Міномет М-240

 

М-240 в музейній експозиції в Києві

З другої половини 30-х років минулого століття радянське військово-політичне керівництво приділяло пильну увагу мінометам – як дешевому, нескладному у виробництві та експлуатації, і водночас ефективному засобу вогневої підтримки сухопутних військ. Ухвалена у 1938 р. перспективна система артилерійського озброєння Червоної армії передбачала широке впровадження мінометів у війська: 50-мм – у стрілецьку роту, 82-мм – у батальйон, 120-мм – у полк, 160-мм – у стрілецьку дивізію. 240-мм – в артилерію Резерву головного командування (РГК). Пріоритетними вважалися перші три калібри – скажімо, перший зразок батальйонного міномета надійшов на озброєння Червоної армії ще до прийняття зазначеної програми, у 1936 р. У 1938 р. з'явилися ротний та полковий міномети. Розробка ж важчих систем йшла повільно. 160-мм міномет вдалося довести до стану, придатного для взяття на озброєння, до 1943 р. А ось дослідні зразки двох 240-мм мінометів, що з'явилися в тому ж році, виявилися невдалими. Проєктування системи для артилерії РГК довелося починати фактично з нуля. Роботу цю у січні 1944 р. доручили Коломенському спеціальному конструкторське бюро гладкоствольної артилерії (СКБ ГА), а очолив її Борис Шавирін. У 1944-1945 pp. дослідний зразок нового міномета проходив заводські випробування, але по закінченні війни вони були перервані і відновилися лише 1947 р. Нарешті, 1950 р. міномет взяли на озброєння радянської армії під позначенням М-240. 

240-мм міномет М-240 є жорсткою (без противідкатних пристроїв) конструкцією на колісному лафеті. Він складається з таких основних частин: ствола з затвором, рами з амортизатором, станка з механізмами наведення, механізму врівноважування, стріли з механізмом переведення міномета з похідного положення в бойове і назад, опорної плити, шворня і прицільних пристроїв.

 

Ствол має форму гладкостінної труби, закріпленої в цапфенних обоймах. Завдяки цьому він має можливість відхилятися на цапфах для приведення в положення для заряджання. Справа в тому, що на відміну від більш легких мінометів (калібром до 120 мм), для важких систем реалізувати звичайну «мінометну» дульнозарядну схему неможливо. Адже міна 120-мм міномета важить 16 кг, а 240-мм – 130 кг. До того ж, при максимальному куті піднесення зріз ствола М-240 знаходиться на висоті 5,35 м над землею. Ось і уявіть собі: як силами розрахунку підняти на таку висоту міну, що важить більше центнера? Тому на М-240 застосували казнозарядну схему, яку раніше з успіхом апробували на 160-мм мінометі. У ній ствол для заряджання «переламується», як у мисливської рушниці.

 

Для закривання ствола та передачі сили відкату на опорну плиту служить казенник. Його конусна частина завершується кульовою п'ятою, за допомогою якої казенник з'єднується із чашею опорної плити.

 

Станок складається з двох рам (верхньої та нижньої) штамповано-зварної конструкції, шарнірно з'єднаних між собою. Поворотний гвинтовий механізм дозволяє здійснювати горизонтальне наведення у певному діапазоні без переміщення коліс. Кут горизонтального наведення залежить від кута піднесення: при піднесенні 45° він становить 16°, а при 80° - відповідно, 78°. Оскільки сила віддачі досить значна, а противідкатних пристроїв міномет не має, стрільба на кутах піднесення понад 45° допускається лише з твердого грунту і тільки після кількох т.зв. «усадкових» пострілів.

 

М-240 є достатньо важкою системою: в бойовому положенні він важить 3610 кг, в похідному – 4230. Обслуговується він розрахунком з 9-11 осіб. Переведення міномета з похідного положення в бойове за нормативами триває аж 25 хвилин.

Заряджання М-240

 

Через велику масу боєприпасів для підвезення мін на вогневій позиції в комплект міномета входив спеціальний одновісний візок. Заряджання міномета вимагало цілої низки маніпуляцій:

- ствол переводиться в горизонтальне положення;

- після відкриття затвора на півосі клина затвора навішується лоток;

- п'ять осіб розрахунку вручну піднімають міну з візка, кладуть на лоток і досилають у ствол;

- лоток знімають, потім ствол опускається в казенник для пострілу.

З огляду на таку складність процедури паспортна скорострільність М-240 складає всього 1 постр./хв.

 

Основним типом боєприпасу для міномета М-240 є уламково-фугасна міна Ф-864. Цей боєприпас важить 130,7 кг і має довжину понад півтора метра (точніше – 1536 мм). Він споряджений зарядом вибухової речовини масою 31,9 кг. Постріл ВФ-864 складається з власне міни, запалювального заряду, поміщеного в трубці стабілізатора міни, а також п'яти метальних зарядів у картузах кільцевої форми, закріплених на трубці стабілізатора за допомогою шовкових шнурів. Варіюючи кількість картузів можна регулювати початкову швидкість міни в межах від 158 до 362 м/с, що в поєднанні зі зміною кута піднесення ствола забезпечує дальність стрільби від 800 до 9650 м. Міна Ф-864 комплектується головним підривником ГВМЗ-7 з установками на миттєву або сповільнену дію. В останньому випадку міна детонує після проникнення в ґрунт, що підвищує її можливості щодо знищення укріплень. Крім того, з М-240 можлива стрілянина «спецбоєприпасом» 3ВБ4 – ядерною міною потужністю у тротиловому еквіваленті 2 кт.

 

Виробництво мінометів М-240 здійснювалося на заводі № 75 (м. Юрга, Кемеровська обл.), де з 1951 по 1958 рр. виготовили 329 таких виробів. Міномети М-240 поставлялися до Чехословаччини, Польщі, Болгарії, Єгипту, Сирії. Однак у радянській армії їхня активна служба виявилася порівняно недовгою. Широкомасштабне впровадження М-240 збіглося за часом з початком хрущовських реформ у збройних силах. Ці заходи, що призвели до суттєвого скорочення чисельності особового складу, парку бойових літаків, великих надводних бойових кораблів, апологетами совдєпії зазвичай оцінюються: «Хрущов усе розвалив». Однак нсправді лише завдяки досягнутій економії коштів вдалося досягти прориву в галузі ракетної техніки та розгорнути масове будівництво атомного підводного флоту. Іншими словами, економіка СРСР просто не могла «витягти» одночасного розвитку всіх видів озброєнь, тому довелося жертвувати деякими з них на користь важливіших у стратегічному відношенні. Серед принесених у жертву видів озброєння була й ствольна артилерія – вважалося, що значну частину завдань, що покладаються на неї, вирішуватимуть тактичні ракети.

 

В 2010-х роках міномети М-240 продовжували службу в Сирії (близько десятка; фіксувалось їхнє використання урядовими військами у 2018 р.) та Єгипті (24). На пострадянському ж просторі вони залишались тільки в музейних експозиціях. Ані в російській армії, ані в українській їх не було. І раптом у вересні 2022 р. з'являються повідомлення (підтверджені фото і відео) про використання такого міномета Збрийними Силами України. За деякою інформацією, обслуговував його розрахунок з 64-го окремого гаубичного дивізіону 406-ї окремої артилерійської бригади (підпорядкованої командуванню морської піхоти ВМС України). В боях (принаймні, в той період) розрахунок М-240 підтримував 35-ту окрему бригаду морської піхоти.

Український М-240 веде вогонь

 

Звідки ж взявся український М-240? Першою версією було, що це – колишній експонат з Національного музею історії України в Другій світовій війні. Та ба – той міномет досі знаходиться на своєму місці в музейній експозиції. Тож на якому складі «відкопали» М-240 для 406-ї бригади – невідомо й досі. Незрозуміло, звідки взялись для нього боєприпаси. Щоправда, восени 2022 року автори спільноти Ukraine Weapons Tracker стверджували, що на складах Збройних Сил України могла бути достатньо велика кількість мінометних пострілів калібру 240 мм, начебто навіть активно-реактивні міни 3Ф2 (вона важить 228 кг, але забезпечує удвічі більшу дальність стрільби, ніж стандартний боєприпас – 19610 м) та керовані міни 3Ф5 радянського комплексу «Смєльчак», які залишились після виведення з України самохідних мінометів 2С4 «Тюльпан». Але підтвердити це чи спростувати наразі неможливо.

Наявність в ЗС України міномета М-240 була врахована в офіційному «Довіднику щодо використання мінометних пострілів та мінометів різних виробників, наданих західними партнерами», виданому в грудні 2022 р. Науково-дослідним центром ракетних військ і артилерії. У ньому міститься коротка інформація про сам міномет і його приціл.

Подальша історія єдиного (чи справді єдиного? – швидше за все, так) українського міномета М-240 оповита таємницею. За повідомленнями російських «воєнкоров» його принаймні кілька разів знищили. Але 9 червня 2023 р. на сторінці ВМС України у фейсбуку з'явилось повідомлення про використання М-240 35-ю окремою бригадою морської піхоти. А 30 жовтня 2023 р. були опубліковані свіжі фото українського М-240, ще й в комплекті з саморобною транспортно-зарядною машиною: вантажівочкою УАЗ-3303 з крановою стрілою. Після цього міномет знову зник з поля зору всюдисущих блогерів – принаймні, свіжіші фото мені не траплялись.

Оновлення від 23.07.2024

Надзвичайно цікава інформація від дописувача (не мінометника - просто поряд воював) - про бойову роботу українського М-240 взимку 2022/23 рр. Працював міномет з району Бердичі (це фактично північна околиця Авдіївки) і, можливо, Карлівки. Зі слів розрахунку можливо М-240 був не один (!). Звідки міномет - казали, що з музею, "на що ми не вірили". "Де брали міни - не питали". Вели вогонь в основному активно-реактивними мінами (як на цих фото, зроблених в січні 2023 р.). Бердичанський розрахунок неодноразово потрапляв під контрбатарейний вогонь ворога зі ствльної артилерії і "Градів", але втрат не мав. Знімались з позиції, а за деякий час (дні або тиждень) повертались до бойової роботи. А УАЗик зі стрілою, виявляється, був з розрахунком з самого початку - з 2022 р.

Шановні читачі, якщо моя писанина вас зацікавила – можете докинути трошки на книжечки: https://buymeacoffee.com/andrijkhar9

Приватбанк: 4731 2196 4166 1818