На варті миру і капіталізму. Ч. 2: "Матадор"

 

Як ми уже згадували в попередній публікації, у березні 1946 р. фірма «Мартін» отримала контракт на проведення робіт за програмою МХ-771. Вона передбачала створення керованої крилатої ракети (КР) наземного базування, здатної доставити ядерний боєзаряд на дальність 1150 км (700 миль). Кругове імовірне відхилення (КІВ) від цілі потрібно було забезпечити в межах 400 м.

 

Проєктування і випробування

 

Фірма розпочала роботи з визначення аеродинамічної схеми літака-снаряда, оптимізованого для польоту на великій висоті з високою дозвуковою швидкістю. Для силової установки з самого початку обрали турбореактивний двигун (ТРД) – на відміну від рідинного (РРД) йому не був потрібний запас окислювача на борту. Для максимального спрощення системи наведення вирішили застосувати аеродинамічне компонування, яке б гарантувало високу стійкість та просте управління. У результаті зупинилися на схемі середньоплану зі стрілоподібним крилом і Т-подібним оперенням. Положення центру ваги, співвідношення площ крила і оперення, а також довжина плеча оперення забезпечували високий запас стійкості. При цьому суттєво обмежувалася маневреність – але ця якість, вкрай важлива для літака-винищувача, була несуттєвою для ракети. Адже їй не треба було вести маневрений повітряний бій! Проєктування спрощувалося ще й тим, що КР, на відміну від літака, який повинен маневрувати в широкому діапазоні експлуатаційних швидкостей і висот польоту, є однорежимним літальним апаратом. Дослідження моделі майбутньої КР в аеродинамічній трубі підтвердили малий коефіцієнт аеродинамічного опору та високу стійкість для вибраних параметрів польоту (швидкість М=0,9, висота 12000 м). Збільшений опір і гірша стійкість на нижчих швидкостях і висотах врівноважувалися швидким набором розрахункової висоти та швидкості. Проведені випробування моделі в масштабі 1:1 підтвердили отримані результати.

 

Наступним завданням, яке належало вирішити конструкторам, стала розробка методу т.зв. «нульового старту» з наземної пускової установки (ПУ) замість літакового зльоту. Таке рішення робило літаки-снаряди незалежними від стаціонарних баз – пускові установки можна було роззосереджувати на місцевості. Завдяки цьому підвищувалася бойова стійкість комплексу, а масогабаритні параметри самої ракети знижувалися через відсутність шасі. Щоравда, доводилося застосовувати стартовий прискорювач, але це мало і позитивний бік – швидкий розгін КР до швидкості, на якій вона набувала достатньої стійкості та керованості. Прискорювач розробила фірма «Аероджет Дженерал». Він був твердопаливним ракетним двигуном, що працював упродовж двох секунд і розвивав тягу 25000 кгс (244,5 кН). Прискорювач кріпився під хвостовою частиною ракети під деяким кутом, завдяки чому після старту КР швидко набирала висоту.

 

Після завершення циклу випробувань в аеродинамічній трубі виготовили кілька макетів літака-снаряда для перевірки поведінки у польоті та відпрацювання конструкції ПУ. Макети не мали ні двигуна, ані системи керування, а запускалися за допомогою штатного стартового прискорювача. Проведені у 1947-1948 pp. випробування макетів підтвердили розрахункові характеристики, але задля покращення стійкості крило перенесли нагору фюзеляжу (із середньоплану літак-снаряд став високопланом). При цьому прототипи XB-61, які вже знаходились у виробництві, так і залишилися середньопланами, а зміни впровадили лише в передсерійних YB-61. Доречно сказати кілька слів про класифікацію літаків-снарядів. На той час літаки-снаряди у ПС США розглядалися не як ракети, а як безпілотні бомбардувальники – звідси й «авіаційне» позначення В-61 (для прототипів та передсерійних зразків – відповідно, ХВ-61 та YB-61). Окрім індексу, виріб отримав і назву «Матадор». На початковій же стадії «Матадор» вважався ракетою і позначався SSM-A-1 (для прототипів – XSSM-A-1).

 

ХВ-61 на пусковій установці

ПС замовили 15 екземплярів ХВ-61. Вони не мали штатної системи наведення, а лише спрощену систему радіокерування. В обладнанні літаків-снарядів цієї партії застосовувалося чимало елементів, взятих з іншої техніки, які в серії мали замінити складові, спеціально розроблені для «Матадора».

 

Перший пуск ХВ-61

Перший пуск ХВ-61 відбувся 20 січня 1949 р. на полігоні Вайт Сендз. На початку 1951 р. випробування перенесли на авіабазу Патрік, розташовану на мисі Канаверал (шт. Флорида). Звідси 21 січня 1951 р. було запущено перший YB-61. Такі літаки-снаряди відрізнялися від прототипів наявністю штатної системи наведення з автопілотом, гіроскопічною системою стабілізації та радіокорекцією. Одночасно випробовувалась РЛС стеження за літаком-снарядом MSQ. На основі отриманих від неї даних формувалися сигнали управління КР. Радіокорекція проводилася вручну – оператором, який стежив за «Матадором» на екрані радара і коригував за допомогою своєрідного джойстика траєкторію польоту КР. Таким чином, один оператор міг одночасно керувати лише одним «безпілотним бомбардувальником», що суттєво обмежувало швидкострільність вогневого підрозділу.

 

YB-61, як зазначалося, було виконано за схемою високоплана. Схема управління, як і в ХВ-61, була гранично проста: цілком поворотне горизонтальне оперення на верхівці кіля та інтерцептори на крилі. Кермо напряму та елерони були відсутні. Розміщення, площа поверхні та кут відхилення (90º) інтерцепторів підібрали таким чином, щоб вони функціонували і як елерони (збурюючи потік на тому крилі, на якому відхилялися, і зменшуючи тим самим підйомну силу), і як кермо напряму (завдяки різниці лобового опору). Застосування такої схеми дозволило обмежити кількість каналів управління з трьох до двох (замість керма висоти, керма напряму та елеронів – лише кермо висоти та інтерцептори). З іншого боку, таке рішення дозволяло виконувати лише плавні маневри. Силова установка як на прототипах та передсерійних машинах, так і в серії складалася з турбореактивного двигуна «Аліссон» J33-A-37 тягою 2085 кгс (20,45 кН). Його повітрозабірник знаходився під фюзеляжем і був частково втоплений у його контур, що дозволило надати фюзеляжу обрисів, близьких до гвинтівкової кулі.

 

Випробування YB-61, проведені на Флориді в 1951 р., продемонстрували хороші льотні якості «Матадора» та підтвердили працездатність та ефективність застосованої схеми управління. Було досягнуто заданої дальності стрілянини, а середнє КІВ склало 500 м – це забезпечувало ураження відкритої (незахищеної або слабко захищеної) цілі ядерною боєголовкою потужністю кілька десятків кілотонн. У грудні 1951 р. літак-снаряд В-61А «Матадор А» був взятий на озброєння та запущений у серійне виробництво. Серійні вироби комплектувалися ядерною боєголовкою W-5 потужністю 50 кт. Теоретично можна було застосувати і фугасну БЧ, але через досить значне КІВ вона годилася лише як навчальну або для поразки площинних незахищених цілей (типу польового командного пункту, розгорнутого в наметах або автомобільних фургонах). Технічна дальність польоту, що становила 1150 км, практично не забезпечувалася через істотне зниження точності після виходу ракети за радіус дії радара системи радіокорекції AN/MSQ-1. Практична дальність була вдвічі меншою – 550-600 км.

 

Складальна лінія "Матадорів"

Конструкція серійних В-61А задля здешевлення виробництва була максимально спрощена. Наприклад, двигун мав ресурс лише 10 годин. Граничного полегшення зазнали елементи силового набору планера – адже, на відміну від звичайного літака, вони розраховувалися лише на один політ. Тим не менш, ціна літака-снаряда була досить значною: на 1951 р. вона становила 76 тисяч доларів, тобто чверть ціни звичайного фронтового бомбардувальника.

 

Служба

 

Спочатку планувалося озброїти ракетами «Матадор» одну ескадрилью безпілотних бомбардувальників (ЕББ, англійська абревіатура PBS – Pilotless Bomber Squadron) у складі 100 ракет. Але на практиці виявилося, що обслуговування ракет, пускових установок та системи AN/MSQ-1 вимагають такої великої кількості персоналу, що ескадрилья ставала важкокерованою. Тому вирішили сформувати дві ескадрильї по 50 ракет – 1-шу та 2-гу ЕББ. Їхнє комплектування здійснювалося взимку 1952/1953 гг.

 

Пуск В-61А

Обидві ескадрильї навесні 1953 р. пройшли теоретичний курс підготовки, а потім і практичні заняття з обслуговування, транспортування ракет, передстартової підготовки та управління літаком-снарядом після старту. Для підготовки операторів MSQ застосовувалися реактивні навчальні літаки «Локхід» Т-33, пілоти яких слідували командам, що передавалися оператором.

 

У листопаді 1953 р. підготовка завершилася практичними пусками ракет В-61А, а в грудні 1-ша та 2-га ЕББ були оголошені боєготовими. 15 січня 1954 р. обидві частини передали до складу тактичного авіаційного командування, і почалася підготовка до передислокації до Європи, на територію ФРН. 1-ша ЕББ прибула на авіабазу Бітбург вже у березні 1954 р., а передислокація 2-ї ЕББ затяглася на півроку через неготовність інфраструктури авіабази Хан. Таким чином, до осені 1954 р. у Європі були готові до застосування 100 ракет «Матадор».

 

Пускова установка з "Матадором" в районі розосередження

У 1955 р. ПС США змінили підхід до позначень керованих ракет, переставши трактувати їх нарівні з літаками. Відповідно, «Матадор» із «безпілотного бомбардувальника» перетворився на тактичну ракету (Tactical Missile), а індекс змінили з В-61А на ТМ-61А. Змінилося і найменування ескадрилій – вони стали тактичними ракетними (ТРЕ, англійська абревіатура – TMS, Tactical Missile Squadron). 1-ша ЕББ при перейменуванні зберегла свій номер, а ось 2-га чомусь стала 69-ю.

 

Незважаючи на свій «авіаційний» статус і підпорядкованість тактичному авіаційному командуванню, ескадрильї «Матадорів» за організацією та тактикою бойового застосування відповідали, швидше, частинам оперативно-тактичних ракет сухопутних військ. У разі оголошення підвищеної бойової готовності ескадрильї мали якнайшвидше залишити свої бази в Бітбурзі та Хані, перемістившись в один із підготовлених позиційних районів. Там розгорталися стартові райони ланок, пункти технічного обслуговування, місця розташування запасних ракет, станції AN/MSQ-1 та інші підрозділи забезпечення та обслуговування. За командою старту ланки виходили на стартові позиції та встановлювали ракети на пускові установки. «Матадор» перевозився на автомобільних низькорамних причепах розібраним на чотири частини: фюзеляж з оперенням, крило, двигун та бойова частина. Розрахунок із десяти солдатів збирав ракету безпосередньо на ПУ. Ця операція вимагала залучення автокрана. Весь цикл передстартової підготовки займав півтори години. За командою оператора AN/MSQ-1 ракету запускали і оператор виводив «Матадора» на задану траєкторію польоту. У районі цілі оператор вимикав двигун, встановлював у відповідне положення органи управління і ракета пікірувала на ціль. Її боєголовка вибухала або при ударі об поверхню землі, або на заданій висоті.

 

ТМ-61 на пусковій установці

Тим часом стартовий розрахунок згортав ПУ і відходив у район розосередження, де отримував із підрозділів забезпечення нову ракету. Після завершення циклу наведення запущеної ракети (політ «Матадора» на дистанцію 500 км займав трохи більше, ніж півгодини) оператор міг наводити наступну КР. При ударах по стаціонарним цілям передбачалося застосовувати узгоджені за часом удари, що дозволяло одночасно виводити з ладу важливі елементи інфраструктури противника. Проти цілей, що змінювали своє розташування, такий підхід був непридатним – їх передбачалося атакувати по черзі, в міру розкриття їх місця розташування засобами розвідки.

 

З розгортанням «Матадорів» у Європі збройні сили США отримали можливість завдання ядерних ударів по сильно захищених об'єктах, ураження яких авіацією була утруднена. У той час на озброєнні армії США були лише ракети «Онест Джон» з дальністю стрільби всього 35 км. «Матадор» ж, маючи практичну дальність бойового застосування 550 км, міг вражати цілі не тільки на всю тактичну глибину, але і на значну частину оперативної. У межах радіусу дії КР були всі елементи передових ешелонів військ противника, і навіть їх комунікації та резерви. Щоправда, другі ешелони були поза сферою ураження «Матадора», але пуски таких ракет могли дезорганізувати введення цих ешелонів у бій завдяки руйнуванню ліній комунікацій.

 

Лише 1958 р. на озброєння армії США надійшли перші балістичні ракети оперативно-тактичного призначення «Редстоун», які перейняли від «Матадорів» завдання ураження перших ешелонів військ противника. Але на той час на озброєння надходила вже нова модифікація «Матадора» з ефективною дальністю стрільби 1200 км, що дозволяло уражати вихідні райони других ешелонів.

 

Модернізація

 

У 1954 р., коли був накопичений перший досвід стройової експлуатації «Матадорів», почалася розробка вдосконаленого варіанта ракети – ТМ-61В «Матадор В». У ньому передбачалося усунути основні недоліки базового зразка. Насамперед, йшлося про впровадження автономної системи наведення, що дозволяло реалізувати в бойовій обстановці повну технічну дальність польоту ракети і робило КР незалежною від оператора (адже радіокоманди можна було заглушити перешкодами). Крім того, вимагалось значно скоротити час передстартової підготовки ракети, скоротивши час реакції (це дозволяло, наприклад, атакувати війська на марші) і знизивши вразливість вогневих підрозділів. Задля цього ракету слід було обладнати крилом, що складається: таке рішення дозволяло транспортувати КР безпосередньо на пусковій установці, а передстартова підготовка зводилася б до розкладання крила, встановлення бойової частини і здійснення перевірок функціонування апаратури. Тривалість підготовки передбачалося скоротити втричі – з 1,5 години до 30 хвилин.

 

Роботи над ТМ-61В затягувалися. Тим часом, з'явилися нові можливості вдосконалення системи наведення шляхом застосування системи SHANICLE (Short Range Navigation Vehicle). Остання базувалася на засадах роботи радіонавігаційної системи LORAN. SHANICLE, так само, як і LORAN, працювала в метровому діапазоні радіохвиль, що дозволяло суттєво збільшити дальність її дії – адже хвилі метрового діапазону можуть огинати земну поверхню, і їхнє поширення не обмежується радіогоризонтом. Два радіомаяки системи «Шанікл» висилали одночасно (завдяки радіосигналам синхронізації) сигнали, що приймаються бортовим пристроєм КР. Точне вимірювання різниці часу прийому сигналів дозволяло визначити відхилення ракети від заданого курсу з високою точністю – близько 100-200 м на дальності 1000 км від радіомаяків. Вимірювання дальності здійснювалося шляхом посилки сигналу-запиту з ракети. По проходженню сигналу у відповідь визначалася відстань між радіомаяком і КР.

 

Застосування SHANICLE дозволяло досягати прийнятної точності влучення на максимальну дальність пуску «Матадора» (1150 км). Крім того, наведення тепер здійснювалося автоматично, без участі оператора. Заміна старої системи наведення з радіокорекцією AN/MSQ-1 на нову SHANICLE була відносно простою, і в 1956 р. було вирішено взяти на оззброєння КР ТМ-61С «Матадор С», яка відрізнялася від ТМ-61А лише системою наведення. ТМ-61С мала стати перехідним варіантом до взяття на озброєння ТМ-61В.

Виробництво ТМ-61С розгорнулося вже на початку 1957 р. Першою нові ракети отримала новосформована 11-а ТРЕ. Освоєння КР особовим складом здійснювалося в США, а до кінця року частина прибула на місце дислокації – в Зембах (ФРН). Одночасно ракети «Матадор С» змінили стару модель і в 1-й та 69-й ТРЕ. Усі дислоковані в ФРН ескадрильї підпорядковувались 701-му тактичному ракетному крилу.

 

"Матадори" на параді в ФРН

Тим часом, у 1958 р. загострилася ситуація на Далекому Сході, де тривали збройні сутички між КНР і Республікою Китай (Тайванем). Американська адміністрація відреагувала на кризу посиленням своєї військової присутності у регіоні. Зокрема, у Республіці Корея розгорнули нову частину, озброєну КР «Матадор С» – 58-ту тактичну ракетну групу (ТРГ) з 310-ю ТРЕ. Так само, як і в ескадрильях, дислокованих у ФРН, у ній було 50 ракет, але кількість підрозділів забезпечення була більшою, оскільки група дислокувалася не на одній, а на трьох базах – в Осані, Кімпо та Чічон-Ні. Тоді ж, у 1958 р., на о. Тайвань (у Тайнані) розгорнули 868-му ТРЕ. Крім того, ракети «Матадор С» надійшли на озброєння союзника – ФРН. Ними озброїли 11-ту ракетну групу (Flugkörpergruppen 11, FKGrp 11), сформовану в складі відновлених люфтваффе на авіабазі Кауфбойрен в лютому 1958 р.

 

Розташування 868-ї ТРЕ, 1959 р.

У 1959 р. на озброєння почав надходити остаточний варіант ТМ-61 – «Матадор В», але на той час ця ракета вже отримала назву «Мейс». Ескадрильї, дислоковані у ФРН, були переозброєні в період з червня 1959 по липень 1961 рр. В Республіці Корея і на Тайвані, а також в складі люфтваффе «Матадори С» залишалися до кінця 1962 р., встигнувши ще змінити позначення. Замість окремих систем позначення ракет для кожного виду збройних сил була запроваджена стандартизована система для усіх збройних сил США. Відповідно до неї ТМ 61С стали іменуватися MGM-1C. У новій системі перша літера позначала носій або спосіб запуску, друга – призначення ракети, третя – вид (керована ракета або некерована). В даному випадку перша М означає Mobile, тобто, запуск з наземної мобільної ПУ; G – Ground, тобто, для ураження наземних цілей (точніше – цілей на поверхні, оскільки ця літера є і у позначеннях протикорабельних ракет); друга М – Missile, тобто. керована ракета. Але під новим позначенням «Матадори С» прослужили лише чотири місяці, після чого були зняті з озброєння. Загальний обсяг випуску «Матадорів» склав близько 1200 ракет.

 

Шановні читачі, якщо моя писанина вас зацікавила – можете докинути трошки на книжечки: https://www.buymeacoffee.com/andrijkhar9