Зупинити вермахт! Винищувач танків T.13
Бельгійська САУ T.13, створена
шляхом встановлення протитанкової гармати з високими характеристиками на
посереднє шасі, в багатьох аспектах випередила винищувачі танків Другої
світової війни. Проте, попри доволі значний обсяг виробництва (близько трьох
сотень машин), T.13 не змогла спричинити істотного впливу на перебіг бойових
дій.
Воєнна доктрина Бельгії в 30-х роках минулого століття передбачала ведення
позиційної оборони з опорою на лінію потужних фортів. Така доктрина не
передбачала наявності численних бронетанкових сил — броньовані бойові машини
розглядалися лише як доповнення до піхотних і кавалерійських частин. Дюжина
середніх танків ACG 1 (Renault AMC 34) та 42 розвідувальні танки T.15 (Vickers
M1934), які, по суті, являли собою танкетки з баштами, — ось і все, чим могла
похвалитися бельгійська армія напередодні війни. Наймасовішим же типом
бронетехніки стала легка протитанкова САУ T.13.
Протистояти панцерваффе
Армія Бельгії мала доволі непогану артилерію, зокрема протитанкову. Основу
останньої становили 47-мм гармати C.47 FRC Mod. 31. Ця гармата, випущена чималою
серією (750 екземплярів), могла пробивати 44 мм броні на дистанції 500 м і 37
мм — на 1000 м. Наявність у боєкомплекті осколково-фугасного снаряда масою 1,66
кг дозволяла застосовувати її і як засіб підтримки піхоти.
Гармата C.47 FRC Mod. 31 (модифікована для встановлення в танковій башті)
була основним озброєнням танків ACG 1. Крім того, бельгійські військові
розглядали її як озброєння легкої самохідної установки, призначеної для рухомих
протитанкових резервів. Передбачуваний спосіб застосування такої бойової машини
передбачав тактику винищувачів танків часів Другої світової війни, засновану на
діях із засідок. За невеликих розмірів така САУ мала б вирізнятися доброю
рухливістю, а бронезахист міг бути мінімальним. Проста й недорога бойова машина
цілком могла стати масовою. Залишалося тільки обрати шасі.
У 1931 році Бельгія придбала шість танкеток «Карден-Ллойд» Mk VI. Дві з них
переробили на самохідні установки, причому одну озброїли 47-мм протитанковою
гарматою, а другу — 76-мм піхотною гарматою. Випробування другого зразка
виявилися невдалими — легке шасі насилу витримувало віддачу. Тому й цю машину
також переозброїли 47-мм гарматою (за деякими даними, взагалі усі шість
танкеток було перероблено на протитанкові САУ). Проте масовим цей винищувач
танків не став з кількох причин. По-перше, екіпаж із двох осіб був
перевантажений обов’язками. По-друге, бронезахист був явно недостатнім.
Нарешті, по-третє, габарити «Карден-Ллойда» не дозволяли розмістити прийнятний
боєкомплект.
«А давайте візьмемо тягач…»
У 1934 році Бельгія замовила у фірми Vickers партію гусеничних
артилерійських тягачів Light Dragon Mk I, призначених для буксирування 75-мм
гірських гармат Bofors у двох дивізіях арденнських єгерів. Перша партія (21 або
23 тягачі) була поставлена у небронированому варіанті, друга (32 машини) — у
броньованому. Ці тягачі виглядали доволі привабливо з точки зору переробки на
винищувачі танків: більші порівняно з танкеткою розміри дозволяли розмістити не
лише гармату, а й збільшений до трьох осіб екіпаж, а також цілком прийнятний
боєкомплект у кілька десятків снарядів. Відповідний проєкт розробили фахівці
фірми «Мієссе» з Бюзенгена.
За основу взяли броньований варіант Light Dragon. Переробка була вкрай
простою: на вантажній платформі встановили двомісну броньовану напівбашту з
озброєнням у складі 47-мм гармати і спареного з нею 7,65-мм кулемета
FN-Browning (бельгійського варіанта M1918 BAR). Штатний боєкомплект гармати
становив 42 постріли (24 бронебійні та 28 осколково-фугасних).
Напівбашта теоретично мала кругове обертання, проте бронезахист передньої
частини корпусу обмежував сектор обстрілу до 120° у задньому напрямку. Це не
вважалося серйозним недоліком (так само як і частково відкрита башта), з огляду
на заплановане застосування САУ із засідок. У разі потреби забезпечувався
круговий обстріл, але для цього необхідно було відкинути верхні листи
бронювання.
Перероблений тягач класифікували як
легкий танк (Char Léger) і надали йому позначення T.13B1.
За маси 4,8 т він міг розвивати швидкість на шосе до 40 км/год, а запас ходу становив
240 км. Силова установка — карбюраторний двигун Meadows ERT потужністю 51 к.с.
Ходова частина з одного борту складалася з ведучого колеса переднього
розташування та чотирьох опорних котків, зблокованих у дві візки.
Бронезахист
T.13B1 був, відверто кажучи, слабким — корпус прикривали листи завтовшки 4–6
мм, які не завжди захищали навіть від вогню стрілецької зброї. Броня башти була
дещо соліднішою — 9 мм.
Упродовж 1935 року у варіант T.13B1
переробили всі 32 броньовані тягачі Light Dragon Mk I. Далі настала черга
небронированих побратимів, які також перетворилися на «легкі танки» T.13B2. Обсяг переробок у цьому разі був більшим, адже
потрібно було бронювати корпус. Крім того, посилили ходову частину шляхом
заміни опорних котків. Гарматна напівбашта мала дещо меншу висоту порівняно з
T.13B1. Поставки T.13B2 завершили у 1937 році.
Третій
варіант
У
1935 році Бельгія придбала у Vickers нову партію тягачів — цього разу
сучаснішої модифікації Light Dragon Mk IID. Ці машини від початку призначалися
для переробки на «легкі танки», які отримали позначення T.13B3. Light Dragon Mk IID мав потужніший двигун (80
к.с.), що позитивно позначилося на рухливості. Значних удосконалень зазнала
ходова частина: тепер щодо одного борту вона складалася з ведучого колеса
переднього розташування, напрямного — заднього, а також чотирьох опорних
котків, попарно зблокованих у візки системи Горстманна (кожен візок також
містив один підтримуючий ролик).
T.13B3
отримав повністю закритий броньований корпус і башту кругового обертання — хоч
і відкриту ззаду, але значно краще захищену, ніж башти T.13B1 та T.13B2.
Озброєння залишилося тим самим, однак боєкомплект гармати збільшили до 69
пострілів. Штатний екіпаж тепер складався з чотирьох осіб, але для ведення бою
цілком вистачало й трьох.
Випуск T.13B3 на заводі у Фамільре
розпочався в 1937 році. До Другої світової війни було поставлено всю замовлену
партію — 194 машини. Після початку війни уряд замовив ще 158 винищувачів
танків. До окупації Бельгії встигли здати, за різними даними, від 12 до 50
T.13B3 (більш імовірною видається менша цифра). Ще від 24 до 50 винищувачів
танків із цієї партії було захоплено німцями безпосередньо на заводі. Таким
чином, загальна кількість випущених T.13B3 може становити від 230 до 294
одиниць.
Служба та
бойове застосування
За задумом творців САУ T.13, невеликі
підрозділи цих самохідок (рівня роти) мали стати своєрідними «пожежними
командами», підтримуючи класичну протитанкову оборону як рухомий резерв або
діючи самостійно — на тих ділянках, де звичайних протитанкових гармат не було.
Типова організація ескадрону T.13 в середині 1930-х років була такою:
·
взвод управління та господарський (2 T.13, 2 мотоцикли, зокрема один із
коляскою, 1 легка і 3 середні вантажівки);
·
три вогневі взводи (у кожному — 3 T.13, 3 мотоцикли та 2 середні
вантажівки).
Імовірно, під час мобілізації організація ескадронів зазнала змін, оскільки
в більшості з них налічувалося по 12 винищувачів танків (а в ескадронах
кавалерійських дивізій — навіть по 18).
У ході мобілізації Бельгія розгорнула 18 піхотних дивізій (6 регулярних, 6
резервних і 6 другої черги), дві дивізії арденнських єгерів і дві
кавалерійські. По ескадрону T.13 з дюжиною бойових машин у кожному надали
дев’яти піхотним дивізіям (із номерами від 1 до 4 та від 7 до 11).
Кавалерійські дивізії отримали по 18 самохідок, а 1-й дивізії арденнських
єгерів надали аж чотири ескадрони (48 САУ). Крім того, по ескадрону T.13 (12
одиниць) надали двом велосипедним полкам — гірському та 2-му прикордонному. 12
винищувачів танків отримав гарнізон фортеці Намюр, 10 — Льєж, 4 — жандармерія.
Таким чином, загалом у мобілізованих частинах налічувалося 242 винищувачі
танків.
Мобілізована бельгійська армія мала налічувати 800 тис. осіб, але план мобілізації повністю реалізувати не вдалося — до частин потрапило близько 650–700 тис. осіб. Конфлікт, що розгорявся в суспільстві між двома основними етнічними групами — фламандцями та валлонами, — призводив до падіння дисципліни й погіршення морально-психологічного стану армії. Втім, країна готувалася до оборони.
Основним рубежем оборони, згідно з планами бельгійського командування, була
річка Дейле та лінія т. зв. «Нових фортів». Однак, як відомо, вермахт успішно
впорався із завданням прориву укріплень і подолання водних перешкод. Уже 10
травня 1940 року десантники захопили найбільший форт Ебен-Емаль, який прикривав
переправи через Маас і канал Альберта. Це дозволило відкинути бельгійців на
лінію Намюр—Антверпен і до Арденн. Зрештою, 28 травня Бельгія капітулювала.
Яку ж роль у оборонних боях відіграли самохідки T.13? Якщо коротко —
мінімальну. Вважається, що вся бельгійська армія змогла знищити лише два
десятки німецьких танків (для порівняння: у боях 12–14 травня під Анно на
території Бельгії французи знищили до 160 ворожих танків ціною втрати 105
своїх). Головною причиною стала фактична відмова від застосування T.13 так, як
планувалося довоєнною доктриною — із засідок. Спроби використовувати їх як
танки (якими T.13 номінально вважалися) призводили до великих втрат. Самохідки
невеликими групами (3–4 машини) кидали в бій для підтримки піхоти — і їх легко
знищувала німецька протитанкова оборона. Іншою крайністю було небажання деяких
командирів ризикувати приданими бойовими машинами — намагаючись зберегти їх «на
потім», вони часто втрачали реальну можливість завдати противнику шкоди.
Крім того, на практиці T.13 виявилися вкрай ненадійними машинами. Так,
наприклад, із дюжини самохідок 2-го велосипедного прикордонного полку через
вісім днів на ходу залишилося лише чотири. Негативно позначалася і відсутність
радіостанцій — зв’язок між підрозділами T.13 забезпечували
мотоциклісти-посильні. Одним із небагатьох успішних епізодів бойового
застосування T.13 стала контратака біля Кватрехта (поблизу Гента), здійснена 20
травня. Тут завдяки спільним діям піхоти та самохідок вдалося відкинути два
німецькі піхотні полки, забезпечивши, таким чином, можливість британським
частинам відійти до Дюнкерка.
Кілька десятків T.13 стали німецькими трофеями. Нечисленні вцілілі T.13B1 і
T.13B2 отримали позначення Panzerjäger
Sfl CL 801(b), а T.13B3 — Panzerjäger
Sfl CL 802(b). Деякі з них встигли повоювати на боці нових господарів на
завершальному етапі кампанії на Заході. Надалі трофейні самохідки
використовувалися з навчальною метою, а також для боротьби з партизанами —
головним чином на Балканах. Єдина самохідка, що збереглася до наших днів, була
виявлена після війни у Відні, куди, ймовірно, потрапила разом із частинами, що
відступали з Балкан. Нині ця машина, яка належить до модифікації T.13B2, перебуває
в експозиції Музею королівської армії в Брюсселі.
Винищувач танків T.13 був, без перебільшення, новаторською машиною. Ідея
встановлення достатньо потужної протитанкової гармати на легке шасі у 1930-х
роках виникала в багатьох країнах, однак лише в Бельгії її довели до
практичного втілення — в інших випадках усе обмежувалося дослідними зразками
або невеликими серіями. На жаль, T.13 не виправдав покладених на нього
сподівань. Провина самої машини в цьому лише часткова — попри всі її недоліки,
за тактично грамотного застосування винищувачі танків могли б завдати
противнику значно більшого урону.
|
|
Т.13В1 |
Т.13В3 |
|
Екіпаж, чол. |
3 |
4 |
|
Бойова маса, кг |
4800 |
5084 |
|
Довжина, мм |
3650 |
3650 |
|
Ширина, мм |
1780 |
1870 |
|
Висота, мм |
2050 |
2500 |
|
Озброєння |
47-мм гармата, 7,65-мм
кулемет |
47-мм гармата, 7,65-мм
кулемет |
|
Боєкомплект, снарядів/набоїв |
42/400 |
69/400 |
|
Потужність двигуна, к.с. |
51 |
80 |
|
Швидкість по шосе км/год |
40 |
56 |
|
Запас ходу по шосе, км |
200 |
200 |
|
Товщина броні,
мм: |
|
|
|
корпус |
4-6 |
7 |
|
башта |
9 |
9 |
Шановні читачі, якщо моя писанина вас зацікавила – можете докинути трошки на книжечки: https://buymeacoffee.com/andrijkhar9
Приватбанк: 5168 7456 7352 6783














Коментарі
Дописати коментар