"Диякон" з шестифунтовкою

 

Британська самохідка Deacon нагадувала корабельну артилерійську башту, встановлену на платформі вантажівки. Громіздка й незграбна на перший погляд, але озброєна смертоносною 6-фунтовою гарматою, вона виявилася одним із найефективніших протитанкових засобів на Північноафриканському театрі бойових дій Другої світової війни.

 

Специфічні умови війни в Лівійській пустелі породили цілу низку унікальних бойових машин, пристосованих до особливостей цього театру воєнних дій. Типовим прикладом стали італійські «автогармати» — імпровізовані самохідні артилерійські установки, створені шляхом монтажу гармат і гаубиць на автомобільні шасі. Подібний прийом застосував і противник Італії — Велика Британія. При цьому британці пішли далі, створивши на шасі вантажівки повноцінну броньовану САУ.

 

Перші спроби

 

У 1935 році розпочалися випробування першої британської протитанкової гармати Ordnance QF 2-pounder Mark IX калібру 40 мм. Тоді ж компанія Vickers запропонувала створити самохідний варіант цієї гармати, використавши гусеничне шасі власної розробки. Основним аргументом на користь такого рішення була краща тактична рухливість — самохідна протитанкова гармата мала значно вищу прохідність порівняно з причіпною, а також могла набагато швидше змінювати вогневу позицію, виходячи з-під удару. Проте в очах військових ці переваги не компенсували додаткових витрат на розробку й виробництво САУ.

 

Зрушення відбулося лише у 1937 році, коли на протитанкову самохідну установку вирішили переобладнати один із прототипів бронетранспортера Loyd — збільшений варіант гусеничного БТР Universal Carrier. Двофунтову гармату встановили в кормовій частині машини на лафеті, що забезпечував круговий обстріл. Броньований щит захищав навідника та заряджаючого спереду і частково з боків. Самохідку випробували, але на цьому роботи завершилися — її конструкцію визнали непрактичною.

 

Прототип САУ на шасі бронетранспортера Loyd

 

На початку Другої світової війни буксирована двофунтова гармата була єдиним типом протитанкової артилерії британської армії. Такою вона залишалася до кінця 1941 року, якщо не враховувати епізодичне використання Британськими експедиційними силами у Франції 25-мм гармат Hotchkiss та невеликої кількості 37-мм гармат Bofors, що застосовувалися в Північній Африці.

 

На відміну від більшості інших армій, британці віддавали перевагу централізованому використанню протитанкових гармат. Полк, що налічував 48 гармат (чотири батареї по 12 гармат), перебував у підпорядкуванні командира дивізії. Така централізація висувала особливі вимоги до мобільності. Батареї повинні були бути достатньо рухливими, щоб оперативно перекидатися на загрозливі напрямки, посилюючи піхотні підрозділи (які мали лише протитанкові рушниці Boys). Особливо гостро ця проблема проявилася в Північній Африці, де відкриті, доступні для танків простори поєднувалися з низькою щільністю військ.

Взвод двофунтових протитанкових гармат на автомобільних шасі на вогневій позиції

 

Двофунтова гармата була малорухомою системою, розрахованою насамперед на стаціонарну оборону: її триногий лафет забезпечував круговий обстріл, але вимагав відносно багато часу для переведення з похідного положення у бойове і навпаки. Тому саме в Північній Африці британці вдалися до доволі вдалої імпровізації, встановлюючи протитанкові гармати на платформи 0,75-тонних вантажівок. Тут якраз і стала в пригоді специфічна конструкція лафета — двофунтова гармата зручно розміщувалася на вантажній платформі та забезпечувала широкий сектор обстрілу.

 

6-фунтова протитанкова гармата раннього випуску (без дульного гальма), встановлена на шасі вантажівки. З боків гармата частково захищена броньовими листами

 

Набутий досвід британці спробували поширити й на важчу протитанкову гармату — 6-фунтову (57-мм), запущену у виробництво наприкінці 1941 року. Проте її класичний лафет із двома розсувними станинами виявився непридатним для простої імпровізації. Встановлений на вантажній платформі, він забезпечував дуже обмежений кут горизонтального наведення. Щоб перетворити причіпну гармату на повноцінну самохідну установку, була потрібна значно радикальніша переробка.

 

Так у 1942 році з'явилася САУ AEC Mk I Deacon («Диякон») — черговий представник серії британських самохідних артилерійських установок, названих на честь церковних санів (про останнього його представника – САУ «Еббот» – я колись розповідав), і єдиний серед них, що базувався не на гусеничному, а на колісному шасі.

 

Конструкція самохідної установки

 

Базою для самохідної установки стала двовісна повнопривідна вантажівка Matador (O853), яку виробляла компанія Associated Equipment Company, більш відома під абревіатурою AEC. Надійна, потужна, невибаглива та з високою прохідністю машина якнайкраще підходила для цієї ролі. На її вантажній платформі встановили поворотну гарматну рубку, що нагадувала корабельну башту. Кут горизонтального наведення становив 300°, оскільки в передньому секторі його обмежувала кабіна. Нормальним положенням гармати вважалося розташування стволом назад.

 

Рубка була відкритою з боку, протилежного до ствола. Товщина броні лобової частини рубки становила 20 мм, бортів — 8 мм. Кути вертикального наведення гармати коливалися в межах від 0 до +15°. Возимий боєкомплект був досить скромним, зважаючи на значні габарити машини, — лише 24 постріли. Усі «Диякони» озброювалися 57-мм гарматами Mk II ранніх серій зі стволом довжиною 43 калібри. Відомостей про використання на цих САУ гармат Mk IV (зі стволом довжиною 50 калібрів і дульним гальмом) немає.

 

Прототип «Диякона»

 

Бронювання захищало також двигун і кабіну водія. Остання являла собою одномісну рубку, зміщену праворуч від поздовжньої осі машини (не забуваймо, що у Великій Британії лівосторонній рух). Крім водія, екіпаж самохідної установки складався з командира, навідника та заряджальника.

 

Проєкції САУ «Диякон»

 

Силова установка «Диякона», як і на базовій вантажівці, складалася з шестициліндрового дизельного двигуна AEC A173 потужністю 95 к. с. та механічної коробки передач (чотири передачі вперед і одна назад). Оскільки Matador був тягачем для важких артилерійських систем, передавальні числа коробки передач були підібрані для забезпечення максимального тягового зусилля. У результаті машина виявилася досить повільною. На пересіченій місцевості дванадцятитонний «Диякон» рухався зі швидкістю не більш як 15–20 км/год, а на добрій дорозі міг розігнатися до «запаморочливих» 30 км/год. Паливний бак місткістю 151 л забезпечував запас ходу до 280 км.

 

Бойова служба

 

Виготовлення «Дияконів» здійснювалося у Великій Британії. У другій половині 1942 року в ремонтних майстернях шляхом переобладнання вантажівок Matador було виготовлено 175 самохідних артилерійських установок. Найраніші відомості про постачання цих машин до Північної Африки датуються жовтнем 1942 року, коли ними переозброїли одну з батарей 76-го протитанкового артилерійського полку 1-ї бронетанкової дивізії. На початок 1943 року полк повністю перейшов на ці самохідки, маючи чотири батареї «Дияконів» (усього 48 САУ).

 

Згодом «Диякони» отримала також 213-та батарея 84-го протитанкового артилерійського полку (10-та бронетанкова дивізія). Можливо, такі самохідки надійшли й до інших частин, однак підтверджених відомостей про це немає. Подібна практика була цілком звичною — британське командування прагнуло утримувати значну кількість нової техніки в резерві для компенсації можливих бойових втрат.

 

Серійна САУ «Диякон»

 

Попри високий силует і невелику швидкість, «Диякони» досить добре проявили себе в боях. Їхня прохідність повністю відповідала умовам Північноафриканської пустелі, а вогнева міць 6-фунтових гармат забезпечувала гарантоване ураження будь-яких німецьких та італійських танків.

Зоряний час «Дияконів» настав під час боїв на лінії Марет у Тунісі в березні 1943 року. Найпоказовішою стала битва біля Ель-Хамми. 27 березня підрозділи німецьких 15-ї танкової та 164-ї легкої дивізій завдали потужного контрудару по позиціях 2-ї новозеландської піхотної дивізії. Піхоту підтримував 76-й протитанковий артилерійський полк у повному складі (48 САУ «Диякон»). Відбиваючи контратаки, екіпажі самохідок знищили близько дванадцяти німецьких танків (переважно Pz.Kpfw. III) та кілька інших одиниць бронетехніки. У результаті контрудар було відбито.

 

У боях у Північній Африці британці успішно застосовували тактику «пасток» — танків і самохідних установок, замаскованих під звичайні вантажівки. Для «Диякона» було розроблено комплект маскування Sunshield Mk II, що являв собою каркас із тонких сталевих труб, обтягнутих полотном. Комплект, який складався з двох половин, легко монтувався силами екіпажу.

 

Про ефективність таких засобів маскування свідчить уривок із доповіді «Уроки Африканського театру воєнних дій», підготовленої школою панцерваффе у Вюнсдорфі:

«Остерігайтеся британських вантажівок, оскільки британці встановлюють на них протитанкові гармати, які несподівано відкривають вогонь по кормі або двигуну. Британці здійснюють патрулювання за допомогою колісних броньованих бойових машин і пішки. Вони також з'являються з пустелі, щоб завдавати ударів глибоко в нашому тилу, висаджувати ударні групи або атакувати наші тилові колони швидкохідними броньованими машинами».

 

Встановлення комплекту Sunshield на САУ «Диякон»

 

«Остерігайтеся британських вантажівок…» САУ «Диякон», замаскована під вантажівку

 

76-й і 84-й протитанкові артилерійські полки воювали в Тунісі до капітуляції залишків німецько-італійських військ 13 травня 1943 року. У другій половині травня обидва полки передислокували до Єгипту. Там 10-ту бронетанкову дивізію розформували, а її 84-й полк став окремою частиною. Особовий склад відправили до Великої Британії, де полк переозброїли на гусеничні винищувачі танків M10 і включили до складу XII армійського корпусу. 76-й полк у складі 1-ї бронетанкової дивізії брав участь в Італійській кампанії, але до того часу також був переозброєний на M10.

 

Жоден «Диякон» не брав участі в бойових діях за межами Північної Африки — машини, оптимізовані для відносно рівної пустельної місцевості, не могли ефективно застосовуватися в Європі. Тому їх вивели зі складу бойових частин і залишили в Єгипті. Частину самохідок переобладнали назад у транспортні машини (невідомо, чи зберігалося при цьому бронювання двигуна та кабіни водія). Ще кілька десятків у другій половині 1943 року продали Туреччині. Турецька армія списала «Диякони» на початку 1950-х років; подробиці їхньої служби залишаються невідомими.

 

Бойова маса, т	11,9
Екіпаж, чол.	3+9
Озброєння (боєкомплект)	1 57-мм гармата (24 снаряди)
Розміри, мм:
довжина висота ширина	6390 2820 2360
Потужність двигуна, к.с.	95
Максимальна швидкість, км/год:
на шосе на пересіченій місцевості	30 15-20
Запас ходу, км	280

Шановні читачі, якщо моя писанина вас зацікавила – можете докинути трошки на книжечки: https://www.buymeacoffee.com/andrijkhar9

Приватбанк: 5168 7456 7352 6783