконтинентального літака-снаряду у рамках програми МХ-775. Однак новий виріб мало не помер на, так би мовити, ембріональній стадії розвитку – ще не зійшовши з креслярських дощок. У грудні 1946 р., на хвилі скорочення оборонного бюджету, програма розробки КР ледь не була закрита. Програму врятували лише гарантії, особисто надані Дж. Нортропом керівництву Повітряних Сил – президент компанії пообіцяв, що ракета буде розроблена лише за 2,5 роки за ціною, що не перевищує 80000 доларів за штуку, якщо замовлення на виготовлення з боку уряду буде не менше 5000 штук (ця обіцянка, звісно, так і не була виконана обома сторонами).

 Випробування і удосконалення

Прототип нової крилатої ракети «Снарк» отримав фірмове позначення N-25 (назву «Снарк» особисто обрав Дж. Нортроп на честь персонажа поеми Льюїса Керрола «Полювання на Снарка»). Ракета мала «літакове» компонування з розвиненим стрілоподібним вертикальним оперенням і кілем. Розмах крил становив 13,1 м при довжині корпусу 15,8 м і злітній масі 12,7 т. N-25 обладнувалась ТРД J-33. Перший політ планувалося провести в 1949 р. з авіабази Холломен (шт. Нью-Мексико), проте через низку технічних проблем він відбувся лише 16 квітня 1951 р. Старт реалізували з використанням спеціальної розгінної катапульти. До березня 1952 р. виконали 25 випробувальних пусків. Але ще до того, як «Снарк» вперше відірвався від землі, було ясно, що в серію у вихідному варіанті він не піде, оскільки ПС підвищили вимоги до нової ракети. У червні 1950 р. ПС поставили перед компанією «Нортроп» такі завдання:

- забезпечити для КР можливість короткого надзвукового кидка на великий висоті;

- збільшити масу корисного навантаження до 3200 кг (для застосування термоядерної БЧ великої потужності);

- підвищити точність до досягнення КІВ не більше 500 м на максимальну дальність;

- збільшити дальність польоту до 6000 миль (майже 10 000 км).

 

Крилата ракета N-25

Це змусило кардинально перепроєктувати ракету. Так з'явився проєкт N-69А, що відрізнявся збільшеними розмірами (довжина 20,4 м) та потужнішою силовою установкою. Остання складалася з двох твердопаливних прискорювачів фірми «Алегені Баллістікс» тягою по 58700 кгс та маршового ТРД «Пратт енд Вітні» J52-P-17 тягою 5200 кгс. Стартова маса ракети перевищила 22 тонни.

 

Розробка нового варіанта КР та виготовлення дослідних зразків велися досить швидко. Вже 6 серпня 1953 р. з полігону на мисі Канаверал стартувала перша N-69А. А ось далі почалися проблеми. До 21 липня 1954 р. стартувало сім КР цього типу, але лише два пуски визнали вдалими. 13 травня 1954 р. відбувся пуск останньої ракети N-69А, що завершився катастрофою – ракета зіткнулася з літаком Т-33, з борту якого проводилася кінозйомка.

 

Більшість недоліків, що проявилися при випробуваннях N-69А, були усунені в ракеті N-69В, випробування якої почалися 21 вересня 1954 р. Хід тестів був успішним, що дозволило дати добро випробуванням наступної модифікації N-69С, спорядженої імітатором БЧ. Перша така ракета стартувала 10 лютого 1955 р. Пуски показали вкрай незадовільну точність – ракета не могла дотримуватись заданого кута пікірування і систематично «мазала». З 17 запущених N-69С лише п'ять уклалися у допустимі межі КІВ. Продувки в аеродинамічній трубі показали недостатню керованість ракети за умов швидкозмінних під час пікірування параметрів польоту (зростання швидкості польоту і щільності атмосфери при зменшенні висоти). Тому конструктори «Нортропа» запропонували застосувати відокремлену БЧ, яка б падала на ціль як звичайна авіабомба. Основний корпус КР після відділення БЧ підривався за допомогою системи самознищення (таким чином, планувалося створити значну кількість хибних цілей, що ускладнило б перехоплення БЧ, яка відокремилася). Перша з десяти відповідним чином модифікованих ракет N-69С стартувала 26 жовтня 1955 р., повністю підтвердивши правильність рішення.

 

Старт ракети N-69

Успішні результати випробувань N-69С та позитивний досвід експлуатації ракет «Матадор» дозволили наприкінці 1955 р. розпочати найбільш відповідальний етап відпрацювання стратегічної КР – випробувань астроінерційної системи наведення. Існуючі на той час аналогові системи не забезпечували такої точності, як сучасні цифрові, тому розробка інерційного пристрою, що забезпечував відхилення від заданого курсу не більше кількох кілометрів на трасі польоту завдовжки 10 000 км, було дуже складним завданням. Відпрацювання астроінерціальної системи почалося ще в січні 1948 р. на землі, а в 1951-1958 рр. продовжилася у повітрі – на бомбардувальниках B-29 та B-45. Пристрій астрокорекції складався з трьох телескопів, що фіксуються на відповідних зірках, і дозволяв коригувати відхилення від курсу до 120 км. Ця частина конструкції була однією з найскладніших і найненадійніших, і переважна більшість відмов ракет була пов'язана саме з блоком астровізування. Існувала й резервна система радіокомандного управління, але вона могла застосовуватись лише на невеликих відстанях.

 

До серійної конфігурації наблизився варіант N-69D, який обладнався ТРД «Пратт енд Вітні» J57 та астроінерційною системою наведення. Для підвищення дальності передбачили застосування двох підвісних паливних баків. Перший літак-снаряд N-69D, призначений для випробувань системи наведення при польотах на велику дальність, був запущений 26 листопада 1955 р. Багато наступних стартів було провальними – система наведення відмовлялася працювати, як слід. КІВ становила 31,5 км – надто багато навіть для ракети з термоядерною БЧ. Дійшло до того, що 5 грудня 1956 р. одна з крилатих ракет вийшла з-під контролю та зникла десь над просторами Бразилії. Її уламки знайшов місцевий селянин лише 1983 р.! Природно, що така смуга невдач насторожувала Стратегічне авіаційне командування (САК) ПС, яке мало стати експлуатантом нової техніки. Експерти САК вказували, що нова ракета надзвичайно вразлива як на землі, так і в польоті. У свою чергу, творці намагалися захистити своє дітище – у період 1955-1958 рр. Дж. Нортроп провів в авіаційній пресі агресивну компанію на захист КР «Снарк». Основними аргументами були відсутність необхідності у великій кількості дорогих літаків-заправників, необхідних для стратегічних бомбардувальників, та відсутність необхідності у великій кількості підготовлених екіпажів. Крім того, «Снарк» був значно меншим у розмірах і дешевшим, ніж найновіший тоді стратегічний бомбардувальник «Боїнг» B-52 «Стратофортрес».

 

Поступово конструкторам вдалося доопрацювати примхливу астроінерційну систему, довівши КІВ до 7 км, і 1 жовтня 1957 р. пуск однієї N-69D довірили військовому стартовому розрахунку без залучення фахівців «Нортропа». 20 листопада пуск останньої N-69D завершив цикл випробувань і розпочалася підготовка до прийняття ракети на озброєння. А ще 20 червня 1957 р. відбувся перший пуск ракети N-69Е – зразка для серійного виробництва. Після взяття на озброєння ракета отримала індекс SM-62A.

 Конструкція

Серійні ракети комплектувалися БЧ W-39 (розроблена на базі авіабомби В39) потужністю 4 Мт і мали «паспортне» КІВ 2,4 км. КР «Снарк» являла собою моноплан з високорозташованим стрілоподібним крилом. Горизонтальне оперення відсутнє. Органи управління – двосекційні елевони на крилах та відносно невелике кермо напряму на вертикальному хвостовому оперенні. Фюзеляж КР функціонально ділився на кілька частин та був виконаний з алюмінієвих сплавів із включенням сталевих елементів. У носовій частині розміщувалася БЧ, відокремлювана від основної частини корпусу. Для ураження цілі був передбачений такий маневр: КР, що здійснювала політ на висоті 15,8 км (крейсерська стеля) зі швидкістю 0,9 М, на рубежі 80,5 км від цілі починала прискорюватися до швидкості 0,94 М із набором висоти до 18,3 км. Після завершення розгону відбувався політ до цілі, неподалік якої за допомогою піроболтів відділялась ГЧ. На її корпусі розкривались спеціальних стабілізуючі поверхні, після чого ГЧ прямувала до цілі по балістичній траєкторії. У носовій частині фюзеляжу знаходилася і апаратура для перевірки автоматики підриву боєзаряду. Під час польоту ця апаратура двічі перевіряла автоматику підриву за спеціальною тестовою програмою.

 

Послідовність відокремлення головної частини ракети

У центральній частині фюзеляжу знаходилися внутрішньофюзеляжні паливні баки, що містили стандартне для ПС США на той час пальне – авіаційний гас JP-4. Крім фюзеляжних паливних баків, пальне знаходилося і в двох підкрильних паливних баках загальною місткістю 2245 л. Баки, що розміщувалися на спеціальних малогабаритних вузлах підвіски, розташовувалися під кутами 4,5° до вертикальної площини та 2° до горизонтальної площини – це знижувало ймовірність удару об фюзеляж після відоаремлення баків. У хвостовій частині знаходилася силова установка – турбореактивний двигун J57-P-17 корпорації «Пратт енд Вітні» тягою 51,1 кН. Двигун розміщувався у спеціальному обтічнику (з повітрозабірником і вихлопним соплом) у нижньому відсіку хвостової частини. На початковому етапі польоту включалися і два твердопаливні прискорювачі, встановлені на спеціальних підвісних вузлах у хвостовій частині. Прискорювачі працювали 4 секунди, після чого скидалися з метою зменшення маси ракети та зниження її аеродинамічного опору. У хвостовій частині розміщувалася й астроінерціальна система управління. Астроблок включав три телескопи, прикритих двома заслінками. У разі проходження польоту за штатною програмою астроблок вмикався в роботу двічі. Допустиме в ході польоту відхилення ракети від курсу становило 120,7 км у бік від траєкторії польоту. За такого відхилення система управління могла впоратися із завданням повернення ракети на заданий курс. У ході польоту за необхідності система управління могла видавати запрограмовані заздалегідь команди виконання протизенітних маневрів ухилення – до 8 відхилень на кут до 90° від попереднього напрямку польоту. Для охолодження електроніки, що знаходилася в хвостовому відсіку, в нижній частині вертикального оперення був передбачений невеликий повітрозабірник.

Момент скидання стартових прискорювачів

Маршовий двигун "Снарка"

 Служба

4 жовтня 1957 р. здійснений в СРСР запуск першого штучного супутника Землі ознаменував початок космічної епохи. Ця подія застала американців зненацька, хоча ще влітку того року розвідка здобула неясні та уривчасті відомості про вдалі пуски радянських міжконтинентальних балістичних ракет (МБР). А восени все змінилося – тепер американське керівництво було впевнене, що МБР вже перебувають на озброєнні у Радянському Союзі. У США лише готувалося розгортання балістичних ракет «Тор» і «Юпітер» з дальністю пуску в межах до 3000 км, які можна було застосувати з території європейських країн НАТО проти цілей у європейській частині СРСР. Єдиною міжконтинентальною ракетою, готовою до виробництва була лише N-69Е, розробка МБР «Атлас» та «Титан» була ще далекою від завершення.

 

"Тор", "Снарк" і "Юпітер"

Реальність була далекою від похмурих американських очікувань: чотири МБР Р-7 (8К71) конструкції С.П. Корольова – тих самих, чия попередниця винесла на орбіту «Супутник-1» – були поставлені на бойове чергування лише в 1960 р., але їх експлуатація мала багато в чому дослідницький характер. Лише 1961 р. почали надходити на озброєння перші радянські масові МБР Р-16, розроблені під керівництвом Янгеля. У США тим часом готувалися до розгортання «Снарків». У грудні 1957 р. на авіабазі Патрік у Флориді сформували 556-ту стратегічну ракетну ескадрилью (СРЕ, англ. абревіатура SMS – Strategic Missile Squadron), призначену для навчання особового складу майбутніх стройових частин SM-62A. У березні 1958 р. ПС отримали першу серійну ракету, а в червні відбувся перший пуск стартовим розрахунком 556-ї СРЕ. Однак до 1958 р. стало ясно, що основним конкурентом «Снарка» виступає не стратегічний бомбардувальник, як вважав Дж. Нортроп, а новий вид зброї – міжконтинентальна балістична ракета. До кінця 1958 р. остаточно стало зрозуміло, що надходження МБР на озброєння зовсім не за горами, тому вище керівництво ПС висловлювало сумнів в обґрунтованості подальших фінансових витрат на програму «Снарк». Керівництво ПС зміцнилося у своїй впевненості після того, як до випробувальних пусків SM-62A залучили розрахунки САК зі складу 556-ї стратегічної ракетної ескадрильї – ракета продемонструвала вкрай незадовільні показники точності стрільби та надійності.

 

Підготовка "Снарка" до пуску була марудною справою і потребувала залучення десятків людеі і спеціальної апаратури

Та логіка холодної війни диктувала свої закони – ще в березні 1957 р. було оголошено, що першим (згодом виявилося, що і єдиним) позиційним районом базування для КР «Снарк» стане авіабаза Преск’ю Айзл (шт. Мен), будівельні роботи де почалися ще травні 1956 р. Позиційний район був максимально наближений до потенційних цілей у Європейській частині СРСР. У січні 1959 р. на авіабазі Преск’ю Айзл було сформовано 702-ге стратегічне ракетне крило (СРКр, англ. абревіатура SMW – Strategic Missile Wing). Перша КР «Снарк» прибула на базу у травні 1959 р. і стала на бойове чергування у березні наступного року. 556-та СРЕ, яка повинна була увійти до складу 702-го стратегічного ракетного крила з переміщенням з авіабази Патрік на авіабазу Преск’ю Айзл, була розформована в липні 1959 р. Повністю боєготовою базу оголосили в лютому 1961 р.

 

Особовий склад 702-го стратегічного ракетного крила позує на тлі "Снарка"

Стартовий комплекс ракет «Снарк» на авіабазі Преск’ю Айзл включав шість одноярусних ангарів, де ракети, встановлені на рухомих пускових установках, зберігалися, перевірялися і готувалися до запуску. У кожному ангалі одночасно знаходилося не більше п'яти КР. Ракета №1 зберігалася у 15-хвилинній готовності до запуску. Ракети №№2 і 3 – у 30-хвилинній та тригодинній готовності до запуску, відповідно. Ракети №№4 і 5 могли бути підготовлені до запуску не більше ніж за 3 та 5 діб відповідно. Кожен ангар мав розмір 128х24 м. Ангари знаходилися на відстані 137 м один від одного. Перед кожним ангаром знаходилися два пускові майданчики діаметром по 48,8 м, виконані із залізобетону товщиною 25-30 см. Таким чином, одночасно на бойовому чергуванні могло перебувати не більше 12 ракет. Ухвалена схема розміщення ракет у залізобетонних ангарах вважалася застарілою і не відповідала вимогам захисту від засобів ядерного удару.

 

Основним призначенням для ракети «Снарк» мали бути трансполярні атаки об'єктів другорядної важливості у глибині території СРСР. Як уже зазначалося, на відміну від пілотованих бомбардувальників SM-62А не потребував літаючих танкерів, був менш залежним від погодних умов. Також він був набагато дешевшим і через малі розміри значно складніше виявлявся радарами навіть при суцільному радарному покритті. У подібному розгляді застосування його як допоміжного засобу для ударів по другорядних об'єктах було виправдано, з урахуванням недостатнього радарного покриття Сибіру в середині 50-х рр. минулого століття.

 

Головна частина так і не реалізованого розвідувального варіанту "Снарка" - XRSM-62A

У той же час «Снарк» був більш вразливий у разі виявлення противником. Його швидкість поступалася швидкості сучасних винищувачів, а відсутність пілота та оборонного озброєння не дозволяло уникати їхньої атаки. Значну загрозу також становили комплекси ППО С-25 та С-75. Успіхи у розробці та постановці на бойове чергування МБР першого покоління («Атлас» і «Титан I») разом з успішними НДДКР, спрямованими на створення значно досконаліших МБР другого покоління («Титан II» та «Мінітмен IA/B»), змусили американське керівництво винести остаточний вирок КР «Снарк». Вже березні 1961 р. президент США Дж. Ф. Кеннеді наказав зняти КР «Снарк» з озброєння «з огляду на старіння і мінімальне військове значення». До кінця червня 1961 р. наказ було виконано, а 702-ге стратегічне ракетне крило розформували. Незважаючи на те, що процес розробки та випробувань ракети зайняв близько 15 років, на озброєнні вона простояла трохи більше року. З огляду на витрачені на проект чималі сили та фінансові кошти програму «Снарк» не можна назвати вдалою. Проте ця ракета виявилася єдиною у світі міжконтинентальною КР, яка реально перебувала на озброєнні.

***

Ракети «Матадор», «Мейс» та «Снарк» становили першу ґенерацію американських крилатих наземного базування. Створення їх стало наслідком недооцінки військово-політичним керівництвом перспектив балістичних ракет і, відповідно, переоцінки крилатих ракет. Насправді ж крилаті ракети першого покоління характеризувались цілою низкою недоліків, головними серед яких були вразливість від ППО, низька точність, зумовлена недосконалістю систем наведення, і великий підлітний час. У результаті в наступні десятиліття в американському ракетно-ядерному арсеналі домінували балістичні ракети.

 

Тактико-технічні характеристики КР першого покоління

	«Матадор»	«Мейс»	«Снарк»
Довжина ракети, м	12,05	13,65	20,93
Розмах крила, м	8,72	5,74	12,86
Діаметр фюзеляжа, м	1,37	1,37
Стартова маса, кг	5443	6260	22500
Швидкість польоту, число М	0,9	0,9	0,9
Дальність польоту, км	550 («Матадор А»), 1150 («Матадор С»)	1300 («Мейс А»), 2450 («Мейс В»)	точно невідома, від 8800 до 10100
Тип/потужність БЧ	W-5/40-50 кт	W-28/2 Мт	W-39/4 Мт
КІВ, м	500	500	2400

Шановні читачі, якщо моя писанина вас зацікавила – можете докинути трошки на книжечки: https://www.buymeacoffee.com/andrijkhar9