"Великий Максим", або ж "пом-пом": про першу у світі автоматичну гармату

 

Maxim Flak M14 на вогневій позиції

Як відомо, Хайрем Максим отримав патент на автоматичну гармату калібру 37 мм одночасно з кулеметом, у тому ж 1883 році. Після того як у 1885 році кулемет гвинтівкового калібру було доведено до досконалості, винахідник вирішив розвивати й інші варіанти. У результаті 37-мм автоматична гармата була втілена у метал.

 

За задумом конструктора, основним експлуатантом нової гармати мав стати флот. У той час носії нового торпедного озброєння – міноносці та мінні катери, які швидко набували популярності, – розглядалися як серйозна загроза для військових флотів: маленькі, швидкі та маневрені, вони могли ухилятися від основного озброєння броненосців і крейсерів та завдавати їм смертельних ударів. Автоматичні гармати розглядалися як потенційна відповідь на цю загрозу. Гармату можна було використовувати і на суходолі як засіб легкої артилерійської підтримки.

 

Конструкція

 

Гармата Максима використовувала той самий принцип дії автоматики, що й кулемет, – використання енергії віддачі під час короткого ходу ствола. Зовнішня і конструктивна схожість була досить значною.

 

Ствол нарізний – у каналі ствола 12 нарізів постійної крутизни. Зовнішню поверхню ствола вкрито міддю для захисту від корозії. Кожух водяного охолодження ствола оснащений сальниками з обох кінців, у місцях проходження ствола, заповненими азбестовою набивкою. У верхній частині, біля дульного зрізу, він має отвір для заливання охолоджувальної рідини, а в нижній частині, також біля дульного зрізу, – отвір для її зливання. Місткість системи охолодження становить близько 6,25 літра.

Гармата Максима на морському тумбовому лафеті

 

Прицільні пристосування відкритого типу складалися з мушки та стоякового прицілу, розташованих на коробі. Мушка складалася зі сталевого наконечника у вигляді жолудя, встановленого в кронштейні. Стояковий приціл був закріплений на задньому торці короба. Цілик мав поворотну головку, яка забезпечувала відхилення праворуч і ліворуч на 90 градусів, та був оснащений зубчастою планкою відхилення і поперечним гвинтом. Прицільна планка мала знімну шкалу дальності, градуйовану в ярдах, і на передній поверхні була оснащена рейковою передачею із шестернею в гнізді прицілу. Надалі в різних країнах — експлуатантах гармати застосовувалися також механічні приціли іншої конструкції. Відомостей про застосування будь-яких типів оптичних прицілів на гарматі Максима мені не траплялось.

 

Щоб зарядити гармату, необхідно вставити кінець стрічки в механізм подачі праворуч (патрони спрямовані вперед), повністю повернути рукоятку зведення вперед, потягнути стрічку ліворуч до упору та відпустити рукоятку назад; потім знову повернути рукоятку, потягнути стрічку ліворуч і відпустити рукоятку. Після цього гармата готова до стрільби.

Боєприпаси до гармати Максима

 

Для стрільби з гармати використовувалися унітарні постріли, споряджені в брезентові стрічки на 50 і 25 патронів. Спочатку застосовувалися гранати з донним або головним підривачем. Маса снаряда становила 450-500 г. Пізніше до номенклатури додалися трасуючі снаряди та картеч, яка містила 31 кулю, а із 1915 року – дистанційна граната з 8-секундною трубкою.

 

Гармата могла встановлюватися як на тумбовій установці з можливістю кругового обстрілу, так і на колісному лафеті для дій на суходолі. В останньому випадку гармату комплектували передком для перевезення кінною тягою.

Польові лафети британського взірця для гармати Максима

 

Застосування

 

Як істинний американець, Максим одразу розгорнув потужну рекламну кампанію, пропонуючи свій винахід військовим відомствам низки країн: Великої Британії, Німеччини, Росії та США. Виробником гармат стала Guns and Ammunition Company — саме так називалася збройова компанія, створена Хайремом Максимом у результаті поглинання Nordenfelt Guns and Ammunition Company у 1888 році. У свою чергу, 1897 року компанія перейшла до Нейлора Віккерса та стала частиною Vickers, Sons and Maxim (VSM), і надалі гармата випускалася вже як «Віккерс-Максим».

 

Німеччина

 

Німеччина однією з перших зацікавилася новинкою і спочатку закуповувала гармати Максима у Maxim-Nordenfelt. У 1888 році Максим продемонстрував свою гармату перед Імперським генеральним штабом і кайзером Вільгельмом II у Берліні. Успішним результатом демонстрації та вогневих випробувань стало укладення ліцензійної угоди з компанією Maxim-Nordenfelt Guns and Ammunition Company, Ltd., згідно з якою фірмі Ludwig Löwe and Co. (пізніше перетвореній на знамениту DWM) було дозволено виробляти автоматичні гармати Максима в Німеччині. Також виробництвом 37-мм гармат займалася фірма Krupp в Ессені. Гарматами німецького виробництва постачалися і за кордон – так, у 1903–1904 роках їх встановлювали на румунських кораблях (у ВМС Румунії 37-мм гармати Максима перебували на озброєнні до 1934 року), закуповувала їх також Болгарія.

 

Перші з цих ліцензійних гармат були поставлені німецькому морському флоту в 1894 році, а німецькій армії – у 1899 році. Гармати встановлювалися як на тумбових установках, так і на колісних лафетах (для армії).

 

Вперше німецькі 37-мм гармати Максима були застосовані в бойових умовах у 1900 році під час придушення «боксерського повстання» в Китаї, де німецький контингент діяв у складі міжнародних сил під командуванням німецького фельдмаршала фон Вальдерзее.

Maxim Flak M14 на позиції. На відміну від зразка на титульному фото, для укладання стрічки використовується не барабан, а короб

 

Під час Першої світової війни автомат Максима використовувався кайзерівською армією як зенітна гармата під назвою Maxim Flak M14. У 1914 році сто автоматів Максима німецький флот передав армії. «Пом-пом» був дуже корисним, коли його розміщували безпосередньо за першою лінією окопів, для відбиття атак британських літаків, які обстрілювали та бомбардували траншеї. У звітах із місць повідомлялося, що в районах, де були розміщені Flak M14, втрати британської авіації були дуже високими. Але й витрата боєприпасів була також значною — надходили повідомлення про виявлення вогневих позицій, де лежали купи стріляних гільз калібру 37 мм заввишки понад 2 м.

 

Чотири гармати, встановлені на польових лафетах, використовувалися в кампанії Німеччини в Південно-Західній Африці 1915 року проти південноафриканських військ.

 

росія

 

Уже в 1888 році Максим доставив 37-мм гармату до росії. Спочатку її випробувало Військове відомство, а потім передали Морському відомству й випробували на Охтинській морській батареї. Того ж 1888 року гармату повернули власнику на доопрацювання, і наступного, 1889 року, він надіслав новий екземпляр гармати.

 

Протягом року цей зразок випробовували, а потім також повернули фірмі. Морське відомство у 1889 році замовило Максиму дві 37-мм гармати. У 1890 році дві нові гармати випробовували на Охтинській батареї, а в кампанію 1891 року встановили по одній на крейсер «Герцог Единбурзький» і плавучу батарею «Кремль». Пізніше ці гармати встановили на містку броненосця «Імператор Ніколай I», а потім – на мінному крейсері «Капітан Ільїн». У 1891 році ухвалили рішення закупити шість гармат Максима, а потім – ще двадцять. Але коштів на це так і не виділи. У звіті артилерійського відділу Морського технічного комітету (МТК) за 1894 рік зазначалося:

«Щороку МТК ухвалює журнальні постанови про переваги 37-мм гармати Максима над 37-мм гарматою Гочкіса, але справа не просувається далі продовження випробувань гармат Максима, і лише на початку 1894 року було замовлено 8 гармат Максима для чорноморських броненосців».

 

У 1901 році Обухівський завод виготовив дослідний зразок 37-мм гармати Максима для Морського відомства. До російсько-японської війни 1904-1905 років 37-мм швидкострільні гармати були потрібні для боротьби з малими міноносцями, а для цього було достатньо 37-мм і 47-мм револьверних та одноствольних гармат Гочкіса – нехай менш швидкострільних, зате простіших, дешевших і, головне, надійних. Однак війна показала, що малокаліберні гармати проти міноносців, які ґрунтовно «підросли», вже неефективні, і калібр протимінної артилерії зрештою довелося збільшити з 37-47 мм навіть до 120-130 мм.

Бронеавтомобіль "Паккард" з гарматою Максима

 

У сухопутних військах до серпня 1914 року вважали, що мінімальний калібр гармати має становити 76 мм. У маневровій війні, до якої готували російську армію, малокаліберним гарматам не було місця. З початком війни ця думка почала змінюватися. Одними з перших у російській армії гармату Максима почали використовувати бронечастини. 19 жовтня 1914 року на фронт вирушив перший бронеавтомобільний підрозділ російської імператорської армії — 1-ша автомобільно-кулеметна рота. Серед інших бойових машин до її складу увійшли неброньовані вантажівки «Бенц» та «Олдайс», на вантажних платформах яких встановили 37-мм автоматичні гармати Максима. Попри відсутність бронювання, вони діяли досить ефективно, і в березні 1915 року до них додалися два бронеавтомобілі, побудовані Іжорським заводом на шасі 3-тонних вантажівок американської компанії Packard Motor Car Company. Ці машини також добре зарекомендували себе в боях на німецькому фронті.

 

З початком Першої світової війни автоматичні гармати терміново знадобилися для боротьби з повітряним противником. Морське відомство екстрено замовило Обухівському заводу 120 37-мм гармат Максима, з яких 80 передбачалося здати у 1917 році, а 40 – у 1918 році. Окрім цього, замовлення на 60 гармат отримала фінська фірма Ab H. Ahlberg & Co, але про долю гармат поговоримо трохи нижче. 22 березня 1916 року військове відомство видало Обухівському заводу окреме замовлення на 200 гармат Максима. Ціна однієї гармати із запасним стволом становила 10 500 рублів. Для автомата Максима у 1914 році поручик Шерспобаєв сконструював автоматичний установник трубок (АУТ) у патронній стрічці. Це був перший російський АУТ. Невдовзі він з'явився на всіх морських зенітних автоматах.

Російський колісний лафет для гармати Максима

 

У 1917 році для застосування на суходолі розробили також колісний лафет, причому з можливістю ведення зенітного вогню. Кут вертикального наведення становив від −10 до +80°, однак кут горизонтального наведення був дуже малим — ±20°. Ширина ходу лафета становила 1324 мм, а діаметр колеса — 1045 мм. У похідному положенні лафет разом із передком перевозила четвірка коней. І лафет, і передок мали ресорне підресорювання та могли буксируватися механічною тягою. Маса передка із шістьма патронними ящиками (300 снарядів) становила 491 кг. У зв'язку з більшовицьким переворотом та громадянською війною роботи над колісним лафетом припинили на стадії випробувань дослідних зразків.

 

До кінця 1917 року Обухівський завод за обома замовленнями не виготовив жодного автомата, оскільки за 15 років тут ґрунтовно забули технологію виготовлення гармат Максима. До того ж підприємство було, як то кажуть, «завантажене під зав'язку» іншими замовленнями: тут виготовляли морські та сухопутні гармати калібром від 37 до 406 мм.

Красногвардєци з гарматою Максима на морському лафеті

 

Видача автоматів у частини, розпочалася наприкінці 1918 року. У зв’язку з хаосом громадянської війни гармати не випробовували належним чином і не проходили військового приймання, а абсолютно безсистемно відправлялися до діючих і сформованих частин для «латання дірок»: на кораблі річкових флотилій і підводні човни, до сухопутних підрозділів та автобронечастин. Загалом до красной армії в період громадянської війни потрапило 80 автоматів Максима з обох замовлень.

 

Бури

 

Британцям гармату запропонували в 1898 році. Британський уряд спочатку відкинув цю зброю — вона не вписувалася в тодішню військову доктрину острів’ян. Проте інші країни придбали її, зокрема уряд Південно-Африканської Республіки (Трансваалю). Під час англо-бурської війни 1899-1902 років бури застосовували проти британських військ свої 37-мм «Максим-Норденфельт», використовуючи боєприпаси німецького виробництва. Кількість була відносно невеликою — 22 або 25 одиниць, за різними джерелами. У бурів вони отримали свої перші прізвиська: Bommeksim – «бомбовий Максим», Doodsklok, що означає «дзвін смерті», та найвідоміше Pom-pom — за характерний звук пострілу.

"Пом-пом" на колісному лафеті в армії Трансваалю. Ліворуч - кулемет Максима на тринозі

 

Перші дві гармати вирушили безпосередньо до Трансваалю у січні 1896 року, тоді як наступні партії 1896 року (4 шт.), 1897 року (6 шт.) та 1899 року (10 шт.) переправлялися через Францію, щоб приховати від британців справжнього покупця. Гармати бурів встановлювалися на «важкому» польовому лафеті й у більшості випадків оснащувалися щитом. Досвід використання в південноафриканському вельді вимагав певної модифікації лафета, зокрема передка та оглобель, для збільшення кількості коней у запрягу (іноді до шести).

 

Перед війною два трансваальські «пом-поми» передали до 2-ї та 3-ї кінних батарей (75-мм Krupp QF), а ще шість гармат звели в 4-ту кінну батарею. По одній-дві гармати Максим встановили у фортах Преторії та Йоганнесбурга. Однак під час війни, подібно до інших гармат бургерів, «пом-поми» не використовувалися у складі батарей, а зазвичай придавалися коммандо — невеликим мобільним загонам, що здійснювали рейдові дії. Деякі трансваальські гармати несли службу в коммандо Оранжевої Республіки, але, найімовірніше, обслуговувалися трансваальськими розрахунками. Під час війни бурам вдалося додатково захопити сім британських «пом-помів».

Австралійські солдати з захопленим у бурів "великим Максимом"

 

Гармати ідеально вписувалися в тактику бурів, а невелика маса значною мірою сприяла їхній популярності на партизанському етапі війни. Особливо ефективно гармати діяли проти кулеметних команд і кінноти, деморалізуючи вогнем і людей, і коней. Щоправда, незважаючи на сильний моральний ефект, реальні втрати від вогню «пом-помів» були не такими значними. Проте за правильного тактичного використання гармати досягали чудових результатів, і розрахунки твердо вірили в ефективність своєї зброї. Навіть президент Крюгер одного разу дорікнув генералу ван Ренсбургу, що той має більше вірити в Господа та у «великого Максима», здатного «…рознести бронепоїзд на шматки». Щоправда, зрештою всі бурські «пом-поми» стали трофеями англійців.

 

Велика Британія

 

Відчувши на собі силу нової зброї, англійці поспішили самі нею обзавестися. Після того як «великі Максими» бургерів зробили свій внесок у катастрофу біля Коленсо, генерал Буллер писав:

«Я хотів би, щоб кілька 1-фунтових “Максим-Норденфельтів”, якщо ви зможете їх отримати, супроводжували кінноту, це чудові гармати…»

 

На британській службі гармата отримала позначення QF 1 pounder — тобто «скорострільна однофунтова». Виконуючи термінове замовлення військового відомства, компанія Vickers-Maxim відправила близько 50–57 гармат британській армії в Південній Африці, причому перші три прибули якраз до битви біля Паардеберга в лютому 1900 року.

Британська обслуга з "пом-помом"

 

Під час Першої світової війни «пом-пом» використовували як зенітну гармату для протиповітряної оборони Великої Британії. Їх, як правило, встановлювали на тумбових лафетах із великим кутом піднесення та розміщували вздовж доків і на дахах ключових будівель у Лондоні. Окрім них, існували й мобільні установки на вантажівках у ключових містах на сході та південному сході Англії. Однак для боротьби з німецькими дирижаблями гарматі бракувало дальності стрільби та потужності снаряда. Перший літак був збитий з гармати Максима лейтенантом О. Ф. Джей Хоггом 23 вересня 1914 року у Франції. Для цього довелося випустити 75 снарядів.

Гармата Максима на шасі вантажівки "Остін" 30НР - ЗСУ британського Адміралтейства

 

Була спроба встановити «пом-пом» на легкий бронеавтомобіль «Роллс-Ройс», але легкове шасі не витримало такого навантаження. До того ж гармата займала практично все бойове відділення, тому стрільцю доводилося вилазити на задню платформу, щоб вести вогонь. З цих причин машина так і залишилася в єдиному екземплярі.

Бронеавтомобіль "Роллс-Ройс" з гарматою Максима

 

Як піхотну зброю під час Першої світової війни англійська армія «пом-пом» не використовувала, оскільки його снаряд вважався надто слабким для застосування проти наземних цілей і укріплень, а британська доктрина передбачала використання шрапнелі, яку випускали 13-фунтові та 18-фунтові польові гармати. Як легку зенітну гармату його швидко замінили потужніші 2-фунтові гармати.

Мисливець RAF FE.2B з гарматою Максима

 

Робилися спроби використовувати гармату Максима як авіаційне озброєння. Експериментально її встановили на мисливцеві з штовхальним гвинтом RAF FE.2B, а також на двомоторному мисливцеві Vickers EFB.7 у носовій частині. Однак для ролі авіаційної гармати вона виявилася надто громіздкою та важкою.

 

Фінляндія

 

Ще однією державою, яка отримала на озброєння гармату Максима, стала Фінляндія. Як уже згадувалося, замовлення на її виробництво отримала фінська компанія Ab H. Ahlberg & Co. На момент завершення громадянської війни у Фінляндії близько половини гармат (30 штук) усе ще залишалися недобудованими і, таким чином, залишилися у Фінляндії. Крім того, гармати Максима фіни отримували від німців, а також захоплювали як трофеї, що загалом дає цифру в 50-60 гармат. Переважно це були гармати на тумбових установках із кутом вертикального наведення близько 70°, призначені для використання на флоті.

 

Фінам вдалося привести в робочий стан понад 30 гармат, які отримали позначення 37/30 Ma. Їх використовували на кораблях і берегових укріпленнях. Дві гармати також служили на бронепоїздах з 1918 року до кінця 1930-х років. Гармата Максима не користувалася популярністю у Фінляндії, оскільки вважалася ненадійною та мала досить малу дальність стрільби через використання боєприпасів 37×94R мм із початковою швидкістю лише близько 440 м/с, які не мали балістичних характеристик, необхідних для ефективного застосування як зенітної зброї. Надійність старих підривачів, що використовувалися в їхніх осколково-фугасних снарядах, також виявилася сумнівною.

 

Під час Другої світової війни деякі з цих гармат використовувалися у фортах берегової артилерії, де їхня непридатність для зенітного застосування стала особливо очевидною: гармати виявилися відносно надійними лише під час стрільби з малим кутом піднесення — при цьому зменшувалася ймовірність того, що їх «зажує» матер'яні стрічки з набоями, як це траплялося під час стрільби на великих кутах. Їхня теоретична скорострільність становила близько 200–250 пострілів за хвилину, а максимальна дальність стрільби — близько 4400 м.

 

Фінська берегова оборона використовувала їх головним чином як засоби ближньої оборони своїх берегових фортів проти надводних цілей. Проте через дефіцит зенітних гармат за потреби ці гармати також застосовували проти ворожих літаків. Так, 25 грудня 1939 року під час «Зимової війни» з Радянським Союзом берегова батарея Хумалйокі на Карельському перешийку збила радянський бомбардувальник із 37-мм автоматичної гармати Максима. Останні 16 безнадійно застарілих гармат списали невдовзі після завершення війни-продовження у 1944 році.

 

Інші країни

 

ВМС США прийняли на озброєння 37-мм 1-фунтову гармату Максима-Норденфельта як 1-pounder Mark 6 напередодні іспано-американської війни 1898 року. «Пом-поми» у США випускали кілька виробників. Оскільки флот присвоював цій зброї власні номери марок і модифікацій, які рідко збігалися з номерами марки та модифікації, присвоєними виробниками та вибитими на гарматах, виникла плутанина щодо того, яку саме зброю позначає номер марки. Багато автоматичних гармат під час Першої світової війни пристосували для ведення вогню по повітряних цілях.

Гармата Максима на одному з кораблів ВМС США

 

Певне застосування, крім зазначених вище країн, автоматична гармата Максима мала у бельгійців і французів. У липні 1894 року зазначалося: «Після тривалих випробувань було отримано значне замовлення на ці гармати для французького флоту, які мали бути виготовлені та випробувані у Франції». Однак далі цих випробувань у французів справа не пішла, і надалі вони не купували ані автоматичних гармат, ані прав на їх виробництво — загалом, не дивно, оскільки у гордих галлів був і власний аналог — 37-мм автоматична гармата Гочкіса, яка, як і гармата Максима, «виросла» з однойменного кулемета гвинтівкового калібру.

Випробування гармати Максима на французькому навчальному кораблі La Couronne, початок 1890-х рр.

 

Бельгійці встановлювали гармати Vickers-Maxim 1903/13 на колісні лафети від старих французьких гармат і з 1915 року використовували їх як зенітні гармати на передовій.

Бельгійський "пом-пом" на колісному лафеті

 

***

 

Гармата Максима стала першою автоматичною гарматою у світі. Зрозуміло, що її конструкція та технологія виробництва були далекі від досконалості: велика маса, недостатньо потужна дія снаряда, необхідність значного ручного припасування деталей під час виготовлення. Усе це призвело до створення спрощеної та технологічнішої версії гармати Максима-Норденфельта з потужнішим снарядом — автоматичної 40-мм гармати «Віккерс» QF Mark II, яка набула ще більшого поширення та випускалася в низці країн, і дожила до Другої світової війни.

 

Ще однією проблемою гармати Максима було те, що вона далеко не відразу знайшла своє застосування, спочатку не вписавшись у військові доктрини провідних держав того часу. Лишк поява бойової авіації та бронетехніки на полях Першої світової війни дала серйозний поштовх розвитку малокаліберних автоматичних артилерійських систем, і автомат Максима посів заслужене місце першопрохідця.

 

Характеристики 37-мм гармати Максима на морській тумбовій установці

 

Калібр, мм	37,2
Довжина ствола, мм/калібрів	1150/30
Довжина нарізної частини, мм	992
Довжина ходу нарізів, калібрів	30
Кількість нарізів	12
Глибина нарізів, мм	0,4
Кут вертикального наведення, град.	від -10 до +85
Кут горизонтального наведення, град.	360
Маса ствола з затвором і вертлюгом, кг	249
Маса тумби, кг	57,1
Маса всієї системи, кг	361
Темп стрільби, постр./хв	250

І наостанок - "дуже великий Максим": прототип 57-мм гармати. Прототипом і залишився

Шановні читачі, якщо моя писанина вас зацікавила – можете докинути трошки на книжечки: https://buymeacoffee.com/andrijkhar9

Приватбанк: 5168 7456 7352 6783