Ескорт штурмгешютців
Штурмова
гармата StuG III та її модифікації StuG 40 і StuH 42 були одними з наймасовіших
бойових машин вермахту. В їх тіні залишилися значно менш численні спеціальні
машини — транспортер боєприпасів Sd.Kfz. 252 і машина артилерійських
спостерігачів Sd.Kfz. 252, які виробляла німецька промисловість у перші роки
Другої світової війни.
САУ
StuG III, створена на базі танка Pz.Kpfw. III, озброювалася 75-мм гарматою з боєзапасом
44 постріли. Цього явно було недостатньо для інтенсивного бою, але розміри
«штурмгешютца» не дозволяли увіпхнути в нього більше снарядів. Варіант
використання для підвезення боєприпасів звичайних вантажівок військові одразу
відкинули. Було зрозуміло, що автомобілі не зможуть підвозити снаряди достатньо
близько до поля бою, тому самоходкам довелося б виходити з бою, щоб поїхати до
пункту боєпостачання. Тож зробили логічний висновок про необхідність створення бракуючої
ланки — броньованого транспортера боєприпасів, здатного підвозити снаряди від
вантажівок до штурмових гармат. Передбачалося, що він діятиме безпосередньо на
полі бою лише в виключних випадках — зазвичай «штурмгешютцам» слід було
відступити за найближче природне укриття (пагорб, перелісок тощо), де їх чекали
транспортери боєприпасів.
Концепція
На
думку німецьких військових, транспортер боєприпасів мав бути повністю закритою
машиною, броня якої захищала б від куль стрілецької зброї та осколків
артилерійських снарядів. Склад екіпажу був мінімальним — всього дві особи
(механік-водій і подавач боєприпасів). Машина мала мати високу прохідність,
здатність рухатися в діапазоні швидкостей від 4 до 60 км/год, а також
буксирувати причіп. Корисне навантаження (з урахуванням вантажу на причепі)
визначалося в 1000 кг. Для самозахисту транспортер слід було озброїти 7,92-мм
кулеметом MG 34 на вертлюжній установці, що дозволяла вести вогонь по наземних
і повітряних цілях. Як шасі для транспортера з самого початку розглядався
швидкохідний напівгусеничний тягач.
За
документами нова машина спочатку проходила як Munitionswagen (транспортер
боєприпасів). Пізніше це позначення замінили на більш точне leichter
gepanzerter Munitionstransportwagen (легкий броньований транспортер
боєприпасів). Після взяття на озброєння машині присвоїли індекс Sd.Kfz. 252.
Друга
машина також встигла змінити кілька позначень: спочатку Beobachtunswagen
(машина спостерігачів), потім — leichter gepanzerter Beobachtunswagen (легка
броньована машина спостерігачів). Після взяття на озброєння машину назвали
Sd.Kfz. 253. Вона мала надійти в розпорядження командирів взводів і батарей
штурмових гармат. Обладнання машини забезпечувало керування вогнем як прямим
наведенням, так і при стрільбі з закритих позицій. У останньому випадку
Beobachtunswagen служив як пост передового артилерійського навідника.
На
відміну від транспортера боєприпасів, машина спостерігачів за маневреністю не
повинна була поступатися штурмовій гарматі, тому спочатку передбачалося
використовувати шасі легкого танка Pz.Kpfw. I. Швидкість руху мала становити
від 4 до 40 км/год. Бронювання лобової проекції забезпечувало захист від 20-мм
снарядів; борти і корму — лише від куль стрілецької зброї та осколків снарядів.
Екіпаж
машини спостерігачів складався з трьох осіб — командира, спостерігача і
механіка-водія. Основним засобом спостереження була стереотруба, яку можна було
легко зняти з машини і встановити на наземному спостережному пункті. Машину
слід було обладнати прийомопередавальною УКХ-радіостанцією з дальністю дії 3–4
км (штурмові гармати StuG III передбачалося комплектувати лише приймачами). Кулеметного
озброєння не передбачалося. Окрім пістолетів членів екіпажу, машина
озброювалася пістолетом-кулеметом, сигнальним пістолетом та чотирма димовими
шашками (для прикриття відходу з обстрілюваної позиції).
Всупереч
очікуванням, розробка машин супроводу істотно відставала від створення StuG
III. У середині 1937 року верховне командування сухопутних військ наказало
терміново виготовити два транспортери боєприпасів і одну машину спостерігачів
для полігонних випробувань. За їхніми підсумками слід було визначитися, чи
потрібні такі машини армії.
Прототипи могли бути виготовлені з
м’якої (неброньованої) сталі — вимагалося лише відповідність майбутнім серійним
машинам по масі. Від застосування танкового шасі для машини спостерігачів
відмовились — тепер її, як і транспортер боєприпасів, слід було побудувати на
базі напівгусеничного тягача. Це суттєво здешевлювало конструкцію машини
спостерігачів, а також зменшувало витрати на розробку й подальшу експлуатацію
обох машин (за рахунок уніфікації шасі).
Конструкція
Розробку
машин супроводу штурмових гармат здійснювала фірма «Ваггонфабрик Вегманн» у
Касселі. Як шасі обрали легкий напівгусеничний тягач Sd.Kfz. 10 класу 1 тонна
(у вермахті тягачі класифікувалися за максимальною масою буксированого
причепа). Варіант, що використовувався для побудови Sd.Kfz. 252 і 253,
випускався з кінця 1939 року і оснащувався шестициліндровим карбюраторним
мотором «Майбах» HL 42 (робочий об’єм — 4,2 л, потужність — 100 к. с.).
Трансмісія — напівавтоматична «Майбах» «Варіорекс» (7 передач вперед і 3
назад). Гусеничний хід Sd.Kfz. 10 складався з п’яти опорних котків на борт (три
подвійні й два одинарні). Підвіска опорних котків — торсійна. Гусениця завширшки
24 см складалася з 38 траків. Крок трака становив 140 мм, довжина опорної
поверхні — 1200 мм.
Зварний
корпус транспортера боєприпасів виготовлявся з броньових листів товщиною 14,5
мм в передній частині і 8 мм — по боках та ззаду. Для підвищення кулестійкості
листи встановили під раціональними кутами нахилу (наприклад, верхній кормовий
лист — 45°). Доступ до двигуна, розташованого в передній частині, забезпечували
три люки в капоті: великий двостулковий у верхньому листі і два менші — у
бокових. На бокових листах капота кріпилися дві 300-ватні автомобільні фари, на
лівому крилі — фара «Нотек». Ззаду моторного відсіку встановлювалася
протипожежна перегородка.
Механік-водій
розташовувався ліворуч; у похідному положенні праворуч від нього знаходився
подавач снарядів. Для спостереження служили прямокутні оглядові лючки в
лобовому та бічних листах корпусу, що закривалися стулками з вузькими
оглядовими щілинами. Над місцями членів екіпажу були два прямокутні вхідні
люки, а в верхньому кормовому листі — великий двостулковий люк для завантаження
й розвантаження боєприпасів.
Sd.Kfz.
252 обладнувався радіоприймачем FuG 15 і передавачем FuG 16. Гніздо штирової
антени довжиною 2 м розміщувалося на правому бічному листі корпусу. Всупереч
початковим вимогам, транспортер боєприпасів не отримав вертлюжної установки для
кулемета — штатний MG 34 перевозився всередині корпусу.
Місткість відсіку для боєприпасів
Sd.Kfz. 252 становила 64 снаряди калібру 75 мм. У комплекті з транспортером
застосовувався одновісний неброньований причіп Sd.Ahn. 32 (також розробки фірми
«Вегманн»), призначений для перевезення 36 таких же снарядів. Порожній причіп
важив 330 кг, завантажений — 780 кг.
Машина
спостерігачів Sd.Kfz. 253 відрізнялася від транспортера боєприпасів тим, що
задня стінка її корпусу встановлювалася під меншим кутом до вертикалі. Це
дозволило збільшити об’єм корпусу і створити відносно комфортні умови для
екіпажу. Його склад, на відміну від початкових вимог, збільшили з трьох до
чотирьох осіб, додатково ввівши радиста. У даху корпусу Sd.Kfz. 253 було два
люки, зміщені до лівого борту: попереду — великий круглий двостулковий люк,
призначений для роботи зі стереотрубою, за ним — прямокутний одностулковий люк.
У кормовому листі ліворуч встановили одностулкові дверцята зі оглядовою
щілиною.
Радіообладнання
Sd.Kfz. 253 відповідало Sd.Kfz. 252, відрізняючись лише розташуванням вхідного
гнізда штирової антени (на кормовому листі корпусу). Аналогічним було і
озброєння — кулемет MG 34, що перевозився всередині машини. На відміну від
транспортера боєприпасів, машини спостерігачів часто дообладнували різними
кустарними вертлюжними установками — для цієї мети добре підходив круглий
передній люк.
Виробництво
шасі D7 для Sd.Kfz. 252 і 253 здійснювали заводи фірм «Демаг» у Веттері і
«Бюссинг-НАГ» в Берліні-Обершьоневейде. Броньові корпуси виготовляла фірма
«Вегманн» у Касселі — саме вона стала причиною зриву поставок. Перші 20 машин
мали випустити до кінця 1939 року, але насправді перші десять Sd.Kfz. 252
з’явилися на світ лише в червні 1940 року. У липні–серпні виготовили ще 20
одиниць, а потім виробництво перенесли на завод «Бьолер» у Капфенберзі
(Австрія) — у вересні–грудні 1940 року він виготовив 54 транспортери
боєприпасів. У січні наступного року до складання Sd.Kfz. 252 підключили
підприємство «Дойче Верке» в місті Кіль — упродовж січня–вересня 1941 року тут
виготовили 359 транспортерів боєприпасів. Таким чином загальний обсяг випуску
Sd.Kfz. 252 склав 413 екземплярів.
Перші
Sd.Kfz. 253 були випущені заводом «Вегманн» трохи раніше, ніж транспортери
боєприпасів — у березні 1940 року. У вересні того ж року виробництво перенесли
на фірму «Бьолер». У 1940 році виготовили 85 Sd.Kfz. 253, у наступному році —
рівно двісті (з них 130 — у першому кварталі), завершивши виробництво в червні
1941 року.
Служба і бойове застосування
До комплектування батарей штурмових гармат німці підійшли ґрунтовно, щедро наділивши їх допоміжними машинами. Відповідно до штату окремої батареї штурмових гармат K.St.N. 445, введеного 1 листопада 1939 року, в ній передбачалося наявність шести StuG III (три взводи по дві самохідки), аж п’яти машин спостерігачів Sd.Kfz. 253 (по одній на взвод і дві — в управлінні батареї), шести транспортерів боєприпасів Sd.Kfz. 252 (кожен з причепом Sd.Ahn. 32), а також трьох бронетранспортерів Sd.Kfz. 251 для перевезення запасних екіпажів «штугів». Але, як часто буває, благі побажання авторів штатних розписів не витримали зіткнення з реальністю...
До 10 травня 1940
року — моменту початку бліцкригу на Заході — було сформовано чотири батареї
штурмових гармат (640-та, 659-та, 660-та і 665-та), однак замість необхідних
для них двадцяти Sd.Kfz. 253 було лише десять, а замість двадцяти чотирьох Sd.Kfz. 252 — жодної. Тому військовим довелося вдаватися до паліативів — як
машини спостерігачів у батареях використовували легкі танки Pz.Kpfw. I (Sd.Kfz.
101) і командирські машини на їх базі kl.Pz.Bf.Wg. (Sd.Kfz. 265). У 640-й
батареї, приданій до полку «Велика Німеччина», як машини спостерігачів
використовувалися чотири звичайні лінійні бронетранспортери Sd.Kfz. 251. Для
підвезення боєприпасів подекуди застосовували транспортери Sd.Kfz. 111, перероблені
із легких танків Pz.Kpfw. I Ausf. A (зокрема, у 660-й батареї).
Тим часом розгорталися все нові
підрозділи «штурмгешютців»: у травні 1940 року почалося формування батареї у
складі полку СС «Лейбштандарт СС Адольф Гітлер», у липні — 666-ї та 667-ї
батарей вермахту. Виробництво Sd.Kfz. 252 і Sd.Kfz. 253 поступово
налагоджувалося, але все одно залишалося далеким від потреб. Вихід був
очевидним — зменшити потреби. 7 липня 1940 року затвердили новий штат дивізіону
штурмових гармат (K.St.N. 446). Як і раніше, у батареї залишалося шість StuG
III, але кількість Sd.Kfz. 252 скоротили до трьох (по одній на взвод замість
раніше передбачених однієї на кожну гармату), а Sd.Kfz. 253 — до чотирьох (по
одній на взвод і одну для командира батареї).
До
січня 1942 року за новим штатом було сформовано 18 дивізіонів штурмових гармат.
Проте вже 1 травня 1941 року, йдучи назустріч побажанням командирів батарей,
штат K.St.N. 446 змінили, ввівши сьому штурмову гармату — для командира
батареї. На відміну від лінійних машин, командирська самохідка оснащувалася не
лише радіоприймачем FuG 15, а й передавачем FuG 16. Тепер батарея включала
взвод управління (одна StuG III, одна машина спостереження Sd.Kfz. 253, п’ять
мотоциклів, у тому числі один із коляскою) і три вогневі взводи, кожен із яких
складався з трьох відділень: бойового (два StuG III), управління (машина
спостереження Sd.Kfz. 253 і мотоцикл) та боєпостачання (транспортер боєприпасів
Sd.Kfz. 252 і вантажівка).
Спеціальні
машини Sd.Kfz. 252 і Sd.Kfz. 253 застосовувалися переважно на Східному фронті.
Вони «відзначилися» в операції «Барбаросса» та інших кампаніях 1941–1942 років.
Останні спеціальні машини траплялися в частинах штурмової артилерії до другої
половини 1943 року — наприклад, у липні вони воювали на Курській дузі у складі
177-го дивізіону.
Попри
свою малочисельність, машини Sd.Kfz. 252 і Sd.Kfz. 253 служили не лише у
штурмовій артилерії. Певна кількість Sd.Kfz. 253 у другій половині 1941 року
потрапила до артилерійських полків танкових дивізій (наприклад, 73-го
моторизованого артилерійського полку 1-ї танкової дивізії) — як альтернатива ще
більш дефіцитним машинам спостереження Sd.Kfz. 254. Траплялися й зовсім
нестандартні варіанти використання. Один Sd.Kfz. 252 і один Sd.Kfz. 253,
оснащені гучномовцями, служили у 697-й танковій роті пропаганди
(Panzer-Propaganda-Kompanie). А у 1941 році під Москвою Sd.Kfz. 253
використовувався як «генеральське таксі» — особистий транспорт командира
моторизованої дивізії СС «Дас Райх» обергрупенфюрера Пауля Гауссера.
На
початку Другої світової війни машини Sd.Kfz. 252 і Sd.Kfz. 253 наочно
продемонстрували свою корисність, але згодом стали жертвами уніфікації. Із
червня 1941 року замість них вироблялися відповідні варіанти легкого
напівгусеничного бронетранспортера Sd.Kfz. 250 (створеного на тому ж шасі
1-тонного тягача) — машина спостереження Sd.Kfz. 250/4 і транспортер
боєприпасів Sd.Kfz. 250/6.
Тактико-технічні характеристики машин Sd.Kfz. 252 і Sd.Kfz. 253
|
|
Sd.Kfz. 252 (Sd.Kfz. 253) |
|
Екіпаж, чол |
2 (4) |
|
Споряджена маса, т |
5,73 (5,7) |
|
Вантажопідйомність, т |
1,0 (0,69) |
|
Габаритні розміри,
мм: |
|
|
довжина ширина висота кліренс |
4700 1950 1800 285 |
|
Максимальна швидкість, км/год |
65 |
|
Запас ходу по шосе/пересіченій місцевості,
км |
350/175 |
|
Перепони, що долаються, мм: |
|
|
висота стінки глибина броду ширина рову |
400 700 1900 |
Шановні читачі, якщо моя писанина вас зацікавила – можете докинути трошки на книжечки: https://buymeacoffee.com/andrijkhar9

.jpg)

.jpg)




.jpg)



Дякую, дуже цікаво.
ВідповістиВидалити