На варті миру і капіталізму ч. 15: "Тор" - жертва Карибської кризи

 


Як ми вже зазначали у попередніх частинах нашого серіалу, у другій половині 1940-х років у США спостерігався певний застій у роботах з балістичних ракет – у фаворі були крилаті ракети. Але створення на початку 1950-х років досить вдалих БР «Корпорал» і «Редстоун» призвело до активізації розробок у цій галузі. У 1954 р., коли програма розробки «Редстоуна» ще не була завершена, армія США запланувала створення балістичної ракети з дальністю стрільби 1000 миль (1600 км) – упятеро більше, ніж в «Редстоуна». Цілями для цієї зброї мали стати війська другого стратегічного ешелону, резерви, великі склади та вузли комунікацій, а також деякі стратегічні об'єкти (аеродроми базування бомбардувальників в Україні та Білорусі, військово-морські бази на Балтиці та Чорному морі, промислові центри – Ленінград, Київ, Харків, Мінськ). Паралельно з армією розробкою ракети з подібними параметрами по дальності зайнялися і ПС. Не останню роль у цій активізації робіт стало створення та ввзяття на озброєння в СРСР ракет середньої дальності: в 1955 р. надійшла на озброєння ракета Р-5 з дальністю 1000 км, а наступного року – Р-5М (8К51) з дальністю 1200 км. Ці події не залишилися непоміченими американським керівництвом, і 8 листопада 1955 р. міністр оборони Чарльз Е. Вілсон прийняв рішення про прискорення проектування трьох «тисячемильних» ракет – «Тора» для Повітряних сил та двох модифікацій «Юпітера» для армії та ВМС. Згодом вимоги щодо дальності до цих ракет істотно збільшили, і вони стали класифікуватися як «балістичні ракети проміжної дальності» (Intermediate Range Ballistic Missile – IRBM). У СРСР було прийнято інше позначення класу – «балістичні ракети середньої дальності» (БРСД).

SM-75 (PGM-17A) «Тор»

Попередні вимоги до ракети «Тор» були сформовані Відділом балістичних ракет ПС вже в серпні 1955 р. При цьому передбачалося широко застосувати компоненти (вже готові, або такі, що розроблялися) інших ракет. Для «Тора» обрали модифікацію рідинного ракетного двигуна S-3, що розроблявся фірмою «Рокетдайн» для ракети «Юпітер». Інерційна система наведення розроблялася на основі аналогічної системи, яка створювалась фірмою «АС Спарк Плаг» для міжконтинентальної балістичної ракети «Атлас». Крім цього, створювалася і дублююча/доповнююча радіоінерційна система наведення, яка дозволяла керувати ракетою з наземного командного пункту та призначалась для застосування, головним чином у ході випробувань – її створювала фірма «Белл Телефон Лабораторіз». Від «Атласа» взяли і відокремлювану термоядерну головну частину Mk 2 «Дженерал Електрик». Вимоги щодо дальності були збільшені до 1750 миль (2900 км) – адже цілі, відведені для ураження засобами ПС, знаходились на більшій глибині, ніж ті, які мали уражати армійські ракети. При цьому слід виконати ракету в габаритах, які дозволяли перевезення військово-транспортним літаком С-124 «Глоубмастер».

У вересні 1955 р. вся підготовча робота була закінчена, але для початку проектування не вистачало санкції президента США – 28 вересня Д. Ейзенхауер, який перебував на цій посаді, переніс інфаркт, і зміг повернутися до роботи лише в листопаді. 8 листопада надійшло відповідне рішення міністра оборони, а 23 грудня 1955 р. визначили генпідрядника, відповідального за виготовлення ракети та інтеграцію всіх систем – фірму «Дуглас Ейркрафт» (її конкурентами в боротьбі за контракт були інші гіганти авіапромислового комплексу – «Локхід» і «Норт Амерікен»). Програма створення «Тора» отримала військове позначення WS-351A та фірмовий індекс DM-18.



Ракета «Тор» проєктувалася за одноступінчастою схемою з бойовим блоком, що відокремлюється, і несучою конструкцією баків і конструктивно ділилася на кілька частин. Корпус ракети виконувався з високоміцного алюмінієвого сплаву. Секції відсіків паливних баків збиралися з панелей із силовим набором вафельного типу, отриманого шляхом штампування з подальшим хімічним фрезеруванням. У відсіку силової установки, що мала позначення MB-1, знаходився рідинний маршовий ракетний двигун LR-79-NA-9 тягою 666 кН і органи управління. До задньої стінки відсіку кріпилися два допоміжні (верньєрні) рідинні ракетні двигуни LR-101-NA-7 тягою по 4,5 кН, що керували ракетою на активній ділянці по каналу крену, і використовувалися також для регулювання швидкості ракети після відсічення маршового двигуна. Управління ракетою каналами тангажу і рискання забезпечувалося відхиленням маршового двигуна в карданному підвісі на кут до 5°. Усі двигуни використовували турбонасосну систему подачі палива без допалювання газогенераторного газу. У нижній частині двигунного відсіку до корпусу кріпилися чотири стабілізатори. Двигунний відсік кріпився до бака окислювача (рідкий кисень), який, у свою чергу, приєднувався до центральної частини ракети (міжбакового відсіку), де розміщувалося допоміжне обладнання, зокрема система самоліквідації ракети. Потім йшов бак з пальним (ракетний гас RP-1) і відсік із системою наведення та управління.

Бойовий блок Mk 2, що містив термоядерну бойову частину W-49 потужністю 1,44 Мт, приєднувався до відсіку системи наведення та управління. Бойовий блок ракети мав форму усіченого конуса із загостреною носовою частиною. В основі його знаходилася апаратура управління та стабілізації бойового блоку після відокремлення від маршового ступеня. Бойовий блок відокремлювався від корпусу ракети після закінчення роботи верн’єрних двигунів. Щоб уникнути зіткнення бойової частини з маршовим ступенем після розділення здійснювався відведення маршового ступеня за допомогою твердопаливних двигунів малої потужності, розташованих на міжбаковому відсіку. Теплозахисне покриття бойового блоку виконувалось за схемою поглинання теплових потоків. Пізніше розглядався, але не був реалізований варіант оснащення «Торів» новими бойовими блоками Mk 3 з абляційним (згораючим) теплозахисним покриттям.

Під час пуску спочатку включався маршовий двигун, а через 2,5 секунди – верн’єрні двигуни. Максимальний час роботи маршового двигуна складав 157 секунд. Після відсікання тяги маршового двигуна верн’єрні двигуни здійснювали точну корекцію швидкості ракети протягом 9 секунд. Потім вони відключались і спрацьовували піроболти, що поєднували ГЧ з корпусом маршового ступеня. Нарешті, за сигналом системи управління спрацьовували твердопаливні двигуни відведення. Час польоту на максимальну дальність становив близько 18 хвилин.

Встановлення ракети "Тор" на стартову позицію

Ракети «Тор» розміщувалися на індивідуальних наземних стартових позиціях – майданчиках розміром 76,2х15,2 м із залізобетону з високим відсотком армування. Ракета знаходилася в горизонтальному положенні на спеціальному пристрої з гідравлічними підйомниками. Пристрій з незаправленою компонентами палива ракетою прикривався легким дахом завдовжки 30,5 метрів, що відкочувався по напрямних. Після отримання наказу на запуск стартовий розрахунок відкочував дах і переводив ракету за допомогою підйомників у вертикальне положення. Після встановлення ракети починався процес швидкісної заправки ракети компонентами палива під тиском, що тривав 8 хвилин. Після закінчення заправки та перевірки всіх систем ракета вважалася готовою до запуску. Уся процедура підготовки ракети до пуску займала трохи більше 15 хвилин.

3D реконструкція стартової позиції "Тора".

Кожна стратегічна ракетна ескадрилья, озброєна «Торами», мала на бойовому чергуванні 15 ракет, згрупованих у п'яти стартових «кущах» (по три ракети), віддалених один від одного на відстань до 20 км. Пускова установка кожної ракети розміщувалося на відстані 180-280 метрів від сусідньої ПУ. Баки з компонентами палива знаходилися у спеціальних бетонних заглибленнях. Різні допоміжні механізми (дизель-генератори та ін.) були захищені бетонним облицюванням. Таке виконання стартової позиції забезпечувало дуже обмежену захищеність від уражаючих чинників ядерного вибуху.

Створення ракет «Тор» велося дуже високим темпом – щоб не сказати поспіхом. Причиною тому була не тільки необхідність адекватного реагування на прогрес ракетної техніки в СРСР, але й міжвидова конкуренція з армією і ВМС. З урахуванням надзвичайної терміновості, програму розробки «Тора» віднесли до програм «максимального ризику». І це виявилося цілком виправданим – перша спроба пуску прототипу ракети, здійснена 23 грудня 1956 р., виявилася невдалою – РРД просто не запустився. 25 січня наступного року ту ж ракету знову спробували запустити, але вона вперто не хотіла летіти, одразу після старту впавши на землю та повністю зруйнувавши стартовий стіл. Черговий пуск 19 квітня 1957 р. також завершився невдачею – цього разу підвів наземний радар стеження, що помилково вислав сигнал самоліквідації через 30 секунд після старту. Лише 20 вересня 1957 р. відбувся перший вдалий пуск – ракета подолала 2340 км.

Паніка, викликана у певних колах США успішним запуском «Супутника» 4 листопада 1957 р., дала поштовх черговому прискоренню робіт. 27 листопада тодішній міністр оборони МакЕлрой наказав розпочати серійне виробництво «Торів» – незважаючи на те, що випробування ще не були завершені. 19 грудня 1957 р. під час чергового пуску було перевірено роботу штатної інерційної системи наведення. Випробування з прототипу штатної пускової установки почалися авіабазі Патрік (шт. Флорида) у червні 1958 р. – до того всі пуски проводилися з полігонного стенду. З грудня 1958 р. випробувальні пуски здійснювалися із Західного ракетного полігону (авіабаза Вандерберг, шт. Каліфорнія). На той час вже повним ходом велося розгортання ракет, які одержали позначення SM-75 (з 1962 р. – PGM-17A).

Через Атлантику "Тори" возила військово-транспортна авіація. Завантаження ракети у важкий військово-транспортний літак "Дуглас" С-133

Американським військово-політичним керівництвом опрацьовувалися різні варіанти розташування стартових позицій «Торів» – свого часу, наприклад, оптимальним вважався варіант розміщення таких ракет на Алясці, в районі м. Фербенкс, звідки вони могли б уражати цілі на радянському Далекому Сході. Однак у грудні 1957 р. президентом Ейзенхауером було ухвалено принципове рішення про розгортання ракет «Тор» у Великій Британії. Там вони, з одного боку, були б відносно невразливими від радянських засобів ядерного ураження, що існували на той час, а з іншого – могли б уражати цілі в районі Ленінграда, Калінінграда, бази стратегічних бомбардувальників Тарту в Естонії та Россь у Білорусії. Відповідну міжурядову угоду підписали 1 лютого 1958 р., а вже 20 лютого на авіабазі Лейкенхіт у Великій Британії було сформовано 705-те стратегічне ракетне крило (СРКр, англійська абревіатура SMW – Strategic Missile Wing). 31 травня 1958 р. воно отримало перші бойові ракети, що надійшли на озброєння 77-ї стратегічної ракетної ескадрильї (СРЕ, англ. абревіатура SMS – Strategic Missile Squadron), розгорнутої на авіабазі Фелтуелл. А у червні було досягнуто домовленості, згідно з якою обслуговування ракет здійснювалося британськими Королівськими ПС, а самі «Тори» отримували відповідні розпізнавальні знаки. Однак бойові частини мали залишатися в розпорядженні Стратегічного Авіаційного Командування ПС США і пристиковуватися до БРСД тільки з дозволу американської сторони. Транспортне та матеріальне обслуговування ракет мали максимально забезпечуватися американською стороною.

22 червня 1958 р. 77-та СРЕ була передана (зі збереженням номера) зі складу ПС США до Королівських ПС. 705-те СРКр зберігалося – тепер на нього покладалося зберігання боєголовок та матеріально-технічне забезпечення британських ескадрилій «Торів». У вересні 1958 р. була сформована 97-а СРЕ Королівських ПС на авіабазі Хемсвелл, у листопаді – 98-а у Дроффілді, а у квітні 1960 р. – остання, четверта, за рахунком ескадрилья «Торів» (144-а в Норт Лаффенхемі). Незабаром ракетні частини Королівських ПС зазнали розукрупнення: тепер одна ескадрилья обслуговувала не 15 ПУ (п'ять «кущів»), а лише три (один «кущ»). Таким чином, з 77-ї СРЕ були виділені 82-га, 107-ма, 113-та і 220-та ескадрильї, з 97-ї – 104-та, 106-та, 142-га і 269-та, з 98-ї – 102-га, 150-та, 226-та та 240-ва, а зі 144-ї – 130-та, 218-та, 223-тя та 254-та.

У квітні 1959 р. британський розрахунок уперше виконав пуск БРСД «Тор» з авіабази Ванденберг. Цей пуск ще мав статус випробувального, а в жовтні з тієї ж авіабази британці виконали перший пуск за програмою бойової підготовки (до червня 1962 р. було виконано 12 таких пусків). Для забезпечення тренувальних пусків «Торів» американці сформували у Ванденберзі 392-гу навчальну ракетну ескадрилью. У грудні 1959 р. спільним американо-британським протоколом розгорнуті біля Великобританії БРСД було визнано боєготовими, а в червні 1960 р. до ракет, що перебувають на бойовому чергуванні, вперше було приєднано термоядерні бойові частини.

Але служба «Торів» виявилася недовгою. До весни 1962 р. ситуація з ракетно-ядерною зброєю в США суттєво покращилася: завершилось розгортання міжконтинентальних балістичних ракет першого покоління («Атлас» та «Титан I»), починалося розгортання ракет другого покоління («Мінітмен I» та «Титан II») і атомних підводних човнів із ракетами «Поларіс». Таким чином, досить уразливі БРСД із їхніми наземними стартовими позиціями виявилися не дуже й потрібними. До того ж, «Тор» завоював репутацію досить ненадійної ракети: із чотирьох спроб пусків з підривом боєзарядів у космосі (4 та 20 червня, а також 9 і 25 липня 1962 р.) вдалою виявилася лише третя (заряд потужністю 1,44 Мт був підірваний на висоті 400 км). Перші дві завершилися провалом через аварії ракети. Четверта ж взагалі обернулась катастрофою: вибух ракети під час запуску на випробувальному полігоні на атолі Джонстон зруйнував бойову частину і призвів до зараження місцевості радіоактивним плутонієм.

Cтартова позиція на атолі Джонстон після вибуху ракети "Тор" 25 липня 1962 р.

Ще у травні 1962 р. міністр оборони США Р. Макнамара повідомив свого британського колегу П. Торнікрофта у тому, що після 31 жовтня 1964 р. США припиняють транспортне забезпечення розгорнутих у Великій Британії БРСД. У зв'язку з цим після аналізу ситуації у серпні цього року П. Торнікрофт повідомив британський парламент про майбутню деактивацію БРСД «Тор» до 31 грудня 1963 р. Проте Карибська криза, яка спалахнула у жовтні 1962 р., прискорила події. СРСР порушив питання про деактивацію американських БРСД у Європі в обмін на виведення з Куби радянських ракет. Згода між сторонами була досягнута. Першу БРСД «Тор» зняли з бойового чергування наприкінці листопада 1962 р., останню – у серпні 1963 р., а наприкінці вересня відправлено літаком до США. Остаточно деактивацію БРСД «Тор» як системи зброї було завершено у грудні 1963 р. Обсяг випуску ракет «Тор» склав 224 одиниці.

Ракета-носій "Тор-Ейбл І" з космічним апаратом "Пайонір-1" на стартовій позиції. Мис Канаверал, 11 жовтня 1958 р.

Зняття з озброєння не означало кінець кар'єри «Торів». Модифікації цієї ракети широко застосовувалися як космічні носії. Зокрема, варіант «Тор-Ейбл» (з другим ступенем «Ейбл») 7 серпня 1959 р. вивів на навколоземну орбіту ШСЗ «Експлорер-6» - перший супутник, що передав знімки Землі з космосу. На основі «Тору» також створили ракети-носії «Тор-Ейблстар», «Тор-Аджена» та «Торад-Аджена». Зрештою, розвиток «Тора» призвів до появи родини ракет-носіїв «Дельта» - але це вже зовсім інша історія.

«Тор» став основою однієї з перших систем протисупутникової зброї – ракети «Тор-АСАТ» (DSV-2J). З вересня 1964 р. по березень 1967 р. було розгорнуто дві бази цієї протисупутникової системи – на атолі Джонстон і авіабазі Ванденберг. До підписання 1972 р. Договору про протиракетну оборону ці системи перебували на бойовому чергуванні у складі Командування ППО ПС США, а остаточно демонтували їх 1975 р.

Шановні читачі, якщо моя писанина вас зацікавила – можете докинути трошки на книжечки: https://www.buymeacoffee.com/andrijkhar9

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Велика дурниця: самохідний міномет АМ120

Міномет М-240

Самохідний міномет: корейський підхід