Італійські САУ Другої світової. Бонус: північноафриканські автогармати
Перші
гармати на автомобільних шасі були створені в Італії ще 1913 року. Під час
Першої світової війни італійці широко застосовували 75-мм зенітні самохідні
гармати «Крупп» на шасі «Італа», 102-мм морські гармати, встановлені на
автомобілях SPA, а також деякі інші, менш численні системи. У роки Другої
світової війни італійська армія воювала тими ж «круппівськими»
75-міліметрівками, переставленими на більш сучасні автомобілі, а також новими
90-мм зенітками, змонтованими на шасі «Лянчія» та «Бреда». Крім того, в
Північній Африці виготовили кілька десятків імпровізованих САУ, яким і
присвячена ця стаття.
На трофейних шасі
Італійські
війська в Північній Африці, які відчували гостру нестачу буквально всього
необхідного, охоче користувалися всім спектром трофеїв – від харчових пайків до
танків. Серед захопленої техніки вже з початку 1941 року у значній кількості
траплялися автомобілі – особливо цінувалися надійні та невибагливі 0,75-тонні
вантажівки «Морріс» CS8 та їхні канадські аналоги CMP «Форд» F15 і «Шевроле»
С15. Хоча вони були неповнопривідними (колісна формула 4×2), проте вирізнялися
доброю прохідністю. Саме ці машини італійці вирішили використати для підвищення
мобільності артилерії безпосередньої підтримки.
8
серпня 1941 року на нараді в Киренаїці генерал Гастоне Гамбара, командир
Рухомого армійського корпусу (Corpo d'Armata di Manovra), заявив:
«Нам необхідно створити ескадрон із 24
трофейних повнопривідних вантажівок [в оригіналі – camionette], встановивши на
кожній гармату 65/17, придатну як для протитанкового застосування, так і для
інших цілей».
Згадана
генералом гармата «65/17» – це 65-мм гірська гармата зразка 1913 року зі
стволом довжиною 17,7 калібру, розроблена для Італії фірмою «Шнейдер» на основі
французького зразка 1906 року. Досить легка (маса в бойовому положенні – 570
кг), вона з 1920-х років використовувалася італійською армією як піхотна
гармата. За маси снаряда 4,22–4,5 кг дальність стрільби досягала 6400 м, а
дальність прямого пострілу (при використанні як протитанкової) становила 500 м.
Більш важку систему встановити на «Моррісі» було неможливо – ствол гармати
«65/17» важив 109 кг, додаткову вагу давали штатні противідкатні пристрої, ще
близько центнера додавала поворотна установка. Боєкомплект, обслуга – і
вантажопідйомність «тричвертитонника» була вичерпана.
8 вересня був готовий перший зразок
«автогармати» (autocannone). 65-мм гармату встановили в кузові на рамній
поворотній установці, що забезпечувала круговий обстріл. Боки вантажної платформи
зняли, але на «серійних» САУ залишили, зробивши їх верхні частини відкидними,
щоб не обмежувати кут обстрілу та відкат (під час стрільби поперек шасі); з
цією ж метою демонтували дах кабіни. Кут вертикального наведення становив від
0° до +20°. Боєкомплект САУ (36 пострілів) у рівних пропорціях складався з
осколкових гранат і бронебійних снарядів. Саму вантажну платформу подовжили
приблизно на 45–50 см, а під утвореним заднім звисом розмістили кріплення для
шести 20-літрових каністр з бензином. Ще дві аналогічні каністри (одна з водою,
інша з мастилом) кріпилися з боків кабіни. Екіпаж самохідки складався з
чотирьох осіб — командира, навідника, заряджальника та водія. Бойова маса машини
досягала 2,8–2,9 т.
Випробування
прототипу були короткими та загалом успішними. Вже до 22 вересня вдалося
укомплектувати першу «летючу батарею» (batterie volanti), яка складалася з
шести трофейних «Моррісів»: чотирьох з гарматами та двох із додатковим
боєкомплектом. Останні, за даними італійських дослідників, перевозили по 250
пострілів, однак ця цифра видається завищеною, оскільки значно перевищує
«паспортну» вантажопідйомність «Морріса».
Усього
автогарматами на шасі «Морріс» укомплектували сім батарей. Частина з них
додатково отримала по дві ЗСУ — 20-мм гармати «Бреда» mod. 39, встановлені на
трофейних вантажівках «Форд» F15. Самі ж САУ «65/17» іноді доозброювали 8-мм
кулеметом «Бреда» mod. 38, встановленим у кабіні водія.
Спочатку
«летючі батареї» самохідок «65/17» підпорядковувалися Розвідувальному
угрупованню Рухомого армійського корпусу (Raggruppamento Esplorante di Corpo
d'Armata di Manovra — RECAM). Батареї з 1-ї по 6-ту зібрали у дві групи
(дивізіони) — 1-шу та 3-тю. Ще одна батарея — 11-та — була окремою. У міру
потреби ці частини придавали тим чи іншим дивізіям, які воювали в Лівії та
Єгипті. У червні 1942 року були затверджені штати групи САУ «65/17», яка
перестала бути фронтовою імпровізацією. Група складалася з трьох батарей по
чотири САУ та однієї — з чотирма 20-мм ЗСУ. Крім бойових машин, вона мала 40
допоміжних транспортних засобів (включно з 13 мотоциклами). Чисельність
особового складу визначалася у 213 осіб: 13 офіцерів, 7 унтер-офіцерів, 137
артилеристів і 56 водіїв.
Наприкінці
1942 року 1-ша і 3-тя групи були перейменовані на 14-ту і 15-ту, а «летючі
батареї» стали батареями автогармат (batterie autocannoni). Реорганізація була
пов’язана з перепідпорядкуванням цих частин: обидві групи увійшли до складу
136-ї бронетанкової дивізії «Джіовані Фашисті» (Giovani Fascisti — «Молоді
фашисти»). Бронетанковою ця дивізія була лише формально, адже єдиною
броньованою частиною у її складі була група ескадронів (батальйон)
бронеавтомобілів AB 41. До складу дивізії входив і 136-й артилерійський полк,
укомплектований винятково автогарматами: окрім 14-ї та 15-ї груп, до нього
входила 16-та група з гарматами «75/27» на шасі SPA TL-37 і 17-та група з
гаубицями «100/17» на шасі «Лянча» 3Ro.
У
жовтні 1942 року автогармати «65/17» добре зарекомендували себе в битві під
Ель-Аламейном, ефективно діючи як мобільний протитанковий резерв. 31 жовтня
командування італійської артилерії в Лівії віддало розпорядження терміново
виготовити «якомога більше» автогармат «65/17» із використанням трофейних шасі
«Форд» і вітчизняних «Фіат» 626, однак через поразку і подальший відступ до
Тунісу реалізувати це не вдалося.
Більшість
автогармат «Морріс» в битві під Ель-Аламейном уціліли. Після відступу італійців
до Тунісу вони у складі 136-го артилерійського полку воювали аж до розгрому сил
Осі в Північній Африці. Загалом ці САУ виявилися досить вдалою імпровізацією —
мабуть, найсерйознішою проблемою, з якою стикалися їхні екіпажі, була хронічна
нестача запчастин.
«Шкода» на «Лянчії»
Другим
типом автомобільної САУ, яку виготовляли у лівійських майстернях 12-ї
автомобільної групи для потреб RECAM, стала 100-мм гаубиця «100/17»,
встановлена на шасі п’ятитонної дизельної вантажівки «Лянчія» 3Ro. Ця гармата
виробництва фірми «Шкода» стала стандартною легкою гаубицею італійської армії
після Першої світової війни, коли багато таких систем було отримано як трофеї
та репарації. Гармата вела вогонь снарядами масою 11,45–13,8 кг на дальність до
8200 м.
До
вступу у Другу світову війну армія Італії не встигла взяти на озброєння сучасну
легку гаубицю, тому в Північній Африці довелося використовувати все ті ж
«Шкоди». Їхній застарілий колісний хід вкрай погано витримував буксирування
кам’янистими й нерівними дорогами Лівії — встановлення на автомобільне шасі
стало спробою підвищити мобільність гаубичної батареї, призначеної для
підтримки розвідувальних підрозділів.
Як і
у випадку з САУ «65/17» на шасі «Морріс», гаубична самохідка була досить
простою переробкою вантажівки. Гармата «100/17» встановлювалася на вантажній
платформі на поворотному лафеті рамної конструкції. Для забезпечення кругового
обстрілу верх кабіни та верхні частини бортів було зрізано. Кут вертикального
наведення становив від -7° до +48°. За кабіною встановили ящик для боєкомплекту,
у якому вміщувалося 100 пострілів. Екіпаж складався з п’яти-шести осіб.
Будівництво
прототипу САУ велося майже одночасно зі створенням 65-мм самохідок. Перші
стрільбові випробування, проведені 29 вересня 1941 року, показали, що
автомобіль «Лянчія» 3Ro є досить стійкою платформою для 100-мм гаубиці.
Швидкість руху по шосе сягала 40 км/год, пересіченою місцевістю — до 15 км/год.
Слідом
за прототипом швидко виготовили ще три САУ, усі чотири машини утворили 14-ту
окрему батарею. Бойовий дебют відбувся 23 листопада 1941 року під час
британського наступу, відомого як операція «Крусейдер». Дуже скоро всі чотири
самохідки було втрачено: одну знищили британські танки, а ще три 1 грудня стали
жертвами «Штук» — з невідомих причин німецькі пілоти проігнорували розтягнуті
на автомобілях італійські прапори.
Недовга
служба 14-ї батареї все ж дозволила оцінити позитивні якості САУ з 100-мм
гаубицями. На початку 1942 року виготовили ще дюжину таких самохідок, які стали
озброєнням трьох батарей 12-ї групи. Імовірно, згодом для поповнення втрат
побудували ще кілька САУ — у всякому разі, італійські автори оцінюють загальну
кількість виготовлених «автогаубиць» приблизно у 20 одиниць.
У
боях 1942 року в Північній Африці 100-мм САУ зарекомендували себе як непоганий
засіб підтримки рухомих частин. У другій половині 1942 року з надходженням на
озброєння кумулятивних снарядів (в італійській номенклатурі позначалися як ЕР —
effetto pronto) старі гаубиці виявилися
здатними вражати всі типи ворожих танків.
Бойовий
шлях групи САУ «100/17» був подібним до долі груп 65-мм самохідок. Наприкінці
1942 року вона увійшла до складу 136-го артполку дивізії «Джіовані Фашисті»,
змінивши номер на 17-й. До травня 1943 року останні 100-мм САУ брали участь у
боях у Тунісі.
Загалом
кампанія в Північній Африці була сповнена імпровізацій. Військам Осі,
позбавленим систематичного постачання, доводилося проявляти дива
винахідливості, створюючи різні кустарні конструкції з того, що було під рукою.
Дивовижно, але ці «вироби» в багатьох випадках воювали цілком успішно: два типи
італійських автогармат — типовий тому приклад.
Шановні читачі, якщо моя писанина вас зацікавила – можете докинути трошки на книжечки: https://buymeacoffee.com/andrijkhar9
Приватбанк: 5168 7456 7352 6783
Коментарі
Дописати коментар