Піхотна артилерія: американські 37-мм гармати

 

Бійці 10-ї гірської дивзії з гарматами Т32. На задньому плані - 57-мм протитанкові гармати М1. Італія, 1945 р.

В Першу світову війну дуже поширеними в багатьох арміях були піхотні (траншейні) гармати калібру 37 мм. Цей калібр дозволяв поєднувати компактність артистеми і достатню руйнівну силу снаряду. І ще один важливий нюанс: Гаазька конвенція 1889 р. обмежувала мінімальну масу розривних снарядів – вони не повинні були важити менше 400 г. Калібр 37 мм дозволяв якраз вписатись в це обмеження.

 

Армія США, вступивши в Першу світову війну, з подивом (чи без нього) виявила, що її артилерійський парк не відповідає потребам ні якісно, ні кількісно. Американці заходились швиденько модернізувати свою артилерію – вони взяли на озброєння (а потім і налагодили власне виробництво) найпередовіші європейські взірці, насамперед французькі: 75-мм польову гармату, 155-мм гаубицю Шнейдера... Була серед них і 37-мм траншейна гармата mle. 1916 TRP, яку американці взяли на озброєння під позначенням М1916. Виріб цей був досить компактний – важив в бойовому положенні лише 108 кг – і швидкострільний (до 25 пострілів на хвилину). Траєкторія вогню була настильною – кут вертикального наведення становив від -8 до +17°.

Американські військові у Франції тренуються з гарматою М1916. Травень 1918 р.

 

Гармати М1916 використовувались армією США в Першій світовій війні, а після її закінчення залишились на озброєнні гаубичних рот піхотних полків («гаубичних», мабуть, слід-таки взяти в лапки). Цікаво, що в полках регулярної армії ці роти були скороченого складу (один взвод лише), а ось в національній гвардії – повноформатні. Транспортування здійснювалось однокінним запрягом, на повозці транспортувалось 14 ящиків по 16 снарядів в кожному. У розібраному на дві частини вигляді (власне гармата і лафет) М1916 могла переноситись чотирма солдатами. Штатний розрахунок гармати складався з двох осіб – навідника і заряджальника.

Гармата М1916 на колісному лафеті. 70-й танковий батальйон, 1940 р.

 

Частину гармат, які використовувались для навчальних цілей, встановили на колісні лафети. Задля економії коштів для стрільб використовувались вкладні стволики калібру .22 (5,6 мм). Самі ж гармати М1916 використовувались як накладні стволики для навчальних стрільб з артсистем більших калібрів.

Приклади використання М1916 як накладних стволиків - на 75-мм гірській гаубиці...

 

...і 155-мм важкій гаубиці Шнейдера

У 1930-х роках гармати М1916 в армії США використовувались як тимчасовий протитанковий засіб – осколково-фугасний снаряд такої гармати міг пробити вертикальну броню завтовшки 19 мм (на відміну від французів, американці не створили для своїх 37-мм піхотних гармат спеціяльний бронебійний снаряд). До 1941 р. гаубичні роти в піхотних полках армії США були розформовані – їх замінили протитанкові взводи з 37-мм гарматами М3. Однак М1916 ще використовувались у 1941-1942 рр. під час оборони Філіппін, а згодом – на Гвадалканалі.

 

В роки Другої світової війни для піхотної артилерії типовими стали калібри 75 мм і вище. Але наприкінці 1943 р. у США спробували реанімувати 37-мм піхотну гармату. Реалізовувалось це в рамках «програми війни в джунглях». Задум полягав у створенні легкої піхотної гармати, яку можна було б переносити силами стрілецького відділення.

 

Для нової 37-мм піхотної гармати Т32 були створені спеціяльні постріли, які складались з гільзи завдовжки 145 мм (замість 94 мм у М1916) від постріла авіаційної гармати М4 і важчого (ніж авіаційний) осколково-фугасного снаряду від протитанкової гармати М3. Початкова швидкість порівняно з М1916 зросла на чверть (457 м/с замість 367). Прицільна дальність стрільби сягала 2500 ярдів – близько 2300 м. Крім осколково-фугасних снарядів М63 в боєкомплект гармати входили картечні снаряди М2.

 

Станок-тринога Т9 для гармати Т32 – це модифікований станок М3 від 12,7-мм кулемета М2НВ. Діапазон кутів вертикального наведення становить від -5 до +12°, горизонтального – по 17° праворуч і ліворуч. Практика показала, що станок був залегкий для 37-мм гармати, і під час стрільби він міг зміщуватись – це, зрозуміло, не сприяло точності вогню.

 

Гармата Т32 важила близько 250 фунтів (113 кг). Для перенесення особовим складом вона розбиралась на чотири частини.

 

В січні 1944 р. було замовлено 200 гармат Т32, а в липні того ж року 155 екземплярів відправили в частини, які воювали на островах Тихого океану. Планувалось додатково відправити ще 300 гармат, однак Т32 не викликала ентузіазму в особового складу, і цей план так і не реалізували. Зі співставлення цих двох цифр деякі дослідники роблять висновок, що виготовили 455 гармат Т32, однак на мою думку все обмежилось тією першою партією в 200 екземплярів. Решта замовлень, ймовірно, скасували. Крім Тихого океану, деяка кількість Т32 у 1945 р. потрапила на Італійський ТВД – тут їх використовувала 10-та гірська дивізія.

 

В липні 1945 р. на Абердинському полігоні випробовували «самохідку» - амфібійний транспортер М29С «Візель» з гарматою Т32, встановленою над моторним відсіком на спеціяльній чотиринозі. На цій же машині випробовувались безвідкатні гармати Т17Е9 (калібру 57 мм) і Т21 (75 мм).

 

З квітня 1944 р. проєктувався полегшений варіант 37-мм піхотної гармати під позначенням Т33. Однак все обмежилось пробною серією (12 екземплярів). На той час вже було зрозуміло, що набагато кращим засобом підтримки піхоти є 57-мм безвідкатна гармата М18 – важила вона в кілька разів менше, а снаряд мала набагато потужніший.

 

Для повноти картини згадаємо ще одну спробу створити 37-мм піхотну гармату. В липні 1945 р. Департамент озброєнь замовив лабораторії озброєнь Франкфордського арсеналу безвідкатну гармату Т62. Постріли до неї комплектувались осколково-фугасними снарядами М54 (від авіаційної гармати М4) або М63. Випробування Т62 почались у травні 1946 р. і назагал були успішними. Однак до того часу всіляка потреба у піхотній зброї такого калібру відпала.

 

Шановні читачі, якщо моя писанина вас зацікавила – можете докинути трошки на книжечки: https://buymeacoffee.com/andrijkhar9

 

Приватбанк: 4731 2196 4166 1818