Довга рука Кім Ір Сена
Схоже те, про що в серпні минулого року я писав лише як про дуже малоймовірне припущення, стає реальністю. Десь на просторах лаптєстану був сфотографований ешелон північнокорейських САУ "Коксан" - у варіанті М1989. А місяць тому, 17 жовтня, було опубліковане повідомлення руху "АТЕШ" про те, що в Саратові, на базі нещодавно відновленого артилеійського училища, почалась підготовка запорєбрікових гармашів для "Коксанів"
Після візиту міністра нападу немитої в КНДР «анонімні
джерела» повідомили, що серед потенційних покупок в цій країні фігурували і САУ
«Коксан». На мою думку, це вкрай малоймовірно. Та все ж – давайте пильніше
придивимось до цієї самохідки.
Розвиток самохідної артилерії у Корейській народній армії
(КНА) має давню історію. Під час війни в Кореї КНА використала приблизно три
сотні самохідок СУ-76 (до липня 1953 року в строю залишалося лише 127 таких
САУ). Після війни КНА отримала з Китаю незначну кількість ІСУ-122. З'явилися і
СУ-100 — за деякими оцінками, близько сотні. А наприкінці 1960-х років корейці
розпочали власні розробки. Спочатку вони, як то кажуть, ліпили самохідки з
того, що було. Так з'явився цілий ряд САУ, що використовували шасі гусеничного
тягача АТС-59 та різні варіанти 130-мм та 152-мм гармат. Західні спостерігачі
виділяють чи не десяток модифікацій таких САУ, і розбиратися у всьому їхньому
різноманітті ми в даному матеріалі не будемо. Звернемося до іншої артсистеми,
більш відомої та добре вивченої.
Дістати до Сеула
Специфікою військово-стратегічного становища Республіки
Корея є вразливе розташування її столиці – від демілітаризованої зони (фактичного
кордону з КНДР) Сеул відокремлюють лише півсотні кілометрів. Тому серед
керівництва КНДР рано чи пізно мала виникнути ідея: а чи не побудувати нам гармату,
здатну добивати до ворожої столиці? До практичної реалізації цієї ідеї взялися
на початку 70-х років.
Результатом зусиль північнокорейських інженерів стала
самохідна гармата калібру 170 мм. Походження такого незвичайного калібру не
з'ясовано. У західних публікаціях зустрічається версія, що ця зброя
створювалася на основі німецької 17 cm Kanone 18 in Mörserlafette — нібито
кілька таких трофейних гармат із запасом снарядів передав північнокорейцям
Радянський Союз. Втім, жодного матеріального чи документального підтвердження
цієї версії поки що не виявлено. Найімовірнішою є версія про те, що
артилерійська частина північнокорейської гармати створювалася на основі
японської облогової 15-см (149-мм) гармати «тип 96». Ця зброя зі стволом
довжиною майже 53 калібри мала дальність стрільби 26,3 км. Японці виготовили
всього 30 таких гармат, які відзначилися в 1942 при облозі Коррехідора на
Філіппінах, а надалі використовувалися в береговій обороні і укріплених районах
Маньчжурії. Декілька гармат «тип 96» дісталося КНДР — з-поміж тих, що обороняли
порти Расін і Вонсан.
Підсумком зусиль північнокорейських фахівців стала гармата калібру 170 мм зі стволом завдовжки 50 калібрів (понад 8 м) з щілинним дульним гальмом. Гармата має роздільне заряджання, а практична скорострільність оцінюється у 2 постріли протягом 5 хвилин. Дальність стрільби звичайним осколково-фугасним снарядом досягає 43 км, а активно-реактивним – 54-60 км.
З самого початку нова далекобійна гармата проєктувалася
як самохідна — у причіпному варіанті вона була б надто громіздкою і маломобільною.
Для САУ використали шасі танкового типу, запозичене від радянського середнього
танка Т-54/55 чи його китайського «клону» «тип 59». Гармата встановлена
відкрито, а сам спосіб монтажу досить цікавий. На даху корпусу шасі встановлені
рейки, по яких може переміщатися артилерійська частина. У похідному положенні
вона знаходиться в центрі машини – цим забезпечується більш-менш рівномірний
розподіл маси по опорних котках. На вогневій позиції гармата зміщується у
корму. Завдяки цьому полегшується заряджання з ґрунту, а головне — основна
частина енергії віддачі передається не на корпус, а на ґрунт (за допомогою двох
сошників, які опускаються гідроприводом).
Перший варіант 170-мм САУ відомий під позначенням М1978.
Як і всі інші позначення північнокорейської військової техніки, воно є умовним
і означає не рік взяття на озброєння, а рік, коли самохідка вперше потрапила в
поле зору західних експертів. Умовними також є назви «Коксан» (містечко на
півдорозі між Пхеньяном та демілітаризованою зоною, де вперше було помічено
САУ) та «Чучхе-по» («Гармата Чучхе»). Справжнє ж позначення САУ наразі
невідоме. Вважається, що виробництво М1978 почалося приблизно 1973 року. Публічно
самохідка вперше була продемонстрована на параді 1987 року.
У першому варіанті «Коксан» був типовим самохідним
лафетом, а не повноцінною САУ — боєкомплект транспортувався додатковими
машинами. Жодних спеціальних транспортерів боєприпасів створено не було —
снаряди підвозилися звичайними вантажівками, переважно «Сунгрі-58» та
«Сунгрі-61» (північнокорейськими «клонами» ГАЗ-51 та ГАЗ-63).
Розрахунок САУ складається з восьми осіб –
механіка-водія, командира, навідника та п'яти заряджальників / піднощиків. У
похідному положенні на самохідці знаходяться лише механік-водій і командир,
інші переміщаються на машинах супроводу.
У 1989 році був помічений удосконалений варіант
«Коксана», який отримав цілком логічне позначення М1989. Він відрізняється
радикально переробленим корпусом, який нагадує корпус радянської самохідки 2С7
«Піон» - з великим переднім звисом і винесеною вперед кабіною. Збільшений об'єм
корпусу дозволив розмістити не двох, а чотирьох бійців розрахунку, а також
організувати відсік для перевезення 12 снарядів із зарядами. Окрім того, на САУ
перевозиться ПЗРК.
Кількість виготовлених САУ «Коксан» невідома. Західні аналітики оцінюють її приблизно у півтисячі екземплярів. Точно не встановлено і структуру частин, озброєних цими самохідками. Вважається, що «
Бічні проєкції М1978 і М1989
Коксани» зводяться в дивізіони трибатарейного складу (по чотири гармати в батареї). Чисельність особового складу дивізіону оцінюється у 150-190 осіб. Крім дюжини гармат, у ньому є близько 20 автомобілів. Якщо ці викладки аналітиків вірні, то дивізіон «Коксанів» має обмежену автономність — наявний автопарк не здатний забезпечити підвезення значної кількості боєприпасів. У свою чергу, дивізіони зводяться у полки або бригади, що нараховують по 36 САУ.
Наскільки можна судити з наявної інформації, тактика КНА
передбачає масоване застосування важкої артилерії. Зокрема, у ході навчань,
проведених 25 березня 2016 року в присутності північнокорейського лідера Кім
Чен Ина, близько сотні самохідок М1978 і М1989 зайняли позиції на морському узбережжі
біля аеропорту Вонсан і вели вогонь островом Хвангто-до. Щоправда, постає
цілком резонне питання: а чи не є зосередження на невеликій ділянці такої
значної маси артилерії звичайною полігонною показухою? Адже в умовах реальних
бойових дій скупчені на позиції самохідки можуть бути легко уражені авіацією чи
контрбатарейним вогнем.
На Близькому Сході
Популярність «Коксану» приніс експорт. Після початку ірано-іракської
війни КНДР стала одним із основних постачальників зброї до Ірану. Туди
постачалася, головним чином, зброя радянської та китайської розробки,
«клонована» у КНДР. На загальному тлі виділялося кілька десятків оригінальних
самохідок М1978, поставлених до Ірану до початку 1987 року. Їхній бойовий дебют
відбувся у січні 1987 року під час операції «Кербела-5» у районі Басри. «Коксани»
застосовувалися для масованих артилерійських нальотів, у тому числі із
застосуванням активно-реактивних снарядів на повну дальність стрільби. Як
відомо, операція, яка мала забезпечити перемогу Ірану у війні, завершилася
невдачею. Іракські війська взяли численні трофеї, у тому числі кілька
«Коксанів» (зустрічається навіть інформація про тридцять захоплених САУ цього
типу). Вцілілі «Коксани» досі залишаються на озброєнні армії Ірану.
Цікавою сторінкою в історії самохідки є епізод з
іракським «Коксаном». Надихнувшись трофеями, іракці спробували створити
аналогічну артсистему. Обмеженість промислової бази країни не дозволяла
скопіювати артилерійську частину, тому іракці взяли готове рішення — 180 мм
гармату С-23. Ця гармата радянського виробництва мало ствол завдовжки 47
калібрів і забезпечувала дальність стрільби звичайним осколково-фугасним
снарядом 30 км, а активно-реактивним - 44 км. Як шасі іракці використовували
танковий мостоукладач BLG-60 східнонімецького виробництва. Відкрите розташування
артилерійської частини, сошники з гідравлічним приводом та інші деталі
іракського «Коксана» значною мірою повторювали північнокорейський оригінал.
Очевидно, САУ була виготовлена в єдиному екземплярі, захопленому американськими
військами в місті Аль-Анбар в 2003 році.
***
Самохідна артилерійська установка «Коксан», створена у 1970-х
роках, стала першим зразком північнокорейської «стратегічної» зброї, своєрідною
«довгою рукою» військово-політичного керівництва КНДР. До появи ракетної зброї
ці гармати були єдиним засобом, здатним з території Північної Кореї вразити
ключові центри Республіки Корея – столицю Сеул та порт Інчхон. З розвитком
ракетних технологій значення «Коксанів» як стратегічного засобу зменшилось,
проте ці самохідки залишаються важливою складовою озброєння Корейської народної
армії.
Тактико-технічні характеристики САУ М1978 «Коксан»
Бойова маса, т |
бл. 40 |
Розрахунок, чол. |
8 |
Озброєння |
170-мм гармата |
Довжина по корпусу (по стволу гармати
в похідному положенні), мм |
6300 (ок. 15 000) |
Ширина, мм |
3270 |
Висота, мм |
3600 |
Потужність двигуна, к. с. |
580 |
Швидкість по шосе, км/ч |
30-40 |
Запас ходу по шосе, км |
250-350 |
Шановні читачі, якщо моя писанина вас
зацікавила – можете докинути трошки на книжечки: https://www.buymeacoffee.com/andrijkhar9
Приватбанк: 4731 2196 4166 1818
Коментарі
Дописати коментар