На варті миру і капіталізму. Ч. 18. "Титан"
На початку 1954 р. командування ПС США, яке аж ніяк не прагнуло "складати всі
яйця в один кошик", ухвалило рішення про розробку альтернативних елементів міжконтинентальної
балістичної ракети (системи наведення, двигунів, відокремлюваної бойової частини) на випадок можливих
проблем з "Атласом". Спочатку
не йшлося про проєктування абсолютно нової ракети - лише окремих ключових
систем, які можна було б встановити на "Атлас" у разі проблем з
"рідними" системами. Однак серед американських фахівців знайшлося
чимало скептиків, які сумнівалися в раціональності самої конструкції
"Атласу", жорсткість корпусу якого забезпечувалася лише тиском палива
в баках. Таке рішення загрожувало руйнуванням ракети навіть за найменшого
пошкодження обшивки. Тому 27 жовтня 1955 р. ухвалили рішення про створення з
використанням альтернативних систем нової МБР – конкурента для
"Атласу". Контракт отримала компанія "Мартін" (пізніше
"Мартін-Марієтта", яка зараз є частиною концерну
"Локхід-Мартін"; втім, і розробник "Атласу"
"Конвер", пізніше поглинений концерном "Дженерал
Дайнемікс", зараз входить до "Локхіда-Мартін"!).
Перший етап
Нова ракета
одержала позначення SM-68 "Титан". Накопичений на той час
фахівцями "Мартіна" досвід дозволив відразу ж зробити вибір на
користь нормальної двоступінчастої схеми з послідовним розташуванням ступенів
(один над одним). Ракета проєктувалася як рідинна з використанням гасу як палива
та рідкого кисню – як окислювача.
При створенні
корпусу "Титана" застосовувалися передові для того часу технології.
Паливні баки обох ступенів мали несучу конструкцію і зварювалися з панелей,
виготовлених із спеціального високоміцного алюмінієвого сплаву з домішкою міді.
Для виробництва панелей використовувалося унікальне формувальне обладнання та
преси. Отримані заготовки піддавались хімічному фрезуванню. Складання баків
проводилося за допомогою електродугового зварювання вольфрамовим електродом в
інертному газі.
Компонування
силової установки "Титана" було дуже простим навіть у порівнянні з
"Атласом" – не кажучи вже про корольовську Р-7. На першому ступені
встановлювався один РРД LR87-AJ-1. Це був двокамерний ракетний двигун, причому
кожна з камер мала свою автономну систему подачі компонентів палива з
турбонаносними агрегатами. Камери згоряння монтувалися на спеціальній сталевій
рамі і могли відхилятися на кут до 5° для управління ракетою за тангажем та рисканням
(управління за креном на ділянці роботи першого ступеня не здійснювалось).
Вимкнення двигуна першого ступеня проводилося за сигналом спеціального датчика,
що реєстрував падіння тиску в камерах згоряння, після чого системою управління подавалася
команда на включення силової установки другого ступеня. Поділ ступенів
проводився за т.зв. «холодної» схемою, тобто, при непрацюючому двигуні другого
ступеня. Другий ступінь відводився від першого на відстань до 4,5 м за
допомогою двох твердопаливних двигунів малої тяги.
На другому
ступені був встановлений однокамерний ракетний двигун LR91-AJ-1. Для управління ракетою за каналами
тангажу і рискання на ділянці роботи другого ступеня його камера згоряння могла
відхилятися у своїй підвісці на кут до 3°. Управління за каналом крену на
ділянці роботи другого ступеня проводилося за допомогою чотирьох спеціальних
сопел, які працювали на газогенераторному газі. Вимкнення силової установки
другого ступеня відбувалося аналогічно першому, після чого системою управління подавався
сигнал на включення силової установки точної корекції траєкторії. Силова
установка точної корекції траєкторії складалася з двох РРД, запуск яких
здійснювався одночасно для проведення фінальних корекцій за висотою та
швидкістю. Після закінчення їх роботи (час роботи до 50 с) вироблялося
спрацьовування пірозамків, що утримували головну частину. Далі включався блок
двигунів відведення, а також спрацьовував пристрій викиду хибних цілей. Блок
двигунів відведення складався з двох твердопаливних двигунів, які запускалися
послідовно. З їхньою допомогою ступінь відводилася убік від ГЧ.
Ракета
"Титан" комплектувалася досить розвинутим як на той час комплектом
засобів подолання протиракетної оборони супротивника – надувними хибними цілями.
Бойова частина Mk 4 комплектувалася термоядерним боєзарядом W-38 потужністю 3,75 Мт.
Свій статус
резервного проекту "Титан" втратив 5 жовтня 1957 р., на другий день
після запуску радянського супутника, коли міністр оборони США ухвалив рішення
про паралельний розвиток і розгортання МБР "Атлас" та
"Титан". Однак через деяке відставання "Титану" за
термінами створення у нього "забрали" інерційну систему наведення -
тепер фірма "Бош Арма" мала пристосувати її для "Атласу Е".
Оскільки через фінансові обмеження паралельна розробка таких систем для двох
різних ракет була неможливою, спеціалістам "Мартіна" довелося шукати
інший вихід. Було запропоновано застосувати в "Титані" простішу та дешевшу радіокомандну систему, за розробку
якої взялася фірма "Ремінгтон Ренд". У результаті вийшло досить
вдалий пристрій, що забезпечує точність навіть більш високу, ніж інерційна
система "Атласу Е". Але, як і всі радіокомандні системи, він мав один
істотний недолік - уразливість на перешкоди.
Перший випробувальний
запуск прототипу "Титану", який отримав індекс А-3, відбувся 20
грудня 1958 р. Так само, як і у випадку з "Атласом" , спочатку
передбачалося випробувати перший ступінь, тому на другому замість двигунів і
палива помістили водний баласт. На жаль, спроба виявилася невдалою – ракета так
і не змогла відірватися від землі. На щастя, прототип отримав лише незначні
ушкодження, усунені протягом місяця. Успішною стала лише третя спроба запуску
А-3 6 лютого 1959 р., коли ракета нарешті змогла злетіти та подолати
заплановані 495 км. 4 травня на екземплярі А-6 успішно випробували систему
поділу ступенів, після чого можна було приступати до випробувальних пусків із
включенням двигунів обох ступенів. Це завдання виявилося дуже непростим: дві
ракети вибухнули під час статичних випробувань (15 травня та 3 липня 1959 р.).
14 серпня 1959 р. зробили спробу пуску двоступінчастого прототипу В-5. У ході
випробування передбачалося лише відділення другого ступеня, без запуску його РРД,
але ракета вибухнула на пусковий установці перед стартом. 12 грудня 1959 р.
прототип С-2, на якому передбачалося, нарешті, запустити в польоті двигун
другого ступеня, вибухнув відразу після старту. Лише 27 січня 1960 р. екземпляр
В-7А пролетів 3650 км (з включенням двигуна другого ступеня). 24 лютого 1960 р.
було досягнуто дальність польоту 8300 км, а 24 жовтня – 10800 км. І хоча 1960
р. далеко не всі пуски були вдалими, головну проблему – поділ ступенів у
польоті – вдалося вирішити.
Спочатку
"Титан" проектувався для запуску зі стартового столу, що піднімається
з шахти - подібно до "Атласу F". Перша спроба пуску зі штатної
стартової установки відбулася 3 грудня 1960 р. і, "за традицією",
виявилася невдалою. Щоправда, цього разу підвела не ракета, а підйомник, який
не витримав навантаження і впав. Разом із ним пішла й ракета, яка вибухнула у
шахті. Перший успішний пуск зі стартового столу відбувся лише 23 вересня 1961
року.
Розгортання
Випробування ще тривали,
а розгортання ракет SM-68A (з 1962 р. - HGM-25A) "Титан І" вже
почалося. 19 травня 1961 р. перша серійна ракета прибула на авіабазу Лоурі (шт.
Колорадо), де розгорталися 848-ма і 849-та стратегічні ракетні ескадрильї (у
липні перейменовані в 724-ту та 725-ту СРЕ4), зведені в 451-ше крило. 6 жовтня
перша ракета була поміщена в шахту, а 18 квітня 1962 р. 724-та СРЕ була
оголошена боєготовою. 4 травня досягла боєготовності і 725-та ескадрилья. Згодом
розгорнули ще чотири ескадрильї: 569-ту в Маунтін Хоум, шт. Айдахо (боєготовність
- 16 серпня 1962 р.), 851-ша в Біл, шт. Каліфорнія (1 вересня 1962 р.), 850-та
в Елсуорт, шт. Південна Дакота (26 вересня 1962 р.) та 568-ма в Ларсон, шт.
Вашингтон (5 травня 1963 р.).
Кожна ескадрилья мала
дев'ять ракет, розміщених у трьох стартових комплексах, рознесених один від
одного на відстань 17-20 км. Стартовий комплекс був справжнім підземним містом,
аналогів якому знайти дуже важко. В одному кінці його території розташовувалися
три шахтні пускові установки (ШПУ) глибиною 49 м та діаметром 13,5 м із
залізобетонними стінками товщиною 0,6-0,9 м. Безпосередньо перед стартом ракета
у вже заправленому стані піднімалася з шахти на поверхню за допомогою
спеціального підйомника. Шахту було закрито парою залізобетонних дверей масою
125 т кожна. Поруч із кожною шахтою під землею (на глибині від 5,2 до 7,3 м)
знаходилися приміщення для зберігання компонентів палива, а також приміщення
додаткового обладнання.
За кілька десятків метрів
від цих споруд під землею (на глибині від 3 до 5,2 м) знаходилися командний
пункт і електростанція (з дизель-генераторами та акумуляторними батареями), які
мали напівсферичну форму. Розмір КП – 30,5х12,2 м, електростанції – 38,7х18,3
м. Посередині між ними знаходився вхід до комплексу (з дахом на рівні землі),
розміром 22х11,6 м. На протилежному по відношенню до ШПУ кінці комплексу
знаходилися дві шахти глибиною 20,7 м та діаметром 11,6 м, в яких розміщувалися
антени системи управління та наведення МБР. Перед стартом кришки цих шахт
відчинялися і антени висувалися на поверхню. Відстань між найбільш віддаленими
один від одного ШПУ з МБР та шахтою з антеною не перевищувала 400 м. Між усіма
підземними спорудами на глибині 12 м були прокладені сталеві тунелі діаметром
2,7 м загальною довжиною близько 760 м. Персонал одного стартового комплексу
складався з 10 осіб.
Споруди стартового
комплексу були розраховані на надлишковий тиск 100 атмосфер, а також на те, щоб
витримати сейсмічні коливання, що виникають унаслідок наземних ядерних вибухів.
Так само, як і
"Атлас", "Титан І" не міг довго перебувати на позиції у
заправленому стані. Заправка ракети пальним та окислювачем здійснювалася в
шахті, але сама операція була безпечнішою, ніж для "Атласу" завдяки
наявності у "Титану" жорсткого корпусу і міцніших баків. Незважаючи
на це, і при заправці Титанів траплялися неприємності: 24 травня 1962 р.
внаслідок витоку рідкого кисню стався вибух ракети на базі Біл. Шахту згодом відновили,
і 9 березня 1963 помістили в ній іншу ракету. 18 березня 1963 р. в одній із ШПУ
бази Ларсон спалахнула пожежа, але з нею вдалося швидко впоратися.
Максимальна кількість
розгорнутих у бойових ескадрильях ракет "Титан І" складала 54
одиниці. У деяких джерелах зустрічається цифра 63 МБР – ймовірно, при цьому
враховуються запасні ракети (кожна з шести ескадрилей мала одну таку МБР) та
три ракети у шахтах навчального комплексу на авіабазі Ванденберг. Останній
повністю відповідав за своєю структурою стартовому комплексу стройової
ескадрильї, але його споруди мали дещо меншу стійкість до ударної хвилі.
Зважаючи на швидкий
розвиток твердопаливних ракет "Мінітмен" і очікуваного взяття на озброєння
МБР "Титан ІІ" вже 24 травня 1963 р. було прийнято рішення про зняття
з озброєння ракет "Титан І". З 4 січня по 15 квітня 1965 р. всі МБР
HGM- 25A було знято з бойового чергування, піднято з шахт та заскладовано на
базі Нортон (шт. Каліфорнія).
Загалом виготовили 163
ракети "Титан І" – 62 прототипи та 101 серійний виріб. У ході
випробувальних та тренувальних пусків було витрачено 49 прототипів та 17
серійних ракет. Тренувальні пуски здійснювалися з комплексу авіабази
Ванденберг. Невдалими були 15 пусків, тобто майже чверть.
Після зняття з бойового
чергування у розпорядженні військових виявилося 83 серійні ракети "Титан І"
(17 було витрачено під час пусків, а одна знищена вибухом у ШПУ на базі Біл).
Від наміру переобладнати їх у ракети-носії відмовилися, вважаючи це економічно
невигідним. В підсумку 33 "Титани І" роздали як експонати музеям,
паркам і навіть школам, інші 50 знищили 1972 р. відповідно до умов Договору про
скорочення стратегічних озброєнь (СНВ-1).
Друга ґенераця
"Титан І", так
само, як і МБР "Атлас", мав низку недоліків. Насамперед, в обох ракетах застосовувалися
кріогенні компоненти палива (рідкий кисень), що унеможливлювало тривале
перебування МБР на позиції в заправленому стані. Слабким місцем була і радіокомандна
система наведення – через свою уразливість до завад і потребу в наземних станціях
управління. Тому ще під час розробки "Титану" відділ ПС з досліджень
балістичних ракет (Air Force Ballistic Missile Division – AFBMD) розпочав пошук
шляхів усунення цих недоліків. У липні 1958 р. було зроблено висновок про
можливість глибокої модернізації МБР "Титан І", яка дозволила б
отримати ракету з принципово новими характеристиками та бойовими можливостями.
Для модернізації були намічені такі шляхи: застосування на ракеті
висококиплячих, самозаймистих компонентів палива, збільшення діаметра другого
маршового ступеня, застосування форсованих двигунів на обох маршових ступенях.
У січні 1959 р. було ухвалено рішення про оснащення модернізованої МБР повністю
інерційною системою управління, що дозволяло розмістити нові ракети у шахтних
пускових установках "одиночного старту" (ШПУ ОС) і, таким чином,
збільшити ймовірність їх виживання у разі превентивного термоядерного удару
супротивника.
Офіційно розробка
нової ракети, що отримала назву "Титан ІІ" та позначення SM-68B (з
1962 р. – LGM-25C) почалася у листопаді 1959 р. Підрядником – що цілком логічно
– визначили фірму "Мартін". Двигуни обох ступенів, як і для
"Титана І", проектувала фірма "Аероджет Дженерал", а
інерційну систему наведення - "АС Спарк Плаг". Розробку бойового
блоку доручили концерну "Дженерал Електрик".
Так само, як і
попередник, "Титан ІІ" був
двоступінчастою рідинною ракетою з послідовним розташуванням ступенів. Однак
поділ ступенів тепер відбувався не за "холодною", а за
"гарячою" схемою - при працюючій силовій установці другого ступеня.
Розпечені гази видалялися з міжступеневого простору через два набори
спеціальних отворів різного діаметра. Двигуни першого та другого ступенів –
відповідно, LR87-AJ-5 та LR91-AJ-5 – були розвитком РРД, що застосовувалися на
"Титані І", але пристосованими до інших компонентів палива. Пальним
служив "аерозин-50" – суміш у пропорції 1:1 гідразину та
несиметричного диметилгідразину, а окислювачем – тетраоксид діазоту (N2O4).
Перевагою обраних компонентів було самозаймання палива при контакті з
окислювачем, яке не потребувало додаткових пристроїв запалювання. У той же час,
це було і недоліком: при найменшому витоку міг статись вибух. Крім того, пальне
було дуже токсичним та їдким. Хоча тепер допускалося зберігання МБР у
заправленому стані у шахті, час від часу баки ракети слід спорожнювати та
промивати, що було операцією досить складною та небезпечною.
Інерційна система
управління забезпечувала КІВ не більше 1,6 км і була побудована на базі
бортової обчислювальної машини зі швидкодією 6000 опер/сек. Як запам'ятовуючий
пристрій застосували полегшений магнітний барабан ємністю 100 000 біт, що
дозволяло зберігати в пам'яті кілька польотних завдань для ураження різних
цілей. Після отримання команди з пункту управління пуском система управління
ракети забезпечувала автоматичне проведення передстартової підготовки та пуск
протягом двох хвилин (після модернізації заходів цей інтервал зменшився до
півтори хвилини). При цьому могло бути введене одне з трьох можливих польотних
завдань та одна з двох опцій підриву боєзаряду – контактна або в повітрі. До
середини 1970-х років всі ракети були оснащені новою інерційною системою
управління типу "Universal Space Guidance System" фірми
"Делко", що забезпечувала КІВ не більше 1 км та підвищену стійкість
до радіаційного впливу. Ця система була виготовлена за допомогою нової
елементної бази на основі системи управління, розробленої тією ж компанією для
ракети-носія "Титан ІІІ". Завдяки цій системі в другій половині 1980-х
років після зняття МБР з озброєння процес конверсії бойової системи в
ракету-носій був проведений дуже швидко. Після модернізації маса системи
управління знизилася з 162 до 57 кг.
"Титан ІІ"
комплектувався моноблочною бойовою частиною Mk 6 з теплозахистом абляційного
типу та термоядерним боєзарядом W-38 потужністю 9 Мт – найпотужнішою серед усіх
американських МБР. Як і на "Титані І", бойова частина мала комплект
засобів подолання протиракетної оборони - хибних цілей у вигляді надувних куль
та дипольних відбивачів.
Однією з
найважливіших відмінностей "Титану ІІ" від "Титану І" стала
можливість пуску ракети безпосередньо з шахти за гарячою газодинамічною схемою
– із запуском двигуна першого ступеня безпосередньо в шахті. Таке рішення
суттєво підвищувало живучість комплексу, але вимагало введення в конструкцію
ШПУ дефлектора полум'я, двох газоходів та водяного бака для охолодження низки
вузлів.
Випробування та
служба
Використання в конструкції
"Титана ІІ" багатьох елементів попередника, а також високий пріоритет
програми зумовили її швидкий розвиток. Вже 16 березня 1962 р. з мису Канаверал
було запущено перший прототип ракети. Випробування пройшло цілком успішно, а 12
вересня відбувся пуск "Титану ІІ" з комплектною боєголовкою (в
інертному спорядженні). Одночасно з використанням модифікованих ракет
"Титан І" проводилося відпрацювання техніки "гарячого"
старту із шахти. Спочатку 3 травня 1961 р. було проведено вогневі випробування
із запуском РРД першого ступеня " Титану І" в ШПУ – без виходу ракети
з шахти. З урахуванням результатів цих випробувань було побудовано ШПУ у конфігурації,
що відповідала тій, що призначалася для МБР "Титан ІІ", і 23 вересня
1961 р. з цієї шахти була успішно запущена ракета "Титан І".
16 лютого 1963 р.
відбувся перший (невдалий) запуск "Титану ІІ" із ШПУ на авіабазі
Ванденберг. Але постановка нових МБР на бойове чергування почалася ще до цього
- 8 грудня 1962 р. перший серійний "Титан ІІ" був встановлений в
шахту на авіабазі Девіс-Монтейн (шт. Арізона). А 28 квітня 1963 р. було
проведено перший вдалий пуск такої ракети з шахти.
Кількість розгорнутих
МБР "Титан ІІ" відповідала "Титану І" – шість ескадрилей по
9 ракет, але для них будувалися нові позиції в інших місцях дислокації. На
авіабазі Девіс-Монтейн розгорнули 390-те стратегічне ракетне крило (його 570-та
СРЕ досягла боєздатності 8 червня 1963 р., а 571-а - у листопаді того ж року).
Одночасно були розгорнуті 308-ме крило на базі Літтл Рок, шт. Арканзас (373-тя
та 374-та СРЕ) та 381-ше крило в МакКоннелл, шт. Канзас (532-га та 533-тя СРЕ).
Розгортання четвертого крила "Титанів ІІ" на базі Гріффіс (шт.
Нью-Йорк) скасували. Три шахтні пускові установки, що призначалися для
випробувальних та тренувальних пусків, обладнали на базі Ванденберг. Їх
обслуговувала 395-та ескадрилья, що входила до складу 1-ї стратегічної
аерокосмічної дивізії.
Ракети "Титан
ІІ" розміщувалися в ШПУ одиночного старту, кожна з яких мала власний
командний пункт. ШПУ з'єднувалася з КП тунелем завдовжки 76 м. Посередині
тунелю знаходився вхід зі сходами та вантажним ліфтом. Пускова шахта мала
глибину 45 м і діаметр 17 м. Вона закривалася спеціальною залізобетонною кришкою
масою 650 тонн (пізніше була збільшена до 740 тонн), яка відкочувався по двох
напрямних. Час відкриття даху ШПУ становив 20 с; пізніше його скоротили до 17 с.
У шахті ракета встановлювалась на поворотному кільці, закріпленому на кількох
амортизаторах. ШПУ будувалися одна від одної на відстані 11-16 км, що
забезпечувало достатнє виживання ракетних з'єднань у разі превентивного
термоядерного удару.
КП являв собою
триярусну конструкцію діаметром близько 11 м, круглу в перерізі по
горизонтальній площині, виконану із залізобетону, із напівсферичним дахом. Всі
три яруси мали спеціальну амортизуючу систему, яка знижувала вплив уражаючих
факторів ядерного вибуху. На першому зверху ярусі КП знаходилася кухня, душова,
приміщення для відпочинку та сну. На другому ярусі, куди можна було спуститися
металевими сходами, знаходилися пульти управління і ряд приладів і механізмів,
у тому числі пульти для запуску ракети. Інші механізми і знаходилися на третьому
ярусі, куди також вели металеві сходи. На командному пункті ніс чергування
стартовий розрахунок у складі чотирьох осіб: командир розрахунку, його
заступник (офіцери) та дві техніки (сержанти).
Весь стартовий
комплекс (включаючи наземні споруди, антени тощо) займав обгороджену колючим
дротом під сигналізацією територію розміром 183х183 м. Крім сигналізації заходи
безпеки включали прожектори, детектори руху та телевізійне спостереження за
найбільш відповідальними місцями стартового комплексу. Охорона здійснювалася
також спеціальними підрозділами військової поліції ПС. Розрахунок мав
багаторазово дубльований радіотелетайпний та телефонний зв'язок з усіма
необхідними структурами. За час знаходження комплексу на бойовому чергуванні
ймовірність доведення сигналу на запуск за рахунок модернізації існуючих та
встановлення додаткових систем зв'язку значно зросла.
До кінця 1969 р.
було проведено загалом 71 запуск МБР "Титан ІІ" (з них 5 невдалих).
Ще один пуск було скасовано з технічних причин. Отже, загалом МБР демонструвала
досить високий рівень надійності. Та все ж цей період експлуатації МБР був
затьмарений кількома трагічними подіями. Найважчий інцидент мав місце 9 серпня
1965 р., коли в ході модернізаційних робіт на одній із шахт авіабази Літтл Рок
сталося займання гідравлічної рідини через іскри від зварювання. У диму та
полум'ї пожежі загинули 53 цивільні інженери та робітники, які працювали на той
момент у шахті. Врятуватися вдалося тільки двом... У результаті інциденту була
пошкоджена (але не вибухнула) МБР, яка стояла в заправленому стані в шахті, але
без ГЧ. Шахта також була пошкоджена і увійшла знову до ладу лише через 13
місяців.
У 1971 р. для МБР
розпочався новий етап: навчально-бойові пуски були пов'язані з виконанням
завдань з випробувань радіолокаційного компонента системи зональної ПРО
"Сейфгард", яка створювалася в той період. У цих випробувань МБР
"Титан ІІ" імітувала радянські важкі МБР. У 1971-1974 pp. в рамках
цієї програми було виконано 6 пусків (всі успішно), ще 2 пуски були скасовані з
технічних причин. У 1975 р. було виконано ще три запуски за двома різними
програмами – програмою спеціальних випробувань (1 запуск, успішно) та програмою
випробувань систем протиракетної оборони (2 запуски, успішно).
Спочатку
гарантійний термін служби МБР "Титан ІІ" визначався у 10
років, але згодом він багаторазово продовжувався. У другій половині 1970-х
років. ракетний комплекс з МБР "Титан ІІ" пройшов модернізацію,
головним елементом якої стало оснащення ракети новою інерційною системою
управління, що дозволило підвищити точність стрільби та стійкість до уражаючих
факторів ядерного вибуху. Крім того, деякої модернізації зазнав і стартовий
комплекс – збільшилася стійкість до електромагнітного імпульсу та потоків
елементарних частинок, підвищилася ймовірність доведення команд управління з
вищих ланок, повністю оновилася контрольно-перевірна апаратура.
У другій половині
1970-х та на початку 1980-х років в частинах, що експлуатували МБР "Титан
ІІ", сталося кілька випадків, пов'язаних із загибеллю людей, з них два
були аваріями з дуже важкими наслідками. 8 жовтня 1976 р. у шахті ракетного
крила бази Літтл Рок (до речі, у тій самій шахті, де сталася найважча аварія 9
серпня 1965 р.) під час процедури прибирання гідравлічної рідини задихнувся
один із членів розрахунку. Важка аварія сталася 24 серпня 1978 року в ракетному
крилі, що базувався на авіабазі МакКоннелл. Через великий витік токсичного
окислювача під час процедури заправки МБР було завдано значної шкоди МБР і
самій шахті, загинуло 2 та поранено 25 осіб персоналу. На деякий час було
евакуйовано мешканців довколишніх містечок. Шахта згодом не відновлювалася.
Аварія із ще більш серйозними наслідками сталася 19 вересня 1980 р. на
одному із стартових комплексів традиційно нещасливого крила авіабази Літтл Рок.
Інженери ПС США були направлені
до шахти, де занходилась МБР з ядерною боєголовкою. Інженери мали провести
прості профілактичні процедури. Під час роботи один із співробітників,
перебуваючи на ракеті, випустив з руки насадку для торцевого гайкового ключа,
яка відлетіла вниз.
Після цього вона пролетіла приблизно 15 метрів і пробила паливний бак
першого ступеня ядерної ракети. Це призвело до невеликого розриву корпусу та
викликало витік отруйного та вибухонебезпечного палива.
Після оцінки серйозності пошкодження фахівці ухвалили рішення про термінову
евакуацію всього об'єкта. Також було організовано негайну евакуацію довколишніх
містечок. У ніч на 19 вересня, о третій годині ранку, відразу після того, як
останні військові вийшли з бункера, потужний вибух десятків тонн самозаймистих компонентів палива сколихнув
округу. Ударна хвиля від детонації першого ступеня вирвала закриту
залізобетонну кришку шахти масою 740 тонн, після чого другий ступінь разом з ГЧ
були викинуті з шахти. Пошкоджений другий ступінь, вилетівши з шахти, вибухнув
з кількома десятками тонн надзвичайно токсичного палива, внаслідок чого ГЧ була
підкинута на 200 м у повітря і пошкоджена, а при падінні зруйнувалася. Одна людина з персоналу ПС США при цьому
загинула на місці, а 21 отримали різного ступеня поранення.
Відновлення стартового майданчика оцінили у величезні, на той час, 225 322
670 доларів. Саме тому ПС США ухвалило рішення зрівняти стартовий майданчик із
землею, що будівельники з успіхом і зробили. І лише 18 лютого 2000 року про
комплекс запуску ракет Титан II, і про подію на ньому стало відомо громадськості. Того
дня цей об'єкт під номером 374-7 було занесено до Національного реєстру
історичних місць США.
За результатами
розслідування останньої події президентом Р. Рейганом у жовтні 1981 р. було
ухвалено рішення про зняття з озброєння всіх МБР "Титан ІІ". Остання
ракета цього була знята з бойового чергування 5 травня 1987 р. При демонтажі зі
стартового комплексу вилучалося все цінне устаткування, шахта підривалась і
засипалася гравієм і землею. Підземні тунелі заливалися бетоном, командні
пункти та входи/виходи опечатувалися, заварювалися і заливалися шаром бетону.
Виняток було зроблено лише для одного комплексу на авіабазі Девіс-Монтейн, який
став музеєм. У шахті комплексу стоїть навчальна МБР.
Загалом було
виготовлено 153 ракети "Титан ІІ": 33 прототипи, 108 серійних МБР і
12 ракет-носіїв, які використовувалися в програмі пілотованих польотів
"Джеміні" (запускалися з квітня 1964-го по листопад 1966 р.). Після
зняття з озброєння 56 ракет "Титан ІІ" заскладували на авіабазі
Нортон. 14 із них згодом переобладнали на ракети-носії "Титан 23G".
Перший пуск такої ракети відбувся 5 вересня 1988 р. Усього з авіабази
Ванденберг було запущено 13 таких ракет-носіїв, а чотирнадцята потрапила до
музею. У музейних експозиціях знайшли своє місце і п'ять МБР "Титан ІІ"
у базовому варіанті. Інші ракети цього типу утилізували в 2004-2008 роках.
Ракета
"Титан ІІ" була найважчою МБР, що складалася на озброєнні ПС США. Для
свого часу ця ракета була дійсно видатною конструкцією - навіть у 1975 р. (10
років після закінчення постановки МБР "Титан ІІ" на озброєння) ракети
цього типу, становлячи всього близько 5% від загальної кількості американських
МБР, могли доставити до цілей понад 37% мегатоннажу бойових зарядів від
загальної кількості мегатоннажу всіх американських МБР. Крім того, МБР
"Титан ІІ" послужила основою при створенні цілого сімейства
американських важких ракет-носіїв "Титан ІІІ" і "Титан IV" (а також їх численних модифікацій), використання якого для запусків
цивільного та військового корисного навантаження остаточно припинилося лише у
2005 році.
|
|
HGM-25A "Титан І" |
LGM- |
|
Дальність пуску, км |
11 300 |
15 000 |
|
Довжина ракети, м |
29,9 |
32,92 |
|
Стартова маса ракети, т |
105,2 |
150,51 |
|
Повна маса 1-го ступеня, т |
76,2 |
117,87 |
|
Повна маса 2-го ступеня, т |
27,2 |
28,94 |
|
Маса порожнього 1-го ступеня, т |
4 |
6,74 |
|
Маса порожнього 2-го ступеня, т |
1,73 |
2,4 |
|
Маса бойового спорядження, т |
1,8 |
3,7 |
|
Тяга 1-го ступеня на рівні моря, кН |
1296 |
2000 |
|
Тяга 1-го ступеня в вакуумі, кН |
1468 |
2172 |
|
Час роботи 1-го ступеня, с |
138 |
139 |
|
Тяга 2-го ступеня в вакуумі, кН |
356 |
445 |
|
Час роботи 2-го ступеня, с |
225 |
180 |
|
Висота апогея траєкторії польоту ГЧ, км |
1300 |
1380 |
|
Потужність ГЧ, Мт |
3,75 |
9 |
|
КІВ, км |
2,2 |
1,6 (після модернізації – 1) |
Шановні читачі, якщо моя писанина вас зацікавила – можете
докинути трошки на книжечки: https://www.buymeacoffee.com/andrijkhar9
Приватбанк: 4731 2196 4166 1818
Коментарі
Дописати коментар