Надважкий молот Другої Речі Посполитої

 

На марші. Попереду - тягач С7Р з лафетною повозкою, за ним - зі ствольною

У 1925 році Веймарська Німеччина розпочала модернізацію своїх укріплень уздовж кордонів із Польщею. Військово-політичне керівництво останньої країни, своєю чергою, перейнялося придбанням потужних артилерійських систем, здатних «у разі потреби» нейтралізувати ці фортифікації. На той час плани можливої війни проти Німеччини передбачали, що Польща діятиме в союзі з Францією, а завданнями Війська Польського стануть захоплення Східної Пруссії та Західного Помор’я з подальшим наступом на Берлін.

 

Певний досвід застосування важкої артилерії Військо Польське вже мало. У 1920 році в Італії була придбана партія 210-мм мортир. Вісім таких артсистем на початку серпня надійшли на озброєння 1-го моторизованого полку надважкої артилерії (1. pułk motorowy artylerii najcięższej). У вересні 1920 року батареї 1-го полку брали участь у боях за Гродно. За підсумками бойового застосування було зроблено висновок про доцільність наявності у Війську Польському важких артсистем. Водночас наявні 210-мм мортири визнали такими, що не повністю відповідають вимогам і підлягають заміні.

 

Упродовж кількох років жодних зусиль із модернізації парку надважкої артилерії не здійснювали — молодій польській державі вистачало інших турбот. Лише початок робіт з укріплення східних кордонів Німеччини спонукав керівництво Другої Речі Посполитої взятися до пошуку адекватної відповіді. Процес вибору та закупівлі гармат просувався неспішно. У 1927 році Головний штаб Війська Польського ухвалив протокольне рішення про прийняття на озброєння гармат великого калібру, здатних уражати фортифікації легкого й середнього типів, що зводилися в німецьких укріплених районах.

 

Оскільки польська промисловість не була спроможна виробляти такі артсистеми, вибір упав на закордонну фірму з заслуженою репутацією в цій галузі — чехословацьку «Шкоду». У жовтні 1929 року польська військова комісія відвідала полігон Малацки (поблизу Братислави), де мала змогу спостерігати випробування 220-мм мортири ON. Гармата справила цілком сприятливе враження. Комісія рекомендувала прийняти її на озброєння, однак зажадала замінити клиновий затвор поршневим (системи «Шнейдера»), який, на думку польських військових, був більш придатним для важких артсистем. Ця вимога стала каменем спотикання — «Шкода» наполегливо намагалася відстояти свою конструкцію в незмінному вигляді. Лише у 1931 році вдалося досягти принципової згоди, і уряд Польщі схвалив план закупівлі 40 220-мм мортир двома партіями (27 одиниць у першу чергу та 13 — у другу).

 

У другій половині 1932 року Департамент озброєнь і Департамент артилерії Міністерства військових справ підготували технічні вимоги до 220-мм мортири, а 7 березня наступного року, зрештою, було підписано контракт на першу партію — 27 мортир і 2700 напівбронебійних снарядів (план придбання другої партії так і не був реалізований). Вартість однієї мортири визначалася у 700 тисяч злотих, причому оплата здійснювалася не у грошовій формі, а в натуральній — поставками польського вугілля.

 

З 1931 року польські військові підшуковували відповідний тягач для нових важких мортир. У 1934 році вибір зупинили на гусеничному тягачі C7P, розробленому на державному підприємстві Państwowe Zakłady Inżynierii на основі конструкції «Віккерса» (за багатьма вузлами тягач був уніфікований із легким танком 7ТР). Також у Польщі розробили двовісний причіп типу R (зі спорядженою масою 8000 кг), призначений для перевезення боєприпасів до мортир. Згідно з прийнятими нормативами, кожній гарматі придавали два таких причепи, буксировані тягачами C7P. Однак, оскільки виробництво останніх велося низькими темпами, як тимчасовий захід використовували вантажівки «Фіат» 621 (випускалися за італійською ліцензією), обладнані спеціальними кузовами.

 

Ствольна повозка 220-мм мортири на причепі в тягача C7P

 

З метою ознайомлення особового складу 1-го полку надважкої артилерії з новими системами фірма «Шкода» надала в тимчасове користування один зразок мортири M 28 «югославського» типу (тип ON із клиновим затвором; Югославія придбала десять таких гармат). До кінця вересня 1934 року здійснювалося навчання поводженню з новою гарматою кадрового складу полку, а згодом розпочалося навчання призовників. У листопаді провели випробувальний пробіг, який виявив низку недоліків транспортних повозок: невдалу конструкцію гальм, погане кріплення ствола на ствольній повозці, ослаблення гвинтів, гайок і заклепок. Перевезення розрахунку на гарматних повозках було визнано виснажливим і просто небезпечним для особового складу. Підсумком пробігу стала рекомендація замінити колеса повозок, застосувавши пневматичні шини замість сталевих із гумовими бандажами.

 

Поставки мортир, що у Війську Польському отримали позначення 220 mm moździerz wielkiej mocy wz. 32 (220-мм мортира великої потужності зразка 32 року; фірмове позначення — ONa), розпочалися у 1935 році. До липня прибула перша дюжина артсистем, а до грудня було поставлено й решту.

 

Особливості конструкції

 

Мортира wz. 32 мала автофретований ствол завдовжки 15,5 калібру з поршневим затвором системи «Шнейдера». У зібраному вигляді із затвором ствол важив 4350 кг. Гальмо відкоту — гідравлічне, накатник — пневматичний. Конструкція гармати забезпечувала круговий горизонтальний обстріл і була оптимізована для ведення вогню на великих кутах підвищення.

 

Ствол гармати встановлювався в колисці, яка за допомогою цапф кріпилася до станка. Той через круговий кульовий погон спирався на платформу основи. Підвищенню стійкості гармати під час стрільби сприяли розвідні станини, змонтовані на кутах платформи. Кінці станин гвинтами з кульовими п’ятами спиралися на сошникові опори.

 

Транспортування гармати здійснювалося трьома повозками: ствольною (маса у спорядженому стані 8090 кг), лафетною (8110 кг) та повозкою основи (8950 кг). Допустима швидкість буксирування по шосе становила 30 км/год.

 

Ствольна повозка мортири wz. 32

 

Лафетні повозки мортир wz. 32

 

Для встановлення гармати на позиції необхідно було підготувати котлован розміром 3×4 м і глибиною 0,5 м. У котлован закочували повозку з основою, яку за допомогою гідравлічних домкратів опускали на ґрунт. Потім на основу вкочували повозку з лафетом, який також за допомогою домкратів установлювали на місце. В останню чергу підкочували ствольну повозку, встановлюючи ствол на лафет за допомогою лебідки. Згідно з настановою, вся операція монтажу гармати, що виконувалася розрахунком із 17 осіб, тривала 5,5 години, однак тренований особовий склад зазвичай справлявся з нею швидше. На демонтаж гармати відводилося 2,5 години.

 

Заряджання мортири здійснювалося за фіксованого кута підвищення +10°. Снаряд подавався до гармати чотирма піднощиками (усього в розрахунку було вісім піднощиків) на візку або ношах. До боєкомплекту мортири входив єдиний тип снаряда — напівбронебійний масою 128 кг, споряджений зарядом тротилу масою 7,33 кг. Метальних зарядів було шість — масою від 3,78 до 8,92 кг. Поляки власними силами з листопада 1936 року розробляли фугасний снаряд, що відрізнявся більшою дальністю стрільби та збільшеним зарядом вибухової речовини, але тоншими стінками. Передбачалося, що він зможе застосовуватися не лише проти укріплень, а й проти цілей польового типу — наприклад, скупчень живої сили або артилерійських позицій. Випробування перших зразків фугасного снаряда продемонстрували їхню погану стійкість, що призводило до значного розсіювання. Проблему вдалося розв’язати до 1939 року, коли випробування чергової партії доопрацьованих снарядів показали цілком прийнятні результати. Поставка промислової партії планувалася на 1940 рік, але з цілком зрозумілих причин так і не відбулася.

 

Для економії дорогих імпортних снарядів і збереження ресурсу стволів під час навчальних стрільб фірма «Шкода» поставила до Польщі два вкладні стволи для 220-мм мортир, що забезпечували ведення вогню снарядами 100-мм гаубиці wz. 14/19p.

 

Служба і бойове застосування

 

До початку Другої світової війни Міністерство військових справ придбало необхідне майно та засоби тяги для трьох дивізіонів 220-мм мортир (у кожному — три двогарматні батареї). Бюджет на 1940 рік передбачав закупівлю тягачів для четвертого дивізіону. Тим часом призначені для нього гармати розмістили на Головному складі озброєнь № 2 у містечку Стави (поблизу Дембліна).

 

Відповідно до оборонного плану «Z» 1-й полк надважкої артилерії в серпні 1939 року відмобілізував три дивізіони: 11-й під командуванням майора Казимира Фірли, 12-й — майора Александра Точинського та 13-й — майора Хусейна Кумуза. Кожен дивізіон мав значний парк транспортних засобів, зокрема 33 тягачі C7P (п’ять на кожну гармату — три для гарматних повозок і два для причепів із боєприпасами — плюс по одному резервному на батарею), 15 легкових автомобілів, 39 вантажних, 37 спеціальних і 12 мотоциклів.

 

Батарея 220-мм мортир на марші

 

Усі три дивізіони призначалися для резервної армії «Пруси», але через швидке просування німецьких військ так і не змогли прибути в розпорядження її командувача.

 

У боях вересневої кампанії 1939 року польським 220-мм мортирам довелося виконувати зовсім не ті завдання, для яких їх закуповували. Замість штурму німецьких фортифікацій надважка артилерія діяла в польових боях, для яких вона загалом була малопридатною. У результаті з 18 мобілізованих гармат у боях реально взяли участь лише шість мортир 11-го дивізіону. 22 і 23 вересня вони підтримували польську піхоту в районі Томашува-Любельського. Як і слід було очікувати, ефективність застосування напівбронебійних снарядів у польовому бою виявилася низькою: 128-кг боєприпаси утворювали величезні вирви, але давали лише незначну кількість уламків. Натомість відчутнішим був психологічний ефект: під вогнем польських мортир підрозділи німецької 28-ї піхотної дивізії двічі залишали вже зайняті позиції. Зрештою 11-й дивізіон витратив усі наявні снаряди. Через неможливість виходу з оточення його мортири було підірвано на позиціях біля лісництва Мазярня.

 

12-й і 13-й дивізіони, які відповідно до наказів командування перекидалися з місця на місце, так і не здійснили жодного пострілу. 13-й дивізіон 18 вересня перебував у Бережанах, де зазнав нападу українських партизанів. Згодом у околицях Калуша його оточили частини Червоної армії, і дивізіон здався. Мортири стали радянськими трофеями, однак відомостей про їхню подальшу долю немає. 12-й дивізіон проіснував довше — він припинив існування 25 вересня, потрапивши в радянське оточення південніше Довгобичева (поблизу Грубешова). У цьому випадку поляки встигли знищити свої гармати.

 

Якою ж була доля решти дев’яти 220-мм мортир? Одна з них перебувала в Центрі балістичних досліджень у Зеленці, де використовувалася для випробувань нових снарядів. Оскільки тягачів для цієї мортири не було, з наближенням німців її підірвали. Ще одна гармата знаходилася в Запасному центрі моторизованої артилерії в містечку Гура-Кальварія (місці постійної дислокації 1-го полку надважкої артилерії). 10 вересня вона потрапила до рук противника в неушкодженому стані. Сім мортир, що зберігалися на складі в Ставах, були захоплені німцями. За німецькими джерелами, у Польщі вермахт захопив 14 220-мм мортир. Ймовірно, до цього числа входять і гармати 11-го дивізіону.

 

Німецькі трофеї

 

У вермахті мортири wz. 32 отримали позначення 22 cm Mrs(p). Сім із них у 1941–1942 роках перевезли до Норвегії. У 1941 році на позиціях батареї 47/977 у Крокені та Гетлефлотені загалом перебувало 6 мортир wz.32. У 1941 році батарею в Гетлефлотені було переозброєно на 3 мортири 21 cm Mrs 18, і в такому складі вона залишалася до кінця війни. Батарея в Крокені, ймовірно, була ліквідована.

Батарея Клінґа 6/975 у 1941 році отримала 3 мортири wz.32, а вже у 1942 році була оснащена мортирами 21 cm Mrs 18. Те саме сталося з батареєю 4/974 у Рейтані. В обох випадках мортири 21 cm Mrs 18 залишалися на озброєнні до 1943 року. 

доля решти семи залишається невідомою. Щонайменше частина гармат, що потрапили до Норвегії, певний час після війни служила в береговій артилерії цієї країни.

 

Установлення ствола на лафет було нелегкою справою навіть для «чистокровних арійців»

 

Трофейна 220-мм мортира на береговій батареї в Норвегії

 

Норвезькі артилеристи позують на тлі 220-мм мортири. 1953 або 1954 роки

 

Повозки 220-мм мортир, знайдені в норвезькому озері Еврe-Йєрнаваннет

 

Історія придбання та бойового застосування Польщею 220-мм мортир є хрестоматійним прикладом того, як не слід закуповувати озброєння. Закупівля, спланована в одній військово-політичній ситуації, виявилася цілком безглуздою за нових обставин, що склалися на момент реалізації угоди. У середині 1920-х років Польща цілком могла розраховувати на успіх у наступальній війні проти Німеччини — і в такому разі 220-мм мортири були б цілком доречними для штурму ворожих укріплень. Проте десятиліття потому, коли надважкі артсистеми нарешті надійшли на озброєння, ситуація почала змінюватися аж ніяк не на користь Польщі. Її військова доктрина стала оборонною, і облогові гармати вже не вписувалися в її рамки. У вересневій оборонній війні взяли участь менш ніж чверть наявних 220-мм мортир, причому застосовані вони були лише в одному бою…

 

Калібр, мм	220
Довжина ствола, мм	4150
Довжина нарізної частини ствола, мм	3261
Кількість нарізів	72
Маса мортири в бойовому положенні, кг	14740
Довжина мортири в бойовому положенні, мм	7130
Ширина мортири в бойовому положенні, мм	3120
Кут вертикального наведення, град.	-4, +75 (стрільба можлива за кута піднесення не менше +40)
Кут горизонтального наведення, град.	360
Маса снаряда, кг	128
Початкова швидкість снаряда, м/с	275-500
Максимальна дальність стрільби, м	13500
Швидкострільність, постр./год	20

Шановні читачі, якщо моя писанина вас зацікавила – можете докинути трошки на книжечки: https://buymeacoffee.com/andrijkhar9

Приватбанк: 5168 7456 7352 6783