М56 - 105-міліметровка з Югославії

 

До моменту завершення Другої світової війни в Європі артилерія Югославської армії (ЮА, з 1951 р. — ЮНА, Югославська народна армія) була чудернацькою сумішшю з трофейних гармат (німецьких, італійських, угорських) та систем, переданих союзниками (радянських, американських, британських). У перші повоєнні роки оновлення та розширення артилерійського парку відбувалося за рахунок тих самих джерел: до розриву між Тіто і Сталіним надходили радянські гармати, а згодом відбулася переорієнтація на Захід. До Югославії прибули нові партії американських артилерійських систем, а також «секонд-хенд» у вигляді захоплених раніше союзниками німецьких гармат. Природно, таке становище не влаштовувало військово-політичне керівництво країни, яке ухвалило рішення про розробку власних гармат з метою модернізації та стандартизації артилерійського парку ЮА. Ключова роль у реалізації цієї програми відводилася співробітнику Військово-технічного інституту (ВТІ) Б. Станіславлевичу, засновнику кафедри військового машинобудування на Машинобудівному факультеті в Белграді, а також автору перших югославських підручників із проєктування артилерійських гармат. До війни він працював на Військово-технічному заводі в місті Крагуєвац. Тут під керівництвом Станіславлевича з 1939 року і до окупації країни у 1941 році велася розробка 76,5-мм протитанкової гармати (нагадаємо, що на той час калібр більшості закордонних гармат аналогічного призначення не перевищував 50 мм).

 

З 1947 року Б. Станіславлевич працював у ВТІ над створенням 76-мм гірської гармати В1 (М48). Після її взяття на озброєння у 1949 році було отримано нове завдання — розробити 105-мм гаубицю масою не більше 2000 кг. Під час розробки цієї артсистеми, що отримала позначення SH-1, за основу взяли конструкцію добре відомої та широко поширеної в Югославії німецької легкої гаубиці leFH 18. Технічний проєкт був готовий у 1952 році. Дослідні зразки SH-1 виготовив завод «Црвена Застава» у Крагуєваці. Однак випробування не завершилися взяттям на озброєння: військові вимагали переробити її під боєприпаси американської гаубиці М2, а також радикально зменшити масу — SH-1 важила 2450 кг, що значно перевищувало встановлену межу у дві тонни. Крім того, військові вимагали довести дальність стрільби до 12 000 м (невдовзі підвищивши цю вимогу до 14 000 м), змінити колісний хід і механізм горизонтального наведення, а також внести низку інших змін.

 

Удосконалення гармати тривало кілька років, але результат виправдав очікування — дослідний зразок SH-2, що з'явився у 1955 році, повністю задовольнив замовника. Хоча масу так і не вдалося знизити до необхідних 2000 кг, SH-2, яка важила 2100 кг, виявилася на 158 кг легшою за американську 105-мм гаубицю М2А1. Максимальна дальність стрільби становила 13 150 м — менше за вимогу у 14 000 м, але на 1875 м більше, ніж у американської гаубиці, що використовувала ті самі боєприпаси. Вищою була й скорострільність — 16 постр./хв замість 10 постр./хв у М2А1 (тривала скорострільність — відповідно 5 і 3 постр./хв). Дещо кращими були й кути наведення: вертикального — від -12° до +68° у SH-2, а у М-2А1 – від -5° до +66° у М2А1, горизонтального — 26° і 23° відповідно. Тож SH-2 прийняли на озброєння під позначенням М56.

 

До боєкомплекту гармати М56 входять ті самі снаряди, що й для гаубиці М2/М2А1. Насамперед це осколково-фугасний снаряд М1 (виробництво таких боєприпасів було налагоджене за ліцензією в Югославії). Для боротьби з танками застосовувався кумулятивний снаряд М67. Також до боєкомплекту входять освітлювальні снаряди М314 і димові М60 та М84.

 

Довжина гармати в похідному положенні становить 6800 мм, ширина — 1800 мм (у бойовому — 3600 мм), кліренс колісного ходу — 390 мм. Обслуга М56 складається із семи осіб.

 

Перших 32 гаубиці М56 було випущено на заводі «Црвена Застава» у 1957 році. Але саме тоді військово-політичне керівництво Югославії розпочало реалізацію програми реорганізації військової промисловості, переносячи виробництво озброєння і боєприпасів до гірських районів Боснії і Герцеговини в центральній частині країни — найбільш віддалених від державних кордонів. Виробництво М56 доручили заводу «Братство» у місті Нові Травник (120 км на північний захід від Сараєва). Як це часто буває в подібних випадках, освоєння нового виробу супроводжувалося проблемами із забезпеченням якості, і першу партію М56 (54 одиниці), виготовлену заводом «Братство», вдалося здати замовнику лише у 1961 році.

 

У процесі серійного виробництва до конструкції М56 було внесено буквально десятки змін. Удосконалено противідкотні пристрої. Замість коліс із силуміну з напівеластичними гумовими шинами запровадили нові колеса з кулестійкими шинами, що допускали буксирування на вищих швидкостях. На початку 1960-х років модернізували прицільні пристосування. У 1966–1976 роках ВТІ провів комплекс робіт зі збільшення дальності стрільби М56, результатом яких стало прийняття на озброєння нового снаряда масою 13 кг. Завдяки його застосуванню максимальна дальність стрільби М56 досягла 14 500 м.

 

На службі в Югославській народній армії

 

У 1959 році розпочалася реорганізація ЮНА відповідно до плану «Дрвар-1». Запроваджена тоді організаційно-штатна структура піхотної бригади передбачала наявність у її складі однієї шестигарматної батареї 105-мм гаубиць М2 або М56. Піхотна дивізія типу А мала чотирибатарейний дивізіон 105-мм гаубиць (24 артсистеми), а типу В1 — трибатарейний (18 гаубиць). Дивізії типу В були озброєні радянськими 122-мм гаубицями. У 1964 році розпочалася реорганізація за планом «Дрвар-2», що передбачав суттєве посилення дивізійної артилерії. Тепер дивізії типу А мали артилерійський полк (три дивізіони по 18 105-мм гаубиць), а дивізії типу В — два дивізіони.

Перекидання М56 на зовнішній підвісці гелікоптерів Мі-8

 

У 1970-х роках більшість 105-мм гаубиць була передана на бригадний рівень — у піхотних бригадах сформували трибатарейні гаубичні дивізіони (по 18 гармат). Лише в деяких дивізіях зберігалося по два дивізіони 105-мм гаубиць аналогічної організації. Їм на зміну надходили гармати радянського походження — насамперед 122-мм гаубиці Д-30, масові поставки яких розпочалися у 1975 році. З того часу 105-мм гаубиці вважалися застарілими й безперспективними, однак повністю замінити їх новими не вдалося. Станом на грудень 1990 року ЮНА ще мала 560 гаубиць М56. Загальний обсяг виробництва цих гармат, з урахуванням експорту, становив близько 1500 одиниць.

 

В арміях «спадкоємців» СФРЮ

 

ЮНА, яка спочатку повернула собі назву Югославська армія, а в 1992 році була перейменована на Військо Югославії, після розпаду СФРЮ успадкувала 330 гаубиць М56. У 1995 році розпочалася реалізація Субрегіональної угоди про контроль над озброєннями, відповідно до якої до 2001 року в армії залишилося 234 М56. Ними було укомплектовано 13 дивізіонів (по 18 гаубиць) — по одному у складі п'яти моторизованих і восьми піхотних бригад. Однак на цьому скорочення не завершилося. У 2004 році у Війську Сербії і Чорногорії (таку назву запровадили у 2003 році) залишалося 162 гаубиці М56. Ними були укомплектовані артилерійські дивізіони чотирьох піхотних бригад (18-й у Новому Саді, 57-й у Плевлі, 151-й у Зуці та 354-й у Куршумлії), а також п'яти моторизованих (37-й у Рашці, 83-й у Барі, 179-й у Нікшичі, 186-й у Новому Пазарі та 544-й у Шабаці). Наступної хвилі скорочення армії у 2005 році гаубиці М56 вже не пережили. Їх вилучили зі стройових частин, частину відправили на металобрухт, а 85 гармат законсервували як резерв. Крім того, три гаубиці залишилися у дослідно-випробувальному центрі Нікінці (приблизно за 50 км на захід від Белграда). Після поділу у 2006 році держави на незалежні Сербію і Чорногорію всі М56 дісталися Сербії.

 

Армія Республіки Сербська Країна — сербського анклаву в Хорватії — станом на 1995 рік мала загалом 403 артилерійські систем різних типів, зокрема 161 105-мм гаубицю (64 М2 і 97 М56). Під час ліквідації цього анклаву хорватською армією (в ході операції «Буря») частина цих гармат стала хорватськими трофеями, а частину сербські формування, що відступали, зуміли вивезти до Боснії.

 

У хорватській армії 105-мм гаубиці становили основу артилерії під час громадянської війни, але після її завершення швидко були переведені до резерву. Станом на 2006 рік у хорватській армії налічувалося 143 гаубиці М2, М2А1 і М56, із них чотири перебували у строю, 43 — у резерві, а 96 були виставлені на продаж як надлишкове майно.

 

Хорватсько-мусульманська армія Федерації Боснії і Герцеговини у 1997 році мала 22 гаубиці М56 (а також 27 М2А1 і 36 гаубиць М101, переданих Об'єднаними Арабськими Еміратами як безоплатна військова допомога). Оскільки завод «Братство» розташовувався на території Боснії і Герцеговини, уряд Федерації спробував відновити виробництво М56 — у 2000 році було випущено 18 таких гаубиць. Значно більшою кількістю М56 (не менше 80 одиниць) володіла армія Республіки Сербської. Коли ж у 2006 році збройні сили двох складових Боснії і Герцеговини (Республіки Сербської та хорватсько-мусульманської Федерації) були об'єднані, до їхнього складу увійшла 101 гаубиця М56 (74 — з армії Республіки Сербської і 27 — з хорватсько-мусульманської армії). Нині всі вони зняті з озброєння.

 

Експорт і модернізації

 

Вже у 1961 році розпочалися поставки М56 за кордон, а в наступні роки ця гаубиця стала одним із головних експортних товарів югославського військово-промислового комплексу. Найбільшим іноземним покупцем таких гармат стала Нігерія, яка отримала 200 гаубиць. М56 і досі становлять основу артилерії сухопутних військ Нігерії. 

Нігерійські М56 - у тому числі імпровізована САУ

А це - теж Африка, Демократична Республіка Конго

72 гармати були поставлені Національній гвардії Кіпру, 50 отримала армія Бангладеш. Такі гаубиці також постачалися до Бірми (М'янми), Іраку, Індонезії, Пакистану та низки інших держав. Досить популярною М56 виявилася і в Латинській Америці. Зокрема, 18 гаубиць отримав Сальвадор, 56 — Гватемала, 20 — Перу.

Гаубиці М56 армії Гватемали

 

Гаубиця М56, цілком сучасна в середині ХХ століття, на початку ХХІ століття вже встигла застаріти. Проте сотні цих артсистем продовжували експлуатуватися у кількох країнах світу. Ринок модернізації М56 був доволі привабливим. Тому в Сербії реалізували програму модернізації гаубиці, розроблену під керівництвом М. Митровича із Сектору класичного озброєння ВТІ. Паралельно розроблялася аналогічна програма модернізації американських гаубиць М2А1. Удосконалені гаубиці отримали позначення М56/33 і М2/33, де число «33» означає довжину ствола в калібрах (фактично вона становить не 33, а 30,3 калібру — 3175 мм). У деяких публікаціях трапляються й інші позначення модернізованих гаубиць — SH-2M і SH-3 відповідно, однак вони є внутрішньофірмовими, а не маркетинговими.

Гаубиця М56/33

 

Окрім подовженого ствола (на базовій моделі його довжина становила 28 калібрів), гаубиця М56/33 отримала нове дульне гальмо, було доопрацьовано станини лафета та внесено низку інших змін. Маса гаубиці збільшилася на 233 кг.

 

Для модернізованих гаубиць М56/33 і М2/33 були розроблені нові осколково-фугасні снаряди поліпшеної аеродинамічної форми HE ER M02 і HE ER/BB M02 (останній — з газогенератором Base Bleed).

 

Випробування модернізованих гаубиць і снарядів проходили у 2003–2005 роках на полігоні Нікінці. Під час стрільби снарядом HE ER M02 із гаубиці М56/33 була досягнута дальність 15 000 м, а HE ER/BB M02 — 18 500 м (для немодернізованої М56 — відповідно 14 000 і 17 000 м).

 

Замовлення на модернізовані гармати надійшло від М'янми. Контракт передбачав модернізацію 200 гаубиць (164 М56 і 36 М2А1), що перебували на озброєнні збройних сил країни. Частину їх для модернізації доставляли до Сербії, частину доопрацьовували на місці з використанням комплектів модернізації сербського виробництва. Поставки розпочалися у 2007 році. Окрім модернізованих гаубиць, М'янма замовила 5000 снарядів HE ER M02 і таку саму кількість HE ER/BB M02. У виконанні контракту, що здійснювався за посередництва компанії «Югоімпорт», брали участь понад десять сербських підприємств.

 

З розрахунком на потенційних іноземних замовників був розроблений і самохідний варіант гаубиці М56/33. Відповідно до «модної» тенденції останніх років сербські конструктори обрали колісне шасі — тривісну повнопривідну армійську вантажівку ТАМ 150 Т11 BV. Прототип САУ, що отримав позначення М09, виготовили у 2009 році. Гаубицю М56/33 без нижнього станка встановили на поворотну основу, змонтовану на вантажній платформі. Артсистема отримала збільшений броньовий щит, який забезпечував захист обслуги не лише спереду, а й з боків. Штатну кабіну вантажівки замінили новою, подовженою та броньованою. У ній, окрім місць для розміщення обслуги під час маршу, обладнали боєукладку на 60 пострілів, а на даху встановили турель із 12,7-мм кулеметом М2НВ, захищену бронещитками. Самохідна установка оснащена системою управління вогнем AFCCS (Artillery Fire Command and Control System), аналогічною тій, що застосовується на 155-мм колісній САУ «Нора» В52.

САУ М09

 

Гаубиця може обертатися на 360°, але, хоча САУ обладнана опорними домкратами, ведення вогню можливе лише в секторах по 25° праворуч і ліворуч від поздовжньої осі. Кут вертикального наведення становить від -3° до +65°. Час переведення самохідної установки з похідного положення у бойове становить 2–2,5 хвилини. Маса М09 — близько 12 т. Довжина САУ становить 6,85 м, ширина — 2,3 м (з опущеними опорами — 4,25 м), висота — 3,15 м.

САУ М09 є своєрідним демонстратором технологій — застосовані в ній технічні рішення можуть бути адаптовані до іншого колісного шасі відповідно до вимог замовника. Однак покупців на цю самохідну установку так і не знайшлося, і М09 залишилася в єдиному екземплярі.

Шановні читачі, якщо моя писанина вас зацікавила – можете докинути трошки на книжечки: https://www.buymeacoffee.com/andrijkhar9

Приватбанк: 5168 7456 7352 6783