Балканський "Ураган"

 

Кілька днів тому з’явилось ось це фото з навчань армії Сербії, в яких взяли участь імпровізовані пускові установки РСЗВ «Оркан». Гарна нагода розповісти про цю систему.

 

У 1963 році на озброєння Югославської народної армії (ЮНА) почала надходити 128-мм реактивна система залпового вогню М-63 «Пламен». Її розвитком стала система М-77 «Огань» — того ж калібру, але з дальністю стрільби, збільшеною з 9,6 до 20 км. Розробкою цих систем займалося конструкторське бюро Військово-технічного інституту в Белграді, яке очолював професор Обрад Вучурович. Цей колектив, що називається, «набив руку» у своїй справі й був готовий перейти на вищий рівень — створення важких далекобійних РСЗВ. Залишалося лише знайти фінансування. У бюджеті СФРЮ коштів на це не було. Тому, коли влада Іраку звернулася з пропозицією про розробку РСЗВ для цієї країни, югослави охоче погодилися.

 

Система «Оркан»

 

Результатом робіт за іракським замовленням стала РСЗВ М-87 «Оркан» («Ураган»), випробування якої завершилися у 1985 році. До її складу входять самохідна пускова установка LRSV-262, транспортно-заряджальна машина (ТЗМ), некеровані ракети калібру 262 мм та система управління вогнем.

самохідна пускова установка LRSV-262
 

Бойова машина LRSV-262 використовує шасі вантажівки підвищеної прохідності FAP 3232 BDS/A з колісною формулою 8×8 (виробництва «Фабрика аутомобіла Прибой» у місті Прибой, Сербія). Артилерійська частина складається з пакета з 12 трубчастими напрямними, поворотної основи з механізмами наведення та прицільними пристроями, а також електротехнічного й гідравлічного обладнання. Механізми наведення дозволяють наводити пакет направляючих у вертикальній площині до максимального кута піднесення +56°. Кут горизонтального наведення становить ±110° від поздовжньої осі. Наведення може здійснюватися автоматично за командами СУВ, напівавтоматично або вручну. 

Транспортно-заряджальна машина

ТЗМ, побудована на тому ж шасі, транспортує 24 ракети. Заряджання пускової установки здійснюється за допомогою спеціального пристрою, який встановлюється на напрямні та під’єднується до гідросистеми бойової машини. Подача реактивних снарядів можлива як з ТЗМ, так і з ґрунту.

Заряджання LRSV-262

 

LRSV-262 у спорядженому стані важить 32 тонни і в похідному положенні може маскуватися під звичайну вантажівку шляхом встановлення тенту над артилерійською частиною. Двигун потужністю 300 к.с. забезпечує машині непогану рухомість. Швидкість по шосе сягає 80 км/год, запас ходу — 600 км. Розрахунок із п’яти осіб розміщується в кондиційованій кабіні, на даху якої передбачено встановлення турелі з 12,7-мм кулеметом. Управління вогнем здійснюється з кабіни бойової машини або з виносного пульта, під’єднаного кабелем довжиною 50 м.

 

До боєкомплекту «Оркана» входять некеровані реактивні снаряди R-262 калібром 262 мм і довжиною 4656 мм, оснащені дворежимним ракетним двигуном. Ракети транспортуються і зберігаються в герметичних контейнерах із поліестеру, армованого скловолокном, і можуть зберігатися просто неба. Виробництво ракет здійснювалося на заводі UNIS-PRETIS у Сараєво, пускових установок — на підприємстві «Братство» (м. Нові Травник, Боснія і Герцеговина).

 

Максимальна швидкість польоту снаряда становить 1200 м/с, час польоту на максимальну дальність у 50 км — 110 с. Стабілізатори у хвостовій частині снаряда встановлені під кутом до його поздовжньої осі, що забезпечує обертання під час польоту. Завдяки застосуванню різних аеродинамічних гальм можуть бути досягнуті дальності польоту 24, 28, 37 і 50 км. Ймовірне розсіювання на максимальній дальності становить 220 м за дальністю та 175 м за напрямком. Залп батареї з чотирьох пускових установок накриває площу 3–4 кв. км.

 

Існує три типи бойових частин для ракет РСЗВ «Оркан»:

• Осколково-фугасна з ударним детонатором інерційного типу миттєвої або уповільненої дії (маса бойової частини — 91 кг, маса ракети — 389 кг);
• Касетна з 288 кумулятивно-осколковими бойовими елементами КБ-1 (калібр 40 мм, бронепробивність — 60 мм), призначена для ураження живої сили, неброньованої та легкоброньованої техніки. БЧ оснащується електронним детонатором, що забезпечує руйнування корпусу на кінцевій ділянці траєкторії й розсіювання бойових елементів. Маса ракети — 389,7 кг;
• Касетна з 24 протитанковими мінами КБ-2 з неконтактними магнітними детонаторами (маса міни — 1,8 кг, маса вибухової речовини — 0,4 кг, бронепробивність — 40 мм). Такі ракети використовуються для встановлення мінних полів перед бойовими підрозділами противника, що перебувають на рубежі атаки чи в районах зосередження (час самоліквідації мін — 24 або 48 годин). Маса бойової частини — 83 кг, ракети — 382,2 кг.

Міна КБ-2

 

Типова батарея РСЗВ М-87 включає чотири пускові установки LRSV-262, чотири ТЗМ, командно-штабну машину (КШМ), два топоприв’язувачі, метеокомплекс та дві машини передових артилерійських спостерігачів.

 

В армії Саддама

 

У березні 1988 року Ірак уклав контракт вартістю 60 мільйонів доларів, який передбачав постачання чотирьох батарей РСЗВ М-87 (16 пускових установок, 16 транспортно-заряжальних машин, п’ять командно-штабних машин) і 4000 ракет. До початку іракської агресії проти Кувейту було поставлено лише одну батарею — чотири ПУ і ТЗМ, одну КШМ, а також 1000 ракет. Крім того, ще до підписання контракту, у 1987 році, дві пускові установки прибули до Іраку для проведення військових випробувань.

Випробувальні стрільби "Оркана" в Іраці. Серпень 1987 р.

 

В Іраку «Оркан» отримав найменування «Абабіл-50». Ці РСЗВ встигли взяти участь в ірано-іракській війні (у 1988 році в боях під Басрою), а також у вторгненні до Кувейту. Принаймні частина пускових установок збереглася під час операції «Буря в пустелі».

 

Угода між Югославією та Іраком також передбачала передачу технологій виробництва ракет. У 1990 році Іраку передали відповідну документацію, а через кілька років на заводі в місті Аль-Мутасім розпочалося виробництво ракет. Завдяки застосуванню композитного пального іракського виробництва дальність стрільби вдалося збільшити до 75 км. Однак налагодити виробництво пускових установок не вдалося. Іракці розібрали штатні ПУ, які залишилися, та на їхній основі створили нові шестиствольні установки — частину на шасі FAP, частину — на чотиривісних шасі «Мерседесів». Функцію підйомно-поворотного механізму виконувала пускова установка ЗРК С-75. У 2003 році всі ПУ «Абабіл-50» були знищені під час вторгнення сил антиіракської коаліції.

Імпровізована ПУ "Абабіл-50", в якій застосований підйомно-поворотний механізм від ПУ ЗРК С-75

 

Співпраця СФРЮ з Іраком мала продовження. У 1989 році у Воєнно-технічному інституті почалися роботи над ракетою «Вера» (Vera — Velika raketa, тобто «велика ракета») калібру 400 мм з дальністю стрільби 120 км. Громадянська війна в Югославії завадила повноцінній реалізації цієї програми. Проте деякі напрацювання були передані Іраку, де на їхній основі створили ракету «Абабіл-100» (згодом перейменовану на «Аль-Фатех») з дальністю стрільби 140 км.

 

У вогні громадянської війни

 

Командування Югославської народної армії планувало впровадити РСЗВ М-87 «Оркан» на рівні армійських з’єднань — наявні системи М-77 «Огань» не задовольняли військових через малу дальність стрільби (20 км). Проте на початок громадянської війни ЮНА мала лише одну пускову установку «Оркан» — другий прототип, переданий до Артилерійського навчального центру (м. Задар, Хорватія) для підготовки обслуг РСЗВ. Ще до початку бойових дій між ЮНА і хорватською Національною гвардією цю ПУ вивели на підконтрольну ЮНА територію у Північній Далмації й 21 жовтня 1991 року передали 9-му змішаному артилерійському полку. В осінніх боях «Оркан» застосовувався для підтримки наступу 9-го армійського корпусу на Задар і Шибеник, однак через брак боєприпасів його бойове використання не було інтенсивним.

Другий прототип "Оркана"

 

Навесні 1992 року підрозділи ЮНА залишили територію Хорватії, однак «Оркан» залишився — його передали армії сербського анклаву Республіка Сербська Країна (РСК), а саме — 75-й артилерійській бригаді. Завдяки великій дальності стрільби система використовувалася як своєрідний стратегічний засіб. Командувач армії РСК зазначав: «Засіб цього типу є для нас незамінним з погляду стабілізації ситуації на фронті». «Оркан» постійно базувався в місті Кнін, а в різних районах РСК для нього були облаштовані вогневі позиції, що складалися з капоніра для пускової установки і бліндажа для обслуги. Під час висування на позицію «Оркан» супроводжували бронеавтомобілі військової поліції BOV та самохідний ЗРК «Стріла-1».

 

Упродовж 1992 року «Оркан» обстрілював хорватські позиції на височині Купрешка в Боснії. Через обмежений запас ракет обстріли здебільшого здійснювалися у відповідь на дії противника. Коли 22 січня 1993 року хорвати в Далмації розпочали операцію «Маслениця», «Оркан» відкрив вогонь по ймовірних районах зосередження противника поблизу Задара й Шибеника. У вересні–жовтні він обстрілював хорватські позиції в районі Ліки та поблизу міста Карловац.

 

На початку 1994 року влада РСК поділилася своєю вогневою міццю з одноплемінниками з Республіки Сербської (РС) у Боснії і Герцеговині. З єдиної пускової установки зняли чотири напрямні. В армії РС їх попарно встановили на дві ПУ 9М113М2 тактичного ракетного комплексу «Луна-М» (на шасі БАЗ-135М). Переробка була виконана так, що у разі потреби напрямні «Оркана» можна було легко демонтувати і знову використовувати ПУ для пуску ракет «Луна-М». Водночас суттєвим недоліком такої імпровізації був обмежений кут горизонтального наведення — лише по 7,5° ліворуч і праворуч (кут вертикального наведення становив від +3,5 до +65°). У армії РСК «Оркан» залишився лише з вісьмома напрямними — що, утім, не мало значення, оскільки повними залпами система ніколи не стріляла.

 

Одним з найвідоміших і водночас найбільш трагічних епізодів із застосуванням «Оркана» армії РСК стали обстріли Загреба. Вранці 1 травня 1995 року хорватська армія і поліція розпочали операцію «Блесак», метою якої було захоплення Західної Славонії — одного з регіонів РСК. У відповідь штаб армії РСК наказав розрахунку «Оркана» зайняти вогневу позицію на височині Петрова Ґора. О 10:30 2 травня шістьма ракетами обстріляли центр Загреба. Наступного дня по тій самій цілі випустили ще шість ракет. Загинули четверо цивільних і один поліцейський, 208 осіб дістали поранення. Збитки, безумовно, були б серйознішими, якби не низька якість боєприпасів — хорватські сапери знешкодили 1576 нерозірваних касетних суббоєприпасів КБ-1.

Нерозірваний суббоєприпас КБ-1

 

Обстріли Загреба викликали настільки гостру реакцію міжнародної спільноти, що коли в серпні 1995 року хорватська армія розпочала операцію «Олуя», яка призвела до ліквідації РСК, серби так і не наважилися застосувати «Оркан». За вказівкою президента Сербії Слободана Мілошевича «червоні берети» (сербський спецназ, який діяв на території РСК) конвоювали пускову установку до Боснії і Герцеговини, передавши її армії Республіки Сербської. Разом із двома вже згаданими імпровізованими ПУ вона увійшла до складу 89-ї артилерійської бригади. Колишнього президента РСК Мілана Мартича, який віддав наказ обстріляти Загреб, було засуджено Міжнародним трибуналом у Гаазі — нині він відбуває 35-річний тюремний строк.

 

Доля «Орканів» із заводу «Братство»

 

На момент початку громадянської війни в Югославії на заводі «Братство» в місті Нові Травник перебували шість повністю готових пускових установок LRSV-262 і ще чотири – на завершальній стадії виготовлення. Вони призначалися для Іраку, але не могли бути доставлені замовнику через ембарго, запроваджене після вторгнення іракської армії в Кувейт. Влада в Белграді визнала, що вивезення цієї техніки на територію Сербії буде надто ризикованим і може призвести до втрат. 22 квітня 1992 року на територію заводу увійшов загін боснійських хорватів, який захопив дві пускові установки. Їх перегнали до Хорватії та включили до складу 15-ї реактивної артилерійської бригади. Втім, користі від цього надбання було небагато через відсутність ракет R-262. Власне, ще у 1991 році хорвати захопили склади Мале Баре в порту Плоче, де зберігалося певна кількість (ймовірно, 30) ракет, призначених для Іраку. Проте незабаром ці склади були розбомблені штурмовою авіацією ЮНА.

Пускова установка LRSV-262 на демонстрації озброєнь армії Хорватії. М. Бьєловар, 1995 р.

Після ліквідації Республіки Сербська Країна хорватській армії дістався арсенал Голубич у Книні, де, зокрема, зберігалися й ракети до «Орканів». Згідно з доповіддю, поданою президенту Франьо Туджману на нараді 26 вересня 1995 року, хорватська армія мала дві пускові установки і 127 ракет «Оркан».

 

Інші чотири готові ПУ дісталися мусульманам. Таким чином, після завершення бойових дій на території Боснії і Герцеговини лишалося п’ять LRSV-262: чотири — у збройних силах хорватсько-мусульманської федерації і одна — у збройних формуваннях Республіки Сербської. Однак під тиском міжнародної спільноти це озброєння було визнане надлишковим і знищене.

Пускові установки LRSV-262 на заводі "Братство"

Знищена на полігоні шляхом підриву ПУ LRSV-262

 

На заводі «Братство» лишалися ще чотири ПУ: три майже готові (відсутні були лише панелі управління) і одна — без встановленого пакета напрямних. 21 січня 1996 року завод обстежили британські військовослужбовці зі складу стабілізаційної місії SFOR, які заявили про виявлення «важкого озброєння, не внесеного до реєстрів». Це й не дивно — адже ці пускові установки ще не були передані військовим і залишалися власністю підприємства. Протягом приблизно року керівництво «Братства» намагалося «прилаштувати» «Оркани». Зацікавленість виявила Малайзія, однак її вимоги виявилися нездійсненними. По-перше, вона хотіла отримати 20 ПУ протягом пів року, а по-друге — система мала бути повністю «мусульманською». Механічна частина LRSV-262 виготовлялася в мусульманській частині Боснії і Герцеговини, але вся електроніка була сербською… Не вдалося продати «Оркани» й Грузії — цього разу завадила Росія. Врешті-решт лише одну ПУ (ту, що була без пакета стволів) продали Туреччині. Там вона стала базою для двокаліберної РСЗВ TOROS, яка використовувала 227-мм ракети американської системи MLRS і 260-мм — створені на базі R-262. Випробування TOROS проходили у 1999–2000 роках, однак на озброєння цю систему так і не прийняли. Решту три ПУ в Нові Травнику було знищено у 1997 році.

Прототип РСЗВ TOROS

 

«Оркани» в Сербії

 

Після розпаду СФРЮ Сербія «успадкувала» потужний науково-дослідний і проектний центр — Військово-технічний інститут, який, зокрема, займався розробкою РСЗВ. Проте від самих «Орканів» Сербії (формально — СРЮ, Союзна Республіка Югославія, що об’єднувала Сербію та Чорногорію) дісталися лише чотири пускові труби. Їх використання мало виразні ознаки кустарного підходу. Напрямні попарно встановили на лафети D-56B2 — так у Югославії називали німецькі 88-мм зенітки Flak 18 часів Другої світової війни… Отримані установки «умовно залпового» вогню у жовтні 1993 року випробували на прибережному полігоні Платамуни в Чорногорії, а згодом прийняли на озброєння під позначенням DLR-262.

Пускова установка DLR-262

 

У січні 1994 року DLR-262 передали 38-й бригаді реактивної артилерії. Цей підрозділ був сформований у 1992 році в Белграді в результаті розділу колишньої 389-ї бригади ЮНА, яка перед початком громадянської війни дислокувалась у боснійському місті Баня-Лука. В її розпорядженні була дюжина пускових установок «Луна-М», з яких вісім «успадкувала» 89-та бригада армії Республіки Сербської. Решту чотири ПУ вивели на територію Сербії, озброївши 1-шу і 2-гу батареї 38-ї бригади. Пара DLR-262 надійшла до 3-ї батареї тієї ж бригади.

 

У відповідь на хорватську операцію «Олуя» югославська армія розпочала операцію «Бедем», метою якої було посилення охорони й оборони кордонів Сербії. Обидві ПУ DLR-262 перекинули до Сомбора, де вони перебували до січня 1996 року. Завданням «ерзац-Орканів» у разі можливої агресії Хорватії був обстріл цілей у Славонії. З іншого боку кордону хорвати також підтягнули свої «Оркани». На щастя, до війни між СРЮ та Хорватією справа не дійшла.

 

Чудово усвідомлюючи головний недолік DLR-262 — низьку мобільність — серби у 1996 році демонтували напрямні із зенітних лафетів і встановили їх на самохідну ПУ 9М113М2 (за зразком, раніше випробуваним в армії Республіки Сербської). РСЗВ знову стала мобільною, хоча й істотно поступалася оригінальній LRSV-262: час розгортання позиції збільшився з 2–3 хвилин до 10, згортання — з однієї хвилини до трьох. Перезаряджання чотирьохтрубної ПУ займало до 40 хвилин, тоді як LRSV-262 — лише три хвилини.

Пускова установка на шасі БАЗ-135М

 

Початок збройного конфлікту з НАТО у 1999 році застав єдиний сербський «Оркан» на полігоні у Пештерському нагір’ї (південь Сербії). Його передали під командування 3-ї армії, що діяла в Косово і Метохії. Під час зіткнень із підрозділами Армії визволення Косова (АВК) «Оркан» обстрілював також цілі на півночі Албанії. 9 квітня 1999 року загони АВК разом із підрозділами регулярної албанської армії перетнули кордон у районі прикордонних застав Кошаре і Моріна. Прикордонники викликали вогневу підтримку, і «Оркан» виконав залп по албанських колонах. Також обстрілювались склади і навчальні центри АВК на території Албанії. Один із ударів було завдано по вертолітному майданчику, який, за даними сербської розвідки, готували для американських вертольотів AH-64 «Апач». Даних про завдані збитки немає. Згідно зі звітом албанської влади, з 1999 року по листопад 2009-го в районах міст Хас, Кукес і Тропоя було знешкоджено 4436 нерозірваних суббоєприпасів КБ-1.

 

4 лютого 2003 року Союзна Республіка Югославія припинила своє існування, розділившись на Сербію і Чорногорію. Наступного року 38-му бригаду розформували, передавши її озброєння 16-й мішаній артилерійській бригаді в м. Рума (у червні 2007 року вона втратила номер і стала просто Мішаною артилерійською бригадою).

Сербські "Оркани" на полігоні

 

Оскільки ресурс ракет комплексу «Луна-М» давно вичерпано, серби переобладнали три наявні ПУ цього комплексу за зразком імпровізованого «Оркана», додатково виготовивши 12 напрямних. Таким чином, у Мішаній артбригаді опинилися чотири чотирьохтрубні ПУ.  Позначаються вони М-96 «Оркан ІІ»

 

До розпаду СРЮ для навчальних стрільб з «Оркана» використовувався полігон Луштиця в Чорногорії, на узбережжі Адріатики. Але в Сербії немає полігонів, придатних для стрільб настільки далекобійними системами. Вихід знайшли у створенні вкладного ствола калібру 128 мм для «Оркана», який стріляє реактивними снарядами системи «Пламень». Це рішення було випробуване восени 2004 року і відтоді застосовується в бойовій підготовці на полігоні Пасулянське Ливаде.

Навчальні стрільби з застосуванням вкладного ствола

 

Четвірка «Орканів» досі залишається на озброєнні сербської армії, але жодних перспектив щодо збільшення кількості пускових установок не існує. Проєкти вдосконалених систем М-99 та М-12 зі збільшеною до 75 км дальністю стрільби і вищим рівнем автоматизації так і залишилися на папері…

 

***

Загальна оцінка «Оркана» неоднозначна. З одного боку, Військово-технічному інституту вдалося створити вдалу далекобійну РСЗВ. З іншого — схема артилерійської частини «Оркана» вже у 1980-х роках була застарілою. Трубчасті напрямні дозволяють використовувати ракети лише одного калібру, що знижує гнучкість у застосуванні. Створена в той самий період і також за іракським замовленням бразильська РСЗВ ASTROS II має більш прогресивну модульну конструкцію й може використовувати реактивні снаряди калібрів 127, 180 і 300 мм. Саме модульність стала основною тенденцією розвитку РСЗВ у наступні десятиліття.

Шановні читачі, якщо моя писанина вас зацікавила – можете докинути трошки на книжечки: https://buymeacoffee.com/andrijkhar9

Приватбанк: 5168 7456 7352 6783