"Православна" гармата у Війську Польському

Показові заняття в 1-му дивізіоні кінної артилерії під час відвідин частини послом Афганістану Шах Хан Валі (мужик в пальті й кепці)

 

У міжвоєнний період стандартною дивізійною гарматою польської армії стала французька 75-мм гармата Mle. 1897, яка отримала місцеве позначення wz. 1897. Поряд з нею Польща мала сотні 76,2-мм гармат зразка 1902 року, захоплених як трофеї в ході польсько-української та польсько-більшовицької війн. Цим артсистем теж знайшли застосування.

 

У бойових діях 1919-1920 років значну роль відігравала кавалерія, для підтримки якої була потрібна відповідна артилерія. Поляки випробували в кінній артилерії практично всі наявні гармати: німецькі 77-мм FK 96 nA, італійські (випущені за ліцензією фірми «Крупп») 75-мм М 06, французькі 75-мм польові Mle. 1897 та 65-мм гірські Mle. 1906, а також російські тридюймівки. Саме останні були визнані найбільш підходящими: низьке розташування центру ваги робило «путилівку» більш стійкою порівняно з французькою гарматою, а це було важливо для швидкого руху та крутих поворотів.

 

Станом на 1 жовтня 1920 року у Війську Польському було 322 «православні» гармати, у тому числі 159 у батареях, 38 на бронепоїздах та річкових канонерських човнах та 125 у резерві. До 1923 року загальна кількість гармат зразка 1902 р. збільшилася до 568 – ймовірно, в результаті взяття на облік усіх раніше неврахованих екземплярів.

 

Модернізація

 

Задля уніфікації боєприпасів зі стандартною 75-мм гарматою wz. 1897 командування Війська Польського ухвалило рішення про перекалібрування гармат зр. 1902. Використовувалися два варіанти перекалібрування – заміна труби ствола або введення лейнера. Крім того, при модернізації замінювалося правИло (з прямого на вигнуте) і сошник (тепер він був схожий формою на той, що застосовувався на гарматі wz. 1897), посилювалися маточини коліс, а також монтувалося освітлення прицілу для стрільби вночі. Ввели і низку дрібніших удосконалень – на кшталт розміщення кріплень для приладдя або зміни градуювання прицілу на метричну. Передки та зарядні ящики російського зразка (місткістю, відповідно, 36 та 44 унітарних патрона) збереглися лише у взводах полкової артилерії піхотних полків. Набої в них розміщувалися в лотках (по чотири штуки). Для кінної артилерії більш підходящими визнали передки та зарядні ящики італійського зразка (місткість, відповідно, 32 та 64 патрони). Вони належали до гніздового типу – тобто, патрони вставлялися безпосередньо в гнізда передка або зарядного ящика. Кінна артилерія використовувала австрійську упряж хомутового типу, а піхотна – російську.

Гармата wz. 1902/26

Зарядний ящик італійського взірця

Передок російського взірця

 

Модернізована гармата одержала позначення 75 мм armata polowa wz. 1902/26 (75-мм польова гармата зр. 1902/26). У 1926-1930 роках на заводі в м. Стараховіце переробили 400 гармат, інші залишили у вихідному калібрі – у Польщі ще був добрячий запас 76,2-мм пострілів. Невеликі партії піддавалися переробці і пізніше. У серпні 1939 року Військо Польське мало 425 75-мм гарматами wz. 1902/26 та 89 – 76,2-мм wz. 1902.

 

Кінна артилерія на навчаннях

У 1930-х роках на сторінках польської військової періодики активно обговорювалася ідея заміни «православних» гармат. Головним їх недоліком вважалася неможливість ведення вогню по навісній траєкторії. Висувалася ідея заміни 75-мм гармат гаубицями, але цьому перешкоджала значна маса таких артсистем. Кінна артилерія ж потребувала систем легких, які могли б здійснювати швидкі марші. Дискутувалася також доцільність переведення дивізіонів кінної артилерії на механічну тягу. Але до початку Другої світової війни ні гаубізація, ні моторизація кінної артилерії так і не було здійснено.

 

Організація підрозділів, озброєних гарматами wz. 1902/26

 

Нижчою тактичною одиницею кінної артилерії було відділення (у польській термінології – działon), що складалося з двох шестикінних запрягів – гармати з передком та зарядного ящика (також з передком). Кожен запряг складалася з трьох пар коней – дишлової, середньої та передньої. Найсильніші та найвищі коні підбиралися для дишлової пари, оскільки на них лягав основний тягар роботи при рушанні з місця, а головне – при гальмуванні та спуску під ухил.

Ящичний запряг з зарядним ящиком італійського взірця

 

У полках легкої артилерії піхотних дивізій (де експлуатувались гармати wz. 1897) та у взводах полкової артилерії (з «православними» гарматами) частина обслуги пересувалася, сидячи на передках. У кінної ж артилерії на передку ніхто не сидів – уся обслуга пересувалась верхи. На лівому (сідловому) коні кожної пари сидів їздовий. На марші за гарматним запрягом у двох шеренгах верхи пересувалася обслуга: у першій зліва направо – споряджувальник, 1-й коновод, заряджальник, правИльний; у другій – навідник, 3-й коновід, замковий та 2-й коновод. Далі рухався запряг зарядного ящика, а за нею в шерензі – коновод (по центру) та два піднощики (з боків). Усі перелічені військовослужбовці були рядовими. Крім того, у відділенні було два унтер-офіцери: командир відділення (він же командир гарматної обслуги) у званні капрала або взводного, і його заступник (ящиковий унтер-офіцер), зазвичай капрал. На марші командир відділення їхав верхи поруч із першою парою коней гарматного запрягу, а заступник – поруч із першою парою коней запрягу зарядного ящика. Після зняття гармати та зарядного ящика з передків та встановлення їх на позиції ящиковий унтер-офіцер керував переміщенням запрягів із передками у безпечне місце.

Гарматні запряги кінної артилерії під час похорону Ю. Пілсудського. Краків, 18 травня 1935 р.

 

Відділення загалом налічувало 25 коней (12 запрягових та 13 верхових) та 19 осіб. З-поміж останніх лише сім осіб (плюс командир відділення) становили обслугу гармати, інші були необхідні для роботи з кіньми (їздові, коноводи і ящиковий унтер-офицер).

 

Два відділення утворювали взвод на чолі з офіцером, зазвичай підпоручиком. Батарея складалася з двох вогневих взводів, кулеметного відділення та відділення управління.

 

Дивізіон кінної артилерії (ДКА) міг мати три- або чотирибатарейний склад – залежно від складу кавалерійської бригади, до якої він входив (бригади були три- або чотириполкові). Трибатарейний дивізіон за штатами мирного часу налічував 504 особи (25 офіцерів, 61 кадровий унтер-офіцер, а також 418 унтер-офіцерів та рядових строкової служби) та 450 коней. Штати воєнного часу передбачали наявність 770 осіб (27 офіцерів та 743 унтер-офіцери та рядових) та 875 коней.

 

З 1928 року в піхотних полках розпочали організацію артилерійських взводів, озброєних гарматами wz. 1902/26. До кінця травня такі підрозділи були вже в 32-х полках.

Зняття з передка гармати wz. 1902/26 (зі складу піхотної артилерії)

 

Взвод піхотної артилерії, як і кінної, складався з двох відділень, кожне з яких включало два запряги – гарматний і ящиковий. Але на відміну від кінної артилерії обслуга переміщувалася, сидячи на передках – по три на кожному. У піхотній артилерії обслуга гармати wz. 1902/26 складався не з семи, а із шести осіб (не було правИльного). Крім того, у взводі були два телефонні патрулі (піший та кінний) та секція розвідників. Управління взводу включало командира (капітана чи поручика), його заступника (поручика чи підпоручика), вогневого унтер-офіцера та гарматного майстра. Крім запрягів, у взводі була телефонна двоколка і обозний візок. Вогневої могутності двох гармат було явно мало підтримки піхотного полку, тому опрацьовувалися плани формування в піхотних полках чотиригарматних батарей. Але до початку Другої світової війни їх так і не реалізували.

Присяга рекрутів 7-го ДКА, 1936 р. У Війську Польському до 1937 р. артилерійські частини не мали прапорів, тому присяга складалась на гарматі

 

При мобілізації в серпні 1939 року кінна артилерія виставила 11 дивізіонів – сім трибатарейних (з 2-го по 7-й та 14-й) та чотири чотирибатарейних (1-й, 9-й, 11-й, 13-й) – всього 148 гармат. Крім того, наявне надлишкове озброєння дозволило сформувати ще кілька підрозділів: 15-ту батарею (на базі 1-го ДКА), шестигарматну батарею капітана Станіслава Козики (відому також як 5-та батарея 1-го ДКА або батарея оборони Варшави, сформована на базі 1-го запасного центру кінної артилерії у Мінську-Мазовецькому), батарею ZADORA (на базі 3-го запасного центру кінної артилерії у Влодаві) та маршовий взвод 14-го ДКА.

 

Взводи піхотної артилерії були у всіх 90 штатних піхотних полках Війська Польського. Загалом у них налічувалося 184 гармати wz. 1902/26. Невідомо, чи формувалися такі взводи в резервних піхотних полках, що розгорталися у вересні 1939 року.

 

Ще однією сферою застосування гармат wz. 1902/26 були бронепоїзди. У вересні 1939 року 25 таких гармат перебували на озброєнні десяти бронепоїздів: №11 «Генерал Соснковський» та №51 «Перший маршал» - по чотири, №54 «Грозни» - три, №11 «Данута», №12 «Познаньчик», №14 «Падеревський», №15 «Смерть», №52 «Пілсудчик», №53 «Смяли» та №55 «Бартош Гловацький» – по два.

 

У квітні 1939 року затвердили штати взводів позиційної артилерії, які комплектувалися немодернізованими 76,2-мм гарматами wz. 1902. Взвод І типу був тригарматним. При мобілізації у серпні 1939 року сформували лише один такий підрозділ – 111-й взвод, який увійшов до складу 2-го морського стрілецького полку. Двогарматних взводів II типу сформували 22: з 11-го по 14-й – в армії «Модлін», 15-й, 16-й, а також з 36-го по 38-й – в окремій оперативній групі «Нарев», з 31-го по 35-й – в укріпленому районі «Гродно», 51-й та 52-й – в армії «Карпати» та з 53-го по 58-й – в армії «Краків». Здебільшого ці взводи використовувалися на позиціях укріплених районів, але траплялися винятки – наприклад, 53-й та 54-й взводи увійшли до складу 21-ї гірської піхотної дивізії.

 

Взвод позиційної артилерії II типу складався з двох відділень (у кожному – командир відділення та гарматна обслугаіз шести осіб), резерву (унтер-офіцер та четверо рядових) та командира взводу з ординарцем. Таким чином, у взводі налічувалося 21 осіб. Жодних штатних транспортних засобів взвод позиційної артилерії не мав.

 

Гармати wz. 1902/26 брали участь у Другій світовій війні з перших її годин. Одним із найяскравіших епізодів стала битва під Мокрою, в якій брала участь Волинська кавалерійська бригада, а в її складі – 2-й дивізіон кінної артилерії (командир – підполковник Ян Каміньський). Відмобілізований він був 14 серпня 1939 року, після чого його залізничним транспортом доставили на станцію Радомсько. Бригада отримала завдання прикривати лівий фланг армії «Лодзь», підтримувати зв'язок з армією «Краків» та прикривати напрямок на Радомсько та Скаржисько-Каєєнну. 2-й ДКА мав обороняти напрямок на Медзно, а також підтримувати полки бригади. В останній момент Волинська кавалерійська бригада на додаток до своїх трьох штатних полків отримала четвертий, але 2-й ДКА залишився трибатарейним.

 

Головна лінія оборони 2-го ДКА проходила через село Мокра, розташоване на великій галявині (приблизно 5х4 км) серед лісового масиву. Зі східного боку галявину замикала залізниця, вздовж якої розташувалися батареї, маючи напрям ведення вогню на захід. Найдалі висунутою у цьому напрямі була 1-ша батарея капітана Соколовського. Усі знаряддя встановили в заздалегідь підготовлених окопах (глибиною по осі коліс) і прикрили маскувальними сітками. Передпілля було розчищене – з нього усунули паркани та чагарники, що обмежують обстріл. Спостережний пункт дивізіону розташували на підвищенні на північ від села Мокра. Заздалегідь підготовлена мережа зв'язку з'єднувала його з батареями та з командним пунктом дивізіону. Передки та амуніційна колона дивізіону знаходились у лісі за залізницею.

 

На світанку 1 вересня німецька 4-та танкова дивізія перейшла кордон. На її шляху були позиції Волинської кавалерійської бригади. Близько 7:00 спостережний пункт 3-ї батареї зазнав атаки з повітря, але втрат уникнув. За півгодини з боку населеного пункту Валенчув з'явилося кілька танків. Прицільний вогонь третьої батареї змусив їх відступити. Тим часом у бій вступила 1-ша батарея, обстрілявши ворожу колону, що рухалася дорогою з Кжепіц. Близько 8:00 зі спостережного пункту 3-ї батареї виявили скупчення ворога в н.п. Вільковецько – близько 25 німецьких танків. По них одразу ж відкрили вогонь 2-га і 3-тя батареї. Втративши три танки, німці відступили, сховавшись за будівлями. Незабаром артилеристи зірвали спробу супротивника силами батальйону піхоти за підтримки танків атакувати позиції 21-го полку уланів. Під вогнем усіх батарей дивізіону німці мусили відступити. Близько 10:00 позиції дивізіону зазнали повітряного нальоту, і відразу після цього супротивник знову спробував вдарити по 21-му полку. І на цей раз артилеристи були на висоті – підбивши шість танків, вони змусили німців відступити.

 

Близько двох годин тривав перепочинок, який використовували для поповнення боєкомплекту та пристрілювання напрямків, з яких очікувалися нові атаки німців. 3-тя батарея змінила позицію, приготувавшись до ведення вогню прямим наведенням. Близько 12:00 у районі Мокрої з'явилося кілька десятків танків. Прорвавши лінію оборони 12-го полку уланів, вони увірвалися на позицію 2-ї батареї. Підпоручик Станіслав Пьотровський так описував бій: «Оскаженілі танки, гасаючи по галявині, всією своєю масою рушили на вогневі позиції 2-го дивізіону кінної артилерії… Артилеристи не зупиняли вогонь ні на мить. Дедалі більше танків зупинялися, охоплені полум'ям. Але решта йшла вперед, стріляючи з кулеметів». Підсумком цієї фази бою став розгром 2-ї батареї (від якої вціліла лише одна гармата) і серйозні втрати 3-ї (дві гармати). Тільки добре замаскована 1-ша батарея особливо не постраждала.

 

Зважаючи на зазнані втрати, підполковник Каміньський вивів з поля бою залишки 2-ї батареї, а 1-ша і 3-тя знову вступили в бій, коли близько 15:00 противник здійснив чергову атаку. Приблизно за годину їм довелося відступити за лінію залізниці. Коли всі батареї прибули на пункт збору в селі Гольчеве, виявилося, що у бою 2-ї ДКА втратив п'ять гармат та дев'ять зарядних ящиків. Загинув один офіцер та 26 канонірів, близько 50 канонірів та два офіцери отримали поранення, ще 30 солдатів зникли безвісти. Загинуло 115 коней. Основні втрати були понесені не від вогню супротивника, а від гусениць танків, які буквально перемололи позиції 2-ї батареї. У ході битви під Мокрою Волинська кавалерійська бригада завдяки самовідданим і грамотним діям артилеристів змогла на день затримати наступ набагато сильнішої 4-ї танкової дивізії. Пошарпаний 2-й дивізіон отримав поповнення лише 12 вересня, коли до його складу увійшла 15-та батарея.

 

Досвід цього та наступних боїв показав, що гармата wz. 1902/26 може бути ефективним протитанковим засобом. У боєкомплект її входили спеціальні бронебійні та напівбронебійні снаряди, але найкращим видом боєприпасів для ураження танків, як не дивно, виявилися звичайні сталеві гранати. Бронебійний снаряд вимагав прямого влучання в ціль, а граната могла вивести з ладу легкий танк навіть за близького розриву. Відомі випадки ураження верхньої проекції танків внаслідок розриву гранати над ними, у кроні дерев.

 

Умови бою під Мокрою були, можна сказати, ідеальними для артилеристів: вони діяли із заздалегідь підготовлених та замаскованих позицій. Однак у більшості випадків кінній артилерії у вересневій кампанії доводилося діяти інакше. Кавалерійські бригади використовувалися як рухомий резерв, ними закривалися дірки в обороні, а тому їм доводилося вести зустрічні бої. Поручик Збігнєв Бараньський з 15-го Познанського полку уланів так описував одну із сутичок на світанку 19 вересня під населеним пунктом Сєракув, де діяла 1-ша батарея 7-го ДКА: «На передпіллі з'явилася лавина танків. Підійшли близько, але були затримані вогнем протитанкових гармат, кулеметів та спеціальних карабінів [тобто ПТР wz. 35], деякі з них спалахнули. І тут – як у давні наполеонівські часи – на узлісся лісу галопом вилетіла батарея 7-го ДКА капітана Нагурського, зняла гармати з передків і, наводячи по стволах, відкрила вогонь по танках, що наближалися, досягши помітного ефекту. Хвацькість ця зміцнила дух оборонців, вогонь посилився, і наступ ворожих танків захлинувся». Саме в таких швидкоплинних сутичках, діючи з відкритих позицій, кінна артилерія зазнавала найбільших втрат.

 

Після поразки Польщі «православні» гармати стали радянськими та німецькими трофеями. Червона армія захопила лише 30 гармат wz. 1902/26 та wz. 1902, в той час як гармат wz. 1897 – аж 346. Значно більше таких гармат – 284 одиниці – дісталося вермахту, який взяв гармату wz. 1902/26 на озброєння під позначенням 7,5 cm FK 02/26(p). 54 такі гармати наприкінці 1940 року продали Фінляндії. Інші використовувалися для озброєння тилових частин, бронепоїздів, та в системі берегової оборони. Станом на 1 березня 1944 року вермахт мав 90 гармат FK 02/26(p) – 71 на Сході, 4 на Балканах і 15 у Франції.

 

Калібр, мм	75
Довжина ствола, мм	2285
Довжина гармати, мм	4350
Ширина гармати, мм	1820
Висота гармати, мм	1630
Висота лінії вогню, мм	928
Маса гармати в бойовому положенні, кг	1150
Кут вертикального наведення, град.	-6, +16
Кут горизонтального наведення, град.	5
Маса снаряда, кг	6,2
Початкова швидкість снаряда, м/с	600
Максимальна дальність стрільби, м	10700
Швидкострільність, постр./хв	10

 

Шановні читачі, якщо моя писанина вас зацікавила – можете докинути трошки на книжечки: https://buymeacoffee.com/andrijkhar9

 

Приватбанк: 4731 2196 4166 1818