Перша американська протитанкова гармата - 37 mm Gun M3

 

Дуже відоме фото - 37-мм гармата M3 на причепі у передвісника джипа - Bantam BRC. 1941 р.

Розвиток протитанкових засобів у США відбувався зі значним відставанням від європейських держав. Якщо в провідних арміях Європи вже на початку 1930-х років на озброєння надійшли малокаліберні протитанкові гармати, то американські військові лише в середині десятиліття почали замислюватися над доцільністю впровадження таких систем. Насамперед вирішили ознайомитися з іноземним досвідом. У 1935 році у Франції придбали один екземпляр 25-мм гармати Canon 25 mm S.A. Mle 1934. Проте ця система не справила враження – попри добрі на той час бронебійні якості, її визнали занадто важкою (475 кг – більше, ніж у німецьких або шведських 37-мм протитанкових гармат).

 

Перші бої громадянської війни в Іспанії наочно продемонстрували важливість протитанкової оборони. Успішне застосування бронетанкової техніки не залишилося поза увагою американських військових спостерігачів, і в січні 1937 року командування армії США ухвалило рішення про початок розробки 37-мм протитанкової гармати. Гармата мала бути легкою (не більше 1000 фунтів – 454 кг), а її снаряд мав пробивати 20-мм броню на дистанції 800-1000 м. Останні параметри було обрано, виходячи з товщини броні тодішніх танків і дальності ефективного вогню їхніх гармат і кулеметів, що не перевищувала 800 м. В Іспанії американці звернули увагу на німецьку протитанкову гармату 3,7 cm Pak, згодом придбавши один її екземпляр для ознайомлення. Це дало підстави деяким дослідникам стверджувати, що американську гармату було скопійовано з німецької, однак насправді вона була цілком самостійною розробкою.

 

Проєктування та допрацювання

 

У травні 1937 року на Абердинському полігоні відбулася нарада за участю представників трьох родів військ — піхоти, кавалерії та артилерії, присвячена розробці протитанкової зброї. Під час дискусії було визначено основні риси майбутньої гармати. Оглянувши представлену на полігоні гармату 3,7 cm Pak, учасники наради вирішили запозичити конструкцію телескопічного прицілу, що дещо нагадував перископ підводного човна: завдяки йому навідник здійснював прицілювання, залишаючись під прикриттям броньового щита. Артилеристи наполягали на збереженні системи наведення, властивої польовим гарматам, — з двома навідниками, розташованими праворуч і ліворуч від ствола, з яких один здійснював наведення по горизонталі, а інший — по вертикалі. З цим категорично не погодилися піхотинці, яким удалося відстояти компонування органів наведення, що дозволяло обходитися одним навідником. Важливим підсумком наради стало рішення доручити розробку протитанкової гармати командуванню піхоти — таким чином її було визначено як піхотну, а не артилерійську зброю. Безпосереднім проєктуванням зайнялася лабораторія «Бенет», що входила до складу Вотервлітського арсеналу (штат Нью-Йорк).

 

Проєктування велося досить швидко — вже 9 вересня 1937 року було затверджено креслення майбутньої гармати, а в березні 1938 року на Абердинському полігоні розпочалися випробування дослідного зразка. Відповідно до прийнятої у США практики, ствол і лафет отримали окремі позначення — відповідно Т3 і Т1.

Гармата Т3 на лафеті Т1

 

Перші ж стрільби виявили низку недоліків гармати, точніше — її лафета: недостатню стійкість при відхиленні лінії вогню від осі гармати в горизонтальній площині та низьку швидкість горизонтального наведення. Їх намагалися усунути в наступній модифікації лафета, позначеній Т1E1. У ній з’явився двошвидкісний механізм горизонтального наведення (з більшою швидкістю для грубого наведення і меншою – для точного), однак підвищити стійкість не вдалося. До того ж бронепробивність гармати виявилася недостатньою, а затвор часто заклинювало. У результаті замовник забракував гармату. Конструктори взялися за справу з новими силами, і до літа 1938 року представили одразу три нові прототипи, що відрізнялися конструкцією затвора: Т7 мав горизонтальний напівавтоматичний клиновий затвор, Т8 — ексцентриковий затвор системи Норденфельта, а Т10 — класичний вертикальний клиновий затвор. Усі вони випробовувалися на новому лафеті Т5. Найкращі результати показала гармата Т10. 15 грудня 1938 року її було стандартизовано під позначенням 37 mm Gun M3 і рекомендовано до серійного виробництва. Лафету Т5 присвоїли позначення M4 Gun Carriage.

 

Конструкція

 

Гармата M3 має ствол-моноблок завдовжки 2,1 м (56,6 калібру) з 12 правобічними нарізами. Затвор — вертикальний клиновий, ручний. Ударно-спусковий механізм – ручний, пружинний, що вимагав зведення після заряджання гармати. Загалом конструкція затвора й ударно-спускового механізму була доволі простою та надійною. Попри відсутність автоматики, підготовлений розрахунок міг здійснювати до 25 пострілів за хвилину.

 


Гармата M3 на лафеті M4. Навчання 2-ї армії в Теннесі, червень 1941 р.

 

Противідкатні пристрої — пружно-гідравлічні. Лафет мав дві розсувні станини з сошниками та зчіпним пристроєм (на правій станині). Колісний хід — непідресорений, з пневматичними шинами. З внутрішнього боку коліс є опори, опустивши які можна виважити колеса, забезпечивши більшу стійкість гармати на позиції. Руків’я горизонтального й вертикального наведення розміщувалися ліворуч від ствола.



 

29 січня 1942 року було стандартизовано лафет M4A1, у якому реалізували можливість прискореного горизонтального наведення. Для цього механізм горизонтального наведення вимикався, і ствол повертався навідником вручну за допомогою спеціального захвату, розташованого ліворуч і вище затвора. Прицілювання здійснювалося за допомогою телескопічного прицілу M6. Для захисту розрахунку слугував броньовий щит завтовшки 12,7 мм.

 

Розрахунок гармати M3 складався з п’яти осіб: командира, навідника, заряджальника та двох підносчиків.

 


Розрахунок міг вручну перекочувати гармату M3 на невеликі відстані, використовуючи спеціальні лямки

 

Заряджання гармати M3 — унітарне. Боєкомплект складався з п’яти типів бойових снарядів. Бронебійні снаряди AP M74 та APC M51 (останній — з балістичним наконечником і трасером) були болванками без розривного заряду. Їхня маса становила відповідно 870 і 940 г, а маса пострілів — 1,51 і 1,58 кг. Початкова швидкість — 870 м/с. Таблична бронепробивність за кута зустрічі 30° для снаряда M51 становила 53 мм на дистанції 500 ярдів (457 м) і 46 мм — на 1000 ярдів (914 м).

 

Осколково-фугасні гранати HE M63 та HE Mk II важили відповідно 730 і 560 г і споряджалися зарядом тринітротолуолу масою 39 і 27 г. Маса пострілів становила 1,42 і 1,23 кг, початкова швидкість снаряда M63 — 782 м/с. Їхня потужність приблизно відповідала ручній гранаті — тобто такі снаряди можна було застосовувати, наприклад, для знищення кулеметних гнізд або неброньованої техніки. П’ятим типом бойового снаряда була картеч M2, споряджена 126 круглими сталевими кулями.

 

Для навчання застосовували навчальний трасувальний снаряд TR M51, макети M13 і T5 (що відповідали пострілам зі снарядами M51 і M63), а також холостий постріл M2 масою 930 г.

 

5 березня 1942 року було стандартизовано гармату M3A1, яка відрізнялася наявністю різьби на стволі, що дозволяла нагвинчувати дульне гальмо системи «Золотурн». Однак практика показала, що застосування цього пристрою призводить до передчасної детонації гранат, і від дульного гальма відмовилися.

 

У жовтні 1942 року командування повітряно-десантних військ звернулося з пропозицією розробити варіант лафета зі станинами, що відчіплялися — для забезпечення парашутного десантування. Такий лафет для гармати M3 було створено й випробувано, але в червні 1943 року від його впровадження відмовилися «у зв’язку з відсутністю потреби». Спробу «тюнінгувати» M3 здійснив і Корпус морської піхоти. Морських піхотинців не влаштовували невеликі розміри щита. У травні 1944 року вони запропонували конструкцію щита збільшених розмірів із хвилястими краями — такі обриси полегшували маскування. Кілька прототипів було виготовлено й випробувано наприкінці 1944 року, але на цьому все й завершилося — на той час навіть на Тихоокеанському ТВД 37-мм гармати майже втратили своє бойове значення.

 


«Тюнінгована» гармата M3 зі збільшеним щитом із верхньою кромкою неправильної форми. Іводзіма, 21 лютого 1945 року

 

Виробництво M3 розпочалося у 1940 році. Самі гармати виготовляв Вотервлітський арсенал, а лафети до них — арсенал Рок-Айленд. До 1943 року виготовили 18 072 гармати (340 у 1940 році, 2252 — у 1941-му, 11 812 — у 1942-му і 4298 — у 1943 році).

 

Організація протитанкових частин

 

До штатів американських піхотних дивізій 37-мм протитанкові гармати було введено у 1941 році. У кожному піхотному батальйоні з’явився взвод із трьома гарматами M3, у піхотному полку — рота з дев’яти гармат. Як штатні тягачі використовувалися 0,75-тонні автомобілі Dodge WC51, але в низці підрозділів із успіхом застосовувалися легші джипи. Це знайшло відображення в зміненому штаті, ухваленому у квітні 1942 року: тепер у батальйонних взводах протитанкові гармати буксирувалися джипами, а в полкових ротах залишалися «доджі». Одночасно кількість гармат зросла на третину: до чотирьох у піхотному батальйоні та 12 — у протитанковій роті піхотного полку. Таким чином, піхотний полк налічував 24 гармати M3.

 

По одному шестигарматному взводу M3 ввели в кожен із чотирьох артилерійських дивізіонів артилерійського полку — вони мали використовуватися для відбиття ймовірних танкових атак противника на позиції артилерії. У саперному батальйоні була протитанкова рота з дев’ятьма гарматами M3, а як тягачі використовувались напівгусеничні бронетранспортери M2. Нарешті, шість гармат було в підрозділах управління дивізії. Отже, піхотна дивізія армії США мала 111 37-мм протитанкових гармат. Крім того, на самому початку війни в дивізіях існували протитанкові батальйони (дві роти по 12 гармат M3 і одна — з 12 75-мм гарматами M1897A4), але незабаром їх вивели зі складу піхотних дивізій, перетворивши на окремі батальйони винищувачів танків.

 


Штатним тягачем гармати M3 був 0,75-тонний автомобіль

 

Повітрянодесантні дивізії згідно зі штатами, затвердженими у жовтні 1942 року, отримали протитанковий батальйон із двома ротами по 12 гармат M3 і взвод із чотирма такими гарматами в артилерійському дивізіоні. Крім того, у планерному десантному полку була рота з вісьмома M3. Таким чином, дивізія, в якій був один планерний десантний полк, налічувала 36 гармат M3, а якщо таких полків було два — то 44.

Вивантаження гармати М3 з літака С-47. Форт-Брегг, вересень 1942 р.


 

У танковій дивізії зразка березня 1942 року розподіл 37-мм гармат був таким: у мотопіхотному полку — 37 гармат (по чотири в кожній мотопіхотній роті й одна в управлінні полку), у саперному батальйоні — 27, у підрозділах управління — чотири. Загалом у дивізії налічувалося 68 гармат M3. Проте вже у 1943 році, з переведенням танкових дивізій із полкової на батальйонну структуру, 37-мм гармати зникли з їхніх штатів.

 


Гармати M3 служили і на Алясці — щоправда, тут їм не довелося зіткнутися з танками противника

А це - Сент-Джон, о. Ньюфаундленд. Імпровізована самохідка одного з підрозділів 3-ї піхотної дивізії: гармата М3 на джипі, ще й з додатковим 7,62-мм кулеметом М1917А1. Червень 1942 р.

 

У Корпусі морської піхоти на рівні батальйон-полк кількість гармат M3 відповідала армійським штатам 1942 року: чотири гармати на батальйон (у роті озброєння) плюс 12 — на полковому рівні (у протитанковій роті батальйону озброєння). Крім того, у дивізії морської піхоти був трибатарейний дивізіон самохідних установок M6 (гармати M3 на шасі «доджів») — усього 18 гармат. У квітні 1943 року 37-мм гармати вивели зі штатів батальйонів, а самохідний дивізіон переозброїли причіпними гарматами M3, більш придатними для війни в джунглях. У травні наступного року цей дивізіон узагалі ліквідували — танкова загроза на Тихоокеанському ТВД була мізерною порівняно з Північною Африкою або Європою. Отже, якщо у 1942 році дивізія морської піхоти мала 90 37-мм гармат (у тому числі 18 самохідних), то у 1944-му — лише 36.

САУ М6 - гармата М3 на "доджі"
 

Бойове застосування

 

Бойовий дебют гармат М3 відбувся у грудні 1941 року під час оборони Філіппін. Відомості про їх використання в цій кампанії доволі скупі. Втім, один епізод заслуговує на особливу увагу. 8 лютого 1942 року загін із 20 авіаторів, що залишилися без літаків і воювали як піхота, висадився в бухті Аглолома (на півдні півострова Батаан), у тилу японських військ. У результаті удару десантників і наступу частин із фронту японців було вибито з вигідних позицій, при цьому вони втратили до 600 осіб. Сам десант був чистою імпровізацією: десантники висадилися з двох вельботів, буксированих 11-метровими моторними катерами. Катери попередньо обладнали «бронею» зі сталевих листів і встановили в носовій частині по одній 37-мм гарматі. Ці імпровізовані «канонерки» надали десанту вогневу підтримку, здійснивши десятихвилинний вогневий наліт. Десант у бухті Аглолома став першою американською морською десантною операцією у Другій світовій війні.

 

«Філіппінські скаути» опановують гармату М3. 1941 рік

З жовтня 1942 року морська піхота США застосовувала гармати М3 у боях на Гуадалканалі. Обороняючи позиції на річці Матанікау, морпіхи завдяки цим гарматам розгромили японську 1-шу окрему танкову роту, озброєну середніми танками «Чі-Ха». Досить ефективними 37-мм гармати виявилися й під час відбиття атак піхоти — картеч буквально викошувала бойові порядки наступаючих.

Війна в джунглях була нелегкою справою. Розрахунок зі складу 7-ї піхотної дивізії буксирує гармату М3. Кваджалейн, лютий 1944 року

Гармата М3 підтримує морпіхів на Сайпані. Червень 1944 року

 

Якщо на островах Тихого океану японці мали буквально кілька жмень «тонкошкірих» танків, то в листопаді 1942 року, після висадки в Північній Африці, американцям довелося зіткнутися з набагато серйознішим противником. Частини німецької танкової армії «Африка» мали сучасні модифікації танків PzKpfw III і PzKpfw IV, проти лобової броні яких американські гармати М3 виявилися безсилими. Як союзники-британці, так і вермахт уже мали потужніші протитанкові гармати (відповідно 57-мм і 50-мм), американцям же доводилося задовольнятися 37-мм. Результат був плачевним: у битві на перевалі Кассерін німці знищили або захопили 67 гармат М3. Комісія, що вивчала підсумки боїв у Тунісі, у своїх висновках від 5 березня 1943 року була безжальною: «ці гармати виявилися марними як протитанкова зброя, і ми наполегливо рекомендуємо відмовитися від них. Вони не можуть пробити лоб або башту німецьких середніх танків, їхні снаряди відскакують від броні, мов горох, а німецькі танки тим часом нищать наші позиції…». Заради справедливості слід зазначити, що існувала й інша точка зору. Бригадний генерал Томас Льюїс після обстрілу на полігоні трофейного танка PzKpfw III писав: «37-мм гармата, застосовувана з належною обережністю — тобто для флангового вогню — й уникаючи відкриття вогню з надмірно великої дистанції, є ефективним протитанковим засобом».

 

Нові штати піхотних дивізій, запроваджені в травні 1943 року, передбачали заміну гармат М3 57-мм гарматами М1 — копіями британських шестифунтівок. Однак у помітній кількості такі гармати з’явилися лише на початку 1944 року. Кампанію на Сицилії американська піхота пройшла ще з 37-мм гарматами. Проти італійських танків вони були достатньо ефективними, так само як і проти трофейних французьких «Рено» R35, які також використовували італійці. Але коли на полі бою з’являлися німецькі «панцеркампфвагени», єдиною надією піхотинців ставали придані батальйони винищувачів танків із САУ М10.

 

На час висадки в Нормандії основним протитанковим засобом американської піхоти вже стала 57-мм гармата М1, проте М3 ще траплялись в частинах. Натомість на Тихоокеанському театрі воєнних дій 37-мм гармати застосовувалися аж до кінця війни — їхні невеликі габарити виявилися дуже доречними під час бойових дій у джунглях.

 

Гармати М3 з напівгусеничними БТР М3 в якості тягачів. Нормандія, 12 червня 1944 р.


Єдиним великим отримувачем гармат М3 за ленд-лізом став Китай (1669 екземплярів). Друге місце посіло Чилі — армія цієї південноамериканської держави отримала 198 гармат М3. Невеликі партії потрапили й до інших країн Латинської Америки — Парагваю (12), Сальвадору (9), Колумбії та Болівії (по 4), а Куба отримала одну-єдину гармату М3. Військам Вільної Франції передали 130 таких гармат, Великій Британії — 78, СРСР — 63, Канаді — 3.

 



37-мм гармата М3А1 (із дуже рідкісним дульним гальмом «Золотурн») і 76,2-мм протитанкова гармата М5. Різниця, як то кажуть, помітна неозброєним оком…

 Американська 37-мм протитанкова гармата з’явилася значно пізніше за свої аналоги, насамперед — німецьку 3,7 cm Pak. Як наслідок, уже на момент початку серійного виробництва вона була застарілою, що й зумовило її порівняно коротку кар’єру.

 

Калібр, мм

37

Маса в бойовому положенні, кг

414

Довжина ствола (нарізної частини), мм / калібрів

2100 (1980)/56,6 (53,5)

Чисельність розрахунка, чол.

5

Швидкострільність, постр./хв

до 25

Дальність стрільби, м

6900

Горизонтальний кут наведення, град.

60

Вертикальний кут наведення, град.

-10, +15

Маса бронебійного снаряда, г

870-940

Початкова швидкість бронебійного снаряда, м/с

870

Бронепробивність на дистанції 457 м, мм

53

Шановні читачі, якщо моя писанина вас зацікавила – можете докинути трошки на книжечки: https://buymeacoffee.com/andrijkhar9

Приватбанк: 5168 7456 7352 6783 

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Як росіяни намагались створити скрєпний HIMARS і що з цього вийшло

Перший "сапог", або ж совєтський "Панцершрек"

Польський малий калібр: для моря і для суходолу