А зараз придалася б: ЗСУ OTOMATIC

Другий прототип OTOMATIC - на шасі Leopard 1A2

Вивчаючи історію розвитку озброєння і військової техніки, часом натрапляєш на зразки, які залишились свого часу лише прототипами, а приміряючи їх до сучасних умов думаєш: ех, придалися б... Сьогодні – про один з таких зразків, італійську ЗСУ OTOMATIC.

Якщо коротко – це корабельна 76-мм зенітка на танковому шасі (італійці в 70-80-х роках минулого століття часом вдавались до «осухопучування» морських зеніток, про один з таких прикладів – 40-мм спарку – я вже розповідав). На тлі звичних для того часу ЗСУ з гарматами калібру 20-40 мм італійська тридюймівка виглядала справжнім монстром. Але поява її була зумовлена цілком раціональними міркуваннями. Поширення з 1970-х років бойових гелікоптерів з ПТКР, дальність пуску яких (4-5 км) суттєво перевищувала ефективну дальність вогню малокаліберних зеніток, вкрай гостро поставило питання прикриття військ від загрози з повітря.

 

У 1979 р. фахівці іншої італійської приватної компанії OTO Melara задались метою створити ЗСУ, яка б перевершувала 35-мм спарки – німецький Gepard і британський Marksman. Артисистема підходяща вже була – добра (якщо не сказати – досконала) 76-мм корабельна зенітка OTO-Breda Compact. Її артилерійську частину встановили в броньовану сталеву башту HEFAS 76 (товщина броні 25 мм, на дахові – 15 мм). Власне, використали не стандартну гармату, а прототип удосконаленого варіанту – OTO-Breda Super Rapido, зі збільшеною з 85 до 120 постр./хв швидкострільністю (в серію цей варіант корабельної зенітки пішов тільки у 1988 р.). Важила уся ця конструкція немало – 15 тонн. Тож потрібне було достатньо вантажопідйомне танкове шасі. Як базу обрали САУ OTO-FIAT Palmaria (похідну від танка OF-40). Якщо Gepard, озброєний двома 35-мм гарматами, має ефективну дальність стрільби 3,5 км, то OTOMATIC міг вести вогонь снарядами масою 5–6 кг (залежно від типу) на відстань 6–7 км. Окрім досить високої точності навіть на таких дистанціях, один постріл міг бути смертельним для будь-якої цілі навіть без прямого влучання завдяки неконтактному підривачу VTPA FB76 французького виробництва. Гармата мала кути наведення по вертикалі від −5° до +60° і була стабілізована у двох площинах, що дозволяло вести вогонь на ходу. Щоб уникнути пошкодження конструкції, ствол гармати мав дуже велику довжину відкату. У середній частині ствола розміщувався великий ежектор для відводу порохових газів.

 

Максимальна дальність стрільби становила 20 км по наземних або морських цілях і теоретично 9 км — по повітряних. Практична зенітна дальність дорівнювала 6-7 км, оскільки машині був потрібен певний час для виявлення, ідентифікації та наведення на ціль перед відкриттям вогню. З моменту входження повітряної цілі в зону дії радара OTOMATIC міг збити її максимум за 6 секунд. Машина також оснащувалася вісьмома 76-мм димовими гранатометами Wegmann-Krauss Maffei — по чотири з кожного боку башти, а також туреллю для встановлення 7,62-мм кулемета Beretta MG42/59 на люку командира.

 

 

Для виконання широкого спектра завдань 76-мм гармата OTO-Breda могла застосовувати різні типи боєприпасів — від напівбронебійно-фугасно-запалювальних (SAPHEI) і фугасних із дистанційним підривом (HE VT) для зенітної ролі до підкаліберних бронебійних оперених із відокремлюваним піддоном (APFSDS) та багатоцільових протитанкових (MPAT) — для боротьби з бронетехнікою. Початкова швидкість снарядів становила 910 м/с для зенітних боєприпасів і 1 580 м/с — для підкаліберних бронебійних.

 

Боєкомплект на становив 100 пострілів (деякі джерела помилково вказують 90). Із них 25 розміщувалися в автоматі заряджання та кошику башти як готові до негайного застосування, ще 45 — у кормовій частині башти і 30 — у корпусі. Автомат заряджання був оснащений двома револьверного типу обертовими барабанами, кожен на 12 пострілів, що дозволяло гарматі відстріляти весь боєкомплект одного барабана всього за 6 секунд у версії Super Rapid і приблизно за 8,6 секунди у версії Compact. Однак після спорожнення барабана заряджальнику доводилося перезаряджати його вручну, що займало значний час. Під час випробувань зазвичай практикували стрільбу чергами по 5-6 пострілів, щоб уникнути надмірної витрати боєприпасів і перегріву ствола.

Перший прототип ОТОМАТІС

 OTOMATIC мав два радари, розроблені й виготовлені спеціально для цієї машини компанією Galileo Avionica S.P.A. (нині — Selex ES), які виконували різні завдання. На марші антени радарів могли складатись, щоб зменшити висоту машини. Перший радар, призначений для виявлення цілей, — SMA VPS-A05, не міг самостійно здійснювати їх супровід. VPS-A05 мав мінімальну дальність виявлення 500 м і максимальну — 20 км проти будь-яких типів літальних апаратів, що рухалися зі швидкістю від 36 до 3 600 км/год. Він забезпечував огляд на 360° (повне сканування за 1 секунду) і міг одночасно відстежувати до 24 цілей.

 

Другим радаром, призначеним для супроводу цілей, був SMA VPG-A06. Він працювава у Ka-діапазоні, не міг самостійно виявляти цілі, але забезпечував їх точний супровід і відображення на індикаторах навідника та командира машини. Сектор супроводу становив 180°, мінімальна дальність супроводу — 75 м, а максимальна дальність проти літаків і гелікоптерів — 20 км. Мінімальна швидкість цілі для супроводу становила 54 км/год, максимальна — 3 600 км/год. Радар відзначався високою точністю: він міг визначити положення цілі розміром 2 м на відстані 10 км і без проблем супроводжувати її в діапазоні кутів піднесення від −5° до +80°.

 

Система керування вогнем (СКВ) була модифікованою та вдосконаленою версією LINCE – СКВ виробництва OTO-Breda, що застосовувалася на кораблях ВМС Італії та інших флотів, озброєних 76-мм гарматою OTO-Breda. Випробування показали, що система здатна відкривати вогонь за будь-яких погодних умов, навіть коли машина рухається на невеликій швидкості пересіченою місцевістю або коли противник застосовує потужні засоби радіоелектронної протидії. До складу СКВ також було інтегровано систему розпізнавання «свій–чужий» виробництва італійської компанії ITALTEL.

 

Компанія Officine Galileo розробила електрооптичний приціл, суміщений з лазерним віддалеміром, який міг використовуватись навідником для ураження наземних цілей без застосування радарів – подібно до звичайного танка. Бортовий комп’ютер, імовірно, був ранньою версією системи TURMS OG-I4 L3 (Tank Universal Reconfigurable Modular System Officine Galileo), яка згодом встановлювалася на італійському основному бойовому танку C1 Ariete та колісному винищувачі танків B1 Centauro. У цій версії деякі електронні компоненти були вдосконалені, що дозволяло одночасно та незалежно відстежувати, обчислювати параметри і уражати до 20 цілей. СКВ також була гіростабілізованою, що забезпечувало збереження її орієнтації відповідно до положення гармати навіть під час руху машини пересіченою місцевістю.

 

Екіпаж OTOMATIC складався з чотирьох осіб. Механік-водій, розташований у правій передній частині корпусу, мав люк, ідентичний до встановленого на OF-40, а також три перископи VO/IL 186. Робочі місця решти членів екіпажу знаходились у башті. Ліворуч, поруч із бічними дверима та під люком, обладнаним двома перископами, знаходився заряджальник. У центрі, позаду казенної частини гармати та механізму заряджання, розміщувався навідник зі своїм стаціонарним перископічним приладом спостереження. Нарешті, праворуч знаходився командир машини — з бічними дверима, аналогічними до дверей заряджаючого, і стабілізованим у двох площинах перископом (тип невідомий, але ймовірно рання версія SFIM SP-T-694), яким можна було керувати за допомогою джойстика. Перископ забезпечував огляд на 360°, що дозволяло контролювати поле бою, не залишаючи машину.

 

Навідник мав прицільний монітор, пов’язаний з електрооптичним прицілом, встановленим поряд із гарматою, а також два джойстики: один для повороту башти, інший — для керування радаром VPG-A06. Командир мав кольоровий монітор із радіолокаційною картою та зображенням з панорамного прицілу, а також два джойстики: один для керування перископом, другий — для наведення башти й гармати та відкриття вогню дистанційно у випадку, якщо навідник більше не міг виконувати свої обов’язки.

 

Перший прототип OTOMATIC (на шасі Palmaria) випробовувася у 1981-1985 рр. Цей варіант важив 47 тонн, мав довжину по корпусу 7,26 м (з гарматою вперед – 9,63 м), висоту 3,35 м і ширину 3,07 м. Максимальна швидкість становила 60 км/год, запас ходу – 500 км.

 

У 1987 р. виготовили другий прототип на шасі танка Leopard 1A2, орієнтований на потреби сухопутних військ Італії (OF-40 i Palmaria випускались тільки на експорт). Башта, модифікована під «леопардівське» шасі, позначалась HEFAS 76-L1. Цей варіант випробовувався до 1989 р. Італійська армія розглядала можливість закупівлі 60-80 таких ЗСУ, але завершення холодної війни та висока вартість машини (понад 7 мільйонів доларів в тогочасних грошах) змусили відмовитись від цих намірів.

 

Компактна конструкція системи живлення 76-мм гармати в башті HEFAS 76 стала основою для розробки нової корабельної артустановки OTO, позбавленої підпалубного відділення.

 

В сучасних умовах ЗСУ OTOMATIC, навіть попри те, що у базовому варіанті вона не пристосована для стрільби високоточними боєприпасами, цілком придалася б для знищення «шахедів» на значних висотах – поза досяжністю малокаліберних зеніток.

Шановні читачі, якщо моя писанина вас зацікавила – можете докинути трошки на книжечки: https://buymeacoffee.com/andrijkhar9

Приватбанк: 5168 7456 7352 6783