M42 Duster
На цьому скріні з відео, викладеному сьогодні в мережі – ЗСУ М42 Королівської
тайської армії, яка мчить назустріч пригодам крізь джунглі десь на кордоні з
Камбоджею. Поява цього відео спонукала мене до розповіді про бойову машину, яка
створена понад 70 років тому, але, як видно, й досі служить.
У середині 1940-х років американська армія отримала цілу низку бойових
машин, що використовували шасі легкого танка М24 «Чаффі» — серед них була й
зенітна самохідна установка М19 (про яку я вже колись розповідав). Однак війна в Кореї продемонструвала низьку
надійність їхньої ходової частини, що призвело до розроблення нової родини
техніки на шасі танка М41 «Вокер Бульдог», взятого на озброєння у 1951 році.
Одним із яскравих представників цього сімейства стала зенітна самохідна
установка М42.
Наприкінці серпня 1951 року Міністерство оборони США виділило кошти на
побудову трьох прототипів: зенітної самохідної установки (ЗСУ) Т141 з оптичним
прицілом; модифікації Т141Е1, здатної взаємодіяти з машиною цілевказання; а
також Т53 — машини цілевказання з РЛС. Спочатку більш перспективною вважалася
зв’язка Т141Е1 і Т53, однак подальший досвід показав, що елементна база початку
1950-х років не дозволяла створити малогабаритний радар, здатний зберігати
працездатність під час руху на гусеничному шасі пересіченою місцевістю. У
підсумку ЗСУ Т141, яка вважалася резервною, перетворилася на основний варіант.
За компонуванням Т141 – це гібрид шасі танка М41 і башти ЗСУ М19 зі
спареною установкою 40-мм автоматичних гармат «Бофорс». Водночас корпус танка
довелося дещо «допрацювати напилком» — діаметр погона башти М19 був більшим,
ніж у М41. Якщо у М19 бойове відділення розташовувалося в кормі, то в нової
зенітної установки — у центрі корпусу. Збільшені розміри бойового відділення
дали змогу на третину наростити боєкомплект (із 352 до 480 снарядів).
Створення ЗСУ зайняло небагато часу: випробування першої партії Т141
завершилися на початку вересня 1952 року, а 22 жовтня самохідну установку
офіційно прийняли на озброєння під позначенням Gun, Twin 40 mm,
Self-Propelled, M42 («Самохідна спарена 40-мм гармата М42»). Основним
виробником стала компанія «Кадилак» у Клівленді, яка виготовляла М42 до кінця
1959 року, а у квітні—грудні 1953 року ЗСУ також випускало підприємство ACF Industries у Бервіку (штат
Пенсильванія). Загальний обсяг виробництва М42 становив близько 3700 екземплярів.
Особливості конструкції
М42 має зварний корпус класичного компонування: у передній частині
розташоване відділення керування, у центрі — бойове, у кормі —
моторно-трансмісійне. Ходова частина з одного борту складається з п’яти опорних
котків із торсійною підвіскою (на 1-му, 2-му та 5-му котках додатково
встановлені гідравлічні амортизатори), трьох підтримувальних роликів, а також
ведучого колеса заднього розташування і напрямного — переднього. Гусениця складається
з 74 сталевих траків із гумовими накладками.
Спочатку машина комплектувалася 6-циліндровим рядним бензиновим двигуном
повітряного охолодження Continental AOS-895-3 потужністю 500 к. с. Із лютого
1956 року встановлювався двигун AOSI-895-5 з безпосереднім упорскуванням
пального — тієї ж потужності, але економічніший. Під час ремонтів новим
двигуном оснастили більшість М42 ранніх випусків (такий варіант машини
позначався М42А1).
Екіпаж складався з шести осіб: механік-водій і командир машини (він же
радист) розміщувалися у відділенні керування, а командир обслуги, навідник і
двоє заряджальників — у башті. У військових частинах екіпаж ЗСУ нерідко
скорочували до п’яти осіб, поєднуючи посади командира машини та командира
обслуги (повні екіпажі залишалися лише на машинах командирів секцій і взводів).
Відділення управління М42 суттєво переробили порівняно з базовим танком М41. Лобовий бронелист встановили під меншим кутом нахилу до вертикалі, прорізавши в ньому великий прямокутний люк для завантаження боєкомплекту. У даху відділення управління є два овальні люки для механіка-водія та командира.
Окрім звичайної короткохвильової радіостанції AN/VRC-7, -8, -9 або -10 і
танкового переговорного пристрою AN/VIC-1, машина обладнувалася приймачем
AN/GRR-5, призначеним для прослуховування радіообміну в повітрі.
Головним озброєнням ЗСУ були дві 40-мм автоматичні гармати М2А1 (довжина
ствола — 60 калібрів), установлені в люльках М4Е1 у броньованій, відкритій
зверху обертовій башті. Електрогідравлічний привід обертання башти забезпечував
поворот на 360° за 9 с, а резервний ручний — за 10,5 с. Кути вертикального
наведення становили від −5° до +85°.
Спочатку гармати М2А1 комплектувалися класичними конусоподібними
полум’ягасниками, згодом почали застосовувати «трипальцеві». Темп стрільби
гармати становив 120 пострілів за хвилину, однак через повітряне охолодження
стволів після 100 пострілів слід було робити перерву у веденні вогню. На
надгусеничних полицях машина перевозила запасні стволи (заміна тривала близько
трьох хвилин). Горизонтальна дальність стрільби сягала 9500 м, досяжність за
висотою — 5000 м.
Прицільне обладнання установки М42 включало прилад керування вогнем М38, у
який командир обслуги за допомогою верньєрів уводив приблизну швидкість цілі, а
також кут її пікірування або кабрування (після чого М38 автоматично обчислював
поправку), і коліматорний приціл М24С. Вогонь вів навідник за допомогою
електроспуску з педаллю.
Боєкомплект гармат складався з таких типів снарядів:
- М81 і
М81А1 AP-T — бронебійні трасуючі, призначені для ураження легкоброньованих
об’єктів, польових укриттів, а також повітряних цілей (маса снаряда — 2,08
кг, початкова швидкість — 872 м/с);
- М91 TR-T —
навчальний трасуючий, із балістикою, наближеною до М81;
- М25 —
холостий;
- Mk 2 HE-T
SD і Mk 2 HEI-T SD — осколково-фугасний та
осколково-фугасно-запалювальний снаряди з трасером і пристроєм
самоліквідації, що спрацьовував після вигоряння трасувального заряду
(через 7–12 с). Застосовувалися для стрільби по повітряних цілях, а також
живій силі й небронированій техніці. Маса снарядів обох типів становила
2,15 кг, початкова швидкість — 880 м/с.
Боєпостачання здійснювалося з чотириснарядних обойм.
Допоміжне озброєння було представлене 7,62-мм кулеметом М1919А4 (пізніше він
іноді замінювався на М60), який установлювався на вертлюзі на бічній або задній
стінці башти. Боєкомплект кулемета — 1750 набоїв.
Служба
Нові
зенітні самохідні установки почали надходити до військ у 1953 році, але на
Корейську війну вони не встигли. На дивізійному рівні М42 швидко замінили не
лише ЗСУ М16 і М19, а й причіпні «Бофорси». До складу кожної танкової або
механізованої дивізії входив зенітний дивізіон, що складався з управління,
штабної батареї та чотирьох вогневих батарей. Вогнева батарея включала два
вогневі взводи по чотири секції (у кожній — по дві ЗСУ). Таким чином, взвод
налічував 8 ЗСУ, батарея — 16, дивізіон — 64. Хоча М42 не призначалася для
парашутного десантування, дивізіон таких зеніток входив і до штату
повітрянодесантної дивізії. Передбачалося доставляти ЗСУ важкими транспортними
літаками на аеродром, захоплений першим десантним кидком.
Пріоритетним
завданням частин, озброєних М42, була протиповітряна оборона, але за
відсутності загрози з повітря статути допускали їх застосування для ураження
наземних цілей. З огляду на слабке бронювання і значну висоту М42 мали діяти,
використовуючи складки місцевості як укриття. Під час амфібійних операцій, а
також при форсуванні водних перешкод батареї М42 повинні були перебувати в
першому ешелоні, забезпечуючи ППО плацдарму після висадки або переправи.
фото 11
ЗСУ М42А1 армії США
Уже
наприкінці 1950-х років стало очевидно, що М42 не може ефективно боротися із
сучасними реактивними літаками, адже її озброєння та система управління вогнем
залишалися на рівні Другої світової війни. Однак ні ЗСУ «Віджилент» із 37-мм
шестиствольною револьверною гарматою, ні ЗРК «Маулер», які створювалися для
заміни М42, на озброєння так і не прийняли. У підсумку на зміну М42 прийшов
«дует» доволі простих засобів — 20-мм шестиствольна ЗСУ М163 «Вулкан» і ЗРК
«Чапарел». Постачання цих систем до військ розпочалося у 1968 році, але останні
М42 були зняті з озброєння регулярної армії вже у 1963-му. Завдання військової
ППО тимчасово поклали на ЗРК середньої дальності «Хок». Єдиним винятком стали
дві батареї, дислоковані в зоні Панамського каналу: там М42 служили до 1970
року, оскільки уряд Панами не дав згоди на розгортання в цьому районі ЗРК
«Хок».
В’єтнам
У
зв’язку з початком війни у В’єтнамі вже у 1966 році ЗСУ М42А1 знову повернули
до регулярної армії. Американське командування вважало, що самохідні зенітки
краще підходитимуть для цього театру бойових дій: противник не мав потужної
авіації, а 40-мм швидкострільні автомати ЗСУ цілком придатні для обстрілу
наземних цілей. У В’єтнамі М42А1 отримали прізвисько «Дастер». Це слово в
буквальному перекладі означає «пильник, ганчірка для прибирання пилу», але щодо
зенітки його радше слід перекладати як «той, що здіймає пил». Справді, під час
стрільби по наземних цілях, коли стволи гармат були майже паралельні землі,
машину огортала хмара пилу.
До
В’єтнаму направили три дивізіони «Дастерів» — 192 машини (якщо припустити, що
дивізіони відправлялися на війну повністю укомплектованими; точних даних із
цього приводу немає). Кожному дивізіону додавали батарею 12,7-мм причіпних зчетверених
кулеметних установок М55 і прожекторну батарею.
1-й
дивізіон 44-го артилерійського полку прибув до В’єтнаму 7 листопада 1966 року.
Спочатку він підсилив 3-ю дивізію морської піхоти, що діяла в 1-му (північному)
корпусному районі. У 1968 році дивізіон увійшов до складу артилерії 1-х
польових сил (I Field Force Vietnam Artillery) і постійно дислокувався в Донг Ха.
У 1970 році дивізіон передислокували до Дананга, включивши до складу 24-го
армійського корпусу. Вивели його з В’єтнаму 30 грудня 1971 року.
Практично
одночасно з 1-м дивізіоном 44-го полку до В’єтнаму прибув 5-й дивізіон 2-го
артполку. Він увійшов до складу артилерії 2-х польових сил, діючи переважно в
районах баз Куї Ньон і Лонг Бінь (на північ від Сайгона). В’єтнамське
відрядження цієї частини завершилося 22 червня 1971 року.
11
березня 1967 року до В’єтнаму прибув 4-й дивізіон 60-го артполку, який увійшов
до складу 41-ї артилерійської групи 3-го корпусу. Спочатку частина перебувала в
Куї Ньоні, у червні 1968 року була передислокована до Ан Кхе, а наприкінці 1970
року — до Туй Хоа. Дивізіон вивели з В’єтнаму 21 грудня 1971 року.
Стріляти
по повітряних цілях у В’єтнамі «Дастерам» довелося лише кілька разів, на самому
початку служби, та й то цілями були американські або південнов’єтнамські
машини, помилково прийняті за ворожі (північнов’єтнамська авіація південніше
демаркаційної лінії не літала). ЗСУ намагалися залучати й до супроводу конвоїв,
однак на маршах у джунглях ходова частина й підвіска М42А1 часто зазнавали
пошкоджень, а бензиновий двигун перегрівався. Тому основною сферою застосування
«Дастерів» стала охорона баз і районів дислокації (найчастіше — на стаціонарних
позиціях, в окопах). Нерідко самохідки місяцями залишалися на тих самих
позиціях, а їхні екіпажі після піврічного бойового відрядження поверталися на
батьківщину, змінюючись новими. На стаціонарній позиції механік-водій був не
надто завантажений, тому на нього поклали функції одного із заряджальників,
скоротивши екіпаж «Дастера» до чотирьох осіб.
Типовий вигляд "Дастера" у В’єтнамі - обвішаний додатковим боєкомплектом і розмальований
ЗСУ
М42А1 продемонструвала високу ефективність ураження ворожої живої сили та
небронированої техніки. Черга з пари 40-мм автоматів перетворювала піхотний
підрозділ на криваве місиво. Іноді «Дастерам» протистояли й серйозніші цілі —
бронебійні снаряди «Бофорсів» без зусиль пробивали броню радянських легких
танків ПТ-76 та їхніх китайських клонів «Тип 63».
В’єтконгівці
воліли діяти вночі. Оскільки прожекторів на «Дастерах» не було, дивізіонам ЗСУ придавали
прожекторні батареї. Вони використовували прожектори двох типів — 23-дюймові
(58-сантиметрові) AN/MSS-3 і сучасніші 30-дюймові (76-сантиметрові) AN/TVS-3.
Обидва типи могли працювати як у видимому, так і в інфрачервоному діапазонах. У
черговому режимі вночі прожектори працювали на інфрачервоне випромінювання,
завдяки чому спостерігачі з приладами нічного бачення могли виявляти
партизанів, що наближалися. Потім противника освітлювали звичайним світлом, і
«Дастери» відкривали вогонь. Розрахунки прожекторів інколи настільки майстерно
володіли своїм обладнанням, що могли застосовувати непряме освітлення поля бою
світлом, відбитим від низьких хмар.
Скорострільний
«Дастер» був здатний створити на шляху противника справжню стіну вогню. У
більшості випадків екіпажі ЗСУ демонтували полум’ягасники: з одного боку, це
зменшувало утворення пилу під час стрільби на малих кутах підвищення, з іншого
— суттєво посилювало психологічний ефект. Недарма в’єтнамці прозвали М42А1
«Вогняним драконом». Дивізіони застосовували децентралізовано — взводи й навіть
окремі секції ЗСУ придавалися піхотним підрозділам, прикриваючи їхні опорні
пункти.
«Дастерам»
довелося воювати не лише на суші, а й на воді. Кілька М42А1, приданих Мобільним
річковим силам (Mobile Riverine Force) 9-ї піхотної дивізії, встановили на
десантні плашкоути й застосовували як своєрідні «бронекатери» в дельті річки
Меконг.
Успішне
застосування ЗСУ М42А1 під час підтримки частин морської піхоти викликало
цілком зрозуміле бажання морпіхів мати щось подібне й у себе. Результатом став
прототип ЗСУ LVTAA-X1 SPAAG, що являв собою башту «Дастера», встановлену на
плаваючому бронетранспортері LVTP-5. У серію ця громіздка машина не пішла.
У
1971 році відповідно до політики «в’єтнамізації» війни всі дивізіони «Дастерів»
були виведені до США. Їхню техніку передали армії Південного В’єтнаму; згодом
кілька М42А1 стали трофеями північнов’єтнамців.
Виведені з В’єтнаму дивізіони до
середини 1972 року розформували, однак у Національній гвардії останні М42А1
зняли з озброєння лише у 1988 році. Один із «Дастерів» Нацгвардії штату Техас
залишив свій слід у масовій культурі, знявшись у фільмі «Конвой» Сема Пекінпига
— зенітка намагалася зупинити вантажівку, за кермом якої сидів головний герой.
Служба в інших країнах
У 1956 році перші з 496 установок М42А1 отримав бундесвер. У ФРН самохідку
прийняли на озброєння під позначенням Flak 40 mm L60 ZwSF (Zwilling
Selbstfahrlafette), однак воно виявилося надто громіздким, і навіть в офіційних
документах М42А1 могла фігурувати під різними «псевдонімами» — Flakpanzer
M42, Panzerflak M42, M42 Panzerflakzwilling. ЗСУ постачалися
зі штатними американськими кулеметами «Браунінг» М1919А4, але згодом їх
замінили німецькими MG1/MG3.
У бундесвері кожна дивізія мала дивізіон М42А1, що складався з двох
вогневих батарей по дев’ять ЗСУ (три взводи по три машини). У 1976–1979 роках
їм на зміну надійшли нові «флакпанцери» Gepard,
а частину списаних М42А1 ФРН передала Греції. Сусідня Туреччина отримала 262
машини цього типу безпосередньо зі США. У збройних силах нейтральної Австрії 38
машин М42А1 прослужили до 1992 року.
216 установок М42А1 отримала Йорданія, списавши останні такі машини лише на
початку XXI століття. 15 М42А1 у 1958 році поставили Лівану — тут «Дастери»
служили до 1984 року, взявши участь у громадянській війні. 12 машин М42А1 ще у
2007 році перебували на озброєнні армії Тунісу, 30 — служили в Таїланді
(вочевидь, якась їх кількість досі лишається в строю). Загалом 123 «Дастери»
отримав Пакистан — тут частина таких зеніток теж досі служить.
22 установки М42А1 поставили до Японії — ними озброїли 5-й дивізіон 7-го
зенітного полку, що входив до складу 7-ї механізованої (з 1981 року —
бронетанкової) дивізії. У цій частині, дислокованій на острові Хоккайдо, М42А1
служили до 1994 року.
Дуже цікавою виявилася доля «Дастерів», що потрапили до Венесуели. У цій
країні ЗСУ М42А1 використовували не лише сухопутні війська, а й морська піхота.
Остання придбала у 1962 році 12 установок М42, які згодом модернізували до
рівня М42А1. На озброєнні сухопутних військ Венесуели такі ЗСУ з’явилися у 1972
році, а наприкінці 1980-х років їм передали й «морпіхівські» машини. Оскільки
зенітки були вже значно зношені, венесуельські військові спробували продовжити
їм життя, переставивши башти М42А1 на вантажівки М35 — такі «ган-траки»
отримали назву «Фенікс»
(виготовлено 6 одиниць). У 1998 році башти адаптували до іншого шасі — легкого
танка AMX-13M51 французького
виробництва (гібрид отримав назву «Рафага»
(ісп. — «спалах») і був виготовлений у кількості семи одиниць).
Ще однієї цікавої переробки «Дастери» зазнали на Тайвані — тут зенітку
перетворили на легкий танк, замість штатної башти встановивши башту від винищувача
танків М18 «Хеллкет» із 76-мм гарматою. Нова машина отримала позначення «Тип 64», переробці піддали близько
півсотні зеніток.
Установка М42 морально застаріла вже на момент своєї появи — залишаючись на
рівні техніки Другої світової війни, вона не могла протистояти реактивним
літакам. Унаслідок цього її кар’єра в американській армії виявилася порівняно
короткою. В деяких інших країнах «Дастери» служать і досі, але лише через
відсутність придатної заміни. Порівняно із сучасницею — радянською ЗСУ-57-2, що
з’явилася у 1955 році, М42 істотно поступається за вогневою потужністю, зате
радянська самохідка більша й важча за «Дастер». Що ж до прицільного обладнання,
то в обох ЗСУ воно було однаково примітивним і не відповідало вимогам часу.
Оновлення від 15.01.2026
Цікава серія фото тюнінгованого тайського "Дастера" - з претензією на врахування досвіду російсько-української війни. Є якась подоба протидронової клітки над баштою і благенькі протикумулятивні екрани. Фото річної давности - з початку 2025 р.
|
Маса в похідному положенні, т |
22,6 |
|
Екіпаж, чол |
6 |
|
Довжина повна (по корпусу), мм |
6360 (5810) |
|
Ширина, мм |
3230 |
|
Висота в похідному положенні,
мм |
2888 |
|
Кліренс, мм |
430 |
|
Кут горизонтального
наведення, град. |
360 |
|
Кут вертикального
наведення, град. |
от -5 до +85 |
|
Максимальна дальність стрільби,
м |
9500 |
|
Досяжність по висоті,
м |
5000 |
|
Потужність двигуна, к.с. |
500 |
|
Швидкість по шосе (ґрунту), км/год |
72 (40) |
|
Запас ходу, км |
190 |
|
Перепони, що долаються: |
|
|
ширина рова, см висота стінки, см глибина броду, см |
183 71 122 |
Шановні читачі, якщо моя писанина вас зацікавила – можете докинути трошки на книжечки: https://buymeacoffee.com/andrijkhar9
Приватбанк: 5168 7456 7352 6783
Коментарі
Дописати коментар