Проблема розвитку дивізійної артилерії: порівняльно-історичний аспект

УДК 94(4)"192/194":358.1

Харук А.І.

ПРОБЛЕМА РОЗВИТКУ АРТИЛЕРІЇ ДИВІЗІЙНОЇ ЛАНКИ: ПОРІВНЯЛЬНО-ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ

У статті проаналізовано особливості розвитку дивізійної артилерії у період між світовими війнами та під час Другої світової війни у Німеччині, США та Великобританії. Розглянуто основні артилерійські системи дивізійної ланки, створені у цих країнах. Досліджено провідні тенденції еволюції польової артилерії, а саме – перехід до гаубиць, створення самохідних артилерійських установок та полегшених варіантів польових артсистем.

Ключові слова: Німеччина, США, Великобританія, дивізійна артилерія, гаубиця, гармата-гаубиця, самохідна артилерійська установка.

Постановка проблеми та її актуальність. Формування системи артилерійського озброєння завжди ставило перед фахівцями збройних сил і військової промисловості низку проблем, вирішити які іноді було досить складно. Серед них – забезпечення достатньої вогневої потужності системи, високих руйнівних властивостей снарядів, що вело до збільшення маси як самої системи, так і боєприпасів. З іншого боку – забезпечення достатньої мобільності артсистем, що вимагало обмеження їх маси. Також при проектуванні нових артилерійських систем неодмінно слід було враховувати досвід попередніх воєн і прогнози щодо характеру наступних збройних конфліктів, військово-економічні та технічні можливості країни і цілу низку інших чинників. З історико-технічної й військово-історичної точок зору у цьому відношенні особливо цікавий період між двома світовими війнами. Фахівці провідних країн зробили свої висновки щодо результатів застосування артилерії у Першій світовій війні, внаслідок чого армії цих країн підійшли до Другої світової війни з достатньо відмінним складом артилерійських парків.

Аналіз попередніх досліджень. Окремі питання, що стосувались розробки і вдосконалення дивізійних артсистем у провідних країнах, розглядались в працях зарубіжних авторів Іена Хогга [1], П. Чемберлена та Т. Гандера [2], С. Залоги [3], К. Генрі [4], Й. Енгельмана [5], М. Скотніцького [6]. Автор даної статті теж звертався до проблеми історичного розвитку дивізійної артилерії [7-11]. Однак практично всі перераховані праці стосуються або розвитку конкретного типу артилерійської системи, або еволюції дивізійної артилерії в окремій країні.

Дана стаття має на меті порівняння поглядів на формування перспективної дивізійної артилерії – наймасовішої ланки польової артилерії – у США, Великобританії та Німеччині в 20-х – 30-х рр. ХХ ст.

Німеччина після поразки у Першій світовій війні виявилась скованою умовами Версальського мирного договору, який означав фактичну ліквідацію її військової потуги. Особливу увагу переможці приділили артилерії. Німеччині заборонили мати важку артилерію (за винятком двох десятків систем у Кенігсберзькому укріпленому районі), а у парку польової артилерії залишили тільки два типи артисистем – 77-мм гармати F.K.16 та 105-мм гаубиці leF.H.16. До того ж, кількість останніх не повинна була перевищувати 84 одиниць (по 12 гаубиць на кожну з семи дивізій) [6, s. 49]. Таке рішення цілком суперечило досвіду, набутому німецькою армією під час Першої світової війни. До початку бойових дій артилерія німецьких дивізій (так само, як французьких й російських) складалась, головним чином, із швидкострільних гармат, які ідеально підходили для маневреної війни. Однак перехід бойових дій в позиційну фазу виявив суттєві недоліки таких артсистем, насамперед – настильну траєкторію вогню і малу потужність снаряда, що в сукупності не дозволяло ефективно уражати польові укріплення. Німецьке командування швидко врахувало цей урок, і оперативно наситило війська польовими гаубицями: якщо 1914 р. співвідношення гармат до гаубиць становило 3:1, то у 1918 р. – лише 1,5:1 [8, с. 48]. Версальський же трактат означав повернення назад не тільки в абсолютній кількості гаубиць, але й у питомій вазі цих систем в артилерії рейхсверу (збройних сил веймарівської Німеччини).

Зрозуміло, що така ситуація аж ніяк не влаштовувала німецьких військових. Вже в середині 20-х рр. вони чітко усвідомлювали необхідність якщо не кількісного, то якісного покращення артилерії – тим більше, що гаубиця leF.H.16 поступово старіла. Версальський договір дозволив Німеччині виробництво певної кількості артсистем для компенсації зменшення їх кількості через зношування. Стосовно 105-мм гаубиць ця кількість визначалась у 14 одиниць на рік. Але важливими були не кількісні показники, а сама можливість зберегти артилерійську промисловість. При фірмах "Крупп" і "Рейнметалл" існували конструкторські бюро, проте їх діяльність сковувалась присутністю інспекторів Міжсоюзницької контрольної комісії. Ця комісія офіційно завершила свою роботу 28 лютого 1927 р. [2, p. 14]. Таким чином, шлях до створення нових артсистем було відкрито, і 1 червня того ж року Відділ озброєнь сухопутних військ ухвалив рішення про початок розробки вдосконаленого варіанту гаубиці leF.H.16.

Проектування гаубиці велось концерном "Рейнметалл". Уже з самого початку було зрозуміло, що система буде цілком новою, а не просто модернізованим старим взірцем. Головні нововведення були продиктовані вимогами замовника збільшити дальність стрільби і кут горизонтального наведення. Для розв'язання першої проблеми було збільшено довжину ствола з 22 калібрів (як у leF.H.16) до 25, а в серійних варіантах – до 28 калібрів. Таким чином, нову систему цілком можна було віднести не до "чистих" гаубиць, а до гаубиць-гармат. Дальність стрільби 14,8-кг уламково-фугасним снарядом порівняно з leF.H.16 зросла з 9225 до 10675 м. Другу проблему вирішили, застосувавши замість одноярусного лафет з розсувними станинами, який розроблявся для 75-мм далекобійної гармати WFK (ця система так і не була впроваджена в серійне виробництво). Завдяки цьому кут горизонтального наведення зріс в 14 разів – з 4° до 56°. Дещо збільшився і кут вертикального наведення – з +40° до +42° (перед Другою світовою війною такий показник вважався цілком прийнятним для гаубиць). Однак за покращення вогневих можливостей гаубиці довелось заплатити збільшенням маси, яка у похідному положенні досягала 3,5 т (на 600 кг більше, ніж у leF.H.16). Для такої системи якнайкраще пасувала механічна тяга. Однак випуск стандартних напівгусеничних тягачів суттєво відставав від виробництва гаубиць. Тому головним засобом транспортування переважної більшості легких гаубиць у вермахті був шести кінний запряг [7, с. 103-105].

See more: https://www.academia.edu/