Американська шестифунтовка - 57 mm Gun M1

Гармати М1 зі штатними тягачами "Додж" під час параду на честь звільнення Парижа

У лютому 1941 року Департамент озброєнь армії США надав згоду на початок виробництва за британською ліцензією гармати QF 6-pounder, призначеної для постачань за ленд-лізом. На той момент система існувала лише у вигляді прототипів. Хоча шестифунтова гармата була готова до серійного виробництва вже влітку 1940 року, британське військове керівництво відклало її впровадження на користь масового випуску 40-мм гармат QF 2-pounder. Це рішення було цілком логічним — британцям потрібно було терміново компенсувати втрати, понесені у Франції, а замість однієї шестифунтовки можна було виготовити аж шість двофунтових гармат.

 

Виробництво QF 6-pounder у Великій Британії розпочалося лише в листопаді 1941 року, причому у спрощеному варіанті Mk.II — з довжиною ствола, зменшеною з 50 до 43 калібрів. Це зумовлювалося обмеженими можливостями верстатного парку британських підприємств. У США ж проблем із нестачею відповідних токарних верстатів не було, тому американці вирішили виробляти гармату в базовому варіанті Mk.I — з 50-каліберним стволом. Така гармата була стандартизована у США як Limited Standard (допущена до використання) 57 mm Gun M1 on Carriage M1. Невдовзі після початку виробництва лафет доопрацювали, використавши колеса і пневматику американського зразка. Такий лафет отримав індекс M1A1, при цьому позначення самої гармати не змінилося. З вересня 1942 року випускався лафет M1A2 з можливістю «вільного горизонтального наведення» (free traverse), запровадженою з ініціативи британців. У такому лафеті можна було відключити звичайний механізм горизонтального наведення і наводити гармату за допомогою плечового упора — це полегшувало ураження цілей, що швидко рухаються.

 

Для армії США

 

Погодившись на виробництво шестифунтовок для постачань за кордон, Департамент озброєнь водночас вважав, що для армії США потрібна відповідна система власної розробки. Цю ідею вороже сприйняв Департамент піхоти, представники якого стверджували, що 57-мм гармата буде занадто важкою для переміщення по полю бою силами обслуги. Попри це, у травні 1941 року в Сполучених Штатах розпочалося створення власної 57-мм протитанкової гармати T2. Виготовили чотири прототипи, подібні до британської гармати за конструкцією ствола і затвора та уніфіковані за боєприпасами, але з іншими лафетами. Два зразки отримали гідропневматичні противідкотні пристрої від 75-мм піхотної гаубиці, ще два — пружинні. Американський лафет T1 був ширшим і, відповідно, стійкішим, ніж британський. Утім, порівняльні випробування, проведені влітку 1942 року, не виявили істотних переваг T2 порівняно з уже серійною гарматою M1 (у 1942 році американська промисловість виготовила 3877 таких гармат). Залишалося тільки переконати піхотинців.

 

57-мм протитанкова гармата M1

 

Невдала спроба «піти власним шляхом» — 57-мм гармата T2

 

Піхотинці відстоювали 37-мм гармату M3, вважаючи мобільність на полі бою важливішою якістю, ніж бронепробивність. Адже M1 важила утричі більше, ніж M3 — 1293 кг порівняно з 414 кг. Лише зіткнення з німецькими танками в Тунісі змусило Департамент піхоти змінити свою позицію. Навесні 1943 року розпочалися поставки гармат M1 на лафетах M1A3, які відрізнялися зчіпним пристроєм американського типу — міцнішим і більш придатним для буксирування пересіченою місцевістю. Паралельно тривав випуск гармат на лафетах M1A2 — для постачань за ленд-лізом. У 1944 році розпочалося виробництво лафета M2, доопрацьованого для полегшення переміщення силами обслуги: на правій станині з’явилося опускне перекотне колесо. Нарешті, під кінець серійного виробництва у 1945 році впровадили лафет M2A1 з удосконаленим підіймальним механізмом. Позначення гармати в усіх випадках залишалося незмінним — M1.

 

Гармата M1 на лафеті M2. 334-й ПП 84-ї ПД. Марш (Бельгія), 2 січня 1945 р.

 

Аж до кінця літа 1944 року в США випускалися лише бронебійні снаряди для 57-мм гармат: M70 із сердечником із високоміцної сталі, без вибухової речовини (маса снаряда — 2,85 кг, початкова швидкість — 853 м/с), та M85 з балістичним наконечником і зарядом вибухової речовини масою 42 г (маса снаряда — 3,30 кг, початкова швидкість — 823 м/с). Зрозуміло, це суттєво обмежувало можливості використання гармат M1 для безпосередньої підтримки піхоти (епізодичні поставки осколково-фугасних снарядів британського виробництва були лише паліативом). Лише наприкінці літа 1944 року розпочалися поставки осколково-фугасних снарядів M303 (маса снаряда — 2,99 кг, маса розривного заряду — 703 г, початкова швидкість — 823 м/с). Нарешті, у січні 1945 року з’явився картечний снаряд M305, вельми ефективний проти живої сили на малих дистанціях.

 Гармата М1 на лафеті М2 

Якими ж були бронебійні властивості снарядів 57-мм гармати? Треба сказати, доволі непоганими: снаряд M70 за кута зустрічі 90° пробивав 135 мм броні на дистанції 100 м, 112 мм — на 500 м, 89 мм — на 1000 м, 70 мм — на 1500 м і навіть на двох кілометрах міг пробити 55 мм броні. Снаряд M85 мав гірші бронебійні характеристики на малих дальностях стрільби, зате кращі — на великих: 73 мм на 1500 м і 64 мм — на 2000 м.

 

Загалом у США виготовили 15 637 гармат M1 (3877 у 1942 році, 5856 — у 1943-му, 3902 — у 1944-му, 2002 — у 1945-му). Понад третину з них (5352 екземпляри) поставили за ленд-лізом: 4242 — до Великої Британії, 653 — до Франції, 400 — до СРСР, 57 — до Бразилії. Крім того, гармата M1 встановлювалася на САУ T48 (у СРСР відомі як СУ-57), але історія цих самохідних установок — тема для окремої розповіді.

 

Служба та бойове застосування

Упровадження гармат М1 до частин армії США відбувалося зі скрипом. Якщо піхота з необхідності погодилася взяти ці гармати на озброєння, то Департамент кавалерії (якому підпорядковувались розвідувальні частини) категорично відмовився, вважаючи їх надто важкими. Влітку 1943 року гармати М1 випробували десантники — і також їх відкинули (хоч пізніше такі гармати надійшли у повітрнодесантні дивізії).

До штату піхотних дивізій гармати М1 ввели 26 травня 1943 року. Тепер у полковій протитанковій роті замість дванадцяти 37-мм гармат М3 налічувалося дев’ять гармат М1, зведених у три взводи. Крім того, у роті був взвод мінування (з однією «базукою» в управлінні взводу). Як тягачі для М1 застосовувалися 1,5-тонні тривісні автомобілі «Додж» WC62 або WC63 (останній варіант відрізнявся наявністю лебідки). У піхотному батальйоні (в роті управління) був протитанковий взвод із трьома гарматами М1. Кожен взвод (як у батальйоні, так і в полковій роті) також мав три гранатомети «базука» і три 12,7-мм кулемети М2. Таким чином, піхотний полк мав 18 гармат М1 (замість 24 М3 за старими штатами), а дивізія — 54 такі гармати.

 

Гармати М1 зі складу 34-ї піхотної дивізії під час параду 4 липня 1943 року (Рабат, Марокко). Оскільки штатні «Доджі» ще не прибули, як тягачі використовуються БТР М3

 

Бойовий дебют гармат М1 відбувся в липні 1943 року під час Сицилійської кампанії. Вони ще не витіснили 37-мм гармати, і американські військові могли порівняти ці зразки в однакових умовах. Висновки виявилися доволі неоднозначними. Генерал Паттон писав:

«Якщо для 37-мм гармати вдасться створити снаряд із більшим уражаючим ефектом, у наступальних діях вона буде кращою за 57-мм <…> її можна буксирувати 1/4-тонним автомобілем із низьким силуетом, тоді як для 57-мм гармати потрібен напівгусеничний БТР або 3/4-тонний автомобіль із високим силуетом. По-друге, 57-мм гармата, на відміну від 37-мм, не може переміщуватися пересіченою місцевістю силами обслуги».

 

Отже, головна претензія до М1 залишалася незмінною — надто велика маса. Зауважимо, що чисельність обслуги 57-мм гармати була такою самою, як і в 37-мм — п’ять осіб (командир, навідник, заряджальник і два піднощики). Водночас для 57-мм гармат непробивною була лише лобова броня «Пантер» і «Тигрів»; у борт і корму ці танки уражалися навіть із дистанцій 1000-1200 м. Коли ж у жовтні 1943 року на Італійському театрі воєнних дій з’явилися перші 76,2-мм протитанкові гармати М5 масою понад дві тонни, з’ясувалося, що М1 не така вже й важка (щоправда, М5 застосовувалися не в дивізіях, а в окремих протитанкових батальйонах).

 

15 березня 1944 року на підставі досвіду боїв в Італії було видано настанову FM-7-35 «Протитанкова рота піхотного полку та протитанковий взвод піхотного батальйону», яка наказувала розрахункам гармат М1 відкривати вогонь по танках із дистанції 750 м. Також зазначалося, що танки вкрай рідко ведуть вогонь з ходу: для пострілу вони зупиняються, намагаючись знайти укриття, яке прикриває хоча б корпус. Тому, займаючи позицію, командирові протитанкового взводу слід виявити такі місця й розставити свої гармати так, щоб уникнути мертвих зон. З урахуванням психології бою рекомендувалося відкривати вогонь по танках у момент їхніх зупинок: знаючи американську тактику, ворожі танкісти прагнутимуть якнайшвидше відновити рух, що неминуче позначиться на ефективності їхнього вогню.

 

На Італійському театрі воєнних дій 57-мм гармати так і не витіснили 37-мм, проте на момент висадки в Нормандії М1 стали масовими. У піхотних дивізіях, що діяли в цьому регіоні, 37-мм гармати зберігалися лише як позаштатні (під час переозброєння на М1 багато командирів «про всяк випадок» залишали М3).

Гармати М1 з тягачами "Додж" WC63. 3-й б-н 314-го ПП, 79-та ПД. Шербур, червень 1944 р.

 

У перший місяць боїв у Нормандії союзникам нечасто доводилося мати справу з німецькими танками, і М1 частіше застосовувалися як гармати безпосередньої підтримки піхоти. Їхня ефективність у цій ролі виявилася низькою через обмежену номенклатуру боєприпасів. Один із командирів батальйонів писав:

«Ми гостро потребували осколково-фугасних снарядів для 57-мм [гармат]. Вони були єдиною зброєю піхотного полку з настильною траєкторією <…> єдиним джерелом осколково-фугасних снарядів були британці. За відсутності танків і наявності бункерів 57-мм [гармати] застосовувалися нечасто».

 

Перше ефективне застосування гармат М1 за прямим призначенням було зафіксовано 11-12 липня 1944 року поблизу Сент-Мер-Егліз і Карентана, де американські позиції атакувала Інструкторська танкова дивізія (Panzer Lehr Division). Протитанковий взвод 2-го батальйону 39-го піхотного полку у взаємодії з розрахунками «базук» зумів стримати противника до підходу 899-го батальйону винищувачів танків, озброєного самохідними установками М10. Спільними зусиллями американці знищили 16 танків Pz.Kpfw. IV і «Пантера». Ефективність тактичної зв’язки 57-мм гармат і «базук» була підтверджена і в серпні під Авраншем, де позиції 9-ї та 30-ї піхотних дивізій зазнали масованих танкових атак.

 

Розрахунок М1 зі складу 41-го мотопіхотного полку 2-ї бронетанкової дивізії в бою. Нормандія, кінець липня 1944 року. Цей підрозділ у порядку експерименту отримав камуфльоване обмундирування, але вже в серпні його вилучили через схожість із камуфляжем військ СС

 

Гармата М1 під час боїв в одному з французьких міст. Вересень 1944 року

 

Завантаження гармати М1 у десантний планер перед операцією "Маркет Гарден". 82-га ПДД, вересень 1944 р.

Подальші бої в Нормандії показали, що нарікання на надмірну масу М1 були, м’яко кажучи, перебільшеними. Якщо ґрунт не був розм’якшений дощами, розрахунок цілком міг переміщати гармату на невеликі відстані, оперативно змінюючи вогневі позиції. В умовах характерного для Нормандії бокажу — ландшафту з великою кількістю живоплотів — 57-мм гармати легко маскувалися, а їх транспортування не вимагало таких зусиль, як у разі 76,2-мм гармат.

 

Гармата М1 веде бій у нормандському бокажі

 

Обслуга М1 знімає гармату з гака. Тягач — напівгусеничний БТР М2А1. Аахен, 15 жовтня 1944 року

 

У серпні 1944 року до підрозділів 57-мм гармат розпочалися поставки осколково-фугасних снарядів. Відповідно до звітів, до лютого 1945 року ці боєприпаси становили близько 20% снарядів, вистріляних гарматами М1. Решта припадала на бронебійні снаряди. Поряд зі стандартними М70 і М85 серед них була й невелика кількість британських підкаліберних снарядів, що мали кращу бронепробивність (на дистанції 500 м вони могли пробивати 160 мм броні). Проте під час боїв в Арденнах це не допомогло — 57-мм гармати здобули там репутацію «корму для танків». Підполковник Маккінлі, який командував 1-м батальйоном 9-го піхотного полку й утратив у тих боях понад половину особового складу, безапеляційно заявив:

 

«57-мм гарматам не місце в піхотному батальйоні. Їх неможливо доставити туди, де вони потрібні. В останній операції вони не могли пересуватися розмоклими дорогами».

 

У в’язкій багнюці Арденн. Розрахунок зі складу 26-го піхотного полку 1-ї піхотної дивізії, 17 грудня 1944 року

 

На позиції в Німеччині (Північний Рейн - Вестфалія), лютий 1945 р.

 

Втрати гармат М1 у частинах американської 1-ї армії в грудні 1944 року становили 26% від початкової чисельності (для порівняння, в боях у Нормандії середньомісячні втрати не перевищували 6-8%). Тут спостерігається пряма кореляція рівня втрат із рівнем рухомості — важчих 76,2-мм гармат М5 у грудні 1944 року було втрачено аж 35%.

 

В останні місяці війни в Європі 57-мм гармати застосовувалися переважно як засіб безпосередньої підтримки піхоти — після Арденнської операції німці використовували танки на Західному фронті лише епізодично. Дійшло до того, що в деяких полках протитанкові роти перетворили на звичайні піхотні, а в інших — здали 57-мм гармати на склади, залишивши в полкових протитанкових ротах лише «базуки». Загальний підсумок війни в Європі для 57-мм гармат М1 виявився невтішним: ще в лютому 1945 року було ухвалено рішення замінити ці гармати в полкових ротах важкими (за тодішньою американською класифікацією) танками Т26Е1 (по 17 машин на роту).

 

На Тихоокеанському театрі воєнних дій гармати М1 застосовувалися в «гомеопатичних дозах». Сюди скерували лише 250 таких гармат — мізер порівняно з десятьма тисячами, відправленими до Європи. На островах Тихого океану ще більшою мірою цінувалася придатність гармат до пересування силами обслуги, і в цьому сенсі 37-мм гармати виглядали значно краще (та й із «тонкошкірими» японськими танками вони цілком упоралися).

 

Після Другої світової війни гармати М1 швидко зійшли зі сцени — у ролі протитанкового засобу батальйонної ланки їх замінили 75-мм безвідкатні гармати М20. У полковій протитанковій роті штат, запроваджений 1 червня 1945 року, передбачав наявність дев’яти САУ або танків: М36, М4 (із 76,2-мм гарматою) або М18 — у порядку пріоритетності. Від упровадження важких танків М26 у полках відмовилися, зосередивши їх на дивізійному рівні в батальйонах. Втім, певна кількість М1 усе ж узяла участь у Корейській війні.

 

Під час війни в Кореї гармати М1 застосовувалися як американськими, так і південнокорейськими військами

 

Калібр, мм	57
Маса в бойовому положенні, кг	1293
Довжина ствола, мм / калібрів	2970/50
Чисельність обслуги, чол.	6
Горизонтальний кут наведення, град.	90
Вертикальний кут наведення, град.	-5, +15
Маса бронебійного снаряда, кг	2,85-3,3
Початкова швидкість бронебійного снаряда, м/с	823-853
Бронепробивність на дистанції 500 м, мм	112

Шановні читачі, якщо моя писанина вас зацікавила – можете докинути трошки на книжечки: https://buymeacoffee.com/andrijkhar9

Приватбанк: 5168 7456 7352 6783