Німець з австрійським родоводом: Sd.Kfz. 254

 

Ідею поєднання в одній машині переваг колісного та гусеничного ходу в 20-30-ті роки минулого століття намагались реалізувати багато конструкторів. Одним із варіантів її реалізації стала схема з колісним ходом, який піднімався. Реалізувати її пробували в кількох країнах, але далі прототипів справа не пішла. Єдиною машиною такої схеми, взятою на озброєння та запущеною в серійне виробництво, став австрійський всюдихід «Заурер» RR-7, що служив у вермахті під позначенням Sd.Kfz. 254.

 

На початку 1935 року австрійська армія звернулася до фірми «Заурер-Верке» з пропозицією спроєктувати транспортний засіб високої прохідності, здатний перевозити 4000 кг вантажу (2000 кг на самій машині та стільки ж на причепі). У березні наступного року вимоги конкретизували: машину слід було проєктувати за колісно-гусеничною схемою. «Джерелом натхнення» став тягач «Краус-Маффей» MSZ-201 — малосерійна машина, що випускалася в Німеччині за ліцензією французької фірми «Шенар-Вокер». Це був колісний тягач, трансформований у напівгусеничний (опорний візок з напрямним колесом монтувався перед задньою віссю і за потреби опускався на ґрунт; далі на цей візок та заднє колесо надягалася гусенична стрічка). На початку 1930-х років випустили всього 24 таких тягачі, один із яких був куплений Австрією.

Тягач «Краус-Маффей» MSZ-201

 

Однак австрійські військові вважали компоновку MSZ-201 палліативом, до того ж не зовсім вдалим. Вони вимагали від конструкторів «Заурера» створити машину, у якій колісний та гусеничний приводи не доповнювали б один одного, а були б абсолютно окремими, працюючи по черзі. У специфікації прямо зазначалося, що тягач має бути «номінально гусеничним, а при русі по дорогах з гарним покриттям використовувати опускні колеса». Тобто в результаті повинна була вийти конструкція зі змінним ходом — подібно до шведського легкого танка «Ландсверк» L-30.

Неброньований "Заурер" RR-7

 

Прототип тягача з фірмовим позначенням RR-6 (Räder-Raupen, тобто «колісно-гусеничний») був готовий у листопаді 1936 року. Випробування пройшли цілком задовільно, і вже в січні 1937 року австрійська армія замовила 160 серійних тягачів RR-7, присвоївши їм армійське позначення M36 gg 2/2t ZgWg. До аншлюсу Австрії в березні 1938 року фірма встигла виготовити п’ять прототипів і 15 серійних тягачів, жоден із яких ще не був прийнятий замовником. Усіх їх «успадкував» вермахт. Виникло питання: а на що, власне, придатні ці чудернацькі машини?

 

На службі Третього рейху

 

Сучасний тягач з оригінальною ходовою частиною, яка виявилася цілком працездатною, викликав жвавий інтерес серед німецьких військових. Проте використовувати його за прямим призначенням вони не збиралися. Місце артилерійських тягачів у парку транспортних засобів вермахту було міцно зайняте сімейством напівгусеничних машин, дешевших у виробництві та простих в експлуатації. Але в квітні 1938 року комісія вермахту, що оглядала завод «Заурер», дійшла висновку: компактний і мобільний тягач цілком може стати базою для машини передових артилерійських спостерігачів. Для цього його слід було обладнати броньованим кузовом та відповідним обладнанням для спостереження і зв’язку.

 

Як підрядника залучили фірму «Даймлер-Бенц» — вона мала спроєктувати та виготовити броньований кузов для машини, що отримала позначення RR-7/2. Паралельно зустрічається й позначення RK-7 — Räder-Kettenfahrgestell. Воно означало те ж саме, що і Räder-Raupen, тобто «колісно-гусеничний», але в термінології, прийнятій у Німеччині, а не австрійській. У червні 1938 року кілька шасі RR-7 відправили на завод «Даймлер-Бенц» у Берліні-Марієнфельді. Приблизно в той же час три шасі прибули на Куммерсдорфський полігон для випробувань. Після їх успішного завершення Управління озброєння сухопутних військ у листопаді 1939 року підписало контракт із фірмами «Заурер-Верке» та «Даймлер-Бенц», який передбачав постачання 140 бронемашин. За контрактом «Заурер» виробляв шасі, а «Даймлер-Бенц» — броньовані кузови та здійснював остаточне складання виробів.

 

У системі позначень машин вермахту RR-7/2 отримала індекс Sd.Kfz. 254. Повна назва машини була по-вермахтівськи «лаконічною»: gepanzerter Artillerie-Beobachtungskraftwagen auf Fahrgestell RR7 — «броньована машина артилерійських спостерігачів на шасі RR7». Пізніше із назви зникло згадування про артилерію, зате з’явилося позначення середнього класу: mittlerer gepanzerter Beobachtungskraftwagen (Sd.Kfz. 254) auf Räder-Kettenfahrgestell RK7 — «середня броньована машина спостерігачів (Sd.Kfz. 254) на колісно-гусеничному шасі RK-7».

 

За контрактом поставки Sd.Kfz. 254 мали розпочатися в квітні 1940 року, але через необхідність внесення змін у конструкцію та затримку поставок комплектуючих перші серійні машини були готові лише в червні. Основна маса машин була здана до кінця року, але останню партію передали лише в травні 1941-го. Загалом випустили 128 машин (зустрічаються і цифри 129), причому замовлення на шасі «Заурер» виконали повністю, а броньовані кузови отримали не всі з них.

 

Конструкція

 

Машина артилерійських спостерігачів Sd.Kfz. 254 має комбіноване колісно-гусеничне шасі. Колісна частина складається з чотирьох коліс, що опускаються і піднімаються на спеціальних важелях. Передня пара коліс керована, задня — ведуча. Колісний хід вважався допоміжним і призначався для руху по шосе. Гусеничний хід для одного борту складається з шести опорних котків малого діаметра, трьох підтримуючих роликів, ведучого колеса переднього розташування та напрямного — заднього. Ширина гусениці — 240 мм. Чотири середні опорні котки зблоковані попарно у дві візки на гвинтових пружинах, передній і задній котки мають індивідуальну важільну підвіску.

 

Заміна ходу з колісного на гусеничний можлива не лише на стоянці, а й у русі зі швидкістю до 40 км/год (на практиці — до 20 км/год). Процес займав 4-7 секунд. Кліренс при цьому зменшувався з 30 см (на колісному ході) до 24 (на гусеничному).

 

Корпус Sd.Kfz. 254 конструктивно нагадував корпус іншої бронемашини аналогічного призначення — напівгусеничної Sd.Kfz. 253. Товщина броні: лоб — 14,5 мм, борти та корма — 10 мм, дах і днище — 5,5 мм.

 

Корпус поділявся на два відділення — моторно-трансмісійне та бойове. У першому, розташованому попереду, встановлювався чотирициліндровий рядний дизельний двигун рідинного охолодження «Заурер» CRDv (робочий об’єм 5,3 л, максимальна потужність 70 к.с. за 2000 об/хв). Механічна коробка передач мала п’ять передач вперед і одну назад. Доступ до двигуна забезпечувала відкидна кришка люка на даху моторно-трансмісійного відділення. Через ліву стінку виведена вихлопна труба з глушником, протягнута над гусеницею вздовж лівого борту до корми. Радіатор двигуна закритий суцільним бронелистом, тому охолоджувальне повітря засмоктувалося в моторний відсік знизу.

 

У бойовому відділенні спереду праворуч — місце механіка-водія, ліворуч — командира. Огляд забезпечує вікно з бронезаслінкою та оглядовим приладом. У небойовій обстановці заслонка відкидалася. Подібні оглядові прилади є і в бортах. Механік-водій керував машиною за допомогою керма на колісному ході та важелів бортових зчеплень на гусеничному.

 

Для посадки та висадки особового складу в нижній частині розширених догори бортів бойового відділення з правого боку є трапецієвидний люк, кришка якого відкидається вниз. Ще два люки (прямокутний і круглий) на даху бойового відділення, а в кормі — двостулкові дверцята. Всередині могло розміститися до п’яти (за іншими даними — до семи) солдатів. Штатний екіпаж складався з чотирьох осіб: командир, механік-водій та два спостерігачі.

 

Основним засобом спостереження була стереотруба SF 14 ZG-1. Sd.Kfz. 254 комплектувалася радіостанціями FuG 4, FuG 8 і FuG Spr.Ger. «F». Середньохвильова радіостанція FuG 8 забезпечувала дальність 30 км у режимі радіотелефону і 50 км — у радіотелеграфі.

 

Штатного озброєння Sd.Kfz. 254 не передбачалося — лише кріплення для пістолета-кулемета MP 38 і шести магазинів. Часто машини доозброювалися кулеметом MG 34.

 

Бойове застосування

 

На відміну від машин Sd.Kfz. 253, що надходили у частини штурмової артилерії, Sd.Kfz. 254 поставлялися в моторизовані артилерійські полки танкових дивізій. Навесні 1941 року найбільший парк таких машин (не менше 15 одиниць) мав 76-й артполк 6-ї ТД. Дані про наявність Sd.Kfz. 254 в частинах наведена в таблиці:

 

Дивізія	Полк	Кількість Sd.Kfz. 254
1-ша ТД	73-й моторизований артилерійський	9
2-га ТД	74-й моторизований артилерійський	1
6-та ТД	76-й моторизований артилерійський	15
7-ма ТД	78-й моторизований артилерійський	1
8-ма ТД	80-й моторизований артилерійський	8
9-та ТД	102-й моторизований артилерійський	6
11-та ТД	119-й моторизований артилерійський	13
14-та ТД	4-й моторизований артилерійський	7
15-та ТД	33-й моторизований артилерійський	2
16-та ТД	16-й моторизований артилерійський	7
19-та ТД	19-й моторизований артилерійський	1

 

Цей список дає нам число у 70 машин Sd.Kfz. 254, хоча виготовили їх майже вдвічі більше — і навряд чи до початку операції «Барбароса» вони зазнали якихось втрат. Ймовірно, частина Sd.Kfz. 254 перебувала на складах, а частина просто уникла обліку.

 

Бойовий дебют Sd.Kfz. 254 відбувся під час кампанії на Балканах у квітні 1941 року. У складі вермахтівських з’єднань машини брали участь на початковій стадії війни проти СРСР, а в 15-й ТД — у Північній Африці. Досвід показав недостатність озброєння. Відомо про кілька польових модифікацій із танковими баштами (від Pz.Kpfw. I, а також трофейних Т-26 і Т-38).

Sd.Kfz. 254 з баштою від танка Т-26 (двобаштового варіанту)

Італійські партизани на тлі трофейного Sd.Kfz. 254 з баштою від танка Т-38. Мілан, квітень 1945 р.

Ще одне фото тієї ж машини

Фронтова кар’єра колісно-гусеничних машин була недовгою — через малу чисельність, складність обслуговування та нестандартне паливо до 1943 року в строю залишалися лише поодинокі Sd.Kfz. 254. Їх замінили модифікації танків (Panzerbeobachtungswagen III, IV) і напівгусеничні БТР (Sd.Kfz. 250/5, Sd.Kfz. 251/18).

 

Останній епізод «бойового застосування» Sd.Kfz. 254 стався за кілька років після закінчення Другої світової війни. Механік Франтішек Углік із чеського містечка Ліне у 1950 році роздобув «бронетранспортер», який вже був у поганому стані. Таємно від оточення він витратив три роки, щоб привести машину в робочий стан. «День Д» настав 25 липня 1953 року. Углік посадив у броньовик свою дружину, двох дітей і чотирьох знайомих і вирушив до кордону. Успішно прорвавши три лінії дротяних загороджень, він в’їхав на територію ФРН і зупинився лише за 30 кілометрів від кордону. Згодом Углік емігрував до США, а його «Танк свободи» демонстрували на численних виставках.

"Танк свободи"

 

Тактико-технічні дані машини артилерійських спостерігачів Sd.Kfz. 254

 

Екіпаж, чол.	4
Бойова маса, кг	6400
Довжина, мм	4560
Ширина, мм	2070
Висота на гусеницях/на колесах, мм	1960/2200
Кліренс на гусеницях/на колесах, мм	240/300
Потужність двигуна, к.с.	70
Максимальна швидкість на гусеницях/на колесах, км/год	30/60
Запас ходу на гусеницях/на колесах, км	90/400

Шановні читачі, якщо моя писанина вас зацікавила – можете докинути трошки на книжечки: https://buymeacoffee.com/andrijkhar9

Приватбанк: 5168 7456 7352 6783