Мадярський "штурмгешютц"
Здається, кожен союзник Німеччини у
Другій світовій намагався створити свій «штурмгешютц». Про італійські
«штурмгешютци» я вже розповідав, сьогодні ж – про угорські.
На момент вступу у Другу світову
війну Угорщина мала доволі скромний у кількісному та якісному відношенні парк
бронетехніки. Придбані в Італії танкетки CV.33 і CV.35 мали практично нульову
бойову цінність. Техніка власного виробництва — легкі танки 38М «Толді» та
бронеавтомобілі 39М «Чаба» — була кращою. Але, по-перше, її було мало, а
по-друге, основним озброєнням і танків, і бронемашин була 20-мм гармата, по
суті — протитанкова рушниця. Вона дозволяла боротися з легкоброньованими
цілями, але була безсилою проти польових укріплень і навіть стін будівель.
Повною мірою цей недолік проявився під час операції «Барбаросса», в якій брало
участь найкраще з’єднання угорської армії — 1-й Рухомий корпус.
«Нумо створимо штурмову гармату!»
У червні 1942 року капітан Йожеф
Баранкаї за вказівкою міністерства оборони підготував рапорт, у якому
обґрунтовувалася необхідність формування частин штурмової артилерії. Документ
потрапив на стіл начальника Департаменту постачання генерал-лейтенанта Арпада
Денк-Дорошлаї, який поставився до нього з усією увагою. У серпні він надіслав
листа провідному виробнику угорської бронетехніки — фірмі «Манфред Вейсс» — із
пропозицією розробити власну штурмову самохідну установку, озброєну 105-мм
гаубицею. Передумови для цього були — в Угорщині налагоджувалося виробництво
середнього танка «Туран», створеного на основі проєкту «Шкода» Т-21 і цілком
придатного на роль шасі для САУ, а фірма DIMAVAG виробляла 105-мм причіпні
гаубиці 40М. Залишалося лише поєднати ці складові. Головний конструктор фірми
Ерне Ковачгазі у стислі строки підготував ескізний проєкт, який дуже нагадував
StuG III.
Угорська штурмова гармата, створена «за мотивами» StuG III
У жовтні 1942 року проєкт САУ
представили Міклошу Горті. Регенту проєкт сподобався, чого не можна було
сказати про генерального інспектора танкових військ генерал-лейтенанта Єне
Майора. Виявилося, що той навіть не підозрював про розробку штурмової гармати,
хоча саме Майор відповідав за виробництво танків «Туран»! Річ у тім, що
штурмову гармату розробляли на замовлення Департаменту артилерії, а його
керівництво не вважало потрібним повідомити танкістів. Спалахнув скандал. Майор
навідріз відмовлявся виділяти для виробництва САУ броньову сталь марки «Аякс»,
яку виробляв концерн MAVAG і яка була великим дефіцитом через використання
імпортних легувальних елементів. Другим каменем спотикання стало питання
підготовки екіпажів для штурмових гармат. Їх, звичайно, можна було одягнути в
артилерійські мундири, але навчати все ж краще було в танкових школах. Однак
генерал-лейтенант Майор виступив проти цього, посилаючись на завантаженість
останніх підготовкою кадрів для 1-ї та 2-ї танкових дивізій. І якщо ліміти на
броньову сталь зрештою були виділені, то підготовку екіпажів САУ артилеристам
довелося організувати у власній школі в Хаймашкері та в Німеччині.
Проєкції САУ 40/43М «Зриньї»
12 грудня 1942 року розпочалося
виготовлення прототипу штурмової гармати з корпусом із неброньової сталі. Для
нього використали шасі прототипу танка «Туран» (номер Н-801). Роботу закінчили
28 січня наступного року, а за два дні до того підписали контракт на постачання
40 серійних машин. САУ отримала позначення 40/43М Zrinyi rohamtarack —
«Штурмова гаубиця Зриньї зразка 40/43». Назвали її на честь героя боротьби
проти турецьких загарбників Міклоша Зриньї, який жив у XVI столітті.
Для вивчення організації виробництва
штурмових гармат до Німеччини відправили групу інженерів і техніків. Їхній
висновок був невтішним — організувати масовий випуск штурмових гармат в
Угорщині не вдасться через надто складне у виробництві шасі. Водночас до
міністерства оборони надійшов рапорт, автори якого стверджували, що САУ
«Зриньї» не зможе боротися з танками Т-34 і, таким чином, виявиться непотрібною
на полі бою. Ситуацію спробували виправити, озброївши самохідку довгоствольною
75-мм танковою гарматою 43М. Її бронебійний снаряд мав початкову швидкість 770
м/с і на дальності 600 м пробивав броню товщиною 76 мм, встановлену під кутом
30º. Така модифікація самохідки отримала позначення 44M Zrinyi I rohamagyu —
«Штурмова гармата Зриньї I зразка 44». За 105-мм САУ закріпилося коротке позначення
«Зриньї II»; трапляються також позначення «Зриньї 75» і «Зриньї 105».
Прототип САУ «Зриньї I». На задньому плані — самохідка «Зриньї II»
Виробництво
Плани Генерального штабу угорської армії щодо штурмових гармат були
наполеонівськими: передбачалося сформувати по дивізіону САУ для кожної піхотної
і кавалерійської дивізії. Організація дивізіонів загалом відповідала німецькій:
три батареї по 10 самохідок (три взводи по три машини плюс САУ командира
батареї) і ще одна машина для командира дивізіону, разом — 31 САУ.
Передбачалося, що дві батареї будуть озброєні САУ «Зриньї I», а третя — «Зриньї
II»; командир дивізіону мав отримати «Зриньї I». Таким чином, для
укомплектування дивізіону за штатом потрібно було 21 самохідка «Зриньї I» і 10
«Зриньї II». За штатом, дивізіон налічував 387 осіб особового складу (29
офіцерів, 358 унтер-офіцерів і рядових), 31 САУ, 57 автомобілів і 14
мотоциклів. Цікаво, що згідно з угорськими настановами один дивізіон штурмових
гармат за бойовою потужністю відповідав п’яти піхотним батальйонам.
Планувалося до кінця 1944 року сформувати три дивізіони штурмових гармат, а
наступного року — ще п’ять. Обсяг виробництва «Зриньї I» визначався у 200 машин
(90 у 1944 році та 110 у 1945-му), а «Зриньї II» — у 50 бойових і 40
навчальних. Однак втілити ці плани в життя не вдалося.
Перші три САУ з партії, замовленої 26 січня 1943 року, були готові у
вересні. Ці машини, як і прототип, були «залізними», тобто виготовленими з
неброньової сталі. Самохідки, що отримали номери від 3Н-00 до 3Н-02, передали
до 1-го дивізіону штурмової артилерії. Решта 37 САУ першої партії (від 3Н-03 до
3Н-39) уже були повноцінними бойовими машинами. Їх передали армії до січня 1944
року (по 10 машин у жовтні, листопаді та грудні 1943 року і сім — у січні
1944-го). Розпочалося виготовлення другої партії з 50 самохідок. По 10 бойових
машин здали у квітні та червні, але далі роботи загальмувалися через перебої з
постачанням матеріалів і комплектуючих. 27 липня 1944 року завод «Манфред
Вейсс» здав ще шість самохідок, а кілька днів по тому був зруйнований ударом
американської авіації. Вцілілі вузли та деталі евакуювали на завод «Ганц», де
вдалося зібрати ще шість самохідок, переданих армії 6 вересня 1944 року. Таким
чином, замість запланованих 390 штурмових гармат вдалося виготовити лише 72.
Звісно, це позначилося на планах формування частин штурмової артилерії. Вдалося
сформувати лише два дивізіони — 1-й і 10-й.
Усі серійні САУ були виготовлені у варіанті «Зриньї II». Що ж до «Зриньї
I», то в лютому 1944 року був готовий прототип, перероблений із прототипу
«Зриньї II». Однак серійному виробництву завадили проблеми з освоєнням
виробництва гармати.
Служба і бойове застосування
У лютому 1943 року капітан Баранкаї та троє інших офіцерів були направлені
до німецької школи штурмової артилерії в Ютербозі, де пройшли шеститижневий
курс підготовки. У вересні був сформований 1-й дивізіон штурмової артилерії,
командиром якого призначили капітана Баранкаї. Оскільки 75-мм варіант самохідної
гармати так і не пішов у серію, підрозділ комплектувався виключно САУ «Зриньї
II». До кінця грудня 1-й дивізіон отримав 31 бойову машину — по 10 для трьох
батарей і одну для командира дивізіону.
Навчання особового складу та бойову підготовку 1-й дивізіон проходив у
школі артилерії в Хаймашкері. 17 травня 1944 року тут офіційно сформували
навчальний центр штурмової артилерії, але перші підрозділи нового роду військ
вирушили на фронт на місяць раніше. 12 квітня управління дивізіону, а також
2-га і 3-тя батареї (1-ша ще вважалася небоєготовою) завантажилися в ешелон і
через чотири дні розвантажилися у Станіславові (нині Івано-Франківськ). 21
квітня біля с. Богородчани відбувся бойовий дебют «Зриньї» — самохідки 2-ї
батареї атакували радянський стрілецький батальйон із протитанковою батареєю,
що намагалися зайняти позиції на узліссі. Один із взводів САУ вдалим залпом
розладнав бойові порядки протитанкістів, тоді як другий здійснив п’ятихвилинний
вогневий наліт по піхоті. Угорські піхотинці, що увійшли до лісу, назвали його
«лісом смерті» — вони ніколи ще не бачили стільки вбитих ворогів…
3-тя батарея вперше вступила в бій 25 квітня. За 20 км на північний схід
від Станіславова вона допомагала угорській піхоті відбивати радянську атаку.
Самохідки підбили два з восьми танків Т-34, після чого решта припинили атаку.
Надалі обидві батареї вели бойові дії в районі Станіславова. У середині червня
до них приєдналася 1-ша батарея. 16 червня в районі Надвірної вона брала участь
у спільних навчаннях із піхотою. Але бойовий дебют 1-ї батареї, що відбувся
біля с. Грабівка, виявився невдалим. Самохідки в’їхали на власне мінне поле,
про яке їх не попередили. Дві машини підірвалися на мінах, екіпажі залишили їх,
знявши замки гармат. Через кілька днів одну із САУ, незважаючи на мінометний
обстріл, вдалося евакуювати. Друга ж так і залишилася в полі…
У липні 1944 року управління дивізіону, 1-ша і 2-га батареї продовжували діяти в Прикарпатті, зазнаючи відчутних втрат. Зокрема, під час нальоту радянських штурмовиків загинув командир дивізіону капітан Баранкаї. 22 листопада його ім’я було присвоєно 1-му дивізіону штурмової артилерії.
21 липня розпочався радянський наступ. Батареї «Зриньї» вели стримувальні дії, прикриваючи відхід угорських і німецьких частин. 24 липня біля с. Виноград дивізіон ледь уникнув оточення, витримавши бій із радянськими танками. 29 липня залишки 1-ї і 2-ї батарей разом з управлінням дивізіону зібралися біля с. Вигода. Із 21 самохідки вціліло лише три, причому одна була не на ходу, а в усіх були виведені з ладу гармати… Залишки дивізіону вивели на Закарпаття.
3-тя батарея діяла окремо від основних сил. На початку липня до підрозділу
прибула заводська бригада, яка оснастила «Зриньї» бортовими протикумулятивними
екранами. Батарея брала участь у боях під Делятином, після чого, відступаючи у
південному напрямку, перейшла р. Прут і опинилася на території Трансильванії (на
той час у складі Угорщини). Наприкінці серпня батарею було підпорядковано 10-му
дивізіону (відбулася своєрідна рокіровка — 3-тю батарею 10-го дивізіону
водночас передали до 1-го дивізіону). У вересні 1944 року 3-тя батарея брала
участь у контратаках на позиції радянських і румунських військ біля м. Орадя.
Невдовзі після цього вона передала свої гармати 10-му дивізіону і вибула до
Хаймашкера.
10-й дивізіон штурмових гармат був сформований у березні 1944 року.
Підрозділ ще не встиг завершити підготовку, як у серпні його відправили «гасити
пожежу», що спалахнула на південному кордоні Угорщини у зв’язку з переходом
Румунії на бік антигітлерівської коаліції. На той момент боєготовими були лише
1-ша і 2-га батареї. Вони разом з управлінням дивізіону прибули до Чіксентмартону
(нині Синмартін), увійшовши до складу нечисленних сил, що прикривали
Трансильванію. Бойове хрещення самохідники пройшли 20 вересня в долині р. Олт і
біля м. Шепвіз (Фрумоаса). Там же було втрачено і першу самохідку. Надалі 10-й
дивізіон вів ар’єргардні бої, на початку жовтня відступивши разом з іншими
частинами 2-ї армії до долини р. Самош.
5 листопада 1944 року 10-й дивізіон
брав участь у вуличних боях у містечку Поросло на півночі Угорщини. На той час
у підрозділі була лише 1-ша батарея, а також штурмова рота, сформована з
«безкінних» екіпажів і ненавчених новобранців. Самохідникам вдалося досягти
локального успіху, визволивши з оточення інші угорські частини, але в підсумку
в дивізіоні не залишилося жодної справної самохідки. 10 листопада підрозділ
вивели в тил.
1-й дивізіон штурмових гармат у
середині жовтня 1944 року увійшов до складу гарнізону Будапешта. Його склад на
той час був таким: 1-ша батарея озброєна важким піхотним озброєнням, 2-га —
піхотна, і лише 3-тя отримала кілька (щонайменше п’ять) нових «Зриньї». 3
листопада три САУ 3-ї батареї брали участь у контратаці біля аеродрому Феріхедь.
4–5 листопада самохідники брали участь у боях за Вечеш — місто, що є
південно-східним передмістям Будапешта. Вони підтримували частини 8-ї
кавалерійської дивізії СС «Флоріан Гайєр». Надалі 1-й дивізіон брав участь у
вуличних боях у Будапешті. У грудні до нього приєднався і 10-й дивізіон. У
кожному з них САУ «Зриньї» була озброєна лише одна батарея (разом — від 4–5 до
10–11 самохідок на обидва дивізіони, залежно від того, скільки бойових машин
вдавалося відремонтувати). 1-й дивізіон припинив своє існування 11 лютого 1945
року, а його особовий склад потрапив у радянський полон. Залишки 10-го
дивізіону, знищивши наявні самохідки, прорвалися з оточеного Будапешта і в
березні 1945 року розсіялися. Частина його бійців потрапила в полон до
американців, частина — до радянських військ.
Сумний кінець. Знищена САУ «Зриньї II» на вулиці Будапешта
Трофейні «Зриньї» використовувалися
Червоною армією. 9 вересня 1944 року у складі 18-ї армії сформували батальйон
трофейних танків, до якого увійшли 32 бойові машини, зокрема 15 угорських: 8
середніх танків «Туран», 2 «Толді», 3 САУ «Зриньї II» і 2 ЗСУ «Німрод». Якщо
танки радянські військові оцінювали як нікудишні, то обидва типи самохідок
вважалися непоганими. Перший бій батальйону відбувся 15 вересня 1944 року під
Ужгородом. Надалі підрозділ був приданий 5-й гвардійській танковій бригаді. 14
жовтня в строю залишалося дві «Зриньї II», а 15 січня 1945 року — лише одна.
Існують також згадки про використання трофейних САУ цього типу румунськими
військами.
На цьому фото низької якості — САУ «Зриньї II», що стала румунським трофеєм
Загалом САУ «Зриньї» слід визнати
доволі вдалою. Проте з’явилася ця самохідка в такий час і в такій малій
кількості, що ніяк не могла вплинути на перебіг бойових дій.
Технічний опис САУ «Зриньї II»
Самохідка використовує модифіковане
шасі танка «Туран» із збільшеною на 450 мм шириною і відзначається низьким
силуетом — висота САУ становить лише 1900 мм. У передній частині корпусу
розташована нерухома рубка, в лобовому листі якої встановлено основне озброєння
— 105-мм гаубицю зі стволом довжиною 20,5 калібрів, оснащеним дульним гальмом.
Гармата зміщена на 650 мм ліворуч від поздовжньої осі машини.
Заряджання гаубиці — роздільне.
Боєкомплект штатно складався з 52 пострілів: 30 осколково-фугасних, 16
бронебійних і 6 димових. Усередині машини передбачено місце для зброї екіпажу —
ручного кулемета і трьох пістолетів-кулеметів.
Броньові листи кріпляться болтами
до каркаса з кутників. Їх максимальна товщина досягає 75 мм. Доступ екіпажу
всередину САУ забезпечується двома прямокутними люками в даху рубки. У задній
стінці рубки є двостулкові дверцята, що слугують для завантаження боєприпасів і
демонтажу гармати.
Екіпаж САУ складається з чотирьох
осіб. Праворуч від гармати розташовані робочі місця механіка-водія і позаду
нього — заряджальника-радиста. Ліворуч знаходяться місця навідника і командира.
Силова установка і ходова частина
відповідають танку «Туран». Бензиновий двигун «Манфред Вейсс» Z розвивав
потужність 260 к.с. Трансмісія включає багатодисковий головний фрикціон сухого
тертя, планетарну коробку передач (три передачі вперед і три — назад),
планетарний механізм повороту та бортові передачі. Ходова частина для одного
борту складається з восьми здвоєних обгумованих опорних котків малого діаметра,
зблокованих попарно у чотири візки. Вони, у свою чергу, об’єднані по два, і
кожна пара підвішена на двох напівеліптичних ресорах. Між переднім візком і
напрямним колесом встановлено додатковий здвоєний опорний коток, що полегшує подолання
вертикальних перешкод. Ведуче колесо — заднього розташування. Конструкція
ходової частини забезпечує САУ достатньо плавний хід.
Тактико-технічні характеристики САУ Zrinyi II
|
Бойова маса, т |
19 (з бортовими
екранами — 21,6) |
|
Екіпаж, чол |
4 |
|
Довжина САУ по корпусу (по гарматі),
мм |
5450 (5900) |
|
Ширина, мм |
2900 |
|
Висота, мм |
1900 |
|
Кліренс, мм |
380 |
|
Товщина броні,
мм |
13-75 |
|
Кут горизонтального
наведення, град. |
22 |
|
Кут вертикального
наведення, град. |
от -8 до +25 |
|
Потужність двигуна, к.
с. |
260 |
|
Швидкість по шосе, км/год |
43 |
|
Запас ходу по шосе, км |
280 |
Шановні читачі, якщо моя писанина вас зацікавила – можете докинути трошки на книжечки: https://buymeacoffee.com/andrijkhar9
Приватбанк: 5168 7456 7352 6783
Коментарі
Дописати коментар