На варті миру і капіталізму. Ч. 3: "Мейс"

 

Публічний дебют крилатої ракети ТМ-61В (разом з тягачем-транспортером ММ-1 "Теракрузер") відбувся 21 січня 1957 р., під час другого інавгураційного параду президента Двайта Айзенговера.  

Як уже зазначалося, одним з головних недоліків ракети «Матадор А» була значна тривалість циклу передстартової підготовки, яка в бойових умовах згубно позначилася б на виживання ракетних підрозділів. У той же час флот прийняв на озброєння КР «Регулус I» фірми «Воут», цикл передстартової підготовки якої був значно коротшим. У 1954 р., незважаючи на жорстку міжвидову конкуренцію, що яка точилась тоді в американських збройних силах, командування ПС навіть розглядало можливість замовлення варіанта «Регулуса I» для наземного базування. Ця звістка не на жарт стривожила менеджмент концерну «Мартін» – адже контракт міг «втекти» до конкурентів! У стислий термін був запропонований ескізний проєкт «Матадора В» зі зменшеним часом передстартової підготовки та автономною системою наведення. Саме система наведення вигідно відрізняла «Матадор В» від «Регулуса I» – остання хоч і мала дальність польоту 980 км, але вона забезпечувалася лише в тому випадку, якщо політ контролювався з літака з РЛС. У разі застосування наземного радара дальність обмежувалася радіогоризонтом, і за цим параметром ракета не перевищувала б «Матадор А».

 

Конструкція

 

ТМ-61В «Матадор В» мав складане крило, а конструкцію КР пристосували для транспортування на пусковій установці. Фюзеляж літака-снаряда подовжили приблизно на 1,5 м, збільшивши запас палива. Для компенсації збільшеної стартової маси встановили трохи потужніший ТРД «Аллісон» J33-A-41 тягою 2360 кгс (23,13 кН), що дозволило утримати швидкість ракети на рівні М=0,9. Твердопаливний стартовий прискорючвач фірми «Тіокол» розвивав тягу 44500 кгс (445 кН). Також застосували нову БЧ W-28, яка за меншої від попередника маси була набагато потужнішою – 2 Мт. Збільшення потужності було необхідне для гарантованого ураження великих площинних цілей, а також полегшувало руйнування вузлів комунікацій – завали, затоплення і великі пожежі, викликані вибухом потужної ядерної БЧ, мали створювати непереборні перешкоди для руху військ. До того ж, збільшення потужності знижувало вимоги до точності влучення ракети.

 

Хвостова частина ракети з потужним прискорювачем

Завдяки збільшенню запасу палива дальність польоту ТМ-61В зросла до 1300 км. При цьому вже не могло бути й мови про застосування системи радіоуправління, до того ж однією з ключових вимог до нової ракети була її автономність – адже радіоканали наведення могли бути заглушені противником. На початковій стадії проєктування розглядалася можливість застосування інерційної системи наведення, але тогчасні інерційні пристрої не забезпечували достатньої точності. У результаті, на додаток до інерційної системи, на ракеті встановили систему відстеження рельєфу місцевості ATRAN (Automatic Terrain Recognition and Navigation System) розробки фірми «Гудьїр». Система ATRAN складалася з РЛС, що картографує місцевість, та аналогового (лампового!) комп’ютера. У спеціально вибраних районах з високою радіолокаційною контрастністю місцевості комп’ютер включав радар, який виконував знімок місцевості. Знімок звірявся з еталонним зображенням на фотографічному кліше, і комп'ютер у разі потреби коригування курсу видавав необхідні команди. Незважаючи на примітивність технологічних рішень, метод наведення дозволяв забезпечити КІВ близько 500 м на повній дальності пуску.

 

Внесені зміни відбилися на зовнішньому вигляді КР – її фюзеляж формою наблизився до циліндра, а в носовій частині з'явився напівсферичний обтічник антени РЛС системи ATRAN з діелектричного матеріалу.

 

Пуск ракети "Мейс А"

Перші кидкові (без працюючої системи наведення) пуски ракети «Матадор В» відбулися в 1956 р. На початку 1957 р. були проведені випробування з повністю функціонуючою системою наведення, а наприкінці того ж року розгорнулося серійне виробництво ракети. Навесні 1958 р. у зв'язку зі значними відмінностями «Матадора В» від базового зразка вирішили вважати цей виріб новою ракетою. Вона одержала позначення ТМ-76А «Мейс А» (Mace – булава).

 

Ракети "Мейс А" на стартовій позиції

Перенавчання особового складу на нову ракету почалося в 1958 р. 18 червня 1958 р. 1-ша тактична ракетна ескадрилья (ТРЕ) розпочала підготовку до переозброєння на КР «Мейс А», що спричинило відповідне переформування та зміну штатів. Одночасно частину перейменували (ймовірно, з метою заплутати розвідку ймовірного супротивника) на 71-шу ТРЕ. Наприкінці того ж року переформували і 69-ту ескадрилью, яка змінила номер на 405-й, а трохи пізніше – 11-ту, що тепер стала 822-ю. Реально нові ракети почали надходити до ФРН у січні 1959 р., а переозброєння трьох ескадрилій зайняло приблизно два роки. У 1961-1962 pp. ВПС США розгорнули на території ФРН ще три ескадрильї КР «Мейс А» – 89-ту в Хані, а також 823-тю та 887-му в Зембасі. Таким чином, кількість розгорнутих у Європі «Мейсів» досягла 300 одиниць. Останні «Матадори» були виведені з ФРН до початку 1961 р.

 

Передстартова підготовка "Мейс А"

Удосконалення

 

До 1959 р. вдалося доопрацювати інерційну систему наведення КР «Мейс» для того, щоб вона забезпечувала необхідну точність: КВО становило близько 600-700 м навіть при польоті на дальність до 2500 км. Це дозволило відмовитись від системи ATRAN. Усунення важкого радару та аналогового комп'ютера дозволило збільшити запас палива – розроблена фірмою «АС Спарк Плаг» інерційна система з новим комп'ютером мала значно меншу масу та габарити. Завдяки цьому вдалося збільшити запас палива на борту і, відповідно, дальність польоту ракети.

 

Модифікація ракети зі збільшеним запасом палива та новою системою наведення отримала позначення ТМ-76В «Мейс В». Дальність її пуску досягла 2450 км – показник, цілком порівняний з параметрами сучасних американських КР. Прагнення збільшення дальності обумовлювалося вимогою завдання удару по військам другого оперативно-стратегічного ешелону на їхніх вихідних позиціях (стосовно СРСР – передусім, по військам Прикарпатського і Білоруського військових округів), відразу після початку війни (відповідно до концепції «масованої відплати»). Одночасно передбачалося завдавати удари по сильно захищених об'єктах у тиловій смузі другого ешелону – їх ураження фронтовими бомбардувальниками В-66 «Дістройер» ставало все більш важким завданням у зв'язку з посиленням системи ППО. До таких цілей належали об'єкти оперативного значення (наприклад, вузли комунікацій, бази постачання), але не стратегічного (промислові центри, великі міста). Удари по стратегічним об'єктам були прерогативою не Командування ПС США в Європі, а Стратегічного авіаційного командування, яке мало свої плани дій. І ось тут починалася плутанина: адже, скажімо, Мінськ міг бути атакований і ракетами «Мейс» як вузол комунікацій, і стратегічними бомбардувальниками В-47 як промисловий центр. Задля «оптимізації зусиль» у США пізніше розробили Єдиний інтегрований оперативний план, який закріпив жорстку розбивку цілей для ядерних ударів між видами та внутрішньовидовими командуваннями збройних сил.

 

Застосування інерційної системи наведення вимагало точної прив'язки до місця старту – запустити ракету з довільної точки на місцевості було неможливо. У ті часи процес топоприв'язки та визначення географічних координат був дуже складним і вимагав значних витрат часу – адже системи GPS ще не було і близько. Проблематичним було і перепрограмування навігаційної системи ракети – програму спочатку треба було записати на перфокарті, а потім вона зчитувала бортовий комп'ютер КР, що теж вимагало часу. Сама програма була досить складною – на відміну від «Матадора», «Мейс В» мав летіти не прямим, а ламаним маршрутом, огинаючи зони ураження засобів ППО. Таким чином, тривалий процес топоприв'язування та перепрограмування навігаційної системи при застосуванні рухомих ПУ міг нівелювати всі переваги мобільності. Тому було вирішено розміщувати ракети «Мейс В» у стаціонарних захищених пускових установках.

 

Випробувальний пуск "Мейс В" з позиції на мисі Канаверал

Перший пуск КР ТМ-76В «Мейс В» зі спеціально побудованої захищеної ПУ на мисі Канаверал відбувся 11 липня 1960 р. Цей та подальші випробувальні пуски підтвердили проєктні характеристики, і в 1961 р. почалося серійне виробництво нових ракет.

На відміну від попередніх типів крилатих ракет, ТМ-76В насамперед потрапили не до Європи, а на Окинаву. Це пов'язувалося з черговим загостренням міжнародного становища Далекому Сході, викликаним створенням у КНР власної ядерної зброї. Для врівноваження цього чинника американці вважали за необхідне розмістити в регіоні ракетну зброю, здатну вражати стратегічні об'єкти на території КНР як засіб стримування від застосування китайцями атомних боєприпасів у можливому конфлікті з Тайванем, Південною Кореєю чи Індокитаєм.

 

Завантаження "Мейс В" в ангар-бункер

На рубежі 1960-1961 рр. у позиційних районах Боло Пойнт, Мотобу Куаррі та на полігоні сухопутних військ Ізелі було побудовано 50 стаціонарних захищених ПУ (ангарів-бункерів) для КР «Мейс В». Для їх обслуговування сформували 498-му тактичну ракетну групу (у складі 873-ї і 874-ї ТРЕ). Наприкінці 1962 р. ця частина досягла бойової готовності, після чого озброєну «Матадорами» 58-му ТРГ, дислоковану в Республіці Корея, розформували.

 

Ангари-бункери однієї з ескадрилій "Мейс В"

У Європу «Мейс В» потрапили лише 1965 р. На той час змінилися і позначення – ТМ-76А і ТМ-76В стали, відповідно, MGM-13A і СGM-13B. Літера «С» в другому позначенні означала Coffin – буквально «труна», але тут – в сенсі захищена наземна пускова установка. Упродовж першої половини 1965 р. було побудовано 50 ангарів-бункерів для ракет 71-ї ТРЕ, що переозброїлася на «Мейс В» до вересня того ж року. Але саме в той час міністр оборони США Р. МакНамара підписав наказ про передачу завдань, які вирішують крилаті ракети, новим балістичним ракетам «Першинг I». Почалося швидке виведення ракет «Мейс А» з Європи, і у вересні 1966 р. у ФРН залишилася лише 71-а ТРЕ з півсотнею MGM-13B. Вона була розформована 30 квітня 1969 р. 8 липня 1969 р. розформували і 498-му ТРГ на Окинаві. З цього моменту і до середини 80-х рр. США не мали в своєму розпорядженні крилатих ракет класу «земля-земля». Ракети ж «Мейс» поступово були використані як мішені для ракет «повітря-повітря» і «поверхня-повітря». В цій якості позначення «Мейс» змінили на MQM-13A/B (літера «Q» означала безпілотну мішень).

 

Кінець кар'єри: "Мейс" в ролі мішені

Причиною відмови від КР стала їхня вразливість. Ракета, що летить на висоті 12000 м зі швидкістю 950-1000 км/год, була легкою метою для вдосконалених засобів ППО, що з'явилися в другій половині 60-х років. Може викликати здивування той факт, що завдання «Мейс В» з дальністю стрільби 2450 км перейняли «Першинги I», які били лише на 740 км. Але це пояснюється зміною 1964 р. військової доктрини США з «масованої відплати» на «гнучке реагування». Вона передбачала зовсім інший характер застосування ядерної зброї – не масоване на самому початку війни, а поступове, у міру розвитку ситуації. Ядерні удари по інших ешелонах передбачалося завдавати лише у разі аналогічних ударів супротивника по глибині території країн НАТО. На той час другі ешелони військ противника вже були б у межах дальності пуску «Першингів». Завдання ураження вузлів комунікацій на більшій дальності покладалися на авіацію.

 

Шановні читачі, якщо моя писанина вас зацікавила – можете докинути трошки на книжечки: https://www.buymeacoffee.com/andrijkhar9