На варті миру і капіталізму. Ч. 17. "Атлас" - перша у світі МБР
Створення ракет
"Тор" та "Юпітер" аж ніяк не вирішувало головної проблеми -
як "дістати" територію ймовірного супротивника (тобто, СРСР) з
території США. І хоча в першій половині 1950-х років найбільш підходящими для цього
вважалися крилаті ракети, роботи у галузі міжконтинентальних балістичних ракет
(МБР, англійська абревіатура ICBM – Inter-Continental Ballistic Missile) також велися. Провідну роль у цій галузі
грала фірма "Конвер" (до 1954 р. офіційно іменована
"Консолідейтед Вулті"), що вже мала досвід створення балістичної
ракети за програмою МХ-774, закритою в 1947 р. Результати пусків дослідних
зразків МХ-774 послужили основою для подальших теоретичних досліджень під
керівництвом Карла Дж. Боссарта, які проводились "Конвером" за
рахунок фірми. Після випробування радянської атомної бомби і початку війни у
Кореї балістичні ракети великої дальності знову потрапили у поле зору
американських військових, й у січні 1951 р. " Конвер " отримала
контракт на розробку МБР за програмою МХ-1593. У вересні того ж року майбутній
ракеті надали назву "Атлас".
SM-65 "Атлас"
Програма МХ-1593
дала потужніший імпульс розвитку ракетної промисловості США - якщо до її
початку тематикою балістичних ракет на "Конвері" займалася група
всього з десяти осіб, то до 1960 р. "Конвер Астронотікс" (яка стала
на той час відділенням концерну "Дженерал Дайнемікс" ) налічувала
12000 працівників! У програмі виробництва "Атласів" задіяли 30
великих субпідрядників, 500 дрібних та 5000 постачальників із 32-х штатів США.
Але все починалося з маленького гуртка Боссарта…
Під час розробки
"Атласу" широко застосовувався досвід створення ракети за програмою
МХ-774, зокрема, концепція несучих баків, які забезпечували жорсткість обшивки
ракети завдяки наддуву. Щоправда, у міру витрачання палива тиск у баках падав,
але оскільки ракета піднімалася все вище і вище, зменшувався і тиск
навколишнього повітря. Таке рішення дозволяло суттєво збільшити дальність
польоту ракети з допомогою зниження маси її конструкції.
Проєктування
"Атласу" перебувало ще на початковій стадії, коли 1 листопада 1952 р.
У США відбулося випробування першого термоядерного заряду. Дослідний його
зразок разом із необхідною арматурою важив 65 тонн – що виключало застосування
його як головної частини ракети. Проте вчені обіцяли надалі суттєво знизити
масогабаритні характеристики водневих зарядів. У будь-якому випадку такий заряд
був би суттєво важчим за звичайний ядерний, проте застосування термоядерних
боєприпасів обіцяло суттєві переваги: їх потужність, вимірювана мегатоннами
(тобто, тисячами кілотонн) дозволяла уражати великі площинні цілі або захищені
об'єкти навіть за відносно невисокої точності.
Вже на початку
1953 р. для "Атласу" було передбачено застосування термоядерної бойової
частини. Її велика маса нівелювала виграш у масі ракети, отриманий завдяки
застосуванню баків з наддувом як несучого елементу – отже, падала дальність
польоту. Єдиним виходом був перехід до багатоступінчастої схеми. Зараз така
схема повсюдно застосовується в ракетах великої дальності та космічних носіях,
але в першій половині 1950-х років. вона була ще не відпрацьованою, а її
практична реалізація бачилася досить проблематичною. Американські фахівці
побоювалися, що можуть виникнути проблеми із запуском другого ступеня ракети на
висоті – у розрідженій атмосфері. Тому для "Атласу" обрали "півтораступінчасту"
схему, коли двигуни обох ступенів запускалися на землі, в момент старту.
Двигуни першого ступеня, які розвивали значну тягу протягом короткого часу,
згодом скидалися, і ракета продовжувала політ на двигунах другого ступеня. Схожа
схема застосовувалася і у знаменитій "сімці" - МБР Р-7 конструкції
С.П. Корольова. Ще одним цікавим рішенням, закладеним у конструкцію
"Атласу", стало застосування єдиного паливного бака та бака
окислювача для обох ступенів. Як паливо застосовувався гас, окислювач – рідкий
кисень.
Спочатку
передбачалося застосувати п'ять рідинних ракетних двигунів – два на першому ступені
і три на другому. Однак інженери фірми "Конвер" від цього були аж
ніяк не в захваті, вважаючи, що комбінація з п'яти РРД буде важкокерованою і
характеризуватись надто високою ймовірністю відмови (нагадаємо, що Р-7 мала
загалом 20 РРД!). Ідеальним було б застосування на другому ступені єдиного
двигуна, але РРД потрібної тяги в США просто не існувало. Допомога прийшла з
боку конструкторів термоядерних боєприпасів – 1 березня 1954 р. було підірвано
бомбу "Браво" потужністю 15 Мт – удвічі більшою, ніж у першого
водневого заряду, але значно менших габаритів та маси. Тепер бойову частину
можна було значно зменшити у розмірах, а отже – застосувати на другому ступені
лише один РРД. У грудні 1954 р. "Конвер" представив остаточний проект
"Атласу" , а 14 січня наступного року підписали договір будівництво
її прототипів.
У п'ятидвигунній
конфігурації "Атлас" повинен був мати дальність польоту 6000 миль
(9650 км) та нести бойову частину масою 8000 фунтів (3630 кг). У тридвигунному
виконанні маса бойової частини зменшувалася до 1500 фунтів (680 кг) – майже в
100 разів менше, ніж у першого термоядерного заряду. Саме таке зменшення
габаритів зарядів дало потужний імпульс проєктування МБР, яке до 1954 р. велося
в США як мокре горить.
Відпрацювання
конструкції
Спочатку,
відповідно до практики, прийнятої на той час у ПС США, "Атлас"
розглядався як безпілотний бомбардувальник і мав позначення ХВ-65. У 1955 р.
його змінили на "ракетний" індекс SM-65 (SM – Strategic Missile).
Відпрацювання конструкції здійснювалося поетапно – з метою мінімізації
технічного ризику. Перша дослідна партія ракет "Атлас А", що мала
позначення X-11 (теж "літакове", що застосовується для
експериментальних літальних апаратів; застосовувалося також позначення SM-65A)
являла собою, фактично, макети, обладнані лише стартовими двигунами XLR-89-1
сумарною тягою (у вакуумі) 154730 кгс. Виготовили 12 екземплярів Х-11, перші
три з яких використовувалися для статичних наземних випробувань. 11 червня 1957
р. відбувся перший пуск "Атласу А". Ракета успішно піднялася зі
стартового майданчика комплексу на мисі Канаверал, але через хвилину один із
стартових прискорювачів відірвався, і щоб уникнути падіння ракети на населені
райони її довелося підірвати. Під час другого пуску 25 вересня 1957 р. ракету
довелося знищити через три хвилини після старту. Незважаючи на ці невдачі,
ракетно-ядерні перегони наддержав диктували темп: 5 жовтня 1957 р., наступного
дня після запуску радянського "Супутника", міністр оборони США віддав
наказ про розгортання міжконтинентальних балістичних ракет: чотирьох
ескадрилій, озброєних "Атласами", та чотирьох - "Титанами".
Всі ці частини, зведені до 1-ї дивізії стратегічних ракет, мали досягти
боєготовності до грудня 1962 р. Також відповідно до цього наказу на авіабазі Ванденберг
у південній Каліфорнії створювався навчальний центр підготовки ракетників.
Проблеми зі
стартовими прискорювачами "Атласу" вдалося вирішити до кінця 1957 р.
12 грудня відбувся перший успішний пуск - ракета подолала дистанцію 990 км
(нагадаємо, що на Х-11 маршовий двигун не працював - діяли лише стартові
прискорювачі). Останній із восьми запусків "Атласу А" відбувся 3
червня 1958 р. А через місяць, 9 липня, була запущена перша ракета Х-12 (вона ж
"Атлас В", вона ж SM-65B) в конфігурації з трьома двигунами: двома
стартовими XLR-89-5 сумарною тягою 154730 кгс та маршевим XLR-105-5 тягою 37000
кгс. За "традицією" випробування виявилося невдалим, але вже 2 серпня
1958 р. "Атлас В" подолала дистанцію в 4130 км. Під час наступних
пусків дальність польоту поступово збільшувалася. Загалом відбулося дев'ять
пусків Х-12 за балістичною траєкторією, з них п'ять вдалих. 28 листопада 1958
р. вдалося досягти максимальної дальності польоту 10 450 км. Таким чином,
завдання створення міжконтинентальної балістичної ракети було вирішено.
Ще один пуск
"Атласу В" (сьомий за рахунком) став першою спробою застосувати цю
ракету для запуску космічних апаратів. 18 грудня 1958 р. з її допомогою було
виведено на орбіту супутник SCORE (Signal Communications by Orbiting Relay
Equipment) – перший у світі супутник зв'язку, що застосовувався для
експериментів із ретрансляцією радіосигналів. Крім того, з його борту
транслювали (у магнітофонному записі) різдвяне звернення президента США Двайта
Д. Айзенговера.
Третьою серією
прототипів "Атласу" стали ракети SM-65C ("Атлас С") на яких
зібрали докупи всі елементи системи управління, що відпрацьовувалися спочатку
окремо. Перший пуск "Атласу С" відбувся 23 грудня 1958 р. З шести
запусків, що відбулися, успішними були тільки три, але це не завадило визнати
ракету придатною для взяття на озброєння.
Перша бойова МБР
На початку 1959
р. розпочалося виробництво МБР SM-65D "Атлас D" – першого серійного варіанта
"Атласу", а 29 липня 1959 р. відбувся перший пуск цього виробу. Якщо
прототипи "Атласу" випробовувалися з полігону на мисі Канаверал, то
SM-65D запустили з авіабази Ванденберг, де велося розгортання першої ескадрильї
цих ракет – 576-ї стратегічної ракетної ескадрильї (СРЕ, англ. абревіатура SMS
– Strategic Missile Squadron), яка входила до складу 704-го стратегічного
ракетного крила (СРКр, англ. абревіатура SMW – Strategic Missile Wing). Хоча ця
частина розглядалася як навчальна, а її першочерговим завданням була підготовка
розрахунків для інших ескадрилей, 31 жовтня 1959 р. вона стала на бойове чергування,
маючи шість ракет SM-65D (у двох стартових комплексах по три ПУ). Таким чином,
576-та СРЕ стала першим у світі військовим підрозділом, озброєним
міжконтинентальними балістичними ракетами, який заступив на бойове чергування.
У СРСР чотири ракети Р-7 поставили на бойове чергування лише 1960 р., а
розгортання масових МБР Р-16 почалося у 1961-му.
Однак у своїй
початковій конфігурації комплекси "Атлас D" були не надто ефективною зброєю.
Пускові позиції на Ванденберзі були відкритими майданчиками, не захищеними не
тільки від вражаючих факторів ядерного вибуху, а й від звичайної зброї. Сама
база знаходилася надто близько від океанського узбережжя, що робило її
вразливою від ракет відносно невеликої дальності, якими тоді озбробвались
радянські підводні човни. На позиції "Атлас D" не міг перебувати у заправленому
стані, оскільки високий тиск у паливних баках швидко призводив до появи
небезпечних витоків. Тому від отримання команди на пуск до старту ракети
проходило приблизно 20 хвилин, із них 15 хвилин займала заправка. Наступні
ракети з того ж комплексу могли запускатися з інтервалом 5 хв. Це
унеможливлювало пуск ракет до того, як МБР противника досягнуть своїх цілей.
Розрахунок будувався на наступному: виявлення пуску ракет противника
відбувалося через 5-10 хвилин після їх старту, ще 5-10 хвилин потребувало
проходження інформації та ухвалення рішення президентом США про застосування
ядерної зброї. З урахуванням часу підготовки ракети це дає 30-40 хвилин до
пуску першої ракети з комплексу і 40-50 хвилин – до пуску третьої. А підлітний
час МБР супротивника становив 30-35 хвилин. І сумніватися в тому, що однією з
головних цілей будуть бази "Атласів" не доводилося... Єдиним шансом у
такій обстановці було б застосування своїх ракет першими, а не у відповідь на
удар супротивника.
Ракета SM-65D
комплектувалася бойовим зарядом W-49 потужністю 1,44 Мт - таким самим, як на
ракетах "Тор" і "Юпітер". Ракети ранніх випусків мали
відділювану головну частину Mk2 масою
1680 кг, пізніх - полегшену Mk3 (1100 кг). Кругове ймовірне відхилення становило
близько 1 км, що дозволяло вражати лише площинні цілі – насамперед великі
міста. Цього ніколи не визнавали офіційно, але єдиною ціллю "Атласів"
з авіабази Ванденберг могла бути Москва.
Ще одним
недоліком SM-65D була радіокомандна система управління, що вимагала потужних
радарів для відстеження траєкторії польоту ракети та наземних станцій передачі
команд. Ця система була вкрай вразливою для завад, а після виходу ракети за
межі радіусу дії радарів стеження її політ стабілізувався лише гіроскопами.
Щоправда, це рішення розглядалося лише як тимчасове – просто на момент взяття
на озброєння першої серійної модифікації "Атласу" інерційна система
наведення ще була готова.
Ще в червні 1958
р. почалося будівництво стартових позицій другої ескадрильї ракет "Атлас D". Для неї
вибрали авіабазу Воррен, що знаходиться на околицях міста Шайєнн (шт.
Вайомінг), практично в центрі території США. Таке розташування суттєво
знижувало уразливість стартових позицій, виводячи їх за межі досяжності
багатьох видів радянської ядерної зброї. Надалі всі стартові позиції
американських МБР розташовувалися саме у цьому районі – у центральній та
центрально-північній частині США.
Вжили заходів і
для посилення захищеності самих ракет на стартових позиціях - тепер вони
розміщувалися в наземних залізобетонних укриттях, прозваних
"саркофагами". У такому "саркофазі", здатному витримати
тиск ударної хвилі до 5 атмосфер, ракета знаходилась в горизонтальному
положенні. Укриття мало дві пари сталевих воріт та розсувний дах. Пуск ракети
здійснювався безпосередньо з укриття - після підйому у вертикальне положення та
заправки. Перший пуск SM-65D з "саркофагу" відбувся 22 квітня 1960 р.
8 серпня того ж року стартові комплекси 564-ї СРЕ були передані Стратегічному
авіаційному командуванню, увійшовши в підпорядкування 389-го СРКр, а вже 2
вересня ескадрилья була оголошена боєготовою. До її складу входили два стартові
комплекси по три "саркофаги", рознесених один від одного на відстань
200 ярдів (близько 180 м) і одному командному пункту.
7 березня 1961 р.
на авіабазі Воррен досягла бойової готовності ще одна ескадрилья SM-65D - 565-та.
Вона мала три стартові комплекси (9 ПУ) з "саркофагами" нового типу
(зі зміненим способом відкриття даху). Комплекси були рознесені на відстань
20-30 миль, що унеможливлювало накриття всіх їх одним ядерним вибухом. Таке ж
компонування мали і позиції третьої стройової ескадрильї ракет "Атлас D", поставленої
на бойове чергування 30 березня 1961 р. на авіабазі Оффут (поблизу м. Омаха,
шт. Небраска) - 549-ї СРЕ 385-го крила. На тій же авіабазі знаходився командний
пункт Стратегічного авіаційного командування (САК) та дислокувалися літаки ЕС-135
Looking Glass – повітряні командні пункти САК, створені на базі лайнерів Боїнг
707. З лютого 1961 р. ці літаки розпочали цілодобове бойове чергування у
повітрі. На борту кожного з них знаходився розрахунок, очолюваний генералом,
який повинен був взяти на себе управління стратегічними силами ПС США у
випадку, якщо наземні засоби управління та командні пункти будуть знищені
ядерним ударом противника (Post Attack Command and Control System – система контролю
та управління після атаки).
До середини 1961
р. ПС США мали на бойовому чергуванні 30 ракет "Атлас D" на трьох
базах - Уоррен (15), Оффут (9) і Ванденберг (6; тут стартові позиції комплексу
В обладнали "саркофагами", а на комплексі А залишалися відкриті
майданчики). На Ванденберзі знаходився і штаб 1-ї дивізії стратегічних ракет, яка
до 21 липня 1961 р. здійснювала управління всіма частинами "Атласів".
Потім ескадрильї SM-65D передали у підпорядкування 15-ї повітряної армії САК,
яка об'єднувала стратегічну авіацію, дислоковану в західній частині США.
Дивізію ж реорганізували у 1-шу стратегічну повітряно-космічну дивізію (SAD –
Strategic Aerospace Division), поклавши на неї завдання випробувань нових ракет
і підготовки розрахунків ракетних комплексів. Таким чином, МБР були включені в
єдину структуру управління зі стратегічними бомбардувальниками – на відміну від
СРСР, де для МБР створили окремий вид збройних сил (Ракетні війська
стратегічного призначення). У 1962 р. у рамках стандартизації системи позначень
ракетної техніки в американських збройних силах ракети "Атлас D" замість SM-65D отримали індекси PGM-16D (ті,
які запускалися з відкритих майданчиків) та CGM-16D (запускалися з
"саркофагів").
Реалізація
потенціалу
Незважаючи на
певні технічні проблеми і насамперед – низьку надійність, "Атлас D", на думку американських військових,
відповідав поставленим перед МБР вимогам. Але у системи залишалася
"Ахіллесова п'ята" - дуже вразлива радіокомандна система наведення.
24 квітня 1958 р., коли випробування дослідних зразків "Атласу" ще
йшли, але були всі підстави сподіватися на їхнє успішне завершення, ухвалили
рішення про адаптацію для цієї МБР інерційної системи наведення, що
розроблялася фірмою "Бош Арма" для ракети важчого класу "Титан".
Паралельна розробка двох систем наведення перевищувала можливості
конструкторського відділу "Бош Арма", але оскільки МБР
"Титан" знаходилася, образно кажучи, ще "в сповитку",
пріоритетною визнали створення системи для "Атласу".
Модифікація
ракети з новою системою наведення отримала позначення SM-65E "Атлас Е".
Крім інерційної системи наведення вона отримала нову силову установку МА-3
(МА-2 позначався комплекс двигунів, що встановлюється на "Атласі D", а МА-1 - на "Атласах В/С"). Тяга
її була такою самою, як у попередника, але надійність вдалося суттєво
підвищити. Замість єдиної системи турбонасосів подачі палива та окислювача для
двигунів першого та другого ступенів тепер застосували окремі. Застосували і
нову головну частину Mk4 із зарядом W-38 потужністю 3,75 Мт. Намагаючись
підвищити живучість системи, змінили конструкцію стартового
"саркофага", зробивши його заглибленим - по суті над поверхнею землі
виступав лише зсувний дах. Таке укриття було здатне витримати тиск ударної
хвилі до 25 атмосфер.
Відпрацювання
нових елементів, призначених для "Атласу Е", проводилося поступово. 8
березня 1960 р. відбувся перший пуск ракети SM-65D з інерційною системою
наведення. 11 жовтня того ж року була запущена ракета "Атлас Е" з
новою силовою установкою та системою наведення, а 15 листопада відбулися
випробування головної частини Mk4 - для цього використовували ракету
"Атлас D". Нарешті, 24 лютого 1961 р. був
здійснений перший пуск повністю укомплектованої ракети "Атлас Е". Пуск
здійснили з нової ракетної бази Ферчайлд (шт. Вашингтон), де вже велося
формування першої ескадрильї, яка отримувала на озброєння SM-65E - 567-ї СРЕ.
Оскільки штатні "саркофаги" на той час ще не були готові, ракету
запустили з відкритої позиції. 7 червня 1961 р. відбулася перша спроба запуску
"Атласу Е" з "саркофагу", що завершилася невдачею - ракета
вибухнула на старті, повністю знищивши пускову установку. Незважаючи на це,
поставки SM-65E тривали, і 11 листопада 1961 р. 567-ма СРЕ була оголошена
боєготовою. Перший успішний пуск "Атласу Е" зі штатної пускової
установки відбувся лише 28 лютого 1962 р. На той час боєготовими вважалися вже
три ескадрильї SM-65E (з 1962 р. – PGM-16E): крім 567-ї СРЕ розгорнули 548-му
ескадрилью на авіабазі Форбс (шт. Канзас), а на базі Воррен на додаток до двох
ескадрилей "Атласів D" сформували 566-ту СРЕ з
"Атласами Е".
Усі ескадрильї
SM-65E мали по 9 пускових установок, але, на відміну від стартових комплексів
SM-65D, згрупованих у "кущі" із трьох ПУ та одного командного пункту,
тепер кожна ПУ мала свій власний командний пункт. Це, по-перше, дозволило
розосередити вогневі позиції на значно більшій площі, а по-друге – дало
можливість здійснювати залповий пуск всіх ракет ескадрильї (їх передстартова
підготовка здійснювалася одночасно).
У комплексі
"Атлас Е" не вдалося, однак, усунути ще один істотний недолік -
вразливість пускових установок. Навіть залізобетонні наземні
"саркофаги" не могли протистояти досить близькому ядерному вибуху.
Таким чином, ракети "Атлас D/E" могли розглядатися лише як зброя першого
удару – у разі превентивного удару супротивника більшість їх позицій з високою
ймовірністю було б знищено.
У пошуках рішення
знову звернулися до "молодшого брата" "Атласу" – ракети
"Титан". Ця МБР з самого початку проєктувалася з розрахунком на
базування у підземних шахтах. Щоправда, старт безпосередньо з шахти наприкінці 1950-х
років вважався ще надто складним у технічному відношенні та ризикованим. Тому
перед пуском заправлена ракета на стартовому столі піднімалася з шахти. На
початку 1960 р. було ухвалено рішення про розгортання за такою схемою і ракет
"Атлас". Нова модифікація SM-65F "Атлас F" (з 1962 -
HGM-16F) відрізнялася від "Атласу Е" лише деталями паливної системи,
розрахованої на заправку при знаходженні в шахті.
Шахта для
"Атласу" мала глибину 53,37 м і діаметр 15,86 м. Вона витримувала
тиск до 100 атмосфер, і для її знищення потрібно пряме влучення ядерним зарядом
або вибух термоядерної боєголовки в безпосередній близькості. Обладнання шахти
забезпечувало невеликий інтервал від моменту відкриття кришки шахти до пуску
ракети – лише дві хвилини. Хоча постійне знаходження ракети в заправленому
стані було протипоказаним, у кризовій ситуації SM-65F могла перебувати в такому
стані деякий час (кілька днів або тижнів), що забезпечувало істотне зменшення
часу реакції.
Перший пуск
SM-65F із наземної пускової установки відбувся 6 серпня 1961 р. і виявився
невдалим. Але друга спроба 22 серпня була успішною. Через рік, 1 серпня 1962
р., відбувся перший пуск з шахтної позиції. На той час будівництво стартових
позицій для "Атласів F" йшло повним ходом, і вже 9 вересня 1962 р.
була оголошена боєготовою перша ескадрилья з такими ракетами – 550-та СРЕ на
базі Шиллінг (шт. Канзас). До кінця року було розгорнуто ще п'ять таких частин:
551-ша СРЕ (Лінкольн, Небраска), 577-ма (Алтус, Оклахома), 578-ма (Дайс,
Техас), 579-та (Вокер, Нью-Мексико) та 556-та (Платтсберг, Нью-Йорк).
Ескадрильї SM-65F включали по 12 пускових установок.
Вже наприкінці
жовтня 1962 р. п'ять розгорнутих на той час ескадрилей "Атласів F" у
зв'язку з Карибською кризою перевели в підвищену боєздатність - їх ракети
знаходилися в шахтах у заправленому стані. Досвід експлуатації рідинних ракет
на шахтних позиціях розкрив низку проблем. Скажімо, пари палива та окислювача
при контакті зі сталевим облицюванням стін шахти призводили до утворення
вуглеводнів (наприклад, метану), внаслідок чого виникала загроза вибуху. Дуже
небезпечною була процедура заправки ракети: витік палива в шахті було вкрай
важко виявити, а вибухонебезпечна концентрація парів досягалася дуже швидко. Невезучою
виявилася 579-та СРЕ: у ній під час заправки паливом ракет сталося три вибухи
(1 червня 1963 р., 13 лютого і 9 березня 1964 р.). В результаті шахти №№ 1, 2 і
5 були повністю зруйновані і згодом не відновлювалися, а кількість ракет, які
перебували на бойовому чергуванні в 579-й ескадрильї, зменшилася до дев'яти. З
інших частин постраждала лише 577-ма СРЕ – в ній одна шахта була зруйнована
вибухом 14 травня 1964 року.
Кар'єра
"Атласів" у частинах Стратегічного авіаційного командування виявилася
нетривалою – на зміну їм йшли зручніші в експлуатації твердопаливні МБР
"Мінітмен". Вже 24 травня 1963 р. ухвалили рішення про зняття з
озброєння ракет "Атлас D/E". 1 травня наступного року зняли з бойового
чергування 576-ту СРЕ, а до 1 жовтня - всі інші ескадрильї, озброєні ракетами
модифікації D. 4 січня 1965 р. було скасовано бойове чергування всіх ракет
"Атлас Е", а виведення цих ракет зі стартових позицій завершилося до
кінця березня. Ненадовго пережили їх і ракети шахтного базування – 12 квітня
1965 р. було знято з позиції останню ракету "Атлас F" зі складу 551-ї
СРЕ. Загалом виготовили близько 350 МБР "Атлас", а максимальна
кількість одночасно розгорнутих на позиціях складала 129 одиниць.
Набагато довше
служили "Атласи" як ракети-носії. Саме така ракета 20 лютого 1962 р.
вивела на навколоземну орбіту корабель "Меркюрі" ("Френдшип-7")
з Джоном Гленном на борту, який став першим американським астронавтом. Надалі
було створено цілу гаму ракет-носіїв сімейства "Атлас", остання модифікація
якого - "Атлас" V - використовувалась для запусків супутників до 2020
року!
|
|
"Атлас D" CGM-16D |
"Атлас Е" CGM-16E |
"Атлас F" HGM- |
|
Довжина ракети, м |
23,11 |
25,15 |
25,15 |
|
Діаметр ракети, м |
3,05 |
3,05 |
3,05 |
|
Стартова маса, кг |
120000 |
122470 |
122000 |
|
Двигуни I ступеня: тип кількість х тяга, кН час роботи, с |
"Рокетдайн" LR-89 2х667,4 180 |
"Рокетдайн" LR-89 2х734,2 180 |
"Рокетдайн" LR-89 2х734,2 180 |
|
Двигуни IІ ступеня: тип кількість х тяга, кН час роботи, с |
"Рокетдайн" LR-105 1х253,6 300-360 |
"Рокетдайн" LR-105 1х253,6 300-360 |
"Рокетдайн" LR-105 1х253,6 300-360 |
|
Максимальна дальність пуску, км |
14500 |
14500 |
14500 |
|
Тип БЧ / потужність |
W-49/1,44 Мт |
W-49/1,44 Мт |
W-38/3,75 Мт |
|
Кругове імовірне відхилення, м |
800 |
600 |
600 |
Шановні читачі, якщо моя писанина вас зацікавила – можете докинути трошки
на книжечки: https://www.buymeacoffee.com/andrijkhar9
Приватбанк: 4731 2196 4166 1818
Коментарі
Дописати коментар