На варті миру і капіталізму ч. 16: "Юпітер" - ще одна жертва Карибської кризи

 

SM-78 (PGM-19A) «Юпітер»

Старт повномасштабної розробки ракети «Юпітер», так само, як і у випадку з «Тором», дало розпорядження міністра оборони Ч.Е. Вілсона від 8 листопада 1955 р. Передбачалося створення двох варіантів ракети: наземного базування для сухопутних військ та морського – для ВМС. Практично відразу ж між двома видами збройних сил виникли розбіжності – військові моряки вважали рідинні ракетні двигуни надто небезпечними та непридатними для експлуатації на кораблях. Але твердопаливні двигуни, що існували на той час, мали значно гірші параметри, до того ж, управління їхньою тягою ще не було відпрацьовано, що створювало значні труднощі в прицілюванні. Тому армія наполягала на застосуванні РРД. У результаті, 16 лютого 1956 р. ВМС прийняли рішення про вихід із програми створення базової ракети «Юпітер» та початок розробки її модифікації під твердопаливний двигун – «Юпітер» S (S – Solid, тобто "твердий"). Зрештою, ця програма була скасована на користь розробки меншої і, як згодом виявилося, цілком вдалої твердопаливної ракети «Поларис» А1.

Тим часом у Редстоунському арсеналі йшло створення ракети «Юпітер» для армії. Вихідним пунктом проєктування, яке здійснювалось під керівництвом Вернера фон Брауна, стала ракета «Редстоун» - «Юпітер» розглядався як збільшений та вдосконалений варіант свого попередника. Конструктори відмовилися від поділу ракети на три частини для транспортування, але передбачили застосування бойової частини, що відокремлюється. Механізм відділення БЧ був дещо іншим, ніж у «Тора», і виявився надійнішим – згодом подібне рішення використовувалося на інших балістичних ракетах, починаючи з «Атласу».

Основні технічні рішення майбутньої БРСД відпрацьовувалися на ракетах-прототипах «Юпітер» А, що були збільшеними і модифікованими ракетами «Редстоун». Перший запуск такого прототипу відбувся у вересні 1956 р. – до офіційного початку розробки ракети. На «Юпітері» А випробовувалися система управління та двигуни, а на «Юпітері» С, який вийшов на випробування дещо пізніше – головна частина і система її відділення. Загалом до червня 1958 р. було запущено 28 ракет «Юпітер» А і С. У травні 1957 р. було здійснено вдалий пуск БРСД «Юпітер»  у конфігурації, близькій до штатної (в березні того ж року перша спроба пуску ракети в такої конфігурації виявилася невдалою), а до липня 1958 р. запустили 10 таких ракет.

Успішні результати перших випробувань підштовхнули армію до пошуку фірми, здатної здійснювати серійне виробництво – адже Редстоунський арсенал був лише дослідницьким центром, який не мав власних виробничих потужностей. 11 червня 1956 р. відповідний контракт було підписано з концерном «Крайслер». Його відділення «Балістік Міссайл Дівіжн» забезпечувало виробництво корпусних вузлів та складання ракети. Відділення «Рокетдайн Дівіжн» концерну «Норт Амерікен» постачало двигуни, фірма «Форд Інструментс» - систему наведення, а «Дженерал Електрик» - бойовий блок. Постачання серійних ракет почалися у серпні 1958 р.

У ході розробки виявилося, що утримати ракету «Юпітер» у габаритах, прийнятних для транспортування виробу у зібраному вигляді, не вдасться. Конструкторам довелося піти на поділ ракети на дві частини для перевезення: агрегатний відсік із РРД та баками компонентів палива та приладовий/двигуновий відсік із пристикованою головною частиною.

Силова установка «Юпітера» була розроблена у Редстоунському арсеналі. Головний двигун – LR70-NA (S3D) тягою 666 кН. Як пальне використовувався ракетний гас RP-1, окислювач – рідкий кисень. Сопло головного двигуна зробили керованим, воно відхилялося у вузлі підвіски для управління ракетою по каналах тангажу та рискання. Аеродинамічні керма та стабілізатори були відсутні. Камера згоряння двигуна відокремлювалась від інших вузлів силової установки спеціальною термостійкою стінкою. Хвостова частина ракети, де розміщувалася силова установка, мала гофровану обшивку для підвищення міцності. Відсік баків компонентів палива розміщувався зверху відсіку РРД та відокремлювався від останнього спеціальною стінкою. У свою чергу, баки окислювача (знизу) та пального (зверху) також розділялися стінкою. Спеціальна стінка відокремлювала бак пального від приладового відсіку. Ракета «Юпітер» мала баки несучої конструкції. Корпус зварювався з алюмінієвих панелей. Трубопровід подачі пального проходив через бак окислювача, там проходили також кабелі системи управління. Компоненти палива подавалися в камеру згоряння за допомогою насосів, що приводилися в дію турбіною, яка працювала на продуктах згоряння основних компонентів палива. Відпрацьований газ використовувався для управління ракетою по каналу крену. Наддув баків перед запуском здійснювався за допомогою азоту із спеціальної цистерни.

Головна частина Mk3 оснащувалась абляційним (обгораючим) теплозахистом з органічних матеріалів і містила в собі термоядерну БЧ W-49 потужністю 1,44 Мт, що дозволяло надійно уражати площинні цілі. Головна частина була з'єднана з приладовим/двигуновим відсіком, де розміщувалася інерційна система керування та блок твердопаливних двигунів орієнтації та стабілізації. Основний (верньєрний) твердопаливний двигун спрацьовував через 2 секунди після відділення збірки ГЧ/приладового відсіку від агрегатного відсіку (з'єднувалися вони шістьма піроболтами) і здійснював регулювання швидкості збірки з точністю ±0,3 м/с. Після проходження збіркою апогею траєкторії спрацьовували два малопотужні твердопаливні двигуни, що закручували збірку для стабілізації. Потім приладовий/двигуновий відсік відокремлювався від ГЧ за допомогою детонуючого шнура і згоряв у щільних шарах атмосфери.

На відміну від «Тора», призначеного для застосування зі стаціонарних позицій, «Юпітер» створювався як мобільна система, транспортування якої здійснювалось автотранспортом. Ескадрилья БРСД «Юпітер» складалася з 15 ракет (5 ланок по 3 БРСД) та приблизно 500 офіцерів та солдатів особового складу. Кожна ланка розміщувалася за кілька кілометрів одна від одної – задля зниження уразливості до ядерного удару. З тією ж метою ракети однієї ланки розміщувалися на відстані кількох сотень метрів одна від одної. Обладнання та ракети кожної ланки перевозилися приблизно на 20 автомобілях.

БРСД "Юпітер" на стартовій позиції

Ракета розміщувалася на спеціальному стартовому столі, до якого вона пристиковувалася, після чого вся конструкція перводилася у вертикальне положення, а нижня третина ракети закривалася спеціальним легким металевим укриттям, що дозволяло обслуговувати ракету в негоду. Заправлення ракети компонентами палива здійснювалось за 15 хвилин. Запуск ракет ланки здійснювався за командою зі спеціального автомобіля екіпажем з офіцера та двох солдатів. Кожна ескадрилья здійснювала технічне обслуговування матеріальної частини на спеціальній базі, яка мала у своєму розпорядженні всі необхідні матеріали, а також установки з виробництва рідкого кисню та рідкого азоту.

"Юпітер" перед пуском. Секції укриття відкинуті

Хоча ракета «Юпітер» створювалася спочатку як армійська зброя, керівництво ПС вживало заходів для того, щоб забрати цю програму під свій контроль. Юридичною підставою для цього став документ під назвою «Ролі та завдання», виданий міністром оборони 26 листопада 1956 р. Він визначав, що за ураження цілей у глибині до 200 миль від лінії зіткнення відповідає армія, а понад 200 миль – ПС. Виходячи з цього, ПС у лютому 1957 р. відкрили своє постійне представництво в Редстоунському арсеналі, а в березні того ж року створили спеціальний відділ зв'язку, основним завданням якого було здійснення координації всіх дій між армією і відповідними командуваннями ПС. У січні 1958 р. в Хантсвіллі (шт. Алабама) була сформована перша частина, призначена для озброєння ракетами «Юпітер» - 864-а стратегічна ракетна ескадрилья, а в червні – ще дві ескадрильї, 865-а і 866-а. Нарешті, у листопаді 1958 р. було підписано угоду між ПС та армією, згідно з якою з 1959 р. ПС ставали повністю відповідальними за здійснення програми. Після взяття на озброєння ракета отримала позначення SM-78, а з 1962 р. – PGM-19A. Загальний обсяг виробництва склав 98 ракет – 38 дослідних та 60 серійних.

Про розгортання ракет «Юпітер» на території США не було й мови – звідти вони просто не могли дістати до потенційних цілей. Поки ПС займалися підготовкою розрахунків для нової БРСД, Державний департамент США активно вів переговори з низкою європейських країн щодо розміщення на їхній території ракет «Юпітер». Спочатку планувалося розмістити 45 ракет у Франції, проте переговори успіхом не увінчалися: у червні 1958 р. новий французький президент Шарль де Голль оголосив про намір вивести з території країни всі американські бази. Зрештою згоду на розміщення ракет на своїй території дали Італія та Туреччина. Першою погодилася Італія – вже у березні 1958 р. уряд країни дав принципову згоду на розміщення двох ракетних ескадрилій (по 15 БРСД у кожній) на італійській території, остаточно рішення було прийнято у вересні того ж року, а основна угода підписана у березні 1959 р. Однак натомість італійці бажали здійснювати контроль над ракетами самостійно, в рамках організаційної структури своїх національних ПС – так, як це зробили щодо "Торів" британці. Американці не заперечували (тим більше що згідно з діючими правилами контроль термоядерних БЧ повинен був все одно здійснювати американський персонал, БРСД також залишалися американською власністю). У травні 1959 р. перші італійські військовослужбовці, відібрані для несення служби на БРСД «Юпітер», прибули на авіабазу Лекленд (шт. Техас) для проведення навчання. У серпні того ж року вирішення всіх організаційних питань було закріплене спеціальною двосторонньою угодою. Навчання італійського персоналу США завершилось у жовтні 1960 р., після чого італійці поступово замінили більшу частину американського персоналу на пускових майданчиках вже частково розгорнутих у Італії ракет. Наприкінці жовтня 1959 р. уряд Туреччини також висловив згоду (на тих самих умовах, що й Італія) на розміщення однієї ракетної ескадрильї (15 БРСД) на своїй території. Як і у випадку Італії, вирішення всіх питань закріпила двостороння угода, підписана в травні 1960 р.

Підготовка італійських і турецьких розрахунків почалася в 1959 р. і завершилася в середині 1961 р. Перший самостійний пуск «Юпітера» італійським розрахунком відбувся 27 квітня 1961 р., а турецьким – 18 квітня 1962 р. До травня 1962 р. обидві країни повністю укомплектували частини, розміщені на їхній території, а американські ескадрильї розформували (але, як і раніше, боєголовки залишалися під контролем американців, вони ж здійснювали матеріально-технічне забезпечення частин ракет «Юпітер»). Дві ескадрильї, розгорнуті в Італії, розташували в районі авіабази Джоя дель Колле (у південній частині країни, біля основи «каблука» італійського «чобота»). Їхнє обслуговування здійснював персонал 36-ї стратегічної авіабригади ПС Італії. На території Туреччини одна ескадрилья була розгорнута авіабазою Чиглі (в районі Ізміру). Слід враховувати, що стартові позиції були розкидані на великій території і значній відстані один від одного, а вказані авіабази були, швидше, адміністративними та технічними центрами. У сфері досяжності ракет з Італії та Туреччини опинилися адміністративні та промислові центри УРСР – Київ, Харків, Львів. Але служба «Юпітерів» виявилася вельми нетривалою – так само, як і «Тори», вони стали по суті непотрібними після взяття на озброєння ракет «Атлас», «Титан» і «Поларис». Крапку в кар'єрі «Юпітера» поставила Карибська криза. Рішення про деактивацію «італійських» та «турецьких» ракет було озвучене в січні 1963 р. Того ж місяця відбувся останній, шостий, навчально-бойовий запуск БРСД «Юпітер» італійським персоналом. У лютому 1963 р. ПС розпочали підготовку до зняття БРСД із бойового чергування. До кінця квітня 1963 р. всі ракети було вивезено з Італії, до кінця липня того ж року – з Туреччини.

Старт ракети-носія "Джюно ІІ"  13 жовтня 1959 р. виявився вдалим. На орбіту вивели астофізичний дослідницький супутник "Експлорер-7".

Хоча «Юпітер» вважався більш вдалою ракетою, ніж «Тор», у космічних програмах він використовувався дуже обмежено. Двічі він застосовувався для біологічних експериментів – запусків капсул з мавпочками суборбітальною траєкторією. Перший експеримент, здійснений 13 грудня 1958 р., завершився невдачею – при посадці в океан не розкрився парашут, і капсула потонула. Друга спроба 28 травня 1959 р. була успішною. Крім того, «Юпітер» використовувався як перший ступінь ракети-носія «Джюно II», яка виявилася вкрай невдалою – з 10 її пусків шість були провальними.

 

	«Тор» РGM-17А	«Юпитер» РGM-19А
Довжина ракети, м	19,82	18,3
Діаметр ракети, м	2,74	2,67
Стартова маса, кг	49800	49353
Максимальна дальність стрільби, км	2400	2980
Тип БЧ / потужність	W-49/1,44 Мт	W-49/1,44 Мт

Шановні читачі, якщо моя писанина вас зацікавила – можете докинути трошки на книжечки: https://www.buymeacoffee.com/andrijkhar9