42 cm L/15 Küstenhaubitze

420-мм гаубиця на вогневій позиції в Альпах

«— Тут роздоріжжя, — каже шофер, — обидві дороги ведуть до ворожих позицій. Але мені йдеться про добре шосе, щоб наша гума, пане генерале, не постраждала... Я відповідаю за штабний автомобіль...

Раптом вибух. Оглушливий вибух, і зорі стають великі, як колеса. Молочний Шлях густий, наче сметана.

Він, Біґлер, летить у всесвіт на сидінні біля шофера. Увесь автомобіль, аж по саме сидіння, відтятий, як ножицями. З автомобіля залишився лише бойовий, готовий до атаки, передок.

— Це щастя, — каже шофер, — що ви мені через плече показували карту, ви перелетіли до мене, а решту одірвало. Це була сорокадвохсантиметрівка... Я зараз же здогадався, тільки ми доїхали до перехрестя, що далі дорога чортзна-яка. Після тридцятивосьмисантиметрівки це могла бути тільки сорокадвохсантиметрівка. Адже нічого іншого досі не виробляють, пане генерале».

 

Саме так описував Ярослав Гашек в епізоді «Сон кадета Біглера» вплив вогню найважчої артсистеми Австро-Угорщини — 42-сантиметрової берегової гаубиці. Незважаючи на те, що таких гаубиць виготовили лічені одиниці, вони здобули широку відомість на фронтах Першої світової війни.

 

Наприкінці XIX століття берегова артилерія більшості держав будувалася на основі поєднання гармат і гаубиць, причому далекобійність останніх лише незначно поступалася гарматам. Однак бурхливий розвиток артилерії в першому десятилітті XX століття призвів до істотного збільшення дальності стрільби корабельних гармат. Якщо на початку століття артсистеми головного калібру лінкорів могли вести вогонь на дистанції, що не перевищували 12 км, то до 1910 року цей показник перевищив 20 км. Таким чином, кораблям уже не було потреби входити в зону дії берегових гаубиць, і цей клас артилерії, здавалося б, наближався до свого «природного кінця». Єдиною нішею, що залишалася для берегових гаубиць, була протидесантна оборона — тут кораблям хоч-не-хоч доводилося наближатися до берега, потрапляючи під вогонь гаубиць.

 

Особливо актуальним це було для країн, що мали складну берегову лінію, не багату на зручні місця для висадки десанту. Повною мірою це стосувалося адріатичного узбережжя Австро-Угорщини. Тому в дуалістичній монархії розвиток берегових гаубиць продовжувався. В одній із попередніх статей ми вже згадували про 305-мм артсистему цього класу — 30,5 cm Küstenmörser M 12. Однак вона не була найважчою гаубицею в австро-угорській береговій артилерії.

 

У 1907 році в конструкторському бюро концерну «Шкода» в місті Пльзень в ініціативному порядку розпочалася розробка «берегової фортечної артсистеми великого калібру для навісної стрільби». Проєктування здійснював 6-й конструкторський відділ, очолюваний Освальдом Дірмозером. Військові виявили інтерес до нової розробки лише в травні 1909 року, надавши «Шкоді» детальні тактико-технічні вимоги до 420-мм гаубиці. Оскільки ескізний проєкт уже був готовий, розроблення технічної документації тривало менше року.

 

27 липня 1913 року на заводському полігоні успішно відбулася фінальна серія випробувальних стрільб 420-мм гаубиці, після чого вона була взята на озброєння. Військові замовили вісім гаубиць, присвоївши їм позначення 42 cm L/15 Küstenhaubitze; також використовувалося позначення 42 cm Küstenhaubitze M 14.

 

Конструкція

 

42 cm L/15 Küstenhaubitze являла собою стаціонарну артсистему, призначену для встановлення в берегових фортецях. Нарізний ствол гаубиці завдовжки 15 калібрів мав 84 нарізи й важив майже 26 тонн. Клиновий затвор, що відкривався праворуч, важив 931 кг. Гідропневматичні противідкатні пристрої складалися з гальма відкоту (двох циліндрів) і накатника (одного циліндра); їхній робочий тиск становив 60 атмосфер.

Механізм вертикального наведення забезпечував кути від −1,5° до +70°, причому стрільба була можлива лише в діапазоні кутів піднесення від +15° до +70°, а заряджання здійснювалося при фіксованому куті +12°. Горизонтальне наведення (кругове) забезпечувалося поворотом основи артсистеми. Загальна маса баштової установки становила майже 210 т.

 

Монтаж артсистеми розпочинався з установлення на бетонній основі погона із зубчастим вінцем, який складався з окремих сегментів. Далі на ньому розміщували основу погонної кульової опори, укладали кулі, після чого встановлювали верхній обід кульової опори разом із підлогою поворотного барбета. До підлоги приклепувалися бічні стінки. Потім у барбеті монтували механізми повороту та підйому, люльку ствола і сам ствол, а також зубчастий сектор механізму вертикального наведення, підіймач для снарядів та додаткове обладнання. Після монтажу артсистеми барбет зверху прикривався протиосколковим куполом із товщиною броні 8–15 мм.

 

Боєприпаси на візках подавалися до нижнього рівня баштової установки, а підіймачем — на верхній. Теоретично скорострільність артсистеми становила 2 постріли на хвилину, але на практиці була значно нижчою через необхідність приведення ствола в положення для заряджання та подальшого відновлення наведення. Усі механізми башти мали основний електричний привід і резервний ручний. Обслуга башти складалася з 27 осіб.

 

Гаубиця вела вогонь фугасними снарядами M 14/9 масою близько 1 тонни. Заряджання було роздільно-гільзовим. Використовувалися три заряди масою 92,5, 96 та 104,4 кг. Повний заряд забезпечував снаряду початкову швидкість 415 м/с. Максимальна дальність стрільби при цьому становила 12,7 км, мінімальна — 3,8 км.

 

Уже під час війни було створено полегшений далекобійний снаряд масою 808 кг, завдяки якому максимальна дальність стрільби зросла майже на 2 км, а також шрапнель.

 

На стаціонарних позиціях

 

Початковими планами австро-угорського командування передбачалося розміщення гаубиць 42 cm L/15 Küstenhaubitze у двох чотиригарматних батареях поблизу основних військово-морських баз. У фортеці Пола позиція 420-мм батареї розташовувалася біля підніжжя пагорба Гоміла, поруч із новим броньованим фортом Градіна, у фортеці Котор — біля маяка. До початку Першої світової війни встигли розпочати будівництво лише першої батареї, друга ще перебувала на стадії проєктування.

 

Батарея в Полі, крім чотирьох артсистем, мала включати сховище боєприпасів (загальний боєкомплект батареї складав 1000 снарядів), командний пункт та інші необхідні елементи інфраструктури, зокрема вузькоколійну залізницю, що сполучала склад боєприпасів із вогневою позицією. Командний пункт, розташований на пагорбі Гоміла, мав віддалемір M 15 виробництва віденської фірми «Отто Ганзер» (з лінзами «Цейсс»), який забезпечував 24-кратне збільшення. Віддалемір захищався броньованим ковпаком. Для забезпечення ведення вогню вночі поруч із ним підготували позицію для двометрового прожектора. Він установлювався на спеціальному візку і міг по рейках заїжджати в бункер.

 

До початку Першої світової війни на батареї в Полі встигли змонтувати лише одну артсистему (і частково підготувати позицію для другої). Єдина 420-мм гаубиця, що використовувалася за своїм первісним призначенням, залишалася на позиції протягом усієї війни. У 1917 році на її броньованому куполі обладнали майданчик для малокаліберної зенітної артсистеми.

 

Єдина стаціонарна установка 420-мм гаубиці. На даху башти встановлено зенітну гармату

 

У новій ролі

 

Успішне застосування в перші тижні війни проти бельгійських фортець німецьких 210-мм і 240-мм артсистем, а також австро-угорських 305-мм мортир спонукало командування відмовитися від планів подальшого монтажу 420-мм гаубиць на стаціонарних позиціях і використати їх на сухопутному фронті. Завдання пристосування артсистеми до дій на сухопутному фронті було нелегким — адже M 14 проєктувалася як стаціонарна установка. Для її переміщення було потрібно 39 залізничних вагонів і платформ (при цьому в польовому варіанті відмовилися від броньованого ковпака, що дало змогу заощадити 35 т). У семи вагонах перевозили боєкомплект, у десяти — особовий склад, польову кухню та інше майно, один вагон займало телефонне майно, ще два — підіймальні механізми. Решту вагонів і платформ займали деталі та вузли артсистеми. Для полегшення монтажу та демонтажу артсистеми більшість клепаних з'єднань замінили болтовими.

 

Обладнання позиції розпочиналося з прокладання залізничної гілки, яка на кінцевій ділянці була двоколійною — нею пересувався козловий кран, за допомогою якого монтували гаубицю. Потім викопували котлован під фундамент об'ємом близько 50 м³. Якщо на стаціонарній позиції фундамент був бетонним, то на польовій позиції котлован заповнювали дерев'яними брусами квадратного перерізу, щільно укладаючи їх один до одного. Потім за допомогою козлового крана здійснювали монтаж елементів установки в тій самій послідовності, що й на стаціонарній позиції. Через відсутність броньованого ковпака над установкою споруджували дерев'яний каркас, на якому в негоду натягували брезент. Через менш міцний, ніж на стаціонарній позиції, фундамент стрільба була можлива в діапазоні кутів піднесення від +40° до +70°. Також був відсутній штатний підіймач боєприпасів — замість нього застосували просту лебідку, змонтовану із зовнішнього боку поворотного циліндра на рамі з двотаврових балок.

Обладнання позиції 420-мм гаубиці вимагало залучення будівельної роти чисельністю 150–200 осіб і тривало до 40 годин.

 

Монтаж зубчастого вінця на фундаменті

 

Укладання куль погону

 

Встановлення лафета

 

Ствол гаубиці, підготовлений до встановлення на лафет

 

Готова до стрільби гаубиця. Для захисту від негоди на дерев'яному каркасі натягнуто тент

 

Бойова кар'єра

 

Першою 420-мм гаубицею, що потрапила на сухопутний фронт, стала артсистема № 2, спочатку призначена для батареї в Полі. Її доставили під Тарнів, і 12 січня 1915 року вона відкрила вогонь по залізничній станції в цьому місті. Вже другий випущений снаряд зруйнував залізничну стрілку, третій і четвертий влучили в будівлю вокзалу, а п'ятий — у банк, де розташовувався штаб 3-ї російської армії. Результатом стала загибель близько 200 російських солдатів і офіцерів. Успіх значною мірою був зумовлений взаємодією артилеристів із літаком-коригувальником «Альбатрос» B.I, обладнаним радіостанцією. Цей епізод став першим в історії воєн випадком повітряного коригування артилерійського вогню за допомогою радіо.

 

Надалі обстріли Тарнова надважкою гаубицею тривали до кінця лютого 1915 року. Потім 1-шу 42-см берегову гаубичну батарею (таке позначення отримала артсистема) під командуванням капітана Карла Мартиновського перекинули під Прасниш. Наступною її ціллю стала фортеця Новогеоргіївськ (Модлін), яку 420-мм гаубиця та кілька батарей 305-мм мортир обстрілювали на рубежі липня–серпня 1915 року. Під інтенсивним вогнем важкої артилерії фортеця змогла протриматися лише десять днів.

 

Зі Східного фронту 1-ша батарея потрапила до Південного Тіролю (під Роверето), а наприкінці вересня 1915 року вже обстрілювала белградську фортецю Калемегдан. Тут гаубиця зазнала пошкоджень, і її довелося відправити на ремонт на завод-виробник. Натомість 1-й батареї передали чергову готову артсистему такого самого типу — гаубицю № 3. Залізницею та водними шляхами її доставили в район Котора, на кордоні з Чорногорією. Туди ж прибула і 2-га батарея (командир — капітан Еміль Круг) із гаубицею № 4. У січні 1916 року обидві 420-мм гаубиці підтримували наступ на Ловчен.

 

Коли на початку лютого завдяки успішним діям австро-угорських військ вдалося усунути загрозу військово-морській базі Котор, обидві батареї перемістили до Південного Тіролю. Туди ж прибула і знову сформована 3-тя батарея (командир — капітан Рудольф Петтерс), яка отримала відремонтовану гаубицю № 2. 420-мм гаубиці взяли участь у «каральній експедиції» — травневому наступі 1916 року, метою якого був прорив італійських укріплених позицій на плато Ассаджо та вихід у долину в напрямку Венеції. Однак через розпочатий на Східному фронті Брусиловський прорив значну частину австро-угорських військ довелося перекинути туди.

 

 

На Східний фронт перекинули і 2-гу 42-см берегову гаубичну батарею, яка на початку липня 1916 року опинилася в Ходорові. Але вже за кілька днів її перемістили до Угорщини, на полігон Хаймастер. Тут з 420-мм гаубиці провели цикл стрільб для уточнення таблиць стрільби. У вересні 1916 року ця батарея разом із 1-ю потрапила до Болгарії. 420-мм гаубиці брали участь у наступі на Румунію у складі армії Макензена.

Гаубиця M 14 на вогневій позиції. Конструкція каркаса для тенту відрізняється від показаної на попередніх знімках. Добре видно лебідку для подавання боєприпасів

 

У липні 1917 року 2-га батарея знову потрапила до Східної Галичини, де брала участь у контрбатарейній боротьбі біля Золотої Гори. Наприкінці року її повернули на Адріатику, встановивши гаубицю на береговій позиції в Пірано (під Трієстом). Тут артсистема і зустріла закінчення війни, після чого була підірвана власною обслугою.

3-тя батарея залишалася на Італійському фронті. У серпні 1916 року її артсистему встановили в долині Лесахталь. 1-ша батарея також діяла на Італійському фронті, біля форту Хенсель (фортеця Мальборгет), а пізніше була передислокована до Поли, де її артсистему встановили на недобудованій береговій батареї поруч із єдиною стаціонарною баштовою установкою 420-мм гаубиці. Навесні 1918 року у зв'язку з реорганізацією важкої артилерії батареї 42-см берегових гаубиць в адміністративному порядку підпорядкували 3-му, 8-му та 10-му полкам важкої артилерії.

 

Перевантаження 420-мм снарядів із залізничного вагона на візок для доставляння на позицію

Підіймання снаряда та заряду до артсистеми

 

Одна з гаубиць M 14, що потрапила до рук італійців (ймовірно, артсистема 3-ї батареї), у 1919 році експонувалася в Римі, біля «Вівтаря Вітчизни».

 

420-мм берегова гаубиця в роки Першої світової війни практично не застосовувалася за своїм прямим призначенням, але широко використовувалася на сухопутних фронтах. Її слабким місцем була низька мобільність — навіть у полегшеному варіанті вона важила в бойовому положенні 117 т. Велика маса окремих вузлів унеможливлювала їх транспортування безрейковим транспортом, а для монтажу артсистеми на позиції був потрібен козловий кран. Тому з восьми спочатку замовлених 42 cm L/15 Küstenhaubitze у мобільний варіант переробили лише три (нагадаємо, що найперша артсистема все ж була встановлена на передбаченій проєктом стаціонарній позиції). Решту чотири стволи, призначені для батареї в Которі, використали для нових гаубиць 42 cm Autohaubitze M 16, пристосованих для транспортування бензоелектричними тягачами «Даймлер» і таких, що не потребували для встановлення на позиції важкого підіймального обладнання. Однак ці артсистеми заслуговують на окрему статтю.

 

Тактико-техничні характеристики 420-мм гаубиці М 14 (в рухомому варіанті)

	М 14
Калібр, мм	420
Маса артсистеми в бойовому положенні, кг	117000
Маса снаряда, кг	808-1000
Довжина ствола, м	6300
Кут вертикального наведення	від +40° до +70°
Кут горизонтального наведення	360°
Початкова швидкість снаряда, м/с	273-415
Швидкострільність, постр./год	7-10
Максимальна дальність стрільби, м	14600

Шановні читачі, якщо моя писанина вас зацікавила – можете докинути трошки на книжечки: https://www.buymeacoffee.com/andrijkhar9

Приватбанк: 5168 7456 7352 6783