Гармата, яка почала Першу світову війну
Опівночі 28 липня 1914 року спливав термін ультиматуму,
пред'явленого Австро-Угорщиною Сербії через убивство ерцгерцога
Франца-Фердинанда. Оскільки Сербія ультиматум повністю задовольнити відмовилася,
Австро-Угорщина розпочала бойові дії. 29 липня,
о 00:30, австро-угорська артилерія, розташована на позиціях під Белградом (а
сербська столиця занходилась практично на самому кордоні) відкрила вогонь.
Перший постріл зробила гармата 1-ї батареї 38-го артполку під командуванням
капітана Ведля. На озброєнні батареї знаходились 8-см польові гармати М 1905,
які влітку 1914 становили основу австро-угорської польової артилерії.
У другій половині XIX століття у всіх європейських державах доктрина застосування артилерії в
польовій битві передбачала використання її в першій лінії для безпосередньої
підтримки піхоти. Гармати вели вогонь прямим наведенням на дальність, що не
перевищувала 4-5 км. Ключовою якістю для польових гармат вважалася
скорострільність – і саме у напрямі її покращення працювала конструкторська
думка. Основною перешкодою для підвищення скорострільності була конструкція
лафетів: ствол зброї встановлювався на цапфах і був жорстко пов'язаний з
лафетом в поздовжній площині. При пострілі сила віддачі сприймалася всім
лафетом, що неминуче збивало наведення, тому розрахунку доводилося витрачати
дорогоцінні секунди бою, відновлюючи його. Вихід вдалося знайти конструкторам
французької фірми «Шнейдер»: у розробленій ними 75-мм польовій гарматі зр. 1897
року ствол у колисці встановлювався рухомо (на роликах), а противідкатні
пристрої (гальмо відкату і накатник) забезпечували після пострілу його
повернення у вихідне положення.
Рішення, запропоноване французами, досить швидко було
перейняте Німеччиною та Росією. Зокрема, в Росії взяли на озброєння тридюймові
(76,2-мм) скорострільні польові гармати зр. 1900 р. та зр. 1902 р. Їх
створення, а головне – швидке й масове впровадження у війська, викликало
серйозне занепокоєння військових Дунайської монархії, оскільки основній гарматі
їхньої польової артилерії – 9-см гармата М 1875/96 – до нових російських
систем було далеко, як куцому до зайця. З 1899 р. велися випробування нових
зразків – 8-см гармати, 10-см легкої гаубиці та 15-см важкої гаубиці – проте
вони мали архаїчну конструкцію без противідкатних пристроїв і з бронзовими стволами.
І якщо для гаубиць питання скорострільності особливо гостро не стояло, то для
легкої польової гармати воно був ключовим. Військові забракували 8-см гармату М 1899,
зажадавши нову, більш скорострільну – «не гіршу, ніж у росіян».
Молоде вино в старому бурдюці
Оскільки нова гармата була потрібна «на вчора», фахівці
Віденського арсеналу пішли шляхом найменшого опору – вони взяли ствол забракованої гармати М 1899
і спорядили його противідкатними пристроями, а також новим горизонтальним
клиновим затвором (замість поршневого). Ствол залишався бронзовим – таким
чином, австро-угорська армія у Першій світовій війні виявилася єдиною, у якої
основна польова гармата не мала сталевого ствола. Проте якість матеріалу –
т.зв. «бронзи Тіле» (розробником її був фельдмаршал-лейтенант фон Тіле) було
дуже високим. Досить сказати, що на початку червня 1915 року 4-та батарея 16-го
полку польової артилерії вистрілила майже 40 тис. снарядів, але жоден ствол не
був пошкоджений.
«Бронза Тіле», яка ще називається «стале-бронзою»,
використовувалася для виготовлення стволів за спеціальною технологією: через
розсвердлений канал ствола послідовно проганялися пуансони трохи більшого, ніж
сам ствол, діаметра. В результаті відбувалося осідання металу, його ущільнення,
внутрішні шари металу ставали набагато міцнішими. Такий ствол не дозволяв
використовувати великі заряди пороху через меншу міцність порівняно зі
сталевим, проте він не піддавався корозії та розривам (бронза – це м'який та
гнучкий сплав), і, найголовніше, коштував дешевше.
Заради справедливості зазначимо, що в Австро-Угорщині
досить активно розроблялися і польові гармати зі сталевими стволами. Фірма «Шкода»
в 1900-1904 роках створила сім непоганих зразків таких гармат, проте всі вони
були забраковані. Причиною було негативне ставлення до сталі тодішнього
генерального інспектора австро-угорської армії Альфреда фон Кропачека, котрий
мав свою частку в патенті на «бронзу Тіле» та отримував солідний дохід з її
виробництва.
Конструкція
Калібр польової гармати, що отримала позначення «8 cm
Feldkanone M 1905» («8 см польова гармата М 1905»), становив 76,5 мм (в
офіційних австрійських позначеннях він округлявся). Кований ствол мав довжину
30 калібрів. Противідкатні пристрої складалися з гідравлічного гальма відкату
та пружинного накатника. Довжина відкату становила 1,26 м. При початковій
швидкості снаряда 500 м/с дальність стрільби сягала 7 км. До війни цього
вважалося цілком достатнім, але досвід перших боїв показав необхідність
збільшення цього показника. Вихід підказала кмітливість: на позиції
влаштовували заглиблення під станину, завдяки чому збільшувався кут піднесення.
Це дозволяло додати ще один кілометр дальності стрільби. У нормальному
положенні (зі станиною на ґрунті) кут вертикального наведення становив від -5°
до +23°, горизонтального – по 4° вправо та вліво.
До боєкомплекту гармати входили унітарні постріли зі
снарядами двох типів. Основним вважався шрапнельний снаряд. Він важив 6,68 кг і
споряджався 316 кулями масою 9 г і 16 – 13 г. Доповнювала його граната масою
6,8 кг, споряджена зарядом аммоналу масою 120 г. Завдяки унітарному зарядженню
скорострільність була досить високою – 7-10 постр./хв. Прицілювання
здійснювалося за допомогою прицілу-моноблоку, що складається з рівня, кутоміра
та візира.
Лафет гармати – типовий для свого часу однобрусний
L-подібний. Гармата мала броньований щитом завтовшки 3,5 мм. Діаметр дерев'яних
коліс становив 1300 мм, ширина колії – 1610 мм. У бойовому положенні гармата
важило 1020 кг, у похідному (з передком) – 1907 кг, а з повним спорядженням та
розрахунком – понад 2,5 тонни. Буксирувалася гармата шестикінною упряжкою. Така
ж упряжка буксирувала зарядний ящик. Цікаво, що він був броньований: відповідно
до австро-угорських настанов зарядний ящик на позиції встановлювався поруч із гарматою
і служив додатковим захистом для обслуги гармати, що складалася з шести
чоловік.
Штатний боєкомплект 8-см польової гармати складався з 656
снарядів: 33 снаряди (24 шрапнелі та 9 гранат) знаходилося в передку, 93 – у
зарядному ящику, 360 – в амуніційній колоні та 170 – в артилерійському парку.
За цим показником австро-угорська армія знаходилася на рівні інших європейських
армій (хоча, наприклад, у російській армії штатний боєкомплект тридюймівок
складався з 1000 снарядів на ствол).
Модифікації
У 1908 році було створено модифікацію польової гармати,
пристосовану для застосування в гірських умовах. Гармата М 1905/08 (частіше застосовувалося скорочене позначення М 5/8) могло
розбиратися на п'ять частин: щит з віссю, стовбур, колиска, лафет і колеса.
Маса цих вузлів була надто великою, щоб транспортувати їх у кінських в'юках,
але їх можна було перевозити на спеціальних санях, доставляючи гармати на
важкодоступні гірські позиції.
У 1909 році із застосуванням артилерійської частини
гармати М 1905 було створено гармату для фортечної артилерії, пристосовану для
монтажу на казематному лафеті. Гармата одержала позначення «8 cm M 5
Minimalschartenkanone», що буквально можна перекласти як «гармата для амбразури
мінімального розміру». Застосовувалося також коротке позначення М5/9.
Служба та бойове застосування
Доведення польової гармати М 1905 затяглося на кілька
років – конструкторам все ніяк не вдавалося досягти нормальної роботи
противідкатних пристроїв і затвора. Лише у 1907 році почалося виробництво
серійної партії, а восени наступного року перші гармати нового зразка надійшли
у частини 7-ї та 13-ї артилерійських бригад. Крім Віденського арсеналу,
виробництво польових гармат налагодили і на фірмі «Шкода» (щоправда, бронзові
стволи для них поставлялися з Відня). Досить швидко вдалося переозброїти всі 14
артилерійських бригад загальної армії (кожна бригада об'єднувала артилерію
одного армійського корпусу). Але згодом темп постачання знизився, і до початку
Першої світової війни більшість артилерійських частин ландвера та гонведшега
все ще мали на озброєнні антикварні 9-см гармати М 1875/96.
Польові гармати на початок війни перебували на озброєнні
наступних частин:
- сорока двох полків польової артилерії (по одному на піхотну
дивізію; спочатку мали п'ять шестигарматних батарей, після початку війни додано
шосту батарею);
- дев'яти дивізіонів кінної артилерії (по одному на
кавалерійську дивізію; три чотигарматні батареї в кожному дивізіоні);
- резервних частин – восьми дивізіонів польової артилерії
ландвера (по дві шестигарматні батареї), а також восьми полків польової
артилерії та одного дивізіону кінної артилерії гонведшега.
У ході Першої світової війни 8-см польові гармати широко
застосовувалися австро-угорською армією на всіх фронтах. Бойове застосування
розкрило деякі недоліки, причому не так самої гармати, скільки концепції її
використання. Австро-угорська армія не зробила належних висновків із досвіду
російсько-японської та балканських військ. У 1914 році австро-угорські батареї
польових гармат, як і в XIX столітті, навчалися ведення вогню тільки прямим
наведенням, з відкритих вогневих позицій. Імператорсько-королівській польовій
артилерії довелося вчитися, як то кажуть, «на ходу». Були претензії і до уражаючих
властивостей шрапнелі – її кулі масою 9 г часто не могли завдати серйозних
каліцтв особовому складу противника і були зовсім безсилі навіть проти слабких
укриттів.
У початковий період війни полки польових гармат часом
домагалися вражаючих результатів, діючи з відкритих позицій як свого роду
«дальнобійні кулемети». Але частіше їм доводилося зазнавати поразки – як,
наприклад, 28 серпня 1914 року, коли під час битви під Комаровом зазнав повного
розгрому 17-й полк польової артилерії (частина втратила 25 гармат і 500 осіб).
Враховуючи уроки перших битв, австро-угорське
командування змістило акценти у розвитку артилерії з гармат на гаубиці, здатні
вести вогонь по навісних траєкторіях із закритих позицій. На момент початку
Першої світової війни гармати складали приблизно 60% польової артилерії (1734 артсистеми
з 2842-х). У наступні роки ця пропорція суттєво змінилася не на користь гармат.
У 1916 році порівняно з 1914-м кількість батарей польових гармат зменшилася на
31 – з 269 до 238. У той же час було сформовано 141 нову батарею польових
гаубиць. 1917 року ситуація з гарматами трохи змінилася у бік збільшення –
сформували 20 нових батарей. Але нових гаубичних батарей у тому ж році
сформували 119! 1918 року австро-угорська артилерія пройшла серйозну
реорганізацію: замість однорідних полків у ній з'явилися мішані (у кожному –
три батареї 10-см легких гаубиць та дві – 8-см польових гармат). На момент
закінчення Першої світової війни в армії Австро-Угорщини була 291 батарея 8-см
польових гармат.
Під час Першої світової війни 8-см польові гармати
застосували також і як зенітні. Для цього їх встановлювали на різного роду
імпровізованих установках, які забезпечували великий кут піднесення і круговий
обстріл. Перший випадок застосування гармати М 1905 для стрільби по повітряним
цілям був відмічений в листопаді 1915 року, коли її використовували для захисту
від ворожих винищувачів аеростату спостереження під Белградом. Пізніше на
основі гармати М 5/8 створили повноцінну зенітку – ствол польової гармати наклали
на тумбову установку розробки заводу «Шкода». Гармата одержала позначення «8 cm
Luftfahrzeugabwehr-Kanone M5/8 M.P.» (Абревіатура «M.P.» означала «Mittelpivotlafette»,
тобто «лафет з центральним штирем»). Така зенітка мала круговий горизонтальний
обстріл, а кут вертикального наведення становив від -10 ° до +80 °. Ефективна
дальність стрільби по повітряних цілях досягала 3600 м. У бойовому положенні
зенітка важила 2470 кг.
Як і багато інших австро-угорських артсистем, трофейні
гармати М 1905 і М 5/8 ще в ході війни широко застосовувалися італійською армією.
У повоєнний період ці гармати були стандартизовані як Cannone da 77/28 Modello
5/8 (77 – округлений калібр в міліметрах, 28 – довжина ствола в калібрах).
Незважаючи на крайню застарілість, на момент вступу Італії до Другої світової
війни на озброєнні все ще залишалося близько 300 Cannone da 77/28.
Застосовувалися вони переважно у навчальних цілях. Коли 1943 року вермахт
окупував Північну Італію, частина цих гармат потрапила до рук німців. Хоча
якось суттєво посилити вогневу міць вермахту антикварні гармати не могли, німці
з властивою їм педантичності надали Cannone da 77/28 позначення 7,65 cm FK(i).
Перші ж гармати М 5/8 з'явилися у розпорядженні вермахту ще 1938 року, після
аншлюсу Австрії. 1939-го до них додалися колишні чеські гармати, а 1941-го –
югославські. Ці системи у вермахті позначалися відповідно 7,65 cm FK 5/8(ö),
7,65 cm FK 5/8(t) та 7,65 cm FK 300(j). На 1 вересня 1939 р. вермахт мав 241
гармату FK 5/8(t) і FK 5/8(ö).
У перші роки після закінчення Першої світової війни гармати
М 5/8 широко застосовувалися у конфліктах між країнами, що виникли на руїнах
двоєдиної монархії. Наприкінці 1918 – на початку 1919 років близько 100 таких
гармат мала Галицька армія, яка застосовувала їх у боях за Львів та інших
битвах польсько-української війни. Проте вже до квітня 1919 року через
вичерпання запасу снарядів гармати М 5/8 були замінені російськими зр. 1902
року. Використовували їх у боях у Галичині і поляки, але до кінця 1920-х років
у Польщі ці гармати остаточно зняли з озброєння. У березні-серпні 1919 року
гармати М 5/8 застосовувалися Угорською червоною армією, а також чехословацькою
армією, що протистояла їй, у боях на території Словаччини та Угорщини.
|
|
М 1905/08 |
|
Калібр,
мм |
76,5 |
|
Маса гармати в бойовому положенні, кг |
1020 |
|
Маса
снаряда |
6,68-6,8 |
|
Довжна
ствола, м |
2,29 |
|
Кут вертикального
наведення |
від -5° до
+23° |
|
Кут горизонтального
наведення |
8° |
|
Початкова швидкість снаряда, м/с |
500 |
|
Скорострільность,
постр./хв |
7-10 |
|
Максимальна
дальність стрільби,
м |
7300 |
Шановні читачі, якщо моя писанина вас зацікавила – можете
докинути трошки на книжечки: https://buymeacoffee.com/andrijkhar9
Приватбанк: 4731 2196 4166 1818
Коментарі
Дописати коментар