На варті миру і капіталізму ч. 13: "Грифон" - напарник "Першинга 2"

 

Випробувальний пуск КР BGM-109G, 1979 р.

1969 р. з озброєння ПС США зняли останні крилаті ракети (КР) наземного базування «Мейс». Та вже за два роки командування Повітряних сил почало опрацьовувати можливість створення нової КР, здатної атакувати сильно захищені засобами ППО об'єкти у глибині оборони противника, знизивши цим потенційні втрати літаків. За новою концепцією, КР була, по суті, безпілотним літаком, здатним здійснювати політ із дозвуковою швидкістю на гранично малій висоті – поза зоною ураження зенітно-ракетних комплексів. Високоточна система наведення дозволяла б обійтися відносно малопотужною ядерною бойовою частиною. Така зброя якнайкраще вписувалося в концепцію «гнучкого реагування». Але досягти згоди конгресменів на створення нової зброї виявилося нелегко. Справа в тому, що ще з 1968 р. велася розробка крилатої ракети повітряного базування ALCM (майбутньої AGM-86), і військовим важко було пояснити, навіщо їм ще й ракета наземного базування з такою ж дальністю стрільби (2000-2500 км). Але ALCM призначалася для ураження стратегічних цілей, її носіями мали стати (і, зрештою, стали) бомбардувальники В-52. Для ураження цілей на оперативній глибині передбачалося застосування тактичної авіації. Проте у небі Східної Європи їм довелося б зіткнутися з потужною системою ППО, що не тільки призвело б до збільшення втрат, а й ставило під загрозу зриву виконання бойових завдань. Керуючись такими аргументами, військовим у січні 1977 р. вдалося переконати законодавців санкціонувати розробку нової ракети.

 

Задля економії коштів та часу передбачалося створити КР наземного базування шляхом адаптації одного з існуючих зразків. Ракета ALCM, розрахована на повітряний пуск, для цього не годилася – при старті з землі не можна було забезпечити необхідну дальність польоту. Але з 1972 р. для флоту розроблялася КР морського базування SLCM («Томагавк»), умови пуску якої принципово не відрізнялися від наземного базування. Рішення про створення на її базі ще й ракети наземного базування із захватом зустріло командування ВМС – адже очікуване збільшення обсягів виробництва дозволяло знизити закупівельну вартість одиниці озброєння.

Ракета BGM-109G в польотній конфігурації

 

Розробкою КР наземного базування (як і морського) зайнявся концерн «Дженерал Дайнемікс», а систему наведення їм створював інший гігант військово-промислового комплексу – «МакДоннелл Дуглас». Крилата ракета наземного базування, названа BGM-109G "Грифон", майже не відрізнялася від «Томагавка». Довжина її циліндричного корпусу становила 5,5 м. Ракета мала розкладне хрестоподібне хвостове оперення і також розкладне крило невеликого розмаху. Старт ракети забезпечував твердопаливний прискорювач фірми «Атлантік Рісерч» тягою 3175 кгс (31,12 кН), який працював протягом 4-5 с, а крейсерський політ на дальність до 2450 км зі швидкістю 820 км/год – турбореактивний двигун «Вільямс» F107-WR-102 тягою 270 кгс (2,67 кН).

 

Найцікавішою деталлю крилатої ракети стала її система наведення – інерційна з корекцією за рельєфом місцевості. Підсистема корекції з рельєфу, що отримала назву TERCOM (AN/DPW-23; як розшифровуються американські позначення військової радіоелектроніки можете прочитати тут), складалася з двох висотомірів – радіолокаційного та барометричного. У визначених районах на трасі польоту, розташованих один від одного за 400-500 км, КР піднімалася до висоти 150 м (крейсерський політ проходив на висоті 30-60 м), а бортовий комп'ютер на основі радіовисотоміра «малював» зображення рельєфу місцевості. Барометричний висотомір спільно з інерційною системою точно визначав дистанцію, пройдену ракетою (з урахуванням переміщень у вертикальній площині). Отриманий переріз рельєфу порівнювалося із закладеною у пам'яті комп'ютера цифровою картою і, виходячи з цього, траєкторія польоту ракети коректувалася. Інерційну систему D-1000 та комп'ютер LC-45/16/C спроектувала фірма «Літтон». Система наведення забезпечувала дуже високу точність. КІВ становило 10-20 м – показник, недосяжний для балістичних ракет. Комплектувалася ракета ядерної БЧ W-84 регульованої потужності (до 150 кт).

 

Чотиризарядна транспортно-пускова установка крилатих ракет

Малі габарити КР дозволили на одній пусковій установці розмістити одразу чотири ракети. ПУ монтувалася на двовісному напівпричепі, який буксирував чотиривісний сідельний тягач. Так само, як і у випадку з розгорнутими в Європі «Першингами 2», в якості тягачів застосовувалися автомобілі MAN. Крім ПУ, до стартового комплексу входила станція підготовки даних для стрільби LCC, яка забезпечувала топоприв'язку стартової позиції та завантаження в бортові комп'ютери ракет еталонних «картинок» для корекції траєкторії (у комп'ютері станції LCC зберігалася бібліотека таких зображень). Вогнева батарея (яка називалася ланкою – відповідно до прийнятої у ПС термінології) складалася з чотирьох пускових установок та двох станцій LCC – основної та резервної. На позиції LCC з'єднувалася з пусковими установками волоконно-оптичним кабелем. Крім того, батарея мала 16 інших автомобілів, а її особовий склад налічував 65 чол. При цьому лише 20 із них належали безпосередньо до стартових розрахунків – інші забезпечували охорону.

 

Перший пуск BGM-109G зі штатної пускової установки відбувся 16 травня 1980 р., а через два роки, 19 травня 1982 р., провели перші випробування в штатній конфігурації - з введенням даних від станції LCC. На початку 1983 р. випробування КР наземного базування було завершено.

Захищені ангари для транспортно-пускових установок на авіабазі Молсуорт

 

ПС США планували застосовувати КР наземного базування на першій стадії війни в Європі – до завоювання переваги у повітрі, після чого тактична авіація отримала б більшу свободу дій. Рішення про розгортання в Західній Європі крилатих ракет Рада НАТО прийняла 12 грудня 1979 р. – одночасно з рішенням про розгортання «Першингів 2». Американці збиралися розгорнути на території Великобританії, ФРН, Бельгії, Нідерландів та Італії 29 ланок, зведених в ескадрильї – 112 пускових установок (464 ракети).

Транспортно-пускова установка під час навчального виїзду на позицію

 

Першою частиною, яка отримала ракети BGM-109G, стала 866-та навчальна тактична ракетна ескадрилья (ТРЕ), дислокована на території США – в Девіс-Моунтейн (шт. Арізона). У Західній Європі перші КР наземного базування були розгорнуті в грудні 1983 р. в Грінем-Коммон (Великобританія), де знаходилося 501-ше тактичне ракетне крило (ТРКр). У березні 1984 р. почалося розміщення КР Італії – в Комізо на Сицилії (487-ме ТРКр). Потім ракети з'явилися в Бельгії (Флорен, 485-те ТРКр), ФРН (Вушхейм, 38-ме ТРКр) та на другій базі у Великій Британії – Молсуорт (303-тє ТРКр). База в Нідерландах – Воендрехт, де передбачалося розмістити 486-те ТРКр, до підписання Договору про ліквідацію ракет середньої та меншої дальності, свої ракети отримати не встигла. Загалом, до грудня 1987 р. у Західній Європі розгорнули 400 ракет BGM-109G – 160 у Великій Британії (96 у Грінем-Коммон і 64 – у Молсуорт), 112 в Італії, 80 у ФРН та 48 у Бельгії. Вже 1988 р. почалося їх зняття з бойового чергування, вивезення США і подальше знищення, завершене до 1991 р.

 

Тактико-технічні характеристики ракети BGM-109G

 

Довжина ракети, м	5,56 (без стартового прискорювача
Діаметр ракети, м	0,52
Розмах крила, м	2,67
Стартова маса, кг	1200
Максимальна дальність стрільби, км	2500
Тип БЧ/потужність	W-84/до 150 кт
КІВ, м	10-20

Шановні читачі, якщо моя писанина вас зацікавила – можете докинути трошки на книжечки: 

https://www.buymeacoffee.com/andrijkhar9