На варті миру і капіталізму. Ч. 5: "Бомарк" - єдина у світі крилата зенітна керована ракета

 

Ракети "Бомарк А" 46-ї ескадрильї в стартовому положенні. Авіабаза Мак-Гвайр (шт. Нью-Джерсі), 1960 р.

Герой нашої розповіді став одним із найнезвичайніших засобів збройної боротьби, що з'явилися на зорі ракетно-ядерної ери. Концепція «Бомарка» була настільки незвичайною, що військові експерти досі не можуть дійти єдиної думки щодо його місця в класифікації озброєнь – чи був він зенітною ракетою наддалекої дії чи безпілотним літаком-перехоплювачем?

 

Прогрес у галузі реактивної техніки та електроніки, досягнутий до середини 40-х років, дозволив американським військовим замислитися про створення нових видів озброєнь, які раніше існували тільки в уяві письменників-фантастів. Незабаром після закінчення Другої світової війни в США розпочалися дослідницькі роботи за програмою GAPA (Ground-to-Air Pilotless Aircraft – «безпілотний літак класу "земля-повітря»). Фактично йшлося про крилату ракету, яка наводиться на ціль по командах із землі.

 

Головним підрядником проекту стала фірма «Боїнг». До 1950 року її фахівці випробували 112 дослідних виробів із ракетними або прямоточними повітряно-реактивними двигунами. Останній з них розвинув швидкість 2,5 М і набрав висоту 25 000 м. Успіх був безперечним, тому ще 1949 року фірма отримала контракт від ПС США на розробку «безпілотного перехоплювача» з дальністю дії 300 км. Повітряним силам довелося вплутатися в «міжвидову боротьбу» з армією, яка обстоювала концепцію об'єктового захисту із застосуванням ЗРК середнього радіусу дії. ПС пропонували альтернативний варіант – наддалекі безпілотні перехоплювачі, здатні прикривати від атаки не окремі міста, а цілі регіони. Зрештою, обидві сторони залишилися при своєму, і в США продовжили розвивати як ЗРК об'єктової ППО, так і наддалекі комплекси.

 

Народження «Бомарка»

 

Отримавши контракт від ПС, фірма «Боїнг» налагодила співпрацю з Мічиганським аерокосмічним дослідницьким центром. Власне, сама назва ракети «Бомарк» (BOMARC) з'явилася в результаті поєднання перших букв назви фірми з абревіатурою дослідницького центру (MARC – Michigan Aerospace Research Center). Офіційно ж ВПС надали безпілотному перехоплювачу «літаковий» індекс XF-99.

 

Прототип XF-99 на стартовій позиції. 1952 р.

Перший запуск XF-99 відбувся у вересні 1952 року. Він був так званим «кидковим» – на ракеті були відсутні боєголовки та штатна система наведення, а маршові двигуни були представлені макетними зразками. Випробування у такій конфігурації тривали до початку 1955 року. У лютому 1955 року відбувся перший пуск ракети XF-99А – вже з працюючими маршовими двигунами, але все ще без системи наведення.

 

Дослідні екземпляри «безпілотного перехоплювача» повністю функціональної конфігурації отримали позначення YF-99A. Але в серпні 1955 року «Бомарк» офіційно перевели з літаків у ракети, привласнивши «ракетне» позначення IM-99 (I – Interceptor, тобто перехоплювач; M – Missile, керована ракета). Відповідно, XF-99A став XIM-99A, а YF-99A – YIM-99A. Перший пуск YIM-99A із працюючою системою наведення відбувся у жовтні 1957 року, а наприкінці того ж року «Боїнг» отримав контракт на серійне виробництво ракет IM-99A «Бомарк А».

 

Випробувальний пуск ІМ-99А з мису Канаверал, шт. Флорида. 29 жовтня 1959 р.

Конструкція

 

«Бомарк» був крилатою ракетою з довгим циліндричним фюзеляжем, в носовій частині якого знаходилась РЛС, а за нею – бойова частина і система наведення з автопілотом. Центральну та хвостову частину фюзеляжу займали баки палива та окислювача, а також стартовий ракетний двигун. Невеликі трикутні консолі крила мали зрізані кінцівки. Під ними підвішувалися маршові прямоточні повітряно-реактивні двигуни (ППРД). Хвостове оперення – однокільове нормальної схеми. Кіль та стабілізатори – цілком поворотні, за контурами схожі з консолями крила.

 

Старт "Бомарка"

Спочатку для «Бомарка» розроблялася звичайна бойова частина масою 151 кг. Але незабаром стало зрозуміло, що для ураження груп ворожих бомбардувальників оптимальним є ядерний заряд. Тим самим знімалася необхідність пуску за кожною метою окремої ракети – адже ядерний вибух забезпечував ураження бомбардувальників у радіусі кількох кілометрів. Ця якість була особливо важливою, якщо взяти до уваги одноканальність тогочасних ЗРК (вони були здатні одночасно обстрілювати лише одну ціль). Тому для «Бомарка» вибрали малогабаритну ядерну бойову частину W40 потужністю 7-10 кт, що важила лише 160 кг.

 

Стартовим двигуном на «Бомарку» був РРД «Аероджет» LR59-AG-13 тягою 140 кН. Він забезпечував вертикальний старт ракети та розгін її до швидкості, що дозволяє запустити маршові ППРД. Як паливо застосовувався гас, а окислювач – азотна кислота, речовина їдка та токсична. Це ускладнювало експлуатацію комплексу: ракета не могла довго перебувати на позиції в заправленому положенні, а сама заправка вимагала підвищених заходів безпеки. Маршові ППРД «Марквардт» RJ43-MA-3 працювали на 80-октановому бензині і розвивали тягу по 49 кН. На висоті 21 000 м вони могли розігнати ракету до швидкості 3,5 М. Дальність польоту сягала 460 км.

 

Говорячи про систему «Бомарк», напевно, неправомірно використовувати поняття «зенітно-ракетний комплекс» – оскільки комплексом вона й не була. Звичні для ЗРК радари виявлення та супроводу/підсвічування цілі «Бомарку» не були потрібні. Ця ракета була інтегрована в існуючі системи ППО. Цілевказання видавали РЛС далекого виявлення системи ППО Північноамериканського континенту NORAD, а наведення забезпечувала система SAGE. Остання призначалася для наведення літаків-перехоплювачів на ціль шляхом програмування їх автопілотів комп'ютерами, які знаходились на землі. Ракета після старту визначала своє положення за допомогою системи радіомаяків SAGE і безперервно підтримувала обмін даними з системою, виходячи на ціль за допомогою автопілота. При наближенні включалася головка самонаведення ракети, яка знаходила ціль та виконувала маневр атаки. На ракеті «Бомарк А» встановили активну імпульсну радіолокаційну ГСН «Вестінгауз» AN/DPN-34 (як розшифровуються американські позначення військової радіоелектроніки можете подивитись у ційтаблиці). Дальність виявлення цілі типу крилатої ракети становила близько 20 км.

 

Друга модель

 

Стартовий РРД, застосований на ракеті «Бомарк А», був украй незручний для цілей ППО. Тому в 1959 році «Боїнг» отримав замовлення на розробку нової модифікації «безпілотного перехоплювача» з твердопаливним стартовим двигуном. На ракеті, що одержала позначення IM-99B «Бомарк В», застосували твердопаливний двигун «Тіокол» М51, що розвивав тягу 220 кН. Збільшена тяга дозволила збільшити дальність польоту ракети – тепер стартовий двигун розганяв ракету до крейсерської швидкості, а на колишній моделі для цього доводилося витрачати частину потенціалу маршових ППРД. Самі ППРД теж стали потужнішими – вони розвивали тягу 53 кН, а як паливо замість бензину застосували авіаційний гас JP-4. У результаті дальність польоту «Бомарка В» перевищила 800 км.

 

На новій моделі постаралися усунути ще один недолік «Бомарка А» – нездатність його ГСН «бачити» ціль на тлі землі. Встановлений на IM-99B радіолокатор з безперервним випромінюванням «Вестінгауз» AN/DPN-53 дозволяв виявляти цілі, що низько летять над землею . А ось боєголовка, система наведення та планер «Бомарка В» порівняно з «Бомарком А» істотних змін не зазнали – лише фюзеляж став трохи коротшим.

 

Перший випробувальний запуск «Бомарка В» відбувся 27 травня 1959 року. 8 липня наступного року IM-99B успішно перехопила повітряну мету – крилату ракету «Регулус». А 23 травня 1961 року було проведено вражаючу демонстрацію можливостей нової ЗКР: ракета перехопила КР «Регулус II», що летіла удвічі швидше звуку. Перед самим влучанням по команді із землі перехоплення було перервано. Після цього «Бомарк В» навели на другу таку ж мету, яка і була збита на дальності 615 км і висоті 30500 м.

 

Готова продукція - ракети "Бомарк" на заводі "Боїнг"

Фірма «Боїнг» виготовила загалом 570 серійних ракет «Бомарк»: 269 першої моделі і 301 – другої (низка джерел називають суттєво відмінні дані: 366 ракет «Бомарк А» і 349 «Бомарк В»).

 

На захисті неба Америки

 

Перша серійна ракета IM-99A «Бомарк А» була передана ВПС США 30 грудня 1957 р., а 19 вересня 1959 р. на бойове чергування заступила перша частина, озброєна такими ЗКР – 46-та ракетна ескадрилья ППО на авіабазі Мак-Гвайр (штат Нью- Джерсі). Невдовзі до неї приєднались ще чотири ескадрильї, дислоковані на Східному узбережжі США: 6-та (Саффолк Каунті, штат Нью-Йорк), 22-га (Ленглі, штат Вірджинія), 26-та (Отіс, шт. Массачусетс) та 30-та (Доув, шт. Мен).

 

Позиція 22-ї ескадрильї. Авіабаза Ленглі (шт. Вірджинія)

Кожна ескадрилья «Бомарк А» мала 28 пускових установок і таку ж кількість ракет. Таким чином, на бойовому чергуванні знаходилося загалом 140 ЗКР. Пускові установки кожної ескадрильї розташовувалися на одному майданчику в чотири ряди по сім штук. Вони перебували у спеціальних укріплених наземних ангарах, які забезпечували обмежений захист від наслідків ядерного вибуху. Пуск ЗКР здійснювався прямо з ангару – через розсувний дах. Чисельність персоналу ескадрильї за штатом становила 275 осіб.

 

Стартова позиція "Бомарка"

Експлуатація ракет з РРД, що використовують небезпечні компоненти, створювала передумови до різних неприєнимх подій. Найсерйозніша відбулась 7 червня 1960 року на базі Мак-Гвайр. Тут під час заправки однієї з ракет стався вибух та пожежа. У вогні виявилася і ядерна боєголовка. На щастя, її підриву не відбулося, але навколишня місцевість виявилася зараженою.

 

З використанням ЗУР «Бомарк В» з'явилася можливість розширити зону, що прикривається від повітряного нападу. Якщо позиції IM-99A захищали Східне узбережжя США, то тепер вирішили забезпечити прикриття району Великих Озер. 1 червня 1961 року на бойове чергування заступила перша частина з ракетами IM-99B – 37-ма ракетна ескадрилья ППО (Кінчело, шт. Мічиган). В серпні до неї додалася 74-та ескадрилья (Дулут, шт. Міннесота), а грудні – 35-та (Ніагара Фоллс, шт. Мічиган). Паралельно розпочалося переозброєння ескадрилій, які мали на озброєнні ракети «Бомарк А». У жовтні 1961 року IM-99B отримала 22-га ескадрилья, а у вересні та жовтні 1962 року – 26-та та 46-та. Дві ескадрильї, в яких залишилися ЗУР IM-99A – 6-та і 30-та – у березні 1962 року були переведені в резерв, а 1 грудня 1964 року розформовані.

 

Старт канадського "Бомарка В"

Під час перехоплення радянських бомбардувальників із північного напрямку вибухи ядерних боєголовок ЗУР «Бомарк В» відбувалися б над густонаселеними канадськими провінціями. Виходом із ситуації могло стати пересунення зони перехоплення далі на північ. Виникла ідея розмістити ці ракети в Канаді – тим більше, що у серпні 1957 року було підписано американо-канадську угоду щодо єдиної системи ППО NORAD. Канадці навіть пішли на припинення розробки власного пілотованого надзвукового перехоплювача CF-105 «Ерроу» на користь фінансування «Бомарк», але факт застосування на «Бомарку» ядерної БЧ, що став відомим у 1960 році, викликав запеклі суперечки про допустимість розміщення ядерних ракет на території Канади. що призвели до політичної кризи та відставки уряду. Зрештою, лише 1963 року було ухвалено остаточне рішення про розгортання на території країни ракет «Бомарк В». Ними озброїли дві ескадрильї ПС Канади, що заступили на бойове чергування у листопаді та грудні 1963 року – 446-ту в Норт Бей (провінція Онтаріо) та 447-му в Ла Маканза (провінція Квебек).

 

Всі ескадрильї, озброєні «Бомарк В» мали по 28 пускових установок і ракет – за винятком «великої» 35-ї ескадрильї, яка мала 46 пускових установок і таку ж кількість ракет. Таким чином, на восьми базах (включаючи дві канадські) було розгорнуто 242 ракети «Бомарк В». Навіть із урахуванням двох резервних ескадрилій «Бомарк А» це становило менше третини від початкових планів ПС США, які збиралися розмістити такі ЗКР на 31 базі. Припинення розгортання «Бомарків» зумовлювалося їх нездатністю перехоплювати міжконтинентальні балістичні ракети. До середини 1960-х років стало ясно, що саме вони, а не стратегічні бомбардувальники, становлять головну загрозу, і увага ПС США змістилася в область протиракетної оборони.

 

27 червня 1963 року внаслідок зміни системи позначень ракетної техніки у збройних силах США ракети «Бомарк А» та «Бомарк В» отримали нові індекси – CIM-10A та CIM-10B відповідно.

 

Інтерес до придбання «Бомарків» (за умови заміни ядерної бойової частини на звичайну) виявляла Швеція. Однак угода зірвалася через шпигунський скандал (одна з ключових фігур, задіяних у її реалізації зі шведського боку, виявилася радянським шпигуном). У результаті шведи придбали британські ЗРК «Бладхаунд».

 

Зміна пріоритетів на користь ПРО зумовила порівняно недовгий термін служби «Бомарків». CIM-10A було знято з озброєння вже 1964 року. У тому ж році почалося скорочення «великої» 35-ї ескадрильї, яка до 1967 року втратила 16 своїх ракет CIM-10B з 46-ти. Процес скорочення на цьому не припинився, і 31 грудня 1969 р. 35-та ескадрилья була остаточно розформована. А наступного року Конгрес США ухвалив рішення про демонтаж усіх позицій ЗКР – тепер відповідальність за перехоплення ворожих літаків покладалася виключно на пілотовану винищувальну авіацію. 1 квітня 1972 року було розформовано 22-га, 26-та і 74-та ескадрильї, а також обидві канадські ескадрильї. 1 липня того ж року припинила своє існування 37-ма ескадрилья, а 1 жовтня – остання, 46-та ескадрилья. Зняті з озброєння ракети тривалий час використовувалися як мішені, що імітують радянські надзвукові ракети.

 

Повного аналога ракети «Бомарк» так ніколи і не було створено. Однак у СРСР кілька конструкторських бюро (В. Челомея, А. Туполєва, А. Мікояна) наприкінці 1950-х років здійснювали розробку крилатих ракет великої дальності (до 1000 км) класу «земля-повітря». Основною причиною припинення їхньої розробки стала відсутність у СРСР системи управління ППО, аналогічною американській SAGE. Концептуально подібною до «Бомарка», але з більш скромними характеристиками (дальність польоту до 300 км) мала стати британська зенітна крилата ракета «Блю Енвой». Але її створення було припинено 1957 року (на етапі випробувань льотних зразків) з технічних і фінансових причин.

 

Тактико-технічні характеристики ракет «Бомарк» 

	«Бомарк А»	«Бомарк В»
Максимальна дальність перехоплення цілі, км	460	815
Максимальна висота перехоплення цілі, м	18000	30000
Максимальна швидкість ракети, число М	3,5	3,95
Довжина ракети, м	14,25	13,74
Розмах крила, м	5,54	5,54
Розмах хвостового оперення, м	3,2	3,2
Діаметр фюзеляжа, м	0,85	0,85
Стартова маса, кг	6800	7260
Тип стартового двигуна	LR59-AG-13	М51
Кількість х тяга, кН	1х140	1х220
Тип маршового двигуна	RJ43-MA-3	RJ43-MA-7
Кількість х тяга, кН	2х49	2х53

 Шановні читачі, якщо моя писанина вас зацікавила – можете докинути трошки на книжечки: https://www.buymeacoffee.com/andrijkhar9