15 cm Feldhaubitze M 14

Підпоручик Дуб переконував солдатів, що зібралися біля розбитих гармат і літаків, що це — воєнні трофеї. Але раптом він зауважив, що неподалік, в центрі іншої групи, стоїть Швейк і теж щось пояснює. Підійшовши ближче, підпоручик почув врівноважений голос Швейка:

«— Що там нt кажи, а все ж це трофеї. Воно, звісно, на перший погляд дуже підозріло, особливо коли на лафеті читаєш “k. u. k. Artillerie‑Division”. Очевидно, справа була так: гармату захопили росіяни, і нам довелося її відбивати, а такі трофеї значно цінніші, бо… Бо,— натхненно вигукнув він, побачивши поручика Дуба,— нічого не можна залишати в руках ворога».

 

Цілком імовірно, що бравий солдат Швейк виголошував свою промову стоячи біля героїні нашої розповіді — 15-сантиметрової важкої польової гаубиці фірми «Шкода». Це підприємство, розташоване в чеському місті Пльзень, було основним виробником сухопутних і морських артилерійських систем у двоєдиній монархії.

 

Історія цієї артисистеми найбезпосереднішим чином пов’язана з Російською імперією, яка у 1908 році оголосила конкурс на створення шестидюймової (152-мм) важкої польової гаубиці. Переможець конкурсу міг отримати значне замовлення — лише в першій партії передбачалося закупити 164 гармати. Провідні європейські збройові концерни намагалися «показати товар лицем» і надали на випробування свої зразки. У конкурсі взяли участь німецькі фірми «Крупп» і «Ергардт», французька «Шнейдер» і шведська «Бофорс». Свою конструкцію — шестидюймову гаубицю зразка 1908 року — представила і «Шкода». Виріб відзначався доволі передовою на ті часи конструкцією. Гармата мала сталевий ствол завдовжки 15 калібрів, горизонтальний клиновий затвор, гідравлічний противідкотний пристрій і пружинний накатник. Лафет гармати був однобрусним і обладнувався щитом.

Прівняльні випробування конкурсних зразків відбулися наприкінці 1908 – на початку 1909 року. Виріб фірми «Шкода» показав непогані результати, однак керівництво австро-угорської компанії не було обізнане з «національними особливостями» збройових конкурсів у Росії — простіше кажучи, австрійці не знали, кому і скільки треба заплатити «комісійних». У підсумку переможцем конкурсу визнали гаубицю фірми «Шнейдер», представники якої почувались у російських аристократичних колах як риба у воді.

Невдача не відбила у фахівців «Шкоди» бажання прилаштувати свій новий виріб. Оскільки калібр 152 мм для австро-угорської армії був нестандартним, у 1910 році на основі гаубиці зразка 1908 року створили прототип 15-см гаубиці (фактично її калібр становив 149,1 мм, але в Австро-Угорщині його округлювали до сантиметрів). Вона мала коротший ствол (13,5 калібра), а також напівавтоматичний затвор. Щоправда, останнє рішення визнали занадто складним і передчасним, тож у подальших зразках від напівавтоматики відмовились.

Перший комерційний успіх прийшов у 1913 році, коли австрійцям вдалося продати Румунії дюжину 15-см гаубиць зразка 12R (літера R означала країну-замовника). Ці гармати мали дещо довший ствол (14 калібрів) і низку інших удосконалень. Для озброєння австро-угорської армії того ж року був запропонований новий дослідний зразок важкої польової гаубиці, однак він не викликав зацікавлення у військових.

Австро-угорська армія вступила у Першу світову війну, маючи на озброєнні 15-см важкі гаубиці 15 cm Schwere Haubitze M 99/4. Ці застарілі артсистеми з бронзовими стволами та без противідкатних пристроїв уже не відповідали вимогам часу ні за дальністю стрільби (5000–5600 м залежно від типу снаряда), ні за руйнівною потужністю боєприпасів (маса — 33 кг порівняно з 40–42 кг у сучасніших гаубиць подібного калібру), ні за швидкострільністю, яка не перевищувала одного пострілу на хвилину. Уже перші бої засвідчили їхню повну непридатність до сучасного бою, і компанії «Шкода» в терміновому порядку замовили нові гаубиці, створені на основі румунського зразка.

В австро-угорській армії артсистема отримала позначення 15 cm Feldhaubitze M 14. Перша дюжина таких гаубиць була передана виробником уже в грудні 1914 року. Наступного року почалося повномасштабне виробництво — завод у Пльзені виготовив 179 гаубиць. Це багато чи мало? Судіть самі: станом на серпень 1914 року польова армія Австро-Угорщини мала лише 112 15-см гаубиць (28 батарей), а ще 128 таких артсистем (32 батареї) числилися у фортечній артилерії. Окрім заводу в Пльзені, у липні 1915 року виробництво важких гаубиць М 14 розпочав філіал «Шкоди» в угорському місті Раба.

У 1916 році в серію пішов удосконалений варіант — 15 cm Feldhaubitze M 14/16. Його головною відмінністю став збільшений кут підняття ствола (з 43 до 70 градусів), що підвищило ефективність вогню по польових укріпленнях. Була посилена казенна частина ствола, що дало змогу використовувати потужніші заряди — як наслідок, максимальна дальність стрільби зросла майже на 2 км. З іншого боку, зросла й маса гаубиці, що негативно вплинуло на її мобільність.

Боєкомплект гаубиці складався з кількох типів снарядів: шрапнель зразка 12/12b; граната зразків 99/9 і 14/15b; гранатошрапнель зразка 17. Заряджання — роздільне.

До кінця Першої світової війни було виготовлено загалом 1518 стволів гаубиць М 14 і М 14/16, а також 1086 лафетів.

 

Служба і бойове застосування

На відміну від армій Антанти, у Німеччині та Австро-Угорщині важкі гаубиці були не лише в корпусному підпорядкуванні, а й входили до складу піхотних дивізій. Напередодні війни при кожному з чотирнадцяти австро-угорських армійських корпусів був важкий гаубичний дивізіон, який при мобілізації поділявся по батареях між піхотними дивізіями. Типова мобілізована піхотна дивізія мала на озброєнні 54 артсистеми, у тому числі чотири 15-см гаубиці. Наявність у розпорядженні командира дивізії таких потужних артилерійських систем дозволяла досить ефективно нищити польові укріплення, не вдаючись до підтримки корпусної артилерії.

Це стало особливо важливим після вступу Італії у Першу світову війну. В умовах позиційної війни на італійському фронті роль важкої артилерії суттєво зросла. Як наслідок, у 1917 році до складу австро-угорської піхотної дивізії ввели важкий артилерійський полк дводивізіонного складу. Дивізіон, у свою чергу, складався з двох чотиригарматних батарей. Таким чином, важкий артилерійський полк мав у своєму складі 16 артсистем. Він міг повністю комплектуватися 15-см гаубицями, але іноді ними озброювали лише один дивізіон, тоді як другий мав 10-см далекобійні гармати.

М 14 мала низку недоліків, передусім — велику масу, яка в похідному положенні (з передком) сягала 3340 кг, а також неможливість розбирання для перевезення. Усе це значно ускладнювало транспортування гаубиці кінною тягою. Недостатньою вважалась і дальність стрільби. З іншого боку, важкий гаубичний снаряд мав достатню потужність для знищення польових укріплень.

Гаубицю успішно продемонстрували німецьким і шведським військовим комісіям, але за кордон вона не постачалась, оскільки виробництво ледве покривало потреби австро-угорської армії. Проте на прохання Туреччини у 1915 році 36-та батарея важких гаубиць (чотири М 14) була виділена для протидії десанту Антанти на півострові Галліполі. Згодом батарею включили до турецької системи берегової оборони.

Шанс відзначитися вона отримала 13 травня 1916 року — і успішно ним скористалась, потопивши британський монітор M30. Цей корабель водотоннажністю 580 тонн, озброєний двома шестидюймовими гарматами, брав участь у блокуванні затоки Смірни (Ізміра). В артилерійській дуелі австро-угорські артилеристи виявилися влучнішими: один із їхніх снарядів влучив у машинне відділення монітора, спричинивши пожежу. Екіпаж залишив корабель, і наступного дня той затонув.

 

У нових господарів

Ще під час Першої світової війни трофейні гаубиці М 14 та М 14/16 були взяті на озброєння італійською армією під позначенням Obice da 149/13. У якості трофеїв італійцям вдалося захопити 281 гаубицю М 14 та 32 – М 14/16. Після завершення війни Італія отримала левову частку озброєнь колишньої австро-угорської армії як репарації — серед них опинилися й сотні важких гаубиць. Станом на 1939 рік на озброєнні італійської армії перебували 490 Obice da 149/13, які складали основу корпусної артилерії. До бойових дій проти Франції в червні 1940 року італійці залучили загалом 16 дивізіонів цих гаубиць. Крім того, певна кількість гаубиць перебувала на озброєнні італійських військ, які окупували Албанію.

Obice da 149/13 на позиції в Албанії. Липень 1940 р.

А ось у Північній Африці, яка стала для Італії головним театром воєнних дій, їхня присутність спочатку була доволі незначною. На момент вступу Італії у Другу світову війну в червні 1940 року в Лівії перебували лише 37 таких гаубиць, з яких лише вісім – у строю, а решта 29 – на складах. Obice da 149/13 були озброєні дві батареї у складі GAF (Guardia alla Frontiera) – прикордонних сил, дислокованих уздовж кордону з Тунісом.

Готуючись до маневрової війни в Північній Африці, італійське командування зробило ставку на легшу та мобільнішу артилерію – 75-мм гармати та 100-мм гаубиці. Однак, всупереч очікуванням, італійцям довелося не лише наступати, але й оборонятися. Саме тоді й виникла потреба у важкій артилерії. Наприкінці 1940 року в фортеці Тобрук було зосереджено 48 Obice da 149/13, але проявити себе їм не судилося – у січні 1941 року Тобрук був блискавично захоплений британськими та австралійськими військами. Тепер Obice da 149/13 почали служити новим господарям – щонайменше шість таких гаубиць використовувалися 104-ю батареєю Королівської кінної артилерії під час подальшої оборони Тобрука.

У невеликій кількості – всього одна батарея – Obice da 149/13 брали участь у боях у Східній Африці. Дивізіони цих гаубиць воювали і на Балканах, а у складі італійського експедиційного корпусу «відзначилися» навіть на Східному фронті. На початковому етапі Другої світової війни Obice da 149/13 залишалася основним типом важкої гаубиці італійської армії, і навіть у червні 1943 року Італія мала 24 дивізіони цих артсистем. Нові гаубиці Obice da 149/19, взяті на озброєння у 1937 році, так і не змогли витіснити ці застарілі системи.

Після капітуляції Італії у вересні 1943 року кілька десятків Obice da 149/13 стали трофеями Німеччини, були взяті на озброєння Вермахту під позначенням sFH 401(i) та використовувалися німцями в Італії та на Балканах.

Значна кількість гаубиць М 14 та М 14/16 потрапила на озброєння армій держав, що утворилися після розпаду Австро-Угорщини. Угорщині вони у 1930-х роках пройшли модернізацію: отримали дульні гальма та інші удосконалення, а також нові позначення – 14/35M та 14/39M. Маса модернізованих гаубиць зросла до 3200 кг, при цьому дальність стрільби вдалося суттєво збільшити — до 10 700 м.

Модернізували гаубиці М 14 і в Австрії, увівши до боєкомплекту новий снаряд зразка 1932 року. Завдяки вдосконаленій аеродинамічній формі цього снаряда дальність стрільби сягала 9400 м.

Чехословацькі артилеристи з гаубицею М 14/16 під час боїв у Словаччині проти червоних мадярів. 1919 р.

У Чехословаччині виробництво гаубиць М 14/16 продовжувалося на початку 1920-х років, причому якість виготовлення перевершувала зразки часів Першої світової війни. У чехословацькій армії ця гармата отримала позначення hrubá houfnice vz. 14/16. У 1939 році на озброєнні перебували 128 гаубиць цього зразка та 115 638 снарядів до них. 70 із них на початку року було продано Німеччині (разом із 45 630 снарядами), де вони отримали позначення sFH M.14. Після утворення Словацької держави в її армії також опинилася певна кількість таких гаубиць — у 1944 році вони брали участь у Словацькому національному повстанні.

Крім того, гаубиці М 14 та М 14/16 перебували на озброєнні Югославії (пройшли модернізацію та отримали позначення 18/25), Греції та Румунії.

 

	М 14	М 14/16
Калібр, мм	149,1	149,1
Маса в бойовому положенні, кг	2344	2765
Маса снаряда	41-42	41-42
Довжина ствола, м	2,09	2,12
Кут вертикального наведення	от -5° до +43°	от -5° до +70°
Кут горизонтального наведення	5°	8°
Початкова швидкість снаряда, м/с	300	336
Швидкострільність, постр./хв	1-2	1-2
Максимальна дальність стрільби, м	6900	8760