На варті миру і капіталізму. Ч. 10: "Чесний Джон" і "Маленький Джон"

 

Пускова установа М386 з ракетою MGR-1A. 19-й артдивізіон армії Нідерландів

До кінця 1940-х років уявлення американських генералів про характер операцій сухопутних військ у майбутній війні не відрізнялися від шаблонів часів Другої світової. Вважалося, що ядерна зброя застосовуватиметься виключно авіацією і лише у стратегічних цілях. Але вже на початку наступного десятиліття, за кілька років до розробки доктрини «масованої відплати», погляди на роль ядерної зброї кардинально змінилися. Тепер тактична ядерна зброя розглядалася як необхідний засіб дивізійного рівня, покликаний забезпечити завдання ударів на глибину 15-25 км (до 15 км била дивізійна артилерія). Основними цілями повинні були стати другі ешелони дивізій противника. У травні 1950 р. було підготовлено відповідні тактико-технічні вимоги до тактичної ракети дивізійної ланки. Необхідна дальність стрільби (18 км) та потужність ядерної боєголовки (20 кт) зумовили відмову від системи управління – навіть некерована ракета цілком забезпечувала необхідну точність (відхилення до 300 м по дальності та 50 м – бічне). Згодом ця ракета успішно вписалася і в нову доктрину «масованої відплати», оскільки завдання вогневих засобів дивізії у цій доктрині не змінювалися.

 

Проєктування

 

Спочатку розробку нового виробу хотіли доручити Редстоунському арсеналу, але той був завантажений створенням більш складної ракети «Редстоун». Наприкінці 1950 р. контракт на проєктування було підписано з фірмою «Дуглас», а 2 серпня 1951 р. замовник затвердив проєкт ракети під позначенням М31 «Онест Джон», тобто «Чесний Джон». Звідки така дивна назва? З нею пов’язана ціла історія. У 1950 р. проєкт ракети балансував на межі закриття – панувала думка, що така велика некерована ракета не зможе бути достатньо точною. Куратор проєкту полковник Хольгер Тофтой, вичерпавши усі докази, згадував одного знайомого техасця, схильного розповідати небилиці. Єдиним доказом сулжили його слова: «Тому що усі звуть мене «Чесний Джон» - ось чому!». Коли ракету, нарешті, вдалось «проштовхнути», Тофтой вирішив, що «Чесний Джон» буде для неї підходящою назвою.

 

Ракета була простою до примітивізму, що й позначилося на одному з її офіційних найменувань: «762-мм артилерійська ракета» – аналогічному найменуванням некерованих ракет реактивних систем залпового вогню. М31 складалася з надкаліберної бойової частини, корпусу ракети з твердопаливним двигуном та хрестоподібного стабілізатора. Двигун М6, розроблений фірмою «Геркулес», розвивав тягу 411 кН. Крім нього, за БЧ знаходились ще два малогабаритні твердопаливні двигуни М7 із соплами, спрямованими під кутом до осі ракети – вони надавали ракеті в польоті обертання, додатково стабілізуючи її. Максимальна дальність пуску сягала 25 км, мінімальна становила 6 км. Комплектувалася М31 ядерною боєголовкою W-7 потужністю 20 кт – такою самою, як у «Корпорала».

Випробувальний пуск "Онест Джона". Добре помітна добота додаткових ракетних двигунів

 

Зберігалася та транспортувалася ракета М31 розібраною на три частини – БЧ, двигун та стабілізатор. Процедура складання перед пуском була дуже простою і займала не більше 5 хвилин. Запуск здійснювався з направляючої балкового типу, встановленої на шасі тривісного автомобіля «Інтернешнел» М139С (індекс ПУ М289) або M139F (М386; мала більш коротку напрямну і була впроваджена у вересні 1957 р.). Перед пуском здійснювали грубе наведення, встановлюючи автомобіль у напрямку цілі. Точне наведення по азимуту здійснювалося поворотом ПУ (не більше кількох градусів у кожну сторону), а по дальності – підйомом ПУ певний кут. Кути наведення обчислював простий аналоговий комп'ютер на основі введених координат цілі та ПУ. Перед пуском розрахунок знімав блокування ракети на напрямній і ховався в укриття, після чого можна було давати команду на пуск.

 

Служба

 

Темпи розробки «Онест Джона» були справді стахановськими (особливо якщо порівняти з «Лакросом»): перші пуски дослідних екземплярів провели в 1952 р., у січні 1953 р. почався серійний випуск ракет М31, а наприкінці року вони потрапили до стройових частин. «Онест Джон» став по-справжньому масовим ракетним комплексом: двобатарейні (іноді трибатарейні) дивізіони ввели до складу всіх американських піхотних та танкових дивізій. Кожна вогнева батарея мала дві ПУ, таким чином у дивізії було 4-6 пускових установок. У першу чергу їх отримали дислоковані у ФРН дивізії 5-го АК (3-я танкова, 5-а та 8-а піхотні) та 7-го АК (1-а ТД, 1-а та 3-я ПД), а також призначеного для перекидання до Європи в загрозливий період 3-го АК (2-а ТД та 4-а ПД). Крім регулярної армії, з 1964 р. «Онест Джони» надходили на озброєння деяких частин Національної гвардії.

Машини комплексу "Онест Джон" (армія Нідерландів, 109-й дивізіон). Зліва направо: ПУ М386, підйомний кран М62, причіп для транспортування ракети М329, машина забезпечення пуску М78А1, джип М38А1. Позаду пікап DAF YA 126, який буксирує причіп М101 з метеостанцією, і вантажівка DAF YA 328 для транспортування персоналу.

 

Значна кількість комплексів «Онест Джон» надійшла на озброєння армій союзників США. По двобатарейному дивізіону таких ракет отримали 10 із 12 дивізій бундесверу (чотири танкові та шість мотопіхотних; без ракет залишилися лише гірська піхотна та повітряно-десантна дивізії). У Британській Рейнської армії (БРА), дислокованій у ФРН, ракети «Онест Джон» надійшли на озброєння 24-го, 39-го і 50-го артполків мішаного складу: кожен з них включав дві батареї 203,2-мм причіпних гаубиць і дві ракетні батареї (по три вогневих взводи – 3 ПУ на батарею). Ракетні батареї перших двох полків придавались чотирьом бронетанковим дивізіям, а 50-й полк був резервом командувача БРА. Три групи, озброєні ракетами «Онест Джон», сформували у складі французьких сухопутних військ – усі вони дислокувалися у південній частині ФРН. Наприкінці 1959 р. «Онест Джони» з'явилися на озброєнні в Італії – ними укомплектували два дивізіони 3-ї ракетної бригади. На початку 1960-х років батарея (дві ПУ) «Онест Джонів» з'явилася в данській армії – в Ютландській піхотній дивізії, а по одному двобатарейному дивізіону ввели до складу бельгійського та нідерландського армійських корпусів. Нарешті, у другій половині 1960-х років такі ракети були поставлені до Туреччини, Греції, Норвегії та Канади. В останній батарею «Онест Джонів» (дві ПУ) ввели до складу 4-ї піхотної бойової бригадної групи. Річ у тім, що Канада не утримувала в Європі ні дивізій, ані корпусів, а лише цю одну бригаду. Друга канадська батарея «Онест Джонів» дислокувалась в Канаді і була навчальною. Таким чином, у Європі було розгонуто приблизно 130 ПУ «Онест Джон» і зосереджено близько 1000 ракет до них. Запас ядерних боєголовок був дещо меншим, і всі вони перебували під американським контролем. Експлуатація ракет союзниками особливих проблем не викликала, хоча іноді траплялися казуси. На початку 1970-х років бельгійський розрахунок, беручи участь у показових навчаннях, у присутності багатьох делегацій забув зняти блокування ракети. У результаті пускова установка перетворилася на автомобіль із ракетним двигуном. Не встигнувши набрати пристойної швидкості, він врізався в найближчий лісок.

 

Перевантаження ракети краном М62 з причепа М329 на пускову установку.

Крім європейських союзників, «Онест Джони» передавалися також Японії, Республіці Корея та Республіці Китай. Для цих держав застосування ядерної зброї не розглядалося навіть теоретично, тому єдиним варіантом спорядження ракет була фугасна БЧ масою 680 кг. Крім того, в 1964 р. для «Онест Джона» було взято на озброєння касетну хімічну БЧ М190, яка містила 52 суббоєприпаси М139. Кожен з них являв собою кульку діаметром 11 см, споряджену 590 г зарину – газу нервово-паралітичної дії. Хімічні БЧ були на озброєнні лише армії США.

Макет хімічної БЧ М190

 

У ході випуску ракет «Онест Джон» було послідовно впроваджено низку модифікацій. Вже 1954 р. на зміну базової моделі прийшла ракета М31А1 з доопрацьованим двигуном М6А1. З кінця 1956 р. випускалася ракета М31А1С, і з 1959-го – М31А2 з двигуном М6А2. Загальний обсяг випуску М31 усіх модифікацій склав приблизно 7800 одиниць.

 

Удосконалення

 

У 1954 р., практично відразу ж після взяття «Онест Джона» на озброєння, почалась робота зі збільшення дальності пуску. Ключову роль у цьому відіграла фірма «Геркулес», яка розробила новий твердопаливний двигун, що розвивав набагато більшу тягу (685 кН), але при цьому мав менші габарити і масу, ніж М6. Завдяки цьому дальність стрілянини вдалося збільшити майже вдвічі – до 48 км. Також зросла швидкість ракети, що позитивно позначилося на точності стрільби: на дистанції до 25 км цей параметр перевищував аналогічний показник М31. Ракета отримала і нову ядерну бойову частину W-31 тієї ж потужності, що і W-7, але додатково з часовим і висотним підривниками. Це дозволяло здійснювати підрив БЧ на деякій висоті над поверхнею. Завдяки цьому збільшувався вплив радіоактивного випромінювання та електромагнітного імпульсу. Дія ударної хвилі поблизу епіцентру була дещо слабшою, але її меншою мірою гасили природні перешкоди. У 1959 р. нову ракету прийняли на озброєння під позначенням М50 «Удосконалений Онест Джон» (щоправда, у документах слово «удосконалений» здебільшого опускалося) і почалися її постачання в армію США, а потім і союзникам. Пізніше з'явився модернізований варіант М50А1. Виробництво М50 завершилося 1965 р., а його обсяг сягнув 7000 ракет. У 1962 р. ракети «Онест Джон» отримали нові індекси: М31 (усіх модифікацій) – MGR-1A, M50 – MGR-1B, M50A1 – MGR-1C. Літера R у цьому індексі означає Rocket, тобто некеровану ракету – на відміну від керованої Missile.

"Онест Джони" армії Республіки Корея. Ракети модифікації MGR-1C на пускових установках М289.

 

Перехід наприкінці 1960-х років до нової воєнної доктрини «гнучкого реагування» суттєво знизив роль тактичної ядерної зброї. Ракети «Онест Джон» з 1973 р. замінювалися новими тактичними керованими ракетами «Ленс». Але ці комплекси вводилися в корпуси, а дивізії залишилися без власних ракетно-ядерних засобів. Частково це компенсувалося взяттям на озброєння у 1981 р. ядерного снаряда М753 для 203,2-мм самохідних гаубиць М110А2. При дальності стрілльби 30 км він мав набагато кращу точність порівняно з ракетами «Онест Джон». У регулярних частинах армії США «Онест Джон» були знято з озброєння у 1979 р. До 1982 р. такі ракети експлуатувалися у Національній гвардії. До 1985 р. ракети «Онест Джон» були виведені зі складу носіїв ядерної зброї і в арміях союзників. У неядерному варіанті вони експлуатувалися арміями Греції, Туреччини та Республіки Корея аж до кінця 90-х років минулого століття.

 

«Онест Джон» стала першою балістичною ракетою з ядерною БЧ, прийнятою на озброєння у США. Вона ж виявилася винятковою довгожителькою, за терміном експлуатації в стройових частинах поступившись лише міжконтинентальній балістичній ракеті «Мінітмен».

 

«Маленький Джон»

 

Успішні результати випробувань простої та дешевої ракети «Онест Джон» спонукали американських військових у травні 1953 р. замовити створення ще легшої ракети для повітрянодесантних військ. Спочатку виріб іменувався «Онест Джон Джуніор», а в серпні 1953 отримав назву «Літтл Джон». Розробку ракети здійснював Редстоунський арсенал. У червні 1955 р. проект був готовий, а рівно через рік відбувся перший пуск зменшеного макета ракети довжиною 3,81 м, позбавленої боєголовки, який служив для випробувань двигуна. Макет позначався ХМ47, а після взяття «Літтл Джона» на озброєння серійні М47, випущені невеликою партією, використовувалися в навчальних цілях.

Ракета ХМ51 на пусковій установці ХМ34

 

Бойовий варіант «Літтл Джона» - М51 – мав трохи більшу довжину і був зменшеною копією «Онест Джона». Ракета комплектувалася БЧ W-45 з потужністю, що регулювалася в межах 1-10 кт і твердопаливним двигуном М26 фірми «Алегені Баллістікс». Так само, як і «Онест Джон», М51 розбиралася на три частини – БЧ, двигун та стабілізатор. При цьому всі три частини, включаючи ядерну БЧ, могли скидатися з парашутом. Пуск здійснювався з легкої ПУ на одновісному причепі, що буксирувався джипом. Пускова установка з ракетою важила лише 910 кг. Процедура передпускової підготовки та наведення були аналогічні «Онест Джону».

 

Випробування ХМ51 розпочалися у грудні 1958 р. та успішно завершилися у жовтні наступного року. Вже наприкінці 1959 р. фірма «Емерсон Електрик» розпочала серійне виробництво ракет. Загалом було виготовлено близько 500 М51, які з 1962 р. отримали індекс MGR-3A.

Ракета ХМ47 на пусковій установці. Від ХМ51 її можна візуально відрізнити формою і розмірами стабілізатора. 

 

Відповідно до призначення, ракети «Літтл Джон» поставлялися, в першу чергу, до 82-ї та 101-ї повітряно-десантних дивізій (ПДД). У кожній із них сформували по одному двобатарейному дивізіону (по 2 ПУ в батареї). Крім того, такі ракети отримали і деякі інші частини – наприклад, розміщений на о. Окінава 1-й дивізіон 57-го АП. Але кар'єра «Літтл Джона» виявилася короткою. Справа в тому, що повітряно-десантні дивізії призначалися насамперед для дій за межами Європейського ТВД у регіональних конфліктах. А можливість застосування у таких конфліктах ядерної зброї вважалася близькою до нуля. Тому в 1967 р. ракетні частини повітряно-десантних військ скоротили до одного дивізіону – 377-го, розділеного між двома дивізіями: батарея А увійшла до 101-ї ПДД, а В – до 82-ї. А в 1970 р. «Літтл Джон» остаточно зняли з озброєння.

 

Тактико-технічні характеристики

БР «Сержант», «Лакрос», «Онест Джон» та «Літтл Джон»

 

	«Сержант» MGM-29A	«Лакрос» MGM-18A	«Онест Джон» MGR-1A	«Онест Джон» MGR-1В	«Літтл Джон» MGR-3A
Довжина ракети, м	10,67	5,08	8,30	7,62	4,41
Діаметр ракети, м	0,79	0,52	0,76	0,76	0,32
Розмах оперення, м	1,52	2,74	2,77	1,37	0,60
Стартова маса, кг	4580	1040	2640	1960	353
Дальність пуску, км: мінімальна максимальна	45 145	4-5 18-20	6 25	6 48	3 18
Тип БЧ / потужність	W-52/40-150 кт	W-40/1,7-10 кт	W-7/20 кт	W-31/20 кт	W-45/1-10 кт
КІВ, м	300	20-50	300	300	200

 

Шановні читачі, якщо моя писанина вас зацікавила – можете докинути трошки на книжечки: https://www.buymeacoffee.com/andrijkhar9