На варті миру і капіталізму. Ч. 7: "Редстоун" - громіздка і нечисленна

 

Ракета «Редстоун», що також була представником першого покоління американських БР, як і «Корпорал», створювалася за відсутності чітких тактико-технічних вимог. 20 листопада 1944 р., задовго до того, як у розпорядження американців потрапили ракети V-2, армія США підписала з фірмою «Дженерал Електрик» контракт, який передбачав створення ракети класу «поверхня-поверхня» з дальністю стрільби не менше 500 миль (845 км ). Проєкт отримав назву «Гермес».

 Концепція

До кінця 1945 р. роботи зі створення БР особливо не просунулися. Фірма тим часом намагалася накопичити досвід, монтуючи ракети V-2 із комплектуючих, наданих Великобританією. Таку складанку назвали «Гермес А». Паралельно копіюванням V-2 займалася і фірма «Гудьїр», але «Дженерал Електрик» опинилася у виграшному становищі: на ній працювало близько 130 німецьких інженерів на чолі зі знаменитим Вернером фон Брауном. У 1946-1950 pp. в США було запущено 25-30 ракет V-2, а 1949 р. почалися випробування «клонів» цієї ракети американського виробництва. Але американські військові чудово розуміли недоцільність серійного виробництва вже застарілого виробу. Тому В. фон Браун запропонував радикально покращений проект, який отримав позначення XSSM-G-14 «Гермес С-1».

 

Однією з новацій, запропонованих фон Брауном, стала розбірна конструкція ракети – вона складалася з чотирьох частин, які з'єднувались перед стартом. Це полегшувало транспортування ракети, а також теоретично уможливлювало модернізацію виробу шляхом заміни одного з блоків. Однак на практиці монтаж ракети на стартовій позиції займало до семи годин, що зводило нанівець усі переваги схеми фон Брауна. Батарея ракет мала знаходитися на стартовій позиції 9-10 годин – це робило її вкрай уразливою для ударів супротивника.

 

Фон Браун також запропонував ще одне нововведення, що виявилося набагато вдалішим – боєголовку, що відокремлюється на траєкторії польоту. Таке рішення дозволяло суттєво збільшити дальність польоту, оскільки боєголовка мала значно менший аеродинамічний опір, ніж уся ракета. А у світлі подальшого розвитку засобів протиракетної оборони БЧ, що відокремлювалася, була менш уразливою через меншу відбивну площу, що ускладнювала її виявлення радіолокаційними засобами.

 Конструкція

У лютому 1951 р. армія США вирішила продовжити розробку БР силами власного науково-дослідного центру – Редстоунського арсеналу. Туди було переведено весь колектив В. фон Брауна. Одночасно позначення ракети змінили на XSSM-A-14 «Редстоун». Ракета мала ще одне ім'я – «Мейджор» («Майор»), яке застосовувалося в Лабораторії реактивного руху, фахівці якої також залучалися до її розробки.

«Редстоун» проєктувався як одноступінчаста ракета з РРД (пальне – спирт, окислювач – рідкий кисень). Спочатку передбачалося, що БР буде оснащено термоядерною БЧ потужністю 4 Мт. Істотною перевагою порівняно з «Корпоралом» була інерційна система наведення, що забезпечує кругове імовірне відхилення (КІВ) близько 350 м – показник цілком достатній для такої потужної бойової частини.

 

Складові частини ракети "Редстоун": головна частина, перехідний відсік, центральна частина, хвостовий відсік

Розробка ракети тривала до початку 1953 р. Коли стало зрозумілим, що «Редстоун» відповідатиме вимогам замовника, з фірмою «Крайслер» підписали контракт на серійне виробництво ракет. Перші 27 виробів зібрали в Редстоунському арсеналі з використанням комплектуючих, замовлених у різних підрядників, «Крайслер» поставив ще 101 ракету (з них 85 вважадись серійними).

 

У серійному виконанні ракети комплектувалися РРД «Норт Амерікен Рокетдайн» А-6 тягою 333 кН (у процесі випуску стали встановлювати вдосконалену модифікацію двигуна А-7), в якому як пальне застосовувався 75% водний розчин етилового спирту. Маса пального становила 8625 кг, а окислювача – 11350 кг. Подача палива та окислювача в камеру згоряння здійснювалася турбонасосами, які працювали на перекисі водню (робоча частота обертання насоса 4800 об/хв). Максимальна дальність стрільби була значно меншою, ніж передбачалася за програмою «Гермес» – вона становила лише 325 км.

 

"Редстоуни" у складальному цеху

Перший пуск ракети «Редстоун» відбувся 20 серпня 1953 р. У травні 1955 р. ракета була визнана придатною до серійного виробництва і її індекс змінили на SSM-A-14. Випробування, проте, тривали – загалом до 1958 р. у випробувальних цілях запустили 36 «Редстоунів». З 1962 р. у рамках реформи системи позначень ракетної техніки «Редстоун» отримав індекс PGM-11A.

 Служба

14 березня 1956 р. освоєння ракет «Редстоун» розпочала стройова частина – 40-ва ракетна група польової артилерії (РГПА; Field Artillery Missile Group – FAMG). Процес підготовки зайняв досить багато часу, і лише 16 травня 1958 р. відбувся перший пуск «Редстоуна» стройовим розрахунком, без представників фірми-виробника. Групу, що підтвердила свою боєздатність, у червні 1958 р. почали передислокувати до ФРН, у Бад Кройнцах і Вакернхейм. У квітні 1959 р. до Неккарсульма (також на території ФРН) прибула 46-та РГПА. У США (Форт Сілл, шт. Оклахома) сформували озброєну «Редстоунами» 209-ту РГПА, яка призначалася для підготовки особового складу.

 

40-ва та 46-та РГПА перебували у безпосередньому підпорядкуванні командування 7-ї польової армії – найбільшого об'єднання сухопутних військ США у Європі. Цілями груп були елементи системи управління військами (штаби фронтового рівня, вузли зв'язку), склади боєприпасів та палива на території НДР. У другу чергу передбачалося завдання ударів по других ешелонах військ противника з метою затримання їх на території НДР. Величезна потужність боєголовки (4 Мт – у 200 разів більше, ніж у «Корпорала»!) гарантувала не тільки уураження цілей на великій площі, а й значні руйнування, утворення завалів (не лише лісових, а й у вигляді зруйнованих міст), повені ( внаслідок руйнування дамб, порушення русел річок і каналів) і пожежі, не кажучи вже про сильне радіаційне зараження території, що ускладнювало її подолання військами. Одночасно ураження тилових об'єктів послаблювало війська противника, що вже вторглися на територію ФРН. Порушення рухливості останніх внаслідок нестачі палива або зупинка наступу через витрати боєприпасів створило б сприятливі умови для ударів по них ракетами «Корпорал». Таким чином, вимальовувалася певна схема взаємодії двох основних засобів доставки ядерної зброї, які були у розпорядженні армії США у Європі.

 

Кожна ракетна група, озброєна «Редстоунами», мала у своєму складі лише один вогневий дивізіон двобатарейного складу, а також інженерну роту (обслуговувала установку з виробництва рідкого кисню) та роту постачання. Вогнева батарея мала лише одну пускову установку, але безліч спецмашин: три тягачі з напівпричепами для перевезення складових частин ракети, чотири автопоїзди (сідлові тягачі з напівпричепами або автоцистерни з причепами) для перевезення пального та окислювача, кран для монтажу ракети на стартовому столі, дві дизельелектростанції на причепах, причіп із розподільчим електрощитом, причіп із компресором стисненого повітря, напівпричіп із командним пунктом батареї, автомобіль зі станцією програмування системи наведення ракети, дві вантажівки з запчастинами, нарешті, спеціалізований пожежний автомобіль з обладнанням для хімічної нейтралізації компонентів палива. З урахуванням джипів та допоміжних вантажівок загальна кількість транспортних засобів батареї перевищувала два десятки, причому більшість із них була тягачами з причепами або напівпричепами. У похідних умовах колона батареї, яка мала лише одну ракету, розтягувалася на 2 км (з урахуванням інтервалом між машинами в 70-100 м). Для порівняння: такою самою була довжина колони танкового батальйону (щоправда, для танків допускалися набагато менші інтервали – 40-50 м).

 

Маневрування такою колоною було справою вкрай важким, але ще більш клопіткою була передстартова підготовка. Насамперед, слід було визначити точні координати стартового майданчика. Потім координати місця старту та координати цілі вводилися в комп'ютер системи програмування ракети, а стартова команда тим часом встановлювала пусковий стіл. Після горизонтування столу можна було приступати до монтажу ракети. Ця операція, що супроводжується перевіркою систем ракети, займала найбільше часу – до семи годин. Після цього можна було приступати до заправки «Редстоуна» компонентами палива, що тривало близько 15 хвилин. Нарешті, ракета була готова до пуску – якщо, звичайно, тим часом противник не встигав виявити стартовий майданчик і завдати по ньому випереджувального удару...

 

Стартовий стіл для "Редстоуна"

Головна частина з'єднана з перехідним відсіком і підготовлена до стиковки з ракетою...

...що, власне, і відбувається на цьому фото

А це - трошки раніше: встановлення центральної частини з приєднаним хвостовим відсіком на установщик

Ось так виглядала вся ця конструкція

"Давай, ще трошки!"

Поки ракета знаходиться в горизонтальному положенні, перевіряється функціонування її систем

Встановлення "Редстоуна" на стартовий стіл

Вишка обслуговування - як на космодромі

Заправка спиртом

Заправка "Редстоуна" рідким киснем

Ракета готова до старту

З ракетою Редстоун пов'язана розробка оригінальної системи контролю результатів ядерного удару. Зазвичай таке завдання покладалися на розвідувальну авіацію. Але розрахунки показали, що після підриву БЧ потужність 4 Мт літак-розвідник не зможе безпечно увійти в зону ураження навіть через 25-40 хв після вибуху. Тож межі 1959-1960 рр. була розроблена телевізійна система контролю. Вона складалася зі спеціальної капсули, яка відстрілювалась від БЧ. Перед вибухом капсула опускалася на парашуті, а встановлена на ній ширококутна телекамера під час спуску автоматично спрямовувалась у бік цілі. Камера транслювала зображення цілі до і відразу ж після атаки – в ту коротку мить, поки до неї не доходила ударна хвиля. У квітні-червні 1960 р. було проведено три успішні випробувальні пуски ракет «Редстоун» з телевізійною системою контролю результатів удару (звісно, без реальних ядерних вибухів). Але чи було впроваджено цю систему в стройових частинах – невідомо.

 

У 1958 р. було здійснено два пуски ракети «Редстоун» із реальним підривом бойової частини. Ці експерименти здійснювалися з полігону на атолі Джонстон у рамках програми «Хардтек» (розробки ядерної боєголовки для протиракети «Найк-Зевс»). В обох випадках застосовувалася штатна для «Редстоуна» БЧ W-39. Перший пуск, який став і першим у США пуском ракети з реальним підривом ядерного боєзаряду, відбувся 1 серпня 1958 р. У цьому БЧ підірвали на висоті 77,8 км. 12 серпня було запущено другу ракету – її боєголовка вибухнула на висоті 43 км.

 

Створення твердопаливної ОТР «Першинг», яка мала набагато кращі тактичні та експлуатаційні характеристики, поставило хрест на кар'єрі «Редстоуна». У 1964 р. почався процес заміни цих ракет «Першингами», який завершився за два роки.

Зауважимо, що "Редстоун", а точніше - похідні від цієї, зіграв значну роль в американській космічній програмі. Не будемо заглиблюватись в деталі (зрештою, це не є темою нашої розвідки), лише зазначимо, що подовжений варіант "Редстоуна" - MRLV (Mercury-Redstone Launch Vehicle) - використовувався в програмі пілотованих польотів "Меркьюрі". З його допомогою 5 травня і 21 липня 1961 р. здійснили два суборбітальні пілотовані польоти.

 

Тактико-технічні характеристики БР «Корпорал» та «Редстоун»

	«Редстоун» SSM-A-14	«Корпорал» SSM-A-17
Довжина ракети, м	21,13	13,72
Діаметр ракети, м	1,78	0,76
Розмах оперення, м	3,66	2,13
Стартова маса, кг	27825	4990
Дальність стрельби, км: мінімальна максимальна	93 325	45 120
Максимальна висота польоту, км	90	40
Тип БЧ / потужність	W-39/4 Мт	W-7/20 кт
КІВ, м	300	300

 

Шановні читачі, якщо моя писанина вас зацікавила – можете докинути трошки на книжечки: https://www.buymeacoffee.com/andrijkhar9