M12 King Kong

 

Одна з самохідок 991-го дивізіону з власною назвою «Adolph's Assasin». Німеччина, листопад 1944 року

Кілька днів тому я розповідав про один із найвдаліших зразків артилерії французького походження, взятих на озброєння армії США під час Першої світової війни – 155-мм гармату GPF. Сьогодні ж – про САУ з артилерійською частиною від цієї гармати, яка взяла участь у Другій світовій війні, і поряд з офіційним сухим позначенням М12 заслужила ще й прізвисько «Кінг Конг».

 

Значна маса GPF спонукала до створення її самохідних варіантів, причому перші спроби робились ще під час Великої війни. 1918 року виготовили десять САУ Gun Motor Carriage Mk.II, що являли собою артилерійську частину гармати М1917, змонтовану на неброньованому шасі гусеничного трактора Holt. У боях ці САУ не брали участі, але в перші повоєнні роки роботи над їхнім удосконаленням тривали — 1925 року було випробувано модернізований варіант Gun Motor Carriage Mk.IX. Однак у наступні півтора десятиліття роботи в галузі самохідної артилерії у США були практично згорнуті. Причиною цьому став консерватизм чиновників Командування артилерії, які опиралися будь-яким заходам у цій сфері. Наводилися різні аргументи — як економічні (висока ціна САУ), так і тактичні. Зокрема, зазначалося, що причіпні гармати мають менші габарити порівняно із самохідними, а отже їх легше маскувати на місцевості. Крім того, самохідка у разі поломки шасі повністю втрачала боєздатність, тоді як причіпній артсистемі достатньо було замінити тягач.

 

Лише початок війни в Європі та досвід бліцкригу в Польщі й Франції переконали консерваторів у зрослому значенні мобільності військ. Коли у другій половині 1940 року з’явився досить вдалий середній танк (майбутній М3), його шасі вирішили використати для підвищення рухливості 155-мм гармат. Проєкт самохідки отримав позначення Gun Motor Carriage T6. У червні 1941 року Департамент озброєнь міністерства оборони замовив прототип Т6 на арсеналі Рок-Айленд. Його будівництво завершили в лютому наступного року, після чого прототип відправили на випробування до полігону Абердин.

 

Особливості конструкції

 

САУ T6 зберегла нижню частину корпусу танка М3 та його ходову частину. Незмінним залишився і двигун — 9-циліндровий зіркоподібний мотор повітряного охолодження «Райт-Континентал» R975C1, проте до компонування машини внесли зміни. Щоб розмістити великогабаритну гармату у кормовій частині машини, двигун довелося перенести до середньої частини корпусу. Змінили і розташування паливних баків: у М3 вони були в кормових спонсонаах, а в Т6 їх перенесли до середньої частини корпусу.

Прототип САУ Т6

 

Озброєнням САУ була 155-мм гармата М1918М1 — варіант GPF, що вироблявся у США та відрізнявся від оригіналу деякими деталями, зокрема конструкцією затвора. Приблизно півтора десятка САУ (у тому числі й прототип Т6) отримали старіші М1917А1 (GPF французького виробництва, доопрацьовані до стандарту М1918М1). Кути горизонтального наведення становили по 14° праворуч і ліворуч, вертикального — від -5° до +30°. Приводи наведення — ручні. Прицільні прилади розміщено зліва від гармати. До їхнього складу входили: телескопічний приціл М53 для стрільби прямим наведенням, панорамний приціл М6 та артилерійський квадрант М1918А1.

 

Гармата розміщувалася у кормовій частині машини у відкритому бойовому відділенні. Через велику довжину гармати не вдалося організувати бойове відділення таких розмірів, щоб обслуга могла вільно працювати. Тому гармату обслуговували з ґрунту. Кормова стінка бойового відділення являла собою опускний сошник із гідроприводом. Крім того, до комплекту САУ входили опорні башмаки, які підкладалися на вогневій позиції під передні ділянки гусениць. Башмаки та сошник стабілізували артилерійську установку та сприймали частину віддачі під час стрільби.

 

Саме сошник, а точніше — його гідропривід, виявився слабким місцем Т6. Після кількох пострілів гідроциліндри, не витримавши ударних навантажень, деформувалися й виходили з ладу. Самохідка ставала нерухомою — сошник, який неможливо було підняти, перетворювався на якір. Довелося терміново змінювати конструкцію гідроприводу й самого сошника. Після внесених змін Т6 успішно завершила цикл випробувань в Абердині, а згодом у Форт-Брегґу. САУ продемонструвала повну перевагу над причіпними артсистемами щодо швидкості маршу, маневреності, тактичної рухливості та часу підготовки першого пострілу після зайняття вогневої позиції.

 

Боєкомплект складався з пострілів роздільного заряджання з трьома типами снарядів: осколково-фугасним HE M101 масою 42,96 кг, бронебійним із балістичним ковпачком і додатковим фугасним зарядом AP M112B1 масою 45,36 кг та димовим WP M104 масою 44,53 кг. Максимальна дальність стрільби осколково-фугасним снарядом досягала 18 400 м. Бронепробивність бронебійного снаряда однорідної броні під кутом зустрічі 60° становила 127 мм на дистанції 500 ярдів (457 м) і 119 мм на дистанції 1000 ярдів (914 м).

 

У бойовому відділенні на марші перебувли четверо членів обслуги. Місця двох із них розташовані біля лівого борту відділення, досить високо. Під час модернізації ці місця отримали додатковий бронезахист із 19-мм листів. Ще двоє членів розрахунку розміщуються на кронштейнах сошника — по боках казенної частини гармати. Усі місця обладнані ременями безпеки.

 

М12 не оснащувалися радіостанцією — був лише телефон для зв’язку на вогневій позиції та комплект сигнальних прапорців. Не було й танкового переговорного пристрою, тож на марші спілкування між механіком-водієм і його помічником, які перебували у відділенні керування, та рештою розрахунку в бойовому відділенні було вельми утрудненим.

 

Виробництво та модернізація

 

У липні 1942 року САУ була рекомендована до прийняття на озброєння, а наприкінці серпня стандартизована як 155 mm Gun Motor Carriage M12. Одночасно Комісія польової артилерії рекомендувала розробити машину супроводу для М12, яка мала перевозити боєкомплект і розрахунок. Перший контракт, що передбачав виробництво 50 САУ, компанія Pressed Steel Car отримала ще до офіційної стандартизації М12. У серпні 1942 року замовили ще півсотні машин. Самохідки першої партії були готові вже в листопаді, а виготовлення другої партії завершили у березні 1943 року.

 

Перший серійний екземпляр М12 використали для додаткових випробувань, ще кілька машин застосовували для підготовки особового складу, а решта зі складального конвеєра вирушили просто на… склад. Командування пояснювало своє рішення необхідністю належним чином підготувати особовий склад, перш ніж упроваджувати самохідки у війська. Позиція командування може здатися дивною, адже в самій гарматі не було нічого нового — її американці застосовували ще з часів Першої світової війни, та й шасі танка М3 в армії теж було добре відоме. Проте лише в другій половині 1943 року, під впливом повідомлень про успішне застосування великокаліберних САУ вермахтом і червоною армією, американські військові «згадали» про М12, що стояли на складах. Було вирішено застосувати самохідки у підготовлюваній висадці в Нормандії.

 

Виявилося, що за час зберігання на складі М12 встигли застаріти. Як уже зазначалося, шасі САУ базувалося на конструкції танка М3. Тим часом стандартним для американської армії ставав знаменитий «Шерман» М4. Використання танків М3 у боях у Європі не планувалося. Могли виникнути труднощі із забезпеченням М12 запасними частинами. Тому перед передачею у частини було вирішено доопрацювати самохідки, досягнувши максимальної сумісності за вузлами ходової частини з танком М4, заодно усунувши деякі недоліки, виявлені під час експлуатації САУ в навчальних підрозділах.

 

У грудні 1943 року ухвалили рішення доопрацювати 75 САУ для комплектування шести артилерійських дивізіонів (у кожному по три чотиригарматні батареї; решта три САУ мали становити резерв). Роботи проводив завод Baldwin Locomotive Works із лютого по травень 1944 року. З невстановлених причин модернізували не 75, а лише 74 машини.

Допрацьований варіант САУ М12

 

Комплекс доопрацювань М12 включав:

• заміну візків опорних котків на аналогічні агрегати від танка М4 з підсиленими пружинними амортизаторами;
• установлення нового сошника на жорстких кронштейнах із приводом від ручної лебідки. Така конструкція була значно примітивнішою за використаний раніше гідропривід і вимагала значних зусиль під час обслуговування, проте була надійнішою і дозволяла підняти сошник вище, полегшуючи подолання перешкод. Простір між кронштейнами сошника зашили металевими листами, які при опущеному сошнику утворювали ступінчастий майданчик — це робило роботу обслуги зручнішою;
• перенесення акумуляторного відсіку в передню частину правого надгусеничного спонсона, який було подовжено, а вхідні дверцята помічника механіка-водія — ліквідовано;
• установлення невеликого щита завтовшки 19 мм для захисту прицільних приладів гармати;
• організацію у бойовому відділенні боєукладки на десять пострілів — раніше на М12 не передбачалося розміщення возимого боєкомплекту;
• введення тенту, що закривав бойове відділення на марші та забезпечував захист гармати й розрахунку від пилу та опадів. На практиці штатний тент застосовувався дуже рідко, оскільки, будучи встановленим за всіма правилами, у разі несправності вихлопної системи двигуна він ризикував перетворитися на «газову камеру» для розрахунку. Обслуги частіше використовували різні імпровізовані тенти, безпечніші в експлуатації.

 

Транспортер боєприпасів

 

Слабким місцем М12 був дуже обмежений возимий боєкомплект (а в початковому проєкті розміщення боєкомплекту на САУ взагалі не передбачалося). Уже в березні 1942 року було вирішено створити транспортер боєприпасів з аналогічними САУ характеристиками рухливості та прохідності. Основою для транспортера боєприпасів, що отримав позначення Т14, стала конструкція САУ, а прототип переобладнали з прототипу самохідки Т6. У вересні 1942 року прототип успішно пройшов випробування на полігоні Ері, а вже в жовтні компанія Pressed Steel Car розпочала виробництво першої партії зі 50 транспортерів. Щодо загальної кількості випущених транспортерів точних даних немає. Припускають, що їх могло бути 100 — з розрахунку по одному транспортеру на кожну самохідку, і точно не менше 81, оскільки саме таку кількість транспортерів було модернізовано у 1944 році під час підготовки до висадки в Нормандії. В офіційних документах транспортер іменувався Cargo Carrier M30.

 

М30 дуже нагадував САУ М12 — за тим винятком, що замість бойового відділення було облаштовано вантажне. У ньому розміщувався стелаж на 40 снарядів. Заряди перевозилися у відсіку правого спонсона за паливним баком (5 одиниць), у двох контейнерах на підлозі вантажного відділення за стелажем зі снарядами (по 5) та в лівому спонсоні (21). У окремих ящиках перевозилися підривачі. Загальна маса боєприпасів, що перевозилися, становила 2,5 тонни.

 

Замість сошника вантажне відділення закривалося відкидною ступінчастою рампою, яка полегшувала подачу снарядів і зарядів до гармати. Підіймання/опускання рампи здійснювалося силами розрахунку. У опущеному положенні рампа фіксувалася двома ланцюгами. У піднятому положенні вона слугувала сидінням для трьох членів екіпажу, четвертий розміщувався в кінці лівого спонсона боком у напрямку руху.

 

М30 озброювався 12,7-мм кулеметом M2HB, встановленим на кільцевій турелі. Боєкомплект кулемета становив 1000 набоїв.

 

Бойове застосування

 

САУ M12 озброїли шість окремих артилерійських дивізіонів — 557-й, 558-й, 981-й, 987-й, 989-й і 991-й. Усі вони взяли участь у боях у Західній Європі, причому 557-й і 558-й воювали буквально з перших днів висадки в Нормандії (інші прибули пізніше). Дивізіони приділяли корпусам і слугували для якісного посилення артилерії дивізій як у наступі, так і в обороні. До типових вогневих завдань належала участь в артилерійській підготовці наступу, а також контрбатарейна боротьба.

Висадка одного з дивізіонів M12 у Нормандії. Самохідки оснащені додатковими огородженнями для захисту від заливання

 

Починаючи з моменту, коли бої у Франції набули маневреного характеру, дивізіони САУ M12 почали відігравати важливу роль в організації переслідування противника, що відступав. Рухаючись із середньою швидкістю 30–40 км/год, вони могли без особливих проблем долати до 200 кілометрів на день. На добрих дорогах M12 розганялися до 56 км/год, а рекордний показник добового маршу для дивізіону M12 становив 320 км. Під час підготовки розрахунків M12 особливу увагу приділяли тренуванню частій і швидкій зміні вогневих позицій, а також веденню вогню прямим наведенням. Обидві ці навички виявилися вкрай доречними у реальних боях.

Самохідки M12 діяли спільно з транспортерами боєприпасів M30

Найцікавішим документом, що дає уявлення про характер бойового застосування частин, озброєних САУ M12, є стаття лейтенанта Льюїса Р. Софера з 991-го дивізіону польової артилерії, опублікована у січні 1945 року в журналі Field Artillery Journal. У цій статті Софер детально розглядає понад тримісячний період боїв — від кінця червня до осені 1944 року. Він умовно поділяється на чотири фази, кожна з яких відрізнялася характером бойових дій.

 

Перша фаза охоплює бої в Нормандії, коли М12 застосовувалися так само, як і вся артилерія 7-го корпусу 1-ї американської армії (до якого був приданий 991-й дивізіон). Основними завданнями були обстріл цілей у рамках загального плану ведення вогню, артилерійська підготовка на ділянках прориву (зокрема, під час штурму Шербура 26 червня), придушення цілей типу артилерійських батарей і скупчень піхоти за даними передових артилерійських спостерігачів.

 

Бойові дії розгорталися на досить обмеженому просторі й велися в низькому темпі, тому батареї М12 рідко змінювали вогневі позиції, що дозволяло добре обладнати їх у інженерному відношенні: на позиціях були окопи для САУ та укриття для особового складу.

За свої габарити самохідку M12 прозвали «Кінг Конгом». Ця САУ належала 587-му артилерійському дивізіону. Байї, Франція, 10 червня 1944 року

 

Під час підготовки до прориву біля Сен-Ло (операція «Кобра», що розпочалася 25 липня 1944 року) до стандартних завдань корпусної артилерії додалося забезпечення дій авіації. 991-й дивізіон придушував батареї німецьких зеніток, які сковували дії союзницької бомбардувальної авіації.

 

Після прориву німецьких позицій біля Сен-Ло й виходу американських військ на оперативний простір розпочалася друга фаза боїв 991-го дивізіону, що характеризувалася маневреними діями. У серпні союзники намагалися завершити оточення німецьких військ у Нормандії в районі Фалез – Аржантен. У цей час 991-й дивізіон був приданий 3-й танковій дивізії зі складу 7-го корпусу. Лейтенант Софер писав:

 

«Одразу ж стало очевидно, що гармати [М12] є набагато кориснішими в нових умовах, ніж раніше, коли діяли як загальний засіб підтримки корпусу. Дивізіон виявився здатним витримувати темп наступу танкової дивізії та вчасно виконувати всі зміни вогневих позицій. У найкоротший термін після зайняття нової позиції гармати приводилися у бойове положення. У підсумку начальник артилерії дивізії міг розраховувати на вогневу підтримку дивізіону майже протягом усього періоду боїв. Дивізії були придані й інші дивізіони середньої та важкої артилерії [корпусного рівня, але не самохідні, а на механічній тязі], але лише самохідний дивізіон вчасно змінював позиції й рухався в ногу з дивізією».

 

Хоча дивізіон М12 був значно мобільнішим за іншу артилерію, він здебільшого виконував завдання, типові для корпусної артилерії. Дуже рідко доводилося вести вогонь лише за картографічними даними — у більшості випадків вогонь корегувався передовими артилерійськими спостерігачами, зокрема і з літаків-корегувальників. Оскільки поява таких літаків негайно викликала вогонь німецьких зеніток, дивізіон приділяв велике значення придушенню цих батарей. Класична контрбатарейна боротьба була рідкістю — на відміну від зенітної артилерії, німецька польова артилерія не проявляла надмірної активності, намагаючись не демаскувати свої позиції. Також виконувалися вогневі завдання з ізоляції району бойових дій, пов’язані з веденням вогню на граничні дистанції.

Одна з батарей 991-го дивізіону веде вогонь. Для збільшення кута підвищення самохідки встановлено на імпровізовані дерев’яні рампи

 

Після завершення боїв у районі Фалез – Аржантен для 991-го дивізіону розпочалася третя фаза бойових дій. 7-й корпус у складі 3-ї танкової, 1-ї та 9-ї піхотних дивізій разом з іншими з’єднаннями 1-ї американської армії почав переслідувати відступаючі німецькі війська територією Франції та Бельгії. 991-й дивізіон, як і раніше, був приданий 3-й танковій дивізії, будучи єдиною артилерійською частиною у складі дивізії, що мала артсистеми калібру понад 105 мм. Корпусні дивізіони середньої та важкої артилерії на механічній тязі через високий темп наступу, як правило, відставали від танкістів у середньому на денний перехід. Лише самохідки М12 могли ефективно підтримувати дивізію контрбатарейним вогнем і вести обстріл цілей на середніх і великих дистанціях, доки штатні дивізіони 105-мм самохідних гаубиць М7, що мали значно меншу дальність стрільби, підтягувалися слідом за наступаючими танками. Під час маневрових бойових дій дивізіон САУ М12 не відчував жодних труднощів у русі за танками та моторизованою піхотою. Єдиною проблемою були перебої в забезпеченні пальним і боєприпасами.

Самохідка M12 із 557-го артилерійського дивізіону на вогневій позиції. Морто, Франція, листопад 1944 року

 

Пополудні 10 вересня 991-й дивізіон удостоївся честі стати першою артилерійською частиною на західному фронті, яка відкрила вогонь по території Німеччини. Ціллю було перехрестя доріг біля містечка Більдхен. Як і в багатьох інших випадках, цей артобстріл коригувався з повітря.

 

Досягнення кордону Німеччини позначилося на характері бойових дій — маневрена війна змінилася позиційною. Для 991-го дивізіону розпочалася четверта фаза бойових дій, у якій до типових вогневих завдань додалося знищення ДОТів та інших укріплених споруд «лінії Зіґфріда». Батарею «B» було придано 9-й піхотній дивізії, а дві інші залишалися в підпорядкуванні 3-ї танкової дивізії. У період із 15 по 24 вересня дивізіон виконав 35 вогневих завдань, пов’язаних зі стрільбою прямою наводкою. У 28 випадках цілями були ДОТи (деякі довелося обстрілювати двічі або й тричі), в інших — укріплені будинки або спостережні пункти артилерії. 16 завдань увінчалися повним успіхом — укріплені споруди або були зруйновані, або їхні гарнізони капітулювали. У середньому для ураження однієї цілі потрібно було 10 пострілів.

Для ураження ДОТів "Кінг Конги" вели вогонь прямим наведенням. Люксембург, лютий 1945 р.

 

Результативність вогню значною мірою залежала від якості укріплених споруд. Наприклад, жодного разу не вдалося пробити бронековпаки завтовшки 355 мм. Також були неуразливими для 155-мм снарядів споруди з якісного бетону. Але якщо матеріал був гіршої якості, результат був зовсім іншим — зафіксовано випадки пробиття бетонних стін завтовшки 2,5 м! У деяких випадках для «викурювання» гарнізонів ДОТів намагалися застосовувати димові снаряди — щоправда, без особливого успіху.

 

У переважній більшості випадків для ураження укріплених об’єктів виділялися поодинокі САУ М12. На думку лейтенанта Соффера, оптимальною дистанцією для ведення вогню по ДОТах є 1000–2000 ярдів (914–1828 м). На такій відстані втрати початкової швидкості снаряда та точності стрільби відносно невеликі, а сама САУ та її розрахунок перебувають поза зоною ураження стрілецькою зброєю гарнізону ДОТа. Особливо підкреслювалася необхідність тісної взаємодії САУ з піхотою і танками, що штурмували ДОТ: вони мали вести «нейтралізуючий» вогонь, тоді як САУ вела вогонь на ураження укріплення.

 

Упродовж останньої воєнної зими, а також весни 1945 року дивізіони САУ М12 діяли відповідно до описаних вище положень. Як правило, їх надавали як засіб посилення танковим і піхотним дивізіям. Лише в окремих випадках їх залучали до виконання завдань на корпусному рівні (наприклад, під час форсування Рейну в березні 1945 року).

 

***

 

Самохідна гармата М12 загалом непогано зарекомендувала себе на завершальному етапі Другої світової війни. Вона була потужним засобом якісного посилення дивізійної артилерії, що давало змогу розв’язувати дуже широкий спектр бойових завдань — від ізоляції району бойових дій до знищення укріплених споруд прямою наводкою. Але через те, що в САУ застосовувалася застаріла артсистема, кар’єра М12 виявилася недовгою. Уже в травні 1945 року її віднесли до обмежено боєздатних, а в серпні — до застарілих. Проте закладені під час створення М12 ідеї отримали продовження. У лютому 1945 року з’явився прототип самохідної гармати Т83. Повторюючи загальні компонувальні рішення М12, він використовував шасі танка М4 та артилерійську частину нової гармати М2 «Лонг Том». Після успішних випробувань САУ прийняли на озброєння та стандартизували під позначенням М40. На тому самому шасі створили й 203-мм самохідну гаубицю Т89 (після прийняття на озброєння — М43).

 

Маса в похідному положенні, т	26,8
Екіпаж, чол.	6
Довжина САУ з піднятим сошником, мм	6770
Ширина, мм	2685
Висота в похідному положенні, мм	2880
Кліренс, мм	430
Товщина броні, мм	13-25 (нижня лобова деталь корпусу – 51)
Кут горизонтального наведення, град.	28
Кут вертикального наведення, град.	від -5 до +30
Максимальна дальність стрільби, м	18400
Потужність двигуна, к.с.	400
Максимальна швидкість, км/год	40
Запас ходу, км	225
Перепони, що долаються: підйом, град. ширина рову, см висота стінки, см глибина броду, см	30 230 60 100

Шановні читачі, якщо моя писанина вас зацікавила – можете докинути трошки на книжечки: https://buymeacoffee.com/andrijkhar9

Приватбанк: 5168 7456 7352 6783